Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.2
Ворота райдуги
– Така’м, небожику, нездала, як цісарські будюгови[25]
… Лем ня завадити на ворота, аби’м чилядь і ворони страшила, – крехче, беручись за скроні, баба Фіскарошка.
– А в голові наче покійника відспівують.
– Так, так, моя солодинька. Я то вже давно примітив, коли чоловік ізрана не прийме на душу сто грамів, день пропав і здоровля пішло цапові під хвіст, – каже ні з того ні з сього дід Соломон, протираючи біля печі від дрімоти очі.
Баба Фіскарошка нищівним поглядом зміряла його і, простягнувши руку в потаємний куток за шафу, мовить:
– Ти, неборе, Мішу, маєш дуже немитий писок і такий антихрист, як, най будуть здорові, пан Фийса. Доки не дала їм поїсти, то говорили, що сім разів молилися за моє здоровлічко. А як дала їм поїсти, то навіть «дякую» забули сказати.
Баба виймає зі схрону пляшку, наливає сто грамів і, видихнувши із себе повітря, випиває. Далі сідає на ослінчик біля діда, схрещує скорботно руки і мовчки зорить у вікно. Минає кілька хвилин, і Фіскарошка міниться, в очах спалахують веселі іскорки, лице червоніє, як парадичка[26], і вуста осяває блаженна усмішка.
– Йой, так ми файно, як би у серці ружа розцвіла, – погладила себе масно по грудях.
– Дала би’сь і мені сто грамів, то би нам, Марько, обом уже аж цілий сад розцвів, – каже безвинно дідо.
Фіскарошка скрутила миттю дулю і сунула дідові під ніс.
Такі смачні дулі, які пекла ближнім баба, я ніколи в житті не бачив – це було неперевершене мистецтво. Фіскарошчині дулі – залежно від того, кому їх дарує, – мали форму то зозульки, то голуба, то ворони, то яструба. А залежно від настрою – набирали навіть подобу людського обличчя. Коли баба крутила пальці із любов’ю, звісна річ, дуля мала лице то пана Фийси, то тітки Маргарити, а то, бувало, навіть і моє. Та коли Фіскарошка займалася вогнем праведного гніву, – дуля злітала хижаком і ставала викапаним дідом Наполійоном. Так і тепер.
– Ти чого мені сватом Наполійоном тичеш у писок, – заскімлив дід Фіскарош, кривлячись від бабиної дулі.
Талант пекти такі смачні й оригінальні дулі, або, як казали, фіги, у баби Фіскарошки несподівано відкрився із-за дещо неординарних обставин.
Наш новий директор школи Павло Слов’янин на прізвисько Іван Сусанін увів у моду напередодні революційних свят урочисто проводити день відкритих дверей. Цієї днини до нас з’їжджалися вчителі із навколишніх сіл і по двоє-троє сиділи на уроках по всіх класах, а після уроків гарно веселилися. Бувало, що після відкритого дня деяких сіячів мудрого виносили на руках через двері і розвозили по домівках на підводах, як лантухи капусти. Перед одним таким днем відкритих дверей до нас забіг пан Фийса. Маючи вже не вельми веселий досвід моєї феноменальної властивості відкривати скарбницю своїх дорогоцінних знань при чужих людях, пан Фийса упав на коліна перед дідом і бабою. Перестрашений і спітнілий, він підняв молитовно складені руки і почав плутано благати.
– Кедвешні[27]ьмої Марько і Мішку. Самі знаєте, я ніколи не чинив вам зла. Я дуже тяжко вивчав усіх ваших дітей. Хто перший – Богонько і сусіда! Я ваш сусіда. І коли хочете, аби я ще малінько пожив на сьому світі, не посилайте завтра у школу вашого Митрика.
Після такого роз’яснення вчителя баба зі страху за пана Фийсу аж заплакала, а ввечері суворо мовила:
– Завтра, Митре, у школу на цей день відкритих дверей не підеш!
– А чому? – похопився я.
– Бо через відкриті двері протяг видує тобі з дурної голови ще й те, що маєш, збісняку недороблений! – гаркнули в унісон бабі мої дорогі нянько.
