Є процедура, яка дозволить вигнати Росію із Ради Безпеки ООН. Хто займе її місце?
Чи має країна, яка руйнує міжнародну безпеку, залишатися постійним членом Ради Безпеки ООН? Очевидно, що ні. І річ тут не в етиці. Інтернет-видання перевірило юридичну основу присутності Російської Федерації в Раді безпеки, і знайшли процедурну можливість позбутися її.
На прохання видання кілька юристів вивчили тему. Окремо один від одного свої правові оцінки виданню надали:
Наталія Кантович – юрист із багаторічним стажем, спеціаліст з питань глобальної політики та безпеки, а також ділового та податкового міжнародного права. Юридичні засади діяльності структур ООН вона досліджує з 2018 року, захистила дисертацію на цю тему (Лондон).
Євген Цибуленко – юрист, професор міжнародного права (Таллінн).
Гліб Боруш – кандидат юридичних наук, доцент, спеціаліст з міжнародного права (Копенгаген).
— Проедури заміщення країни в Раді безпеки ООН немає як такої. Вона не прописана. Як немає і процедури виключення із Ради безпеки, — пояснює Наталія Кантович. — Проте в історії Радбезу є два приклади такого заміщення:
Російська Федерація посіла місце СРСР, на підставі листа від президента РФ Бориса Єльцина, надісланого до ООН 24 грудня 1991 року та за згодою 11-ти глав-держав – членів СНД (у Співдружність не увійшли Грузія та країни Балтії).
А Китайська Народна Республіка зі столицею в Пекіні в 1971 році замістила в Раді безпеки Китайську Республіку (Тайвань).
Оскільки процедури немає, неможливо сказати, чи достатньо 11 країн-колишніх республік СРСР для підтвердження права Росії бути там, чи ні.
Важливий момент: Рада Безпеки самостійно приймає власні процедурні правила (нижче ми знову повернемося до цього пункту). Вони існують, але змінюються: затверджені 1946 року, востаннє було змінено 1982-го. Щоразу ООН імпровізувала, і щодо Росії рішення було очевидно політичним.
11 країн із 15-ти, включаючи Україну, на тій алма-атинській конференції погодилися вважати РФ правонаступницею СРСР, що полягає в наступному: внутрішні активи та зобов’язання Радянського Союзу розподілялися між усіма республіками, а зовнішні активи та зобов’язання брала на себе Росія. І вона виконувала ці зобов’язання. Наприклад, одного разу в закордонному суді розглядалося питання: затонув корабель, при цьому загинув член екіпажу, а компанія, яка володіла судном, була застрахована Радянським Союзом, але на момент розгляду позову Союзу вже не існувало. Однак Росія відразу взяла на себе зобов’язання здійснити виплату за страховим полісом – суд йшов якраз тоді, коли Єльцин відправив до ООН листа про намір зайняти місце СРСР.
До того ж безліч країн одразу визнали інші радянські представництва за кордоном – дипломатичні, торгові, військові, — представництвами Російської Федерації. Без переакредитації, без додаткових процедур. Ніхто проти цього не заперечував. І в міжнародних договорах, у яких раніше фігурував Радянський Союз, Росія за фактом стала її правонаступником.
А ось в ООН постало питання. І тоді вирішили, що в ООН Росія буде правонаступницею, а продовжувачкою Радянського Союзу. Саме щоб уникнути процедури оформлення нової держави як нового члена Організації, вони сказали: «ми – не нова держава, Радянський Союз продовжується у нас».
Продовжувач – не правонаступник. Нове визначення вигадане саме для ООН. Такої концепції не існувало раніше. Але її всі прийняли, і 31 рік нічого ніхто не заперечував. Така зміна відбулася, бо всім була зручна.
Сьогодні навряд чи реально заперечити минули на цій підставі – до того ж це торкнулося б інтересів Китаю (адже якщо по Росії порушиться питання, то може піднятися і по КНР), і ще більше інтереси Великобританії: припустимо, теоретично, що від неї відокремиться Шотландія ( а такі настрої існують) — тоді частину, що залишилася, вважати тією ж державою-членом Радбезу, чи вже новою країною?
Але це не означає, що нічого не можна зробити.
Серед засновників ООН був не лише Радянський Союз (продовжувачем якого стала Російська Федерація), а й Українська СРСР (наступник – Україна) та Білоруська РСР (наступник – Республіка Білорусь). Вони мали окремі представництва, їх не довелося приймати наново. І вони були так само рівноправними республіками Радянського Союзу, як РРФСР.
Відтак представник України може нагадати, що його країна є таким самим засновником ООН, як Росія та Білорусь. Але оскільки Росія порушила норми міжнародної безпеки, що підтверджено як мінімум двома резолюціями Генеральної Асамблеї у 2022 році, а Білорусь так само офіційно визнана її союзницею у злочинах – Василю Небезні, повпреду РФ, слід звільнити місце, яке хоче й має право зайняти Сергій Кислиця, повпред України.
