Мама мала рацію…

Мені було 16, і я була впевнена, що в моєму житті все буде краще, ніж у неї, ну, бо я розумніша. У 16 я здавалася собі непоправно розумною. І сперечалася з нею з будь-якого приводу. Вона чомусь не злилася. Наші дискусії закінчувалися чимось на кшталт:

— Якщо біжиш кудись — поїж спочатку.

– Довго не гуляй – замерзнеш.

– Закрий рот.

У 23 я точно знала, що вона все в цьому житті робить не так. Я вже не так часто сперечалася, але підозрювала, що у своєму житті все зроблю інакше. Я давала їй читати “правильні книги” і обурювалася, що вона не брала їх до уваги. Ок, подумала я, і вирішила, що вона це зі шкідливості. Найчастіше я чула від неї:

– Гроші є?

— Просто скажи, скільки тебе чекати.

– Закрий рот.

Чи треба говорити, що у 25 з головою занурившись у психотерапію, я раптом зрозуміла, хто причина того, що в мене все не так чудово, як хочеться? Вона. Я не збиралася мовчати. А вона мовчала. На мої зовсім емоційні випади вона відповідала:

— У тебе також будуть діти.

— Тобі не пощастило з батьками.

– Закрий рот.

У 30 я все ще не збиралася вгамовуватися. До 35 я переорала власне життя так, що не залишила від минулого каменю на камені. Навколо мене верещали всі, в тому числі, і я сама, і тільки вона мовчала, раділа моїм набігам на її кухню і не ставила зайвих питань. А мені не було чого їй сказати. Я просто сиділа поряд і мовчала. І вона мовчала. А могла б і не мовчати. І мені б не було чого їй відповісти.

Як їй це вдавалося? Не знаю. У її житті не було психотерапевтів, розумних книг про сепарацію, лекцій про кризи підлітків та дорослих жінок. А тепер, коли мені майже 40, я з сумом розумію, що в цьому нескінченному діалозі з нею я була жвавим ховрахом, що люто розмахував мудрістю, за якою, крім книжкових істин і власних амбіцій, мало що стояло.

А за її мовчанням і рідкісними зауваженнями стояло не найлегше і безхмарне життя, її життя, життя її матері, та й усієї нашої сім’ї, покоління за поколінням, що добувала собі місце під сонцем.

Ні 16, ні 20, ні 25 я не хотіла помічати очевидні речі:

• вона завжди визначала небезпечних людей у ​​моєму житті, навіть якщо бачила їх лічені хвилини. Жаль, але я жодного разу не послухала її порад. А вона згодом жодного разу не сказала сакральне: “я ж тобі говорила”.
• доки я заходилася в праведному гніві і намагалася болючіше вкусити, вона намагалася гладити мене по голові.
• вона завжди надавала мені свободу чинити так, як я вважала за потрібне. Я жодного разу за своє життя не зіткнулася з її протистоянням з того, що мені було важливо.
• вона завжди чекала і чекає на мене вдома. Що б не трапилося, мені завжди є кудись повернутися. І до кожного мого приїзду вона готує смачненьке. І це не залежить від того, коли я опинюся на порозі будинку. О третій годині ночі або о третій годині дня.

І я, дивлячись на своїх дітей, все частіше думаю, де мені варто було б промовчати, щоб не поранити, не налякати, не відбити бажання пробувати жити по-своєму.

І за гамбурзьким рахунком, цього мене навчила вона, моя мама. І на кожну мою незграбну спробу повернутись у минуле і все виправити, мама посміхається і каже, що не пам’ятає моїх демаршів. Лукавить. І обіймає. І я закриваю рота.

І в тиші я чую, як цокає час. І я подумки шепочу йому – повільніше, будь ласка…

Олена Потапенко