Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.11
… І тут очі жінки почали згасати. Схопивши її тіло на руки, я помчав крізь величезні зали до виходу.
– Не помирай, моя княгине, – прошепотів я, коли виніс жінку на двір до абрикосового саду. Але вона мовчала, дивлячись на мене закоханими очима. Десь у глибині пам’яті усвідомлював: я прожив велике життя воїна, бачив багато смертей, але ще ніколи не зустрічав у мертвих таких закоханих очей, як у моєї княгині.
– Не помирай! Не помирай, моя княгине! – благаюче повторював я, і раптом відчув, як моїми щоками котяться солоні теплі краплі.
Я плакав! Це було щось мені незнайоме… І знову із глибин пам’яті до мене дійшло – я прожив велике життя воїна, втратив сотні близьких і друзів, але вперше в житті заплакав тільки тепер – над тілом дорогої мені жінки. Жінки, яка молилась за мене. Я стояв із її тілом на руках перед палацом. Стояв безпорадний і знищений серед обліплених гарячо-жовтими плодами дерев і відчував, як мене звідусіль окутують солодко-запаморочливі запахи, від яких почало нестерпно нудити. Це пахли стиглі абрикоси. Ні! Це смерть коханої жінки пахла перезрілими абрикосами.
Страшна нудота знову повернула мене на берег Кривуліни, і я почав надсадно блювати.
– Дитино, перестань. Що сталося? – тормошила мене баба.
– Там смерть і там страшно, – мовив, захлинаючись я. – Я не хочу більше нікуди!
Бідна Фіскарошка бігала безпорадно довкола мене і не відала, чим допомогти. Певне, забувшись зі страху, вона не знайшла нічого ліпшого, як сунути мені знову горня Зрячої Води. Я спрагло схопив обома руками і випив до краплини.
І почалося знову. Щоправда, на цей раз я не почув ані посвисту вітру, ані рвійного польоту і кружляння крізь біле безмежжя. Велетенські, але навдивовижу ніжні і тихі бузкові сутінки огорнули мене. Саме по собі прийшло усвідомлення: я знаходжуся одинокий на ще самотнішому острові. Навкруги простягалися мовчазні води океану Тиші і Безгоміння. Я сидів на камені при вході в печеру, і мене не покидало відчуття, що я – насамкраю Всесвіту, далеко за межею всякого життя. Огорнутий бузковими сутінками, наче крізь гіркі сльози, я спостерігав, як на горизонтах океану, що оточив мене, безгомінно палахкотять червоними загравами небеса. І на їх фоні пливуть повільно одна за одною щогли. Я здогадуюся – це кораблі. Так приходить й інша думка: на тих кораблях дуже дорогі мені люди. Не відаю, хто вони – батьки, брати, сестри, діти, онуки? А моя душа, пропахла бузковими сутінками, весь час кигиче: на палубах тих невидимих кораблів – дуже рідні люди, яких відвозять мовчазними водами океану Безгоміння і яких вже ніколи-ніколи не побачу. Весь час болісно намагаюся збагнути, де я, що зі мною коїться? Як не натужував пам’ять – намарно: у свідомості, наче пожовклі шматки давніх-предавніх снів, спливали невиразні обличчя чоловіків, жінок, дітей. Картини кривавих битв, гульбищ, чиїхось злетів і падінь. Від одних видінь у мені запалювалися невимовна радість і любов, від інших – ненависть, зневага і почуття безвиході.