О, сили небесні! Я й сам собі думав, що назавтра мене й танками не потягнуть до школи. Ми із двоюрідним братом Піштою залізно домовились, що завтрашній день відкритих дверей пересидимо в кукурудзі: я вже й гральні карти підготував, і цигарки придбав за крадені яйця. Але! О, сили небесні! Як тільки-но баба мовила, що я узавтра в школі небажана персона, як мені дико захотілось до школи. Миттєво з’явилося таке відчуття, ніби узавтра в школі будуть всім ділити золотий скарб, а мене, який найбільше зробив для того, щоб цей скарб добути, захотіли зловісно ошукати, як нетямущого невігласа. І я вже в постелі запалився таким гнівом, що й не відаю, як перина наді мною не спалахнула.
Гнівачка помалу змінилася на великий жаль. І тепер у мене з’явилось таке відчуття, ніби завтра у школі всім одчиняться двері до раю, а я, найбільший великомученик, лишуся і далі страждати тут, на грішній землі. Я не втерпів і заплакав. Мене охопили такі невимовні жалі, що навіть у сні плакав. Коли прокинувся, вся подушка була мокра, а я весь опухлий, наче з бджолами у вулику спав. Звісно, прокинувся я з твердим наміром: щоб мене танками тримали вдома, все одно до школи піду. Нема дурних!
Нікому не треба знати подробиць, тих шоку і жаху, які охопили мою рідню, коли почули, що я вирішив іти до школи, навіть якби з неба вила впереміш із циганськими дітьми падали. Мене пробували пов’язати і заперти у хлівець до свиней, проте я рішуче пообіцяв родакам, коли вдадуться до насильства, я той хлів пущу вогнем, а все сімейство – з торбою по світу. Усі знали, що я своїх слів на вітер не кидаю і перечити мені марно.
Аби хоч трішки пом’якшити свою вину перед паном Фийсою, баба Фіскарошка сунула мені у торбу півлітру самогонки.
– Якщо трафиться якась біда, ти нараз сунь пляшку панам, – напучувала, проводжаючи мене з таким трагічним виглядом, наче йду на войну, – бо ще, дитино, ніхто не змайстрував тих дверей, щоб їх пляшкою не одчинили.
– Не буду давати сесю вонючу паленку нікому, – пручався я.
– Не будь дурний, Митьку.
У житті я бачив білий колір різних відтінків – від заспокійливо-помірного до сліпучо-яскравого, проте такої неприродньо-страшної білизни, якою взявся пан Фийса, коли побачив мене у дверях класу, ніколи – ні до тих пір, ані після – не видів. Його сиве волосся якось аж почало ворушитися й іскрити, обличчя зблідло як крейда, і навіть вічно червоний ніс почав цвісти білою памороззю…
На щастя, в класі ще нікого з перевіряльників не було.
– А тебе, мальфуне таркастий, яка нечиста сила принесла? – простогнав учитель, цорконячи зубами.
– Но, пане учителю, ви што задаремно прозиваєтесь. Коли не ходжу до школи – біда, а раз у житті прийшов сам – то вп’ять біда, – ображено закопилив губи я.
– А што… А што, ті… з’їли би їх воші… баба із дідом… не казали, што ниськи тобі до школи не треба?
– А што дідо із бабою… загнали вам паленки, – я вийняв із торби пляшку і діловито поставив на стіл.
Мої «колеги» за партами почали хіхікати.
Пан Фийса вмить облився потом. Видно, страшні різнополярні сили почали шматувати його і так неопохмелену душу: вигнати – не вигнати, взяти пляшку – не взяти. Учитель аж боляче застогнав, але в цю мить у коридорі почулися веселі голоси – до нас ішли гості. Фийса притьмом схопив за горлянку пляшку, засунув її в потаємний схрон під столом і випалив:
– Іди, збийвіче, сідай і штоби я голосу твого не чув.
Тим часом директор Сусанін зайшов у клас із трьома гостями – двома жінками і чоловіком.
– Дорогі учні, – солодко зацвірінькав Сусанін. – Сьогодні до нашої школи завітала велика група вчителів із всього району. Вони дуже бажають побачити один день життя нашої школи і поцікавитися вашими знаннями.
Я помітив, як мої «колеги», сільські босяки, вмить посерйознішали і набрали такого поважного і рішучого вигляду, наче вони із якоїсь дуже засекреченої групи диверсантів, яких прийшли інспектувати перед десантуванням у глибокий тил ворога. А пан Фийса як керівник цієї терористичної групи навіть сльозу пустив. Щоправда, невідомо, від страху чи радості за своїх підопічних.
Дві пані і пан всілися на задніх партах у сусідньому ряду – зовсім поруч мене. Як людина вельми небайдужа до всього, що коїться навколо, я запримітив, що одна пані – висока, сухоребра, з банькатими очима і загостреним обличчям – разюче схожа на нашу козу Танкістку. Поруч неї сиділа старша – значно дрібніша, із допитливими, як у їжачихи, очицями, з гарячим, як осіння перчина, носом і дуже праведним ротом. Вона вражаюче була схожа на мою дорогоцінну бабу Фіскарошку.
Третій гість сидів біля стіни на останній парті – невизначеного віку, із байдужими очима і сонним обличчям, на якому було виписано: «Ідіть ви усі до такої-то матері і дайте мені спокій…». Цей незнайомий пан учитель наче вилупився із одного яйця з дідом Соломоном.
«О, Господи! Та тут зібралася вся моя золота сімейка, – вражено вилупив очі я. – Коза Танкістка, баба Фіскарошка і дід Соломон. Мої родаки ніколи не покидають мене в судні хвилини…»
Це відкриття спершу ошелешило мене, а далі якось приємно зігріло, додало сили, бадьорості і духу – як-не-як, поруч рідні люди.
Шкільний день розпочався як було прийнято – уроком історії. Школярі з босяцькою пристрастю розповідали про феноменальні успіхи Совєтського Союзу, золоті сторінки із життя партєйних вождів, масовий героїзм всього народу. А світла голівка, осяйне знамено і гордість класу Марія Крумплянка наприкінці відповіді навіть власного вірша продекламувала:
Не вітри то в полі буйнім віють…
А враги із-за границі собаками піють…
Не хвилі то в морі буйнім клекочуть…
То враги загарбать нас хочуть…
Але пора вам, вражі імперіалісти, знати,
Що ми вам можемо по морді дати…
Моя буйна уява одразу намалювала криваве поле, на якому ми всім класом, на чолі із героїчним паном Фийсою, безбожно лупимо писки «вражим імперіалістам», і від емоційного потрясіння я ледь не заплакав. Безмірно натхненний безсмертними рядками поезії моєї безстрашної однокласниці, я теж вирішив внести свою лепту в історичні пізнання, чи вірніше – відкриття. І тут же, наче переможний прапор, викинув руку. Чесно зізнатися, вбийте, але я зовсім не тямив, про що говоритиму. Просто мені дуже захотілося мовити своє слово про історію. Більше, підручник з історії – одна з небагатьох книг, у яку в рідкісні часи я заглядав і яку навіть почитував.
Запримітивши мою підняту руку, пан Фийса, – вже було почав приходити до тями після моєї з’яви у класі, – сполотнів, як «вражий імперіаліст» при несподіваній зустрічі із мужніми совєтськими піонерами.
Вигляду, що бачить мою руку, не подав. Котився по класу веселий і щасливий, як великодня писанка, роздавав усім привітні усмішки, погладжував по мудрих голівках сільських Геродотів, а мене оминав, наче прокаженого. Побачене не на жарт вразило моє самолюбство. Я вже встав із-за парти і почав швидко піднімати руку уверх-униз… уверх-униз. Це теж не подіяло. Пан Фийса вперто мене не помічав. Тоді я почав ходити за вчителем по класу із догори задертою рукою, при цьому підстрибуючи так, наче на мене напала лихоманка. Панові Фийсі діватися було нікуди.
– О, сесе наш Митько, – розцвів здивуванням учитель. – Ти хочеш до туалету?
Пан Фийса явно провокував, знаючи мій характер: коли мені набридало сидіти у класі, я відпрошувався по нужді. І, звісно, більше не повертався. Якщо в більшості випадків пан Фийса рявкав і садив мене знову на місце, то тепер, очевидно, з радістю би побіг ще й двері туалету відчинити, аби лиш я зник…
– Ні, пане Фийсо, я хочу теж дещо уповісти з історії, – мужньо промовив я.
– А-а-а, Митрику. Ми всі знаємо, який ти розумний, – погладив мене вчитель, не забувши при цьому так вщипнути за шию, що я ледь не заквилів. – Ти в нас кожен день дуже активний. Нині можеш і перепочити. Нині ми будемо слухати тих діток, які іншим разом відмовчуються. А ти в нас кожного дня розумник. Правда, дітки?
Клас забурчав, наче вулик, у який залетіла ворона. А пані вчителька, схожа на козу Танкістку, подивилася на мене такими здивованими і люблячими очима, наче перед нею стояв майбутній пророк людства. Вона, мило всміхаючись до мене, поблажливо мовила:
– Ну чого ви, пане Фийсо. Раз хлопчина так хоче відповідати, не зв’язуйте ініціативи.
