Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.14
…Той, ледь не натягнувши на голову історію партії, настільки заглибився у нетрі комуністичної боротьби, що ніяким бісом звідти його не витягти.
– Дєд, ти нє слишішь? – гаркнув над головою начальник.
– Га? – похопився Соломон. – Перебачте, пане, бо коли сесе милоє чтеніє читаю, про всьо нараз забуваю.
– А тєбє не кажется, што на етом рісунке Шахта?
Шахтою у нас називали великий лісовий масив між Мукачевим і Лавками. Тут, у глибокому лісі, військову базу обнесли колючим дротом під високою електричною напругою. І саме тут, в урочищі Шахта, ракети були наведені на Захід. Але найбільш вразило, що місцевість Шахти на карті достоту відповідала бабиному портретові, який в пориві праведного гніву намалювали пан Фийса за ідеєю Соломона.
Дід, відірвавшись від «милого серцю чтенія», поправив окуляри і довго-довго сліпав по бабиному портрету, глибоко переживаючи, що сказати, авби в якусь халепу не вляпатись.
– Знаєте, панику-начальнику, тутки штось такоє нарисовано. І я би вам із дорогою душею уповів, айбо я старий, як пень, сліпий, як сова, і нич не виджу, – співчутливо дивлячись на безпекаша, відповів нарешті.
– А тебе, старік, не кажется, што ето засекреченая местность? – тикнув начальник пальцем якраз посередині портрету.
Соломон подумав, що безпекаш уже зрозумів, що це бабина сідниця, і радісно вигукнув:
– Конєшно, што то всьо засекречено. Баба всю жизнь її ховає під спідницю.
– Так всьо-такі ето работа вашей супругі? – ледь не спалахнув од щастя начальник.
– Ні, панику, то не її робота, – мовив розважливо дід. – Кажду челядину з її красивими і срамними місцями робить Богонько. Тому сесе не її робота, а лем її собственість.
Начальник недотямив про що патякає дід і знову тикнув посередині мальованої сідниці.
– Так вот, дєд, ти, возможно, і знаєшь, што здєсь находітся.
– Я, панику, ганьблюся казати, што там.
– А ти смєлєй. Можєт, здєсь какіє-то взривчатиє вещества.
– О, панику! – аж підскочив Соломон. – Там цілі склади з атомними бомбами.
– Дєд, ти што болтаєш, старий козьол? – сплюнув безпекаш.
– Маєте правду, панику, точно так мене і називає баба, коли їй зроблю щось не по дяці.
Той безнадійно махнув рукою, обернувся до пана Фийси й пригрозив:
– Прєдупрєждаю, єслі ти єщьо раз завопішь: «Горті – паскуда, а Гітлєр – капут», как собаку расстрєляю! – І розстібнув кобуру.
Пан Фийса геть поблідли і зі страху вліпили:
– Хай жиє комунізм! Партія – наш рульовий!
– Ето уже лучше, – скривився безпекаш, – но глубоко в говно не заривайся. Ти конкретно скажі, што здєсь, по твоєму мнєнію, нарісовано, вєрнєє, зашіфровано?
– Як на мою думку, прошу пана начальника, сесе може бути намальоване якесь созвездіє небесноє, скажімо, созвездіє Рака, – бачачи безвихідь, почали мудрувати пан учитель Фийса.
– Слушай, оракул ти хрєнов! Счас как вмажу, міліони созвєздій так посиплются із глаз, што ти сам сразу станєшь раком! – гаркнув безпекаш і наказав своїм. – Забрать всє вєществєнние доказатєльства шпіонской деятєльності, старуху арєстовать, а с етіх двох стєрвєцов, – глянув на Соломона і пана Фийсу, – глаз не спускать!
Після арешту новоспеченої шпигунки Фіскарошки Соломон і пан Фийса вельми зажурилися, проте ненадовго. Якогось підвечірка із колгозу прилетів вуйко Петро і ще з порогу залементував:
– Хто видів днешню районну газету?
– А што за мара-показія? – нашорошився дід.
– Кажуть, там нашої мамки статтю напічатали.
– Видати, стихотвореніє дали? – зробила припущення тітка Моргіта, й очі її масно зблиснули.
– Но раз напічатали мамку, то, видати, нічого там страшного і не було.
– Раз люди кажуть, што мамку напічатали в районній новинці, то нічого там паскудного і нема, – категорично відрубав вуйко Петро. – Тепер точно премію заплатять. І, дасть Богонько, ногавиці уже на мені.
– Но ти великий ґазда ділити без мамки гроші, – підняла застережливо вказівного перста тітка Моргіта і з якоюсь потаємною надією глянула на мого нянька.
– А што, мамка в тюрмі. І хто знає, скілько їй там воші годувати. А гроші – діло рідкоє, – мовили мої нянько.
– Я про те самоє, Мішку, хотіла якраз і казати, – невимовно зраділа тітка. – Гроші хоть і не киснуть, зате дуже слизькі. Я пропоную мамчину долю поділити межи нами двома як старшими дітьми.
– А я што – байстрюк? Мене у коноплях найшли? – зарепетував вуйко Петро. – Мені хоть на ремінь до ногавиць ще виділіть.