Після цієї заяви має включитися процедура, згідно зі статтею 17 процедурного кодексу Ради Безпеки – про легітимність наявних представників в Раді безпеки. Очевидно, що представник Росії відмовиться звільнити місце добровільно, легітимність його присутності має заперечити третя сторона.
Питання порушене – значить, воно має надійти на голосування в Раду безпеки, причому вважатися процедурним! Звичайно, росіяни стверджуватимуть, що це питання політичне і їм мають залишити право вето, але – ні, адже заперечується лише законність та повноваження представника. Відповідно, тут права вето немає. І тоді, якщо кваліфікованою більшістю у 9 із 15 членів Ради Безпеки таке рішення буде підтримано, то представникам Росії доведеться залишити зал, а представник України зможе зайняти місце Радянського Союзу —тому, що у 23-й статті Статуту ООН постійним членом Ради безпеки значиться, як і раніше. Радянський Союз.
Як виглядає реальна можливість вигнати РФ з Ради Безпеки?
Причому 1 січня 2023 року змінився її склад — 4 країни вибули, 4 інші замінили їх, і є думка, що в нинішньому складі зібрати 9 голосів за це простіше, ніж раніше. Якщо таку юридичну процедуру вдасться провести, далі продовжувачем Радянського Союзу буде Україна.
Це було б не тільки морально виправдано, а й вивело б сам Радбез з паралічу, в якому він зараз перебуває. Адже сьогодні Рада не може навіть заборонити Росії голосувати за тими конфліктами, в яких вона сама бере участь! Хоча 27 стаття Статуту ООН – положення про голосування – говорить, що у спорах, у яких країна-член Ради безпеки є учасником, вона не має права голосувати, не кажучи вже про накладення вето. Тож незрозуміло, чому Росії давали голосувати раніше щодо Сирії, а тепер – щодо України. А оскільки, нагадаємо, Рада безпеки сама вільна встановлювати власні процедури, вона цілком може дію цієї статті поширити на збройні конфлікти, — резюмує Наталія Кантович.
Додамо до цієї експертизи ще кілька юридичних ремарок, які де-факто посилюють наведену вище позицію.
— Коли у 1971 році замість Китайської Республіки (Тайвань) членом Радбезу зробили КНР, за це голосували навіть не двома третинами голосів, а звичайною більшістю — якщо йшлося не про виключення, вирішили, що не потрібно кваліфікованої більшості, достатньо звичайної: 50% + Одна країна. Тобто, скажімо, якщо порушити питання не про виключення, а про зміну України на Росію [у межах колишньої спадкоємності], то може вистачити й звичайної більшості. Якщо повністю копіювати цей китайський прецедент, навіть кваліфікованої більшості не потрібно, — припускає професор міжнародного права Євген Цибуленко.
— Нагадаю, що Біловезька угода започаткувала процес розпаду Радянського Союзу. Його знаменита преамбула свідчила, що Радянський Союз як геополітична реальність і, наголошую, суб’єкт міжнародного права припиняє своє існування (на це вказував також Єгуда Цві Блюм — професор юриспруденції в Єврейському університеті в Єрусалимі, колишнім послом Ізраїлю в ООН у 1978 році. заперечував раніше правочинність такої ролі Росії (прим. видання). Цю фразу всі знають, — каже кандидат юридичних наук, доцент фахівець із міжнародного права Гліб Богуш. — Отже, континуїтет («право продовження», концепція безперервності державності) – дуже проблемна фікція, особливо стосовно Росії. Вона стала загальнообов’язковою лише за Путіна. Коли змінювали Конституцію у 2020 році, туди внесли і поправку, в якій йдеться про правонаступництво та цей континуїтет. З юридичного погляду формулювання дуже погане — проте Радянський Союз, що називається, помістили до Конституції, поряд з іншими божевільними поправками.
Мінус у тому, що сама Україна, в особі тодішнього президента Леоніда Кравчука, була підписантом заяви глав держав СНД, які підтримали таку схему – продовження членства СРСР в ООН від імені Росії. Цілком зрозуміло, що лежало в основі цього — відома історія з боргами та інші питання. Зараз Україна намагається знизити значення цього листа, кажучи, що він не пройшов процедуру ратифікації, але цього не потрібно. Президент Кравчук, згідно з українським правом, мав такі повноваження.
Але я вважаю позитивним зростання інтересу до цих питань. І запропонував би, як варіант, ініціювати звернення до Міжнародного Суду, оскільки очевидно, що питання це — правове, що стосується функціонування органів ООН. Такі питання можуть вирішуватися міжнародним судом, через консультативний висновок. Такий варіант внесе ясність у дуже важливе питання, важливе в тому числі для самої Росії, її майбутнього — не можна ж справді ототожнювати Росію виключно з нинішнім режимом. Потрібно відмовитися від історичних міфів, один із яких – ніби Росія, Радянський Союз, Російська імперія – все це те саме. На мою думку, це абсолютно несерйозно — але, на жаль, вбито вже на думку дуже багатьом поколінням не лише юристів, а й загалом росіян.