– О, мамко мої солоденькі, – трагічно прошепотів пан Фийса і з приреченістю смертника безсило гепнувся за стіл.
– Історія – сесе дуже файна наука, – на весь голос, наче вірша, почав декламувати я. – Мені історія дуже любиться за то, же она правдиво розказує про скіфів. А скіфи мені дуже любляться за то, шо они, коли вмирав чоловік, вбивали його жону і хоронили в’єдно з мужом. Такий би звичай нам треба і сьогодні, бо тепер не встигне бідний чоловік одверичи лаби і скріпнути, як його жона вже біжить у блуди.
І тут же навів красномовний приклад із життя блудниці Анці Гатьошки, яка всілякими неправдами хотіла би звести із праведної дороги одного дуже порядного челядника. Я ледве стримався, аби не назвати ім’я того порядного – пана Фийсу – і не розповісти, як застукав його в кукурудзі із голою блудницею.
Мої непримиримі вороги і злісні заздрісники, які б на мене негарні клички і прізвиська не вішали, скільки б не переконували ближніх, який я бовдур і пройдисвіт, постійно ловлять облизня і терплять нищівні поразки. Незаполітизований народ мене дуже любить і не натішиться моїми здібностями. Скажімо, як не переконував нещодавно пан Фийса пана Годю, що я недоумок і розбійник із великої дороги, такої геніальної відповіді, як зізнався потім інспектор моїм родакам, він ще ніколи в житті не чув.
Доки відповідали зразкові учні, наші перевіряльники дрімали і позіхали, а тільки-но почав говорити я, стрепенулися і витягнули шиї, як гуси, зачувши наближення лисиці. Особливо тепло серед гостей зреагував пан учитель з пісним, як вівсяний корж, обличчям. Зачувши мою пропозицію про навернення до варварських звичаїв скіфів, його заспане лице аж підскочило і засвітилося, ніби маслом змастили. Реакція вчительок була бурхливою – вони стрепенулись і, наче лелечихи на болоті, почали розмахувати руками. Але я продовжував:
– А ще я люблю історію, бо в ній много інтересних і смішних повчань про всякі чудеса. Я раз дуже сміявся, коли прочитав, що в деяких китайських царів був тоже дуже смішний звичай: якшто учитель погано вчив дітей, йому одрубували голову.
Цей варварський звичай я із гнівом засудив і рішуче виступив проти того, аби його повертали в наше щасливе сьогодення. Мовляв, ми, діти колгозників, не такі дурні, як діти китайських царів, а по-друге, наші совєтські вчителі не якісь там паскудні свині, аби їм голови чикрижити.
Не відомо, чи повністю згодились зі мною перевіряльники, бо їх лиця якось незрозуміло перекривило. А пані, схожа на козу Танкістку, так витягла шию, що, здавалося, ось-ось замекає.
– Митрику, айбо наш урок присвячений Великій Жовтневій революції, а також щасливому сьогоденню, а ти забрів кудись у дуже далекі історичні хащі, – підійшовши до мене, мовив якомога лагідніше пан Фийса і тихо шепнув: – Сідай, осле, бо тя задушу, – і, ніби гладячи по потилиці, так безбожно знову вщипнув за шию, що дивуюся, як голову мені не відірвав.
Мене вже годі було зупинити чи задушити. У мою копоню [28] в цю мить збіглися знання і світлі думки всього мого родоводу до семидесятого коліна.
– А-а-а-а… пане вчителю, та я тоже дуже люблю в історії і казки про октябрську сосіс… соліш… – я, за пана, не міг ніяк вимовити слово «соціалістичну» і махнув рукою – но, фрасову її каріку… самі знаєте… жовтневу революцію.
І тут почав таку лободу молотити… Леніна я порівняв з опришком Пинтею і сказав, що про його життя ще ліпше люблю читати, як казки про Кащея Безсмертного, Івана-дурака і Чудо-юдо. Революціонерів і соратників Леніна за їх безстрашність поставив в один ряд із лісовими розбійниками, які грабували багачів. Великого друга всіх дітей Крупську я чогось заштовхав у казку про семеро козенят. Микиту Хрущова з невідомих причин я порівняв із Бармалеєм і дав дуже високу оцінку прагненню радянського народу догнати і перегнати Америку. Щоправда, аби перегнати клятих американтошів, треба, щоб Хрущов усім нам купив хоча би по дві пари міцного взуття, бо в таких цуравих [29] топанках, в яких ходимо, не те що за Америкою, а й до вітру не добіжиш. Далі, посилаючись на мою бабу, заявив, що до міцного взуття нам би не позаважали і красні ногавиці. Це для того, як каже баба, абисьмо голими сідницями не світили, коли будемо бігти попереду американтошів.
Мене несло, я летів, наче по гострому льоду, кружляв на крилах знань у безмежних висотах. Складалося таке вражіння, що я ковтнув бочку проносного і мене прорвало через рот…
Наскільки високим, стрімким і одухотвореним був мій політ в небесах історії, настільки глибоке розчарування чекало мене після приземлення. Мої класні цімборове й колєжанки зіщулились за партами, наче горобці у шпаківнях, і щось загадково між собою цвірінькали. Навіть ясносяйне сонечко Маня Крумплянка виглядала якось зніяковіло і перелякано, наче привселюдно зіпсувала голосно повітря.
Пан перевіряльник, мов ужалений в яйця шершнем, схопився притьмом з місця. Жестикулюючи руками, він рвонув із класу, весь час бубнячи: «Я нич не видів, я нич не чув… Я нич не видів, я нич не чув…». У цей же час пані вчителька, схожа на нашу Танкістку, тримала за потилицю іншу пані вчительку, дмухала їй у лице і час од часу витирала хустинкою спітнілого лоба. Бідолашній пані стало раптово дуже зле.
– Майжень, рано не встигла поїсти і тепер паніку змлоїло, – подумав співчутливо я.
Увечері пан Фийса, щедро частований бабиною горілкою, розповідав:
– Марько дорога, коли туман зелений молотить дурний горох від себе, то можна помогти. У мене в берегівській психічній больниці є добрі знамий дохтор Лібман. І якщо би була велика біда, він дасть справку, що ваш Митрик хворий на голову, – і може пронести, айбо коли і вас втягнув у політику, то вже нияка сила не одмиє вашу фамилію…
Наступного дня, повертаючись після тяжкої зустрічі із директором школи, баба йшла попри обійстя діда Наполійона і розпачливо міркувала: за які гріхи її онук, тобто я, так тяжко страждає на цьому світі. Несамохіть глянула у двір свата Наполійона і під хлівом уздріла дерев’яну кочергу, березовий віник і величезне колесо. Від побаченого спершу непевний вітерець холодком обвіяв спину, серце забилося лункіше, а далі Фіскарошку ніби вдарило струмом неймовірної напруги.
– Тепер я всьо зрозуміла. Не инак, як нашому дітвакові ворожать, – луснувши себе по чолу, скрикнула Фіскарошка. – Треба щось чинити, бо бідного Митрика так зурочать, що з дітвака лем’ся лушпиння остане.
І баба почала рішуче діяти. Того ж вечора метнула собою до ворожки Полані Перебзякової, прозваної в селі за революційний характер Кларою Цеткін.
Після довгих і виснажливих магічних ритуалів, під час яких Фіскарошка зо страху ледь не вмерла, Клара Цеткін глянула у відьмацьке дзеркало, далі заділа вухо в решето і таємниче протягнула:
– Хворий вітер котиться із Бразилії…
– О, я так і догадувалася! – заверещала, сплеснувши руками, Фіскарошка.
На північній околиці села, нареченій Бразилією, стояла садиба діда Наполійона.
– То лем од Наполійонів може котитися на колесі, кочерзі і летіти на вінику дурний віхор. Як мені давно не лупнуло в копоню, же то босорканське [30] кубло точить душу нашого маленького праведника! – не могла із собою впоратись Фіскарошка.
– Як хочете, Марьо, дітвака спасти, мусите ймити жабу, висушити, розтерти її і порошок розсипати по обійстю того, на кого думаєте, – і хворий вітер згине навхтема, – дала мудру раду Клара Цеткіна.
Наступного дня баба, женучи перед собою тичкою лінивого діда Соломона, далася ловити в Лавоцькі болота жаб. Додому верталися аж уночі. Обляпані чорним намулом, як чорти пекельною смолою, ледве притягли ноги, проте з повною кошаркою жаб.
– Коли Клара Цеткіна тобі казала єдну жабу, то на яку мару аж цілу кошарку? – весь час допитував, ківкаючи, Соломон.