– Будеш мати, будеш мати, – швидко заспокоїла тітка.
Ті тридцять рублів, які баба Фіскарошка планувала із літературної премії собі на труси і дідові на махорку, були вмить розділені між трьома любими дітьми. І всі враз зробилися такими піднесено радісними, що складалося враження: нянько, вуйко і тітка навіть щасливі, що мамку посадили. А коли б у цю мить з-під арешту на порозі явилась Фіскарошка, дорогі дітки її знову в тюрму відправили б.
– А я й кажу: най собі мамка щасливо сидять, а ми їх грошам не дамо задурно пропасти, – запевнила тітка Моргіта.
Рішення сімейної ради пробував опротестовувати дід Соломон – а як же із його часткою, що на махорку?
– Няньку, ви не фурчіть, як беременний борсук. Вам доста на куриво й комуністичної шторії – он іще лишилось, – тикнула тітка на книжку.
– Я сю большевицьку шторію не курю, я, може, пропускаю її через ум і серце, – огризнувся Соломон.
– Нічого, нічого, я вам вкраду на роботі ще пару книжок Леніна, то можете їх пропустити і через що хочете, – заспокоїла тітка Моргіта.
На ці слова в хату влізли пан Фийса. Кажу не випадково – влізли, бо рухи пана вчителя були якісь уповільнені й неприродні. Складалося враження, що пан Фийса цілий день лазили по небесах, тепер спустилися в нашу хату і все ще не можуть знайти земної рівноваги.
– Як казали мої, прощені би були нянько, з миру по ниточці – голому мотузка на шию, – мовили пан Фийса, навіть забувши поклонитися. – То і не знаю, дорогі мої сусіди, – вас вітати, а чи вам співчувати.
Тут пан Фийса вийняли із внутрішньої кишені мукачівську міськрайонну газету і підняли над головою.
– Мамчино проізведеніє, – зарепетувала тітка і почала, як дівчисько, підскакувати і плескати руками.
– Так, проізведеніє вашої мамки, – оголосили пан Фийса. – Але ви його значалу прочитайте.
Першою газету схопила тітка Моргіта і очиськами прилипла до «проізведенія». По тому, як вона раптом почала неприродньо пулитися і мінятися в лиці, всі зрозуміли, що тут «штось не те, што мете». Навіть дід запанікував і з тривогою спитав:
– Ачей Микита Хрущов напічатав указ про розстріл нашої баби?
Далі газета пішла по руках.
На її першій сторінці красувалась фотографія баби. На портреті Фіскарошка мала такий переполошено-панічний вигляд, як есерка Каплан після невдалого замаху на Леніна. Праворуч фотографії було «Звернення свідомої громадянки колгоспниці Марії Слов’янин до жителів області і всіх патріотів СРСР».
У той час всіх мучила кампанія «добровільно»-примусової позики громадянами грошей державі. Народ був дуже бідний і ховався від тої позики, як міг. Видно, у безпеці бабу добряче приперли до стінки. Але Фіскарошка, як це не раз бувало, мабуть, почала викручуватись, посилаючись на правдивих свідків – куму Гітлєрку, двоюрідного брата Карла Маркса, свата Наполійона, велику подругу принцесу Едінбурзьку. Від таких імен у начальників, які не відали, що це прізвиська бабиних родаків, випулькувались очі. І бабу визнавали божевільною.
Так сталося і на цей раз. Дізнавшись про родинні зв’язки баби Фіскарошки із видатними історичними особистостями, один із начальників аж гепнув на стілець.
– Рєбята, так ета же старуха полная ідіотка. Зачєм єйо прівєлі. Она форменная дура!
Почувши про своє божевілля, Фіскарошка притьмом кинулася до ніг начальника і почала пристрасно цілувати тому руки.
– Ти што дєлаєш? – схопився начальник.
– Дякую вам, пане! Дуже, од усього повного серця дякую! – не відпускала руки Фіскарошка. – Я всю жизнь знала, что дурна, але сумнівалася. А тепер ви, паночку, уповіли правду, і мені на душі так радісно стало, якби зайця голими руками злапала. Я утвердилась у своїй думці, што і єсьм істинна темнота. Коли би’сьте не уповіли мені правду, то туйки, мені ніхто би про се і не сказав.
Начальник розплився в хитруватій посмішці, а потім поманив підлеглих, і всі вийшли. Через якийсь час він уже зайшов сам, простягнув бабі аркуш паперу з надрукованим текстом і врубав.
– Єслі нє хочеш корміть вшей на нарах, прочітай і подпіші.
Баба довго-довго їла очима літери, а потім якось безтурботно випалила:
– Я, панику, хоть і дурна, або не настільки стратила голову, авби таку дурницю підписувати.
– Ти што, вєдьма, Іванушку іграєш? – заревів начальник і замахнувся п’ястуком.
Баба зо страху аж підскочила, вмить схопила ручку і, підписуючи папір, зітхнула: «Но та тепер, панику, самі видите, яка я дурна! Як довго треба мучитись, доки до мене дійде!».