Час од часу над головою чувся шелех могутніх крил. Я хоч і не піднімав голови, але знав: це пролітають зграї ангелів. Усі вони тримали в руках, наче батьки немовлят, людські душі. Ніжно тулячи їх до грудей, ангели були дуже сумними і чомусь не білосніжними, а бузково-синіми – як і сутінки, що мене огортали. Я спробував піднятися, і тут з великим подивом зрозумів – я зовсім безтілесний! На цьому загадковому острові була тільки моя душа. Може, загублена ангелами або приречена на покару? Я ще не встиг подумати, на яку покару, як все навкруги – і океан, і примарні щогли кораблів, і зграї бузкових ангелів – до відчаю страшно запахло опалим осіннім листям. Так сумно і боляче пахне Самотність. І Душа моя приречена на тисячоліття відбувати на цьому острові ув’язнення Самотністю. Дивитися, як невидимі кораблі відвозять за обрії рідних мені і дорогих, як бузкові ангели відлітають у сади Господні із людськими душами. І кожного – в руках ангелів і в трюмах кораблі – щось чекає попереду. Кожен із них жевріє тривогою і надією. Тільки мене ніхто не жде, нічого не чекає, в мене немає ані дня, ані вечора, ані сьогодні, ані завтра. Тільки тужлива Самотність, що до відчаю страшно пахне опалим, сумним осіннім листям. І я заволав од відчаю! І в цю мить душа із острова Самотності знову повернулася в долину Святого Івана.
І як потім розповідали, я почав істерично бити собою об землю і кричати:
– Чому я знову народився? Чому я знову народився? Чому я знову народився?
Мене обливали Зрячою Водою, хрестили, та нічого не допомагало. Я метав собою по берегу Кривуліни, заламував руки і криком питав у Зрячої Води:
– Чому я знову народився? Чому я знову народився? Чому я знову народився?
Коли стало зрозуміло, що ані чудодійством молитв, ані милістю Зрячих Вод мене не вгамуєш, і я можу сам себе згубити, баба Фіскарошка і нанашка Кутузовка схопили мене, заламали за спину руки і потягли додому на Небесі. Проте і по дорозі я не переставав лементувати:
– Чому я знову народився? Чому я знову народився? Чому я знову народився?
Звісно, про істерику опісля я нічогісінько не пам’ятав. Та й досі не можу ні краплини згадати. Але ось надалі у житті я багато разів себе відчував на острові Самотності, а з вуст моїх якось само по собі зринало:
– Чому я знову народився?
І так само, як на острові Самотності, пахло печаллю і відчаєм опалого осіннього листя.
Пройшовши через долину Святого Івана, ми зупинилися на березі Кривуліни. І тут я побачив великий білий-білий човен, що наближався з боку монастиря. У човні не було жодної людської душі. Тільки на кормі стояв величезний і такий же білосніжний лелека із широко розпростертими крилами. Вони, очевидно, слугували вітрилами, бо як тільки птах повертав крилами, човен міняв напрям й рухався далі плавно і швидко, наче ним веслували вправні гребці. Проте найдивнішим було не те: жодного разу – ані до цієї миті, ані опісля – на Кривуліні подібний човен більше не з’являвся. Мамка зійшли вниз. Не так очима, як дивовижним внутрішнім зором я відчув, як води радісно скрикнули, весело заметушилися і співаючими хвилями кинулися назустріч мамці. Мамка нагнулись, зачерили повні долоні вдячної води і, дивлячись, як підпливає човен, мовили мені:
– Ми не будемо довго прощатись. Прошу тебе тільки одне: коли я сяду в човен і попливу, знову добре дивися за мною. Якщо обернуся, крикни на мене. Дуже кричи, щоб не робила цього.
І раптом я помітив, як у кутку лівого ока в мамки народилася сльоза, почала швидко виростати і покотилася по щоці. Це була перша сльоза, яку я у своєму житті побачив на обличчі моєї мамки.
– Невже ви, мамко, мене залишите? – запитав тремтячим голосом я.
– Я вже говорила, що буду завжди з тобою… зі всіма вами. І ви це будете відчувати, – відповіли мамка.
У цей час, м’яко торкнувшись носом берега, зупинився білий човен. Білий лелека опустив крила і, навіть не глянувши в наш бік, заклично заклекотів і підняв дзьоба уверх. Мамка взяли мене за плечі і, пильно-пильно дивлячись у вічі, мовили:
– Ти мусиш, дитино, запам’ятати, що скажу тобі. Світ зовсім не такий, як тебе вчать у школі і будуть далі навчати. Світ – це зовсім не те, що ми бачимо, він інакший. Але одягнуті в одежі людські тіла ніколи не пізнають сутності світу й істину життя.
Мамка поцілували мене в чоло і тут же зійшли в човен. Лелека, жодного разу так і не повернувши голову в наш бік, підняв крила і човен сам по собі розвернувся. І так же плавно, як підплив, рушив униз по течії. Мамка стояли на повен ріст на кормі, обличчям уперед, молитовно склавши руки до губ. Десь у глибині єства хтось кричав у мені, велів бігти берегом і молити мамку повернутись назад. Але я, наче зачарований, стояв, навіть не поворухнувшись і, ледь чутно шепочучи, не то питав, не то стверджував:
– Ти мене покидаєш? Ти мене покидаєш?
А білий-білий човен із білим-білим лелекою чимдалі набирав розгін. І тут я побачив, як мамка, знемагаючись від якоїсь муки, помалу почали повертати голову назад.
– Не смійте оглядатися! – раптом закричав я.
Мамка застигли. А через хвилю всією постаттю, наче під дією страшної сили, почали знову обертатися.
– Не смійте оглядатися! – знову гукнув я.
І мамка знову завмерли. А далі знову голова їх почала повертатися. І я знову й знову криком застерігав не оглядатися і не обертатись. Так тривало до тих пір, доки човен із Кривуліни не випорхнув на стрімкіші води Латориці. Тут він помчав веселіше і набагато скоріше, і перед самим поворотом Латориці на село Старе Давидково білий лелека раптом змахнув крилами, і білий-білий човен разом із мамкою і птахом знявся понад рікою і плавно поплив у надвечірні небеса. І я бачив, як звідти, вже із високих небес Господніх, мамка весь час намагались озирнутись, аби хоч ще раз глянути на мене. Але я біг берегом і кричав у болючі небеса:
– Не смійте оглядатися! Не смійте оглядатися! Не смійте оглядатися!
І тільки через багато літ я збагнув, яка страшна сила намагалась змусити обернутись мою мамку у білому-білому човні – безмежна і ніколи не розгадана цим невдячним світом Материнська Любов, й од того мені дуже-дуже печально.
І пливе, пливе у пам’яті білий човен по Кривуліні-ріці, як сльоза по материнській щоці…
Сонце, зітхаючи й тримаючись, як старий селянин, за нароблений поперек, помалу сідало на обрій, коли я повернувся із долини Святого Івана додому на Небесі. Під хатою мирно сиділи дід Соломон, пан Фийса і розмірковували, як добре живеться на білому світі горобцям, що доїдали на дворі зерно, кинуте бабою курям. Мовляв, птиці не журяться ані жонами, ані дітьми, ані хатою, ані начальниками, ані роботою, а поживу все собі знайдуть і без горя живуть.
– Се тому, бо за пташок Богонько журиться, – мовив дід повчально. – Він би й за нас більше дбав, коли б ми не жерли один другого.
– Фрасову вам каріку, закляті комунішти! Ану киш! – рявкнула баба на горобців, вискочивши із хати. – Не сіяти, не жати – лем по деревах мітингувати і чужоє жрати! Вошливі комунішти!
Горобці фітькнули на розквітлу черешню й на весь голос, цвірінькаючи, почали сміятися із Фіскарошки. Баба тим часом винесла тарілку із соленою тюлькою, півхлібини, чвертку і поставила перед дідом і вчителем.
– Пане Фийсо, малінько задобріться комсомольцями, – показала на тюльку.
– Йой, Марько, міркуйте, што говорите, – застеріг пошепки пан учитель. – Горобців називаєте, перепрошую, комуніштами, солену тюльку, перебачаюся – комсомольцями. На мою веру, хтось учує – поплентаєтесь ви за своїм язиком до Сибіру.
– Най мені свиснуть в єдно місце, перебачаюся, пане учителю, – відповіла баба. – А што, неправда? Кругом совєти, комсомольці, комунішти, а жерти – нішто!
Помітивши мене, баба зайойкала й почала допитуватись, де валандався цілий день? Їй од жури вже миші на голові почали плодитися. Я хотів не про все, а тільки дещо розказати, але раптом відчув: слова, що підпливали до вуст, завмерли у грудях, і я наче онімів. Далі якась незрима сила почала гамувати не те що мову, а й думки. Вмить страшна слабкість опанувала мною. Ледве доволікся до хати й знеможено опустився на поріг.