Баба пророче підняла догори вказівного пальця і повчально мовила:
– То, Мішку, може, на нормальних босорканів доста єдну жабу. А Наполійони, то такі дябли [31], што їх і єднов атомнов бомбов нараз не вразиш. На них треба найменше сто жаб!
Дід ледве доповз до печі, а тут, навіть не помолившись, замертво впав од нелюдської втоми – так і хропів цілу ніч, смердячи намулом, жабуринням і жабами.
А баба Фіскарошка, не гаючи часу, взялася за жаб. Понанизувала їх на мотузки і порозвішувала у стодолі сушити. Наступні дні від нашого обійстя йшов такий нестерпний сморід, наче, перебачте на слові, на двір звезли і висипали все сільське гівно.
Мій рідний нянько так блював, що, виділося, в животі чоловіка не лишилося ані одної кишки.
– Мусиш, хлопе, терпіти, коли хочеш, аби наша золота дитина стала такою, як і людські, – напучувала Фіскарошка мого нянька, бігаючи за ним із відром.
Дід Соломон, хоч і виявився більш стійким, витривалішим, але невдовзі ним почало лихоманити, а далі видуло очі, як у бузька. За його словами, гази, якими бідного Соломона труїли на фронтах Першої світової, були намного майпахнячішими, як в’ялені бабині жаби.
Баба ж Фіскарошка, будучи людиною реформаторської натури, вирішила вписати деякі корективи в магічне дійство. Подумалось їй так: якщо жаби розтерти на порох і посипати ним обійстя Наполійонів, вітер може рознести по околицях відьомську приправу й ефекту катма. Тим більше, як завше твердила Фіскарошка, всі недобрі й злі вітри йдуть саме від Наполійонів. Тому, щоб тяжкий труд не пішов за наполійонівським вітром, моя берегиня Фіскарошка вирішила розкидати сушені жаби по обійстю діда цілими. Отож, напакувавши полотняний мішечок, обгорнула його папером, взяла під пахву і далася з козою Танкісткою до обійстя Наполійонів.
Клара Цеткіна радила бабі здійснити ворожіння вночі, але Фіскарошка хворіла курячою сліпотою і в темноті ніколи не ризикувала кудись ходити, тим більше на діла небезпечні. Тому акцію на спасіння дорогого онука порішила провести рівно ополудні. Полудень, як їй говорили вчені відьми, теж має магічні дійства. А ще ополудні село без свідків, пусте – всі у полі.
З гордо піднятими головами і палаючим гнівом в очах обоє – Фіскарошка і Танкістка – йшли з дому твердо і невмолимо, як смертники, обв’язані вибухівкою, на ворожі танки. Чим ближче було до обійстя Наполійонів, тим праведне діло, за яке готові були життя покласти, якось блякло, втрачало смисл. Рішучість і гнів теж губилися десь по вулицях, а натомість явився злодійкуватий страх: а що станеться, коли, упаси Божіньку, за ворожінням її впіймає старий Наполійонище. Отоді і Фіскарошка, і Танкістка воістину позаздрять смертникам за їх миттєву і легку смерть!
Коли ж дійшли до двору діда Петра, бабу страх уже сьомим потом облив. На щастя, в обійсті було справді пусто. Двері, вікна зачинені – видно, сімейство Наполійонів із світанку гарцювало на сінокосах і в полях.
Фіскарошка тихенько привідчинила хвіртку, штовхнула Танкістку попереду себе:
– Іди, іди, небожко, – шепнула козі на вухо баба, – якшто щось, уповімо, що ти заблудилася.
Далі, злодійкувато озираючись, вихопила з-під пахви полотняний мішечок і хутко почала розкидувати довкола хати сухі жаби… При цьому постійно повторювала:
Згиньте, нечисті, всі до лаби,
Як в сухім болоті жаби,
Летіть у темні хащі, бездонні збини.
Й лишіться нашої дитини…
– А што ти туйки робиш, босорканьо коростава?! – зненацька громом пролунав голос старого Наполійона – із в’язанкою трави він несподівано явився із-за хліва.
Якби в цю мить луснули навпіл небеса і кригами почали падати на голову Фіскарошки, достоту менше б вразила така картина, ніж з’ява діда. Її бідне серце, як наполохана пострілом сорока, притьмом вирвалося із грудей і, йойкаючи, почало метатися над селом, волаючи про поміч. А далі, вже з підбитим крилом, серце знову шугонуло у груди, забилося десь у найглухіший куточок і лиш перелякано лупало перестрашеними очима. З усього того баба скрикнула і гепнулася посеред двору на сідницю.