Цього разу баба не відвертілась і виступила в ролі полум’яного совєтського агітатора. Особливо запам’ятались рядки: «Переживаючи тяжку спадщину царизму і руйнівну війну, любима держава потребує фінансової підтримки кожного з нас. Наша політично свідома родина вирішила продати всю зайву худобу, а гроші передати на відбудову держави. У цей історичний процес включається і наша інтелігенція на чолі із шанованим педагогом, високо політично-свідомим громадянином і вихователем, товаришом Іштваном Фийсою…». Лист закінчувався патетичним гаслом: «Допоможемо державі із почуттям патріотизму і швидше прийдемо до комунізму!».
Після прочитаного в хаті настало таке оціпеніння, наче через вікно влетіла блискавка і застигла під стелею, щосекунди грозячи вліпити комусь в чоло.
– Я… кажучи по правді, солодкі людкове, наші Марька мають правду, я готовий включитися в цей історичний процес, – несміливо порушив мовчанку пан Фийса.
– Ви, пане товаришу, можете підключитися своєю сідницею і до лінії електропередач, – спалахнув батько. – Із вас што возьмеш, коли послідня воша здохла у вашому ґаздівстві ще при перших мадярах. А от я своє не дам, бо писатися в комунішти не збираюся. Кажда курка знає, що корова мені дісталася од тестя Наполійона. От я туди її і сховаю.
Батько прожогом вискочив із хати і помчав до хліва.
– А я што, виліпилася із воронячого яйця? – запалилася тітка Моргіта. – Ви, няньку, тоже добре знаєте: і вівці, і свині мамка мені завіщала у придане.
Тітка так само кулею вилетіла з хати і почала готувати свою худобу до евакуації.
Вуйко Петро тут же заявив про законні права на кури, качки і два індюки. І теж полетів рятувати своє добро.
Нам із дідом лишилися старий здохляк пес, вредна кішка і коза Танкістка.
– Я з вами, пане учителю, тоже солідарний, – мовив дід, – спостерігаючи через вікно, як у дворі, наче перед ноєвим потопом, метушиться родина з худобою. – Я готовий тоже подключитися до всякого мирового процеса, лем би мені воші в голові не тривожили.
Яким би щирим не було бажання Соломона приєднатися до будь-якого світового процесу, омріяного спокою не судилося. Через декілька годин внизу, під Небесі, почувся гамір. Пан Фийса виглянув у вікно і перелякано прошепотів:
– Мамко мої солодкі! Сюди, Мішку, пре орда. Спасайся, хто як може!
Тут же вискочив із хати і, як молодий кіт, перестрибнув огорожу і кинувся в хащу. Ми й собі вибігли надвір. Розмахуючи дрючками, вилами, ціпами нашу хату оточували розгнівані сельчани з нижніх вулиць і присілків. Піддавшись панічному настрою пана вчителя, я й собі дременув за хату, вилетів на вершок старезної груші і, наче сорока, зачаївся в густому межигіллі:
– Де стара відьма? На вила її! Хто їй дав право розпоряджуватись нашим добром і скотиною! Повісити стару льондру на воротах! Най за себе розписується, а до чужого не суне носа!
Бідний Соломон стояв безпорадний перед палаючою юрбою, розводив руками і весь час вторив:
– Но та што маю чинити?
– Ви, жебрачі тайстри, свою худобу спродайте і жертвуйте на комуніштичну власть! – крикнув хтось.
– Правду маєте, сватику! – одноголосно завівся натовп.
– Люди добрі, успокойтеся, – раптом підняв руку Соломон. – Ми так і вчинили. Перед тим, як баба написала статтю в новинку, ми все імущество продали, гроші понесли в банк і подарували родній отчизні.
– Бреше, старий моримух! – заверещала кума Гітлєрка. І всі з криками та риками кинулися до обійстя.
За декілька хвилин температура розпашілої юрби різко понизилась: у стодолі, хліві, свинарнику і в курнику було порожньо.
– Та я вам, люди добрі, не брехав, – мовив, торжествуючи, Соломон.
– А кума Фіскарошка де? – взялася допитувати Гітлєрка.
– А што, ви не знаєте? – витріщився Соломон.
– У новинці не написано, де вона ділася, – іронічно мовила нанашка Кутузовка.
– Но та даю вам на знаття, бабу за її государственний подвиг забрали до Москви, і там її тепер награждають великою мендалією. Баба з дня на день буде над вами усіма великим начальником. Тогди, пам’ятайте моє слово, вона каждому з вас дасть одвіт на поставлені туйки вопроси.
Натовпу наче небеса одкрилися. Всі вмить умовкли, ніби по їжаку ковтнули, багато облич подобріло, порозумнішало. Хтось уже почав виправдовуватись. А далі вже де-не-де залунали і схвальні відгуки на адресу кремлівської героїні:
– Но та баба не така вже й дурна. Та ніхто не каже, што то є аж так зле. Што не кажіть, айбо державу десь треба і поддержати, своє плече подставити. Я все говорила, што Фіскарошка – то є доста справедлива жона.
Із такими думками натовп помалу покидав наше обійстя і розходився по домівках.
Як Соломон і передбачав, баба невдовзі повернулася. Якогось пізнього вечора розчахнулися сінешні двері і в хату щось влетіло – не то людина, не то оскаженілий клунок лахміття.
– Дайте їсти! Што маєте їсти! – зарепетувала страшна гостя, у якій ми нарешті впізнали бабу.