– Ти не чуєш, што звідаю, де швендявся цілий день? – вкотре запитувала баба.
– Де швендявся, там уже мене немає, – тільки й спромігся відповісти і притулився щокою до одвірка.
Дід, кинувши до рота останнього соленого «комсомольця», смачно чмокнув, задер голову і почав мріяти:
– Но, пане Фийсо, малінько рота засолили, гертанку промочили, а тепер би чогось і поїсти. Скажеме так, печену курку у смажених крумплях.
– А ще би свіжобуженого м’ясця, – додав пан Фийса.
– І варених реберець із молодого поросяти, натертих часничком, – підлив дід Соломон.
– А я би ще крабів і омарів до цього. Божіньку, як їх готували у будапештських ресторанах, – ковтнув смачний спогад пан Фийса.
– А на солодке – торт по-віденськи, гарячий чоколад і кремовоє мороженоє, – мрійливо всміхнувся дід Соломон.
Баба Фіскарошка слухала-слухала цей дует божевільних, косячи на них нерозуміючим поглядом, а далі як гаркне:
– У вас што, чібіси [82] збісні, діряві желудки! Тутки випити нізашто, а ви, закляття биму, жерете, жерете і не можете остановитися!
– А ти, Марько, не ганьбися, – мовив ласкаво дід. – Присоєденяйся до нас і тоже їж собі смакоту на здоровлічко.
Баба розвела руками, наче щойно випадково випустила з рук птаху-щастя, і з гіркотою запитала учителя:
– Пане Фийсо, ви учений чоловік. Скажіть мені, чом ми такі жебраки?
– Знаєте, Марько, сесе довга шторія, – поправив клебаню [83] пан Фийса. – Але я постараюся вам розповісти дуже коротко. Є народи, які мають спільний космічеський розум. Но сесе, приміром, євреї, японці, німці, французи. Люди сих національностей, де би не були, на якій землі би не жили, они все думають лем про свою державу, свій народ, свою культуру, звичаї. І тому їм у всьому помагає Богонько! А от ми належиме до тих людей, які вічно межи собою щось ділять, гризуться, а спільне мають лем єдно – велику глупость.
– О, пане Фийсо, я з вами абсолютно не согласен! – запротестував дідо Соломон.
– Но та я вас уважно слухаю, Мішку, – підняв зацікавлено голову пан Фийса.
– Діло в тому, што всі вмісті ми, може бути, малінько і дурнуваті. Айбо каждий сам по собі, окремо взятий – дуже і дуже розумний! От сього в других народів не було і не наблюдається, – підняв повчально вказівного пальця дід Соломон.
Саме на ці слова вийшов на небо Богонько, щоб запустити на ніч сонце у свою світлицю. Почувши роздуми діда Соломона про те, які ми каждий сам по собі великі мудреці, Всевишній почесав себе по потилиці, тихо усміхнувся і промовив сам до себе:
– Якщо на цій грішній землі ще не перевелися такі філозофи, то сей народ має велике майбутнє!
І покотив Богонько у світлицю свою сонце. Його останні промені рясно посипались у долину Святого Івана. Вмить у Кривуліні мільярдами смарагдів замерехкотіли-заіскрились води. То у хвилях ріки цвіли слова молитов монахинь, які саме о цій порі щовечора ставали на коліна над водами ріки біля монастиря.
Раптом над головою наче хтось зітхнув і почувся якийсь радісний шелест. Це із вечірніх небес опускалися зграйки білих крилатих чоловічків – крихітні анголята знову летіли прикрашувати сни сільських немовлят.
Богонько останній раз глянув на наші Небесі – тут усе було тихо й мирно.
– Но, раз спокійно на Небесі, – мовив про себе Богонько, – то і я можу спокійно йти собі спочивати.
Завершувався ще один Божий день на Землі.
Далі буде…
Початок читайте:
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.1
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.2
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.3
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.4
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.5
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.6
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.7
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.8