– Я звідаю, що ти робиш у моєму дворі, ґаздине широкая? – гнівно перепитав дід.
– Мали би’сьте здоровлічко, сватику душевний, – почала оговтуватися баба… – Ми із Танкісткою ішли до цапа, а вона возьми та й забіжи у ваш двір.
Колихаючись, як суха лобода на вітрі, Фіскарошка встала і схопила Танкістку за роги.
– А що, твоя коза найнялася вже робити у безпеку?
– Чому ся, сватику, так смішкуєте? – спробувала і собі посміхнутися Фіскарошка.
– А що тогди твоїй козі винюхувати в моєму дворі? – аж почорнів зі злості дід.
– Видати, родню зачула, – почала хутко відкланюватися баба, тягнучи за роги на вулицю Танкістку.
– Родню зачула? – перепитав дід. – Та ти, кисла свербигуско, хочеш уповісти, же я цап?
І тут дід Наполійон скрутив носом, вдихнув повітря і глянув під ноги – по двору, вздовж хати, наче циганчата на пляжі, лежали розчепірені сухі жаби.
– А побили би тебе ясні громики! – аж заїкнувся від злості дід. – Та ти, босорканьо, серед білого дня мені ще й ворожиш…
Розгніваний, намірився ногою бабі в сідницю. Проте Фіскарошка, як підсмалений горобець, підпорхнула, і дід з усієї сили влупив чоботищем під хвіст козу Танкістку.
Неподалік нашого села була залізнична станція. Тут часто, особливо ночами, скаржачись на свою тяжку долю, заливалися плачами паровози. І так вони тужно, немов поранені слони, трубіли, що половина наших людей лишалася снів. Але як заревіла після удару Наполійона коза Танкістка, мабуть, усі паровози, разом узяті, так страшно верещали тільки раз – у день смерті дорогого нянька всіх няньків світу, товариша Сталіна. Вона мчала вулицею попереду Фіскарошки і так дико мекала, що навіть сільські пси з переляку позабивалися в буди.
Дід Наполійон таки щедро почастував Танкістку – від удару в неї під хвостом видуло гулю завбільшки з кулачище. Від побаченої травми, а ще більше – усвідомлення того, що дорога цімборашка Танкістка постраждала через неї, Фіскарошка ледь не зомліла. Обполіскуючи від пережитого стресу обличчя над канавою, вона простогнала:
– Всьо! Всьо! Наполійонові капут! Я на старого дябла найду управу.
Із цими войовничими гаслами Фіскарошка рушила до влади, вірніше, до сільради.
«Совєтська власть» саме стояла на порозі сільради, смалила папіроси і пильно пасла дорогу на Мукачево. Її, «совєтську власть», уже кілька років у нашому селі незмінно і дуже успішно презентував наймолодший бабин брат Андрій на прізвисько Австрійський Пірат. Стрункий, міцно скроєний, майже двохметрового зросту, з аристократичним обличчям, хижуватим орлиним поглядом, він був гордістю нашого роду. Він був красенем і неперевершеним гангстером й авантюристом. До війни в Європі, мабуть, не було банку, в який би вуйко не міг проникнути і обчистити його, і казіно, де б він в азартних іграх не обшахраював невдах. А прозвали його Австрійським Піратом, бо саме в одному із нічних клубів Відня якась потерпіла графиня підбила більярдним києм нашому дорогому вуєчкові око.
Оповідали, що в ті роки Австрійський Пірат був героєм кримінальних хронік всієї європейської преси. Деякі газети потрапляли в село і ставали предметом неабиякої гордості для нашої колоритної сімейки. Баба, не в силах погамувати піднесення, кожному зустрічному тикала під ніс новинки із світлинами вуйка.
– Таким би ганьбитися, – пораз совістив Фіскарошку сват Наполійон.
– Не ганьбитися, а хвалитися, – відповідала баба. – Перебачте, сватику, айбо хто би був знав про наше задрипаноє село у великому світі, коби не Андрійко і наш славний рід?
– Так, так, Марьо, ви дуже славного роду, лем псячого ходу, – підтверджував дід Наполійон.
– Ви міркуйте, свате, айбо можуть прийти часи, що нашому Андрійкові ще й пам’ятник у селі поставлять, – пророкувала Фіскарошка.