Фіскарошка на очах перестрашеної родини почала перекидувати каструлі. Нарешті, натрапила на повний баняк і руками почала напихатися.
– Марько дорога, та то я помиї з отрубами запарив для кози, – пробував угамувати її апетит дідо Соломон.
Але бабі то було до мачки, вона поглинала помиї з такою жадібністю, наче делікатеси.
Саме в той час, коли грізний натовп підходив до обійстя, баба манівцями поверталась із буцегарні. Побачивши з дороги стільки люду, вона панічно перелякалась і дременула на самвершок Ловачки. Тут, голодна і перестрашена, три дні просиділа в густій ожині, а на четвертий, як наспіла темрява – буде що буде, готова й вовка з голоду зжерти – тихенько приповзла до хати.
– Но як там у городі власть? – поцікавився дід Соломон, коли баба наситилась.
– Неборе, всяка власть, як псяча масть, кілько не масти, а воно все смердить, – відповіла стомлено.
– Ти, Марько, вп’ять стихами заговорила. Може знов напишеш до газети, – незлобливо дошкулив дід.
Миска тут же полетіла в його голову. На щастя, порожня миска, бо голодна Фіскарошка перед цим її теж до краплі спорожнила.
Наше обійстя розкинулося на західному боці гори Ловачки, і звідси не згірше, як із небес, проглядалися південні, північні і західні околиці Божого світу. Про те, що коїлося, покоїлося і таїлося з того боку, я довго й уявлення не мав, бо ту загадкову частину, немов велетенська корова, затуляла своїм тучним тілом наша гора Ловачка. Із-за неї спозаранку виглядало сонце й одразу затоплювало, немов акацієвим медом, золотистим сяйвом долини.
Потім з години на годину починало тепліти, припікати, а далі – немилосердно пекти і парити.
– О, то є вже пекло, – вказувала баба Фіскарошка на схід.
Її двоюрідна сестра Гафія на прізвисько Драчка тут же стріляла вказівним пальцем вгору і пророче застерігала:
– Попам’ятай моє слово, дорога Марько, прийдуть ще такі часи, коли птиця на льоту буде пектися, вода до крапки вимре в колодцях і ріках, а люди не знайдуть покою навіть під глибокою землею. Отоді й буде пекло. Світ збісився, погруз у гріхах, і відплата Господня мусить настигнути рід людський.
Прізвисько Драчка, тобто колючка, баба Гафія нажила через дуже вперту натуру і невирахуваність у своїх діях. За мадярів, коли і церква була у великій пошані, Гафію знали як запеклу атеїстку. Вона жила неподалік храму, і все село щонеділі та в інші дні великих свят прямувало повз її хату до церкви. І саме в такі святі миті вона демонстративно на очах вірян починала серед двору колоти дрова або прати одяг.
– Ану ж лем скажіть мені на душу, хто видів живого Богонька і чи хтось хоть раз вернувся з того світу? – кричала на все подвір’я, аби її добре чули вірники.
Але людям тут наче мову і слух віднімало: йшли попри обійстя Драчки, мовчки потупивши голови, наче соромлячись одне одного. І кожен думав, що богохульниця Драчка – гріх, яким покарав Господь село за якісь неправедні діла.
Коли прийшли до влади комуністи і невдовзі релігію оголосили «опіумом для народу», почали закривати храми і рубати хрести, на бабу Драчку спало Провидіння – вона зробилась запеклою антикомуністкою і великою вірницею. Майже щодня раненько спішила до забороненого греко-католицького храму, ставала на коліна перед заколоченими навхрест дверима церкви і ревно била поклони.
Дорога, яка вела сельчан попри хату Драчки до храму, прямувала і до колгозної контори, до ферм і на виноградники. Баба, молячись, клячала на колінах, доки потік колгозників ставав найповніший, тоді спохаплювалась і грозила:
– Та ви чи хоть знаєте, жебрачі тайстри, яке нині свято? І вмісто того, щоби помолитися Господу, подякувати за його щедроти і ласки, прете на комуніштів горби гнути. Ідіть, ідіть, ноги би вам позагибало! Огненна гієна не за горами!
І бідні сельчани, так само соромлячись самих себе, йшли повз Драчку з похнюпленими головами. І кожен думав, що всі грішні єсьмо, у пеклі згоримо, одна Гафа – світла пташка, якій єдино-одній співати колись у райських садах.
У дні великих свят бабина сестра Драчка часто прилітала до нас на Небесі. У напливах особливої набожності починала з Соломоном і Фіскарошкою біблійні бесіди, напучуючи моїх родаків до смиренності, покори і, головне, тверезого способу життя.
Із цих проповідей – тоді ще легінь під столом – я вперше дізнався про страшне гріхопадіння наших, най будуть прощені, прабатьків Адама та Єви, їх синів Каїна й Авеля, скромного Давида і нахабного бандюгу Голіафа, праведника Ноя, мудрого Соломона, про Вавилонську вежу, Содому і Гоморру і ще про дуже-дуже багато біблейних постатей і славетних міст.
Моя допитлива голова, немов пилосос, всю цю інформацію до останньої пилинки всмоктувала в себе, засвоєні пізнання гаряча уява вмить проціджувала, фільтрувала і моя, не менш буйна, фантазія, слідкуючи за біблійними дискусіями Драчки, малювала свою карту Божого світу – у місцевих масштабах і з нашим колоритом.
Непогамовні присілки – Аргентину і Бразилію, – де вічно гуляли, сварилися, билися, женилися і розводилися і звідки на всі околиці постійно розносились співи і танці, я нарік Содомою і Гоморрою, на які чекає всесвітнє полум’я. Між нашим селом і Ракошином кілька років тому почали будівництво велетенського зерносховища у вигляді високої вежі. Половину споруди звели, а далі не вистачило матеріалів, бо продали і розікрали. І тепер ось уже кілька років вежа стоїть одинока посеред чистого поля, наче надломлена доля. Цю будівлю я нарік Вавилонською вежею.
На південь від наших Небесі знімалися горби, наречені в народі Єрусалимськими. На них споконвіків буяли розкішні сади колишнього мукачівського банкіра Бейли Неймаша. Коли радянські вояки ощасливили нас визволенням, Неймаш не захотів того щастя і хутко дременув до Америки. Совєтська власть сади колективізувала і передала їх стародавидківській бригаді. Хитрі й жадібні хріняші – так прозивали стародавидківців за їхню пристрасть до вирощування хріну – обнесли єрусалимські сади колючим дротом, населили злими собаками і не дуже мирнішими сторожами. З тих пір жоден плід звідси не потрапив задурно в чиїсь руки. Наскільки вже наша родина славилась своїм вмінням цупити все, і та не захотіла мати нічого з паскудними хріняшами.
Най мені Богонько простить, але коли б райські яблуні сокотили давидівські хріняші, не тільки наша прамамка Єва за десять кілометрів місце гріхопадіння оминала би, а й навіть змію-спокусителю не прийшло б у голову сунутись в едемські сади. Закономірно, сади на Єрусалимських горбах я назвав райськими. Ріку Латорицю, що спокійно контрабандувала нашу рідну чисту карпатську воду до Угорщини, я охрестив Йордан-рікою. Заграничним Мадярщині і Словаччині, які ледь-ледь виднілися із Небесі на обрії, я надав статус єгипетської пустелі, куди одного прекрасного дня якийсь місцевий пророк Мойсей твердою ходою поведе місцеву власть з усіма комуніштами. Поводить їх голодними сорок літ, вимучить усіма єгипетськими карами, далі знову поводить-поводить і в Мертвому морі всіх, до фени, потопить.
Приблизно такою виглядала карта наших околиць, намальована моєю уявою за мотивами біблійних розмов баби Драчки, Соломона та Фіскарошки. Але земля на карті – всього лише малюнок. Істинний світ має і своїх героїв. їх, по правді, теж недовго довелось шукати.
Діда Соломона й не треба було перехрещувати, він так і залишився царем Соломоном. Бабу Фіскарошку я без усяких зусиль переписав у царицю Савську. Як не хитрував Соломон, а баба в молодості спокусила і заволоділа ним. Бабину сестру Драчку найменував великою блудницею Марією-Магдаленою, яка, хоч і нагрішила чимало, вчасно спохватилась і розкаялась. Це найяскравіша риса, яка різнить жінку від людини – вчасно зупинитись і великодушно розкаятись. А людина, тобто чоловік, мусить так само великодушно простити, бо прощення – це вже його найяскравіша риса.
Недовго я шукав особу і на роль грішниці Єви – моя дорогенька тітка Маргарита. Скільки разів товкла їй у пелехату голову баба Фіскарошка: «Не смій зв’язуватись із руським офіцирьом». Ні, таки мусила спокуситись. І тепер має малого копильця «мацкальського проісхождєнія». Прототипами Каїна та Авеля стали мій дорогенький батько і його не менш надгулькуватий брат Петро. Щоправда, хто з них підступний Каїн, а хто безвинний Авель – визначити важко. Брати мінялись ролями навіть не щодня, а щогодини. Тут ліпше всього покаже час: дочекатись, коли один приб’є другого, і провести слідство. Тоді визначити, за які провини було ухекано покійника і аж потому надавати йому статус Каїна чи Авеля.
Не було проблеми і з праведником Ноєм. На його місце само собою напрошувався наш сусіда і за сумісництвом учитель пан Фийса. Він, хоч і суворий, вимогливий і, як належить праведнику, знає вліпити мені по потилиці, зате дуже добрий, всіх любить, всім бажає щастя й воліє цілий світ обняти і спасти. Поставала дилема, чи зуміє пан Фийса, коли наспіє судна година, збудувати ковчег? Бо вже котрий рік ніяк не може полагодити повалену огорожу довкола хати. Але то невелика біда, якщо виникне нагальна потреба майструвати ковчег, наймемо бригаду циган-шабашників.
У цьому величезному світі належало зайняти і свою роль моїй поважній персоні. Із притаманною мені скромністю, я, як і завсігди, вибрав долю дуже маленької, але шанобливої персони – народного захисника Давида. На місці кровожерливого Голіафа мені протистояв стародавидківський сторож на прізвисько Шершун, який кілька разів ловив мене на єрусалимських черешнях. На одміну від велетня Голіафа, Шершун був дрібненький, худющий, проте злий і кусючий. Упіймавши мене в саду, він так наскуб мені потилицю і накрутив вуха, що, на мою правду, сам Голіаф би навсігди зарікся пертися до єрусалимського саду. Та я мужньо вистояв і продовжую навідуватися за плодами, маючи завжди при собі добру каменюку.
Ось приблизно таким поставали біблійний світ і його герої, намальовані моєю уявою і припараджені національними барвами. Чим далі, мене все настійніше починало непокоїти, а що ж то за світи ховаються по той бік Ловачки?
Із самого малку мені суворо-пресуворо заборонили дертися на вершок гори. Спершу лякали багатоголовими зміями, огненними драконами, відьмами і вурдалаками, які нібито густо населяють гору. А коли вже підріс, і глянути на східну околицю Ловачки не терпілося все більше, баба Фіскарошка на диво спокійно і доброзичливо сказала: «Митьку, я більше страшити тебе не буду. Якщо хочеш – іди. Але скажу тобі перед цим страшну правду: там, за Ловачкою, кінець світу. Там пекло, муки і страждання. І хто на те подивиться – все його життя перевернеться».
Це було мовлено доброзичливо і спокійно, тому я з трепетом сприйняв цю вістку і щиро й надовго повірив.
У словах Фіскарошки дійсно таїлася якась таємниця. Часто серед білого дня або глухої ночі із-за Ловачки лунав грюкіт і розносився тривожно-тужливий і болісний зойк. Він котився через гору і довго розтікався, не стихаючи в долинах.
– Що це, бабо? – питав, деревеніючи, я.
Баба дивилася на схід і повчально сказала:
– Це Іуда, той, що Христа продав. Ніяк не може вдавитися на дереві. Зривається з гілляки і тоді кричить.
Ночами небо за Ловачкою починало червоно сяяти і переливатись барвами.
– Це пекло затопили, – пояснювала на моє здивування баба. – Цілу ніч там смажитимуть у казанах грішників. Честуйся, неборику, в житті, бо й ти туди можеш упасти.
І мені ставало ще страшніше, і все менше було бажання дряпатися на вершину Ловачки.
Часто, у дні свят, особливо у недільні вечори, із-за Ловачки, тобто самкраю світа, звучала дуже-дуже файна і душевна музика, лунали божественно-красиві пісні.
– То Богонько змилостивився, простив деяких грішників. І вони так радувуться, – задумливо мовила баба і так же спокійно вела. – Богонько хоть і всемогутній, зате великосердний і милостивий. Кожному грішнику дає можливість покаятися. І часто Господові душа розкаяного грішника дорожча за душу праведника.
Дивлячись, з якими вилупленими очима я поглинаю її розповідь, баба мене заспокоювала.
– Але це не до тебе. Ти, якщо полізеш туди, – баба кивала на Ловачку, – тебе вже нічого не врятує.
Я боявся крику Іуди, жахався побачити пекельні котли, але оповідь, як Богонько проводить помилування грішників, і що за радісне дійство відбувається з ними, мені ніяк не давала спокою. Й одного недільного підвечірку, коли із краю Господнього світу залунали духові оркестри, я наважився. Знемагаючи від страху, жахаючись кожного дерева і куща, за якими сиділи зловтішні відьми, неопохмелені вурдалаки, а з гілляк грознами звисали підступно усміхнені змії, я хутко піднімався схилом до вершини. І ось я насамкраю світу! Гамуючи у грудях розйойкане серце, схопився за дуба, глянув униз і на мить помер: піді мною звисала велетенська прямовисна кам’яна стіна. На її глибокому дні шурхотів собі потічок і задиркуватим підтюпцем перестрибував через валуни.
Міцно, наче рідного нянька, обхопивши дуба, я, потерпаючи від побаченого, відкривав одна за одною картини самого краю світу. І побачене все більше ошелешувало. Глибока прірва піді мною розширювалась і разом із співочим потоком витікала на схід у безкраю долину. А на її просторах вільно й гонорово розляглось велетенське Місто. Воно відкрилось несподівано й заворожливо, ніби із вечірніх мамчиних казок. Подібного світу я досі ніколи не бачив навіть у снах. Огорнуте югою, місто лежало наче під глибинами дивовижно голубих і чистих вод. Невеличкі вулиці, немов вени натруджених рук, розтікались поміж ошатними будівлями, слалися через сквери і парки. На дахах найбільш поважних споруд, зірко стежачи за підступами до міста, стояли древні воїни із списами, чарівні жінки з арфами, напівголі юнаки атлетичних статур.
А над усім – велично знімались куполи храмів. Вони не просто вирізнялися своїми розмірами. Храми міста випромінювали навкруги таке цілюще сяйво, наче обличчя ревних вірників при з’яві в небесах довгоочікуваного Месії. Цю врочистість і піднесення підживлювали запахи, якими час од часу дихало місто. А пахло!..
Пахло солодкими булочками, свіжим хлібом, кремово-крижаним морозивом, якимись смачними-пресмачними стравами, королівськими тортами. Пахло багатьма немислимими смакотами, які ми, довірливі селяни, розкривши широко роти, поїдаємо тільки подумки, слухаючи панські казки. Серед інших я вловив ще один запах. Це був запах якоїсь печалі, вірніше печальної далини, світу, якого ми ніколи не бачили, але дуже кортить увидіти. Одного разу, в ранньому дитинстві вловивши цей запах далини, ми все життя будемо іти за покликом того аромату. Ми йтимемо за долиною, де нам, здаватиметься, буде набагато краще, спокійніше. Так буде все життя!.. Наблизившись до одних далин і не знайшовши ліпшого, ми, вічні пілігрими, йтимемо за ароматом нової далини.
І так буде все життя! Доки не наблизимось до останньої далини. Ось там, напевне, і буде таємниця, за якою ми все життя ішли. Ось там уже буде справді ліпше, бо звідти ще ніхто не повернувся – від добра до біди ніколи не вертаються.
Довкола міста, на чотирьох пагорбах, що наче символізували сторони світу, красувалися незвичні дерева. Могутні стовбури рівно і стрімко знімалися вверх, стримуючи на собі розкішні й водночас ідеально округлі крони. Дерева буяли золотисто-червоним цвітом і здалеку нагадували розквітлі куполи маленьких храмів. Час од часу із межигілля дерев вилітали густі зграї кольорових метеликів. Вони, наче їм хтось указував, спершу різко знімались у височінь, а далі, граційно вальсуючи, пірнали донизу і неслися до центру Міста.
І ось тут, посеред Міста, мою увагу привернула площа у формі кола і вся у квітах. Довкола неї юрмилося безліч людей. Всі вони звідси, з гори Ловачки, нагадували маленьких карликів.
– Оце і є та площа прощення, де Господь звільняє грішників від їх провин, – думав з острахом я. – Оці метелики – то є людські душі. Вони несуться сюди з усіх сторін світу за помилуванням. Кого Богонько прощає, того душа-метелик перетворюється на маленького карлика. Якщо цей карлик житиме надалі справедливо, виросте і стане знову нормальною людиною. Якщо ж грішитиме і далі, залишиться навіки крихітним манюсіньким ліліпутом.
І ніби на підтвердження моїх здогадок заграв духовий оркестр. І все місто наповнилося якоюсь пахучою і соковитою музикою.
Ледь не видавлюючи очі, я марне намагався знайти у круговерті людей-мурашок музик – мелодії лунали звідусюди. І тоді я збагнув – то із небес грає оркестр ангелів, вітаючи милосердя Господнє і звільнення мучеників від гріховних пут.
У цю ж мить з боку Чинадієва, глухо цорконячи зубами, виринула гігантська гусінь з чорною й довгою головою. Потвора зробила біля Ловачки поворот і далі швидко помчала у бік міста. Раптом, пустивши уверх із голови білий стовп, гусениця заголосила.
– Так оце і є Іуда-христопродавець, – прошепотів перелякано я. – Видно, Богонькові надоїло, що Іуда постійно зривається з дерева, то й перетворив його на паскудну велику гусеницю. І правду має, нічого на деревах скакати і гілля обламувати, хай Іуда потягається по землі і помучиться, як мучився наш Спаситель на хресті. Але повзучий Іуда швидко проминув передмістя і вже кричав десь вдалині.
– Ага, нині свята неділька, то злодій теж спішить на майдан прощення, – думав я. – Але Бог знає, Іуди ніколи не стануть людьми. І немає їм прощення за христопродавство!
Між тим, із затаєним острахом і нестерпною цікавістю я весь час крадькома шукав у Місті Того, хто має силу й владу давати блудним мужам і дівам прощення. Як не намагався – жодного натяку. Зате не покидало інше відчуття – із першої хвилини, щойно мені відкрилося Місто, незрима присутність Великого Творця настійно відчувалась у всьому, що очі бачили, що чулося і розум сприймав: в осяйних чолах храмів, у тонкій грації статуй на дахах будинків, у польотах птахів і веселкових зграях дивовижних метеликів, у божественній музиці, що із небес лунала, у запахах житнього хліба, солодких булочок і весняних трав. У всьому-всьому відчувалась всесильна присутність Того, хто має силу і ласку прощати. Найвідчутніше нагадував про Нього тонкий аромат далини, до якої все життя, мізерію знаходячи і багато втрачаючи, йтимемо, а коли нарешті дійдемо, то… от про це ще ніхто із живих не знає.
Обхопивши, наче найріднішу людину, старого дуба, я все дивився й дивився на явлене мені Місто. І раптом по-дорослому, навіть не усвідомлюючи цього, тихо заплакав – чи то від щастя, чи від великого потрясіння.
Весь ошелешений і глибоко вражений відкриттям на краю світу зовсім іншого, ніколи досі небаченого світу, я повернувся додому, забився в куток біля пічки й онімів. Я ніяк не міг позбутися великого потрясіння. Мене продовжувало вражати Місто, і мені боліло за той обман про край світу, казани, пекло.
Баба помітила мою дивну поведінку й непритаманну розгубленість.
– Щось сталося, Митьку? – запитливо глянула на мене.
– Ви, бабо, й усі ви… ви… ви… великі брехачі! – затинаючись, ображено вигукнув я.
– Ти, їжаку нечесаний, ачей був на тому боці Ловачки? – здогадалась Фіскарошка.
Я насуплено опустив голову.
– А як тебе було застерегти, всюдисущого збийвіча? – ласкаво і якось зажурено продовжувала Фіскарошка. – Хіба ти не видів, яка з того боку гори пропасть. Там не один дорослий скрутив собі шию. А скільки дітей побилося. То мусіла тебе якось страшити.
– Айбо не треба було неправду про кінець світу. Про пекло. Грішників. Там же так красиво. Там, там… як у раю город! – вигукнув я.
– А, город Мукачево? – махнула рукою баба Фіскарошка. – На тому тижні буду нести черешні продавати. Візьму вже раз і тебе.
Через декілька днів, підходячи до латоричного мосту, я почув, як із боку Чинадієва летить знайомий гуркіт. Я злякано метнув головою – до нас швидко їхав багатоногий Іуда. Далі закричав-завив, як бик на бійні. Я міцно схопився за бабу – та, на диво спокійно, чимчикувала.
– Бабо, спасаймося!.. Іуда біжить до нас! – крикнув я.
– Який Іуда? – здивувалась Фіскарошка.
– Он там біжить і ричить, – показав я на велетенську гусеницю.
– Тьфі на тя. Та то ж паровоз, машина така.
– А ви казали, що то Іуда так робить, – аж схлипнув.
– А-а-а, дитино. То наші… то такі наші бабські казки.
Страшні розчарування і біль пройняли всього мене після сказаного. І вже саме Мукачево мені зовсім не здалося таким чарівним, таїнним і заманливим, як те місто, яке явилось мені на вершині гори. Скоріше навпаки… Я народився і виріс на волі, а мукачівські багатолюддя, тісняві вулички, страшні міліціонери з пищалками, бідні і перелякані євреї, що чудом уціліли після війни, жебраки, інваліди, грюкіт возів і автомобілів… Усе це й багато іншого мукачівського бедламу мене причавило, здрібнило і страшезно втомило.
Не втрачаючи надії, я кинувся до центру міста, до того місця, де за моєю уявою мала бути площа Прощення. Біля міської ратуші справді знаходилась площа. Вся у квітінні білого бузку. Тут зовсім не гріхи прощали, а тітки-продавчині з обличчями, що нагадували надуті червоні кульки, торгували по краях квітучого кола морозивом, солодкою ватою і ліверними пиріжками.
Це була остання крапля. І я зарік собі. Ні, нічого я не зарікався. Я просто збагнув і глибоко усвідомив таємниче місто, в яке мені відчинилися врата кількадень тому з вершини гори, і заклопотане гендлярством Мукачево – це зовсім різні міста. Це міста з різних часів і різних світів.
Мине багато-багато літ, і я з глибокою шаною постійно дякуватиму Творцеві за подарований неоцінимий скарб – що відкрив мені врата міста і дав можливість у найтяжчі часи являтися сюди на прощу. Коли мені стає нестерпно тяжко й одиноко у житті, коли нема від кого чекати помочі і ради, я усамітнююсь, викидую з думок усі марноти життя, стаю на коліна і починаю ревно молитися. Тихо і щиро молюся до тих пір, доки не відчую аромат світлої далини. Тоді переді мною вибігає стежина, і я легко, наче втілившись у метелика, випорхую на вершину гори Ловачки.
Не встигаю зітхнути, як перед очима, наче із небес, являється у долині безмежне і величне Місто. Обережно спускаюся по крутизні скелі й опиняюся біля потоку. Він здивованими очима живої води дивиться на мене, а далі, кивнувши, веде за собою. Ідемо разом із потоком тихо, мовчки, із трепетом наближаючись до світлої далини. Коли постаємо перед нею, вона нечутно розчиняється навстіж і ми бачимо, що це і не далина, а врата Міста. Тут потік вмить умовкає, вода, що вірно вела мене досі, стає білою хмаринкою, злітає і щасливо тане у високості. Я входжу в Місто сам.
Тут ще дуже рання година. Весь осяяний світанковим спокоєм, рухаюсь безлюдними вулицями – м’яко, майже нечутно. Таке враження, ніби ступаю по тиші і відчуваю, що вона, ця тиша омріяного Міста, – тепла, соковита і ніжна, як килими весняної трави під босими ногами орача. На вулицях порожньо – жодного перехожого. Піднімаю голову – і на мене ллється сяйво блаженства, яким починають розквітати куполи храмів. А над ними з таким же умиротворенням починають розпливатись ностальгічні мелодії духового оркестру.
На вулицях ані душі. Я відчуваю, як із кожного вікна на мене дивляться люблячі очі, у кожному будинку – дорогі мені люди. Навіть зграї дивовижної краси метеликів, які перелітають з дерева на дерево, радісно вітають моє повернення в рідне місто. Адже хтось постійно твердить: тисячі-тисячі літ тому я жив тут. Тут, саме в цьому місті, я любив і був коханим! І тут, саме тут, усім править тільки Любов! І я, сповнений щастя і блаженства, пливу далі тишею вулиць і тихо безслівно плачу.
Далі буде…
Початок читайте:
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.1
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.2
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.3
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.4
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.5
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.6
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.7
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.8
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.9
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.10
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.11