Неймовірно, але баба не так вже й далеко була від істини. Як і ведеться, всі геніальні таланти рано чи пізно перехитрюють самі себе. Ця гірка доля не оминула і нашого знаменитого вуєчка. Наприкінці війни Австрійський Пірат повернувся неспогадано додому, як казав, «малінько руки відмочити», і тут його сита доля втратила пильність і звела із красунею і блудницею Анцею Гатьошкою – тою самою, що згодом стане Джульєттою і Дездемоною для великомученика пана Фийси. Яке їхало, таке здибало: Пірат і Гатьошка за кількадень профітькали в мукачівських ресторанах гроші, а далі взялися чухати одне місце – що маємо чинити? Звісно, це питання не довго мучило Австрійського Пірата. Викравши в якогось із мукачівських достойників автомобіль, вуйко дався до Ужгорода «ревізувати» банк. Завбачливо поставивши машину у глухому провулку, блискавично й успішно провів фінансову операцію. Далі з повним мішком грошей прийшов у провулок, де його мала чекати машина. Але…
О, громи небесні, машини на місці не виявилося. За той час, доки наші вуечко конфісковували гроші, безсовісні злодії свиснули його машину. На чому ж тепер добиратися до Мукачева, та ще й з мішком грошей?
Годі втямити, що вплинуло на завжди холодний розсудок мого знаменитого родака – наближення кінця війни, наслідки багатоденного запою чи біоенергетика Анці Гатьошки. Але йому нічого ліпшого не дуркнуло в голову, як притьмом кинутися в поліцію і гнівно заявити, що його обікрали. Піратові вельми поспівчували і попросили показати документи на автомобіль. Це безвинне прохання, наче бочка льодяної води, вмить протверезило Пірата – від несподіванки в нього з рук випав мішок. І банкноти, ласкаво шелестячи, посипалися, постелилися прямо до ніг поліціянта.
Того ж дня до Будапешта полетіла радісна блискавка – нарешті впольовано одного з найнебезпечніших кримінальних авторитетів Європи. Тішилися там коштовним в’язнем недовго: через кілька тижнів советські хлопаки, освобождаючи Ужгород, заодно освободили і Австрійського Пірата. У перший же день на допиті вуйко зробив руському капітану політичну заяву, що в душі він був завжди комуністом, гаряче і всім серцем підтримує ідеї Маркса-Енгельса-Леніна і Сталіна. А ось чи займався тими не дуже гарними справами, за які упіймався? Так, він грабував, але тільки із чисто політичних мотивів – щоб підірвати економіку фашистських режимів і тим самим наблизити перемогу Красної Армії. Руському капітанові не спало на гадку, як мій любий вуйко допомагав совєтському війську кувати перемогу в борделях, казино і нічних клубах, та бідному слідчому і не могло прийти подібне до тями: під час допиту Австрійський Пірат умудрився так його напоїти, що того напівмертвого ледве витягли із-за столу. А вуйко вже наступного дня повернувся додому переможцем – на білому краденому автомобілі, із посвідкою звільненого з Ужгородської тюрми борця-антифашиста. А ще по якомусь часі зумів подати себе новій владі так, що став головою нашої сільської влади.
Мені назавжди запам’ятається, як наш кривоокий вуєчко в напливі одвертості щиро ділився з дідом Соломоном враженнями про совєтську власть.
– Такої інтересної власти, Мішку, нема нігде у світі. Зрана вона тебе піднесе високо-високо, аж до самого неба, аж до ангеликів, а ввечері так бехне об землю, що і чорти кісток твоїх не визбирають. Сесе тобі, Мішку, не вуйко Франц-Йовжка і не татічко Масарик із гертикашними [32] демокраціями. Сеся власть, якшто уповість на білоє, що то чорноє, – мусиш уповісти, що то іще май чорнішоє. А коли укаже перстом на чорноє, що білоє, – падай на коліна і верещи на вшиток світ, же ти ще такого білого в жизни не видів.
У всякому разі наш унікальний вуйко зумів дуже успішно знайти з новою владою мову чорно-білих кольорів. Його невдовзі навіть якоюсь, як казала баба, «мендалією» нагородили. І в цій мові вуйка із владою першу скрипку грали бочки нашого знаменитого вина, а також пузаті корчаги сливовиці, якою навіть мертвого повертали до радості життя.
Отож сільська влада, нервово пихкаючи папіросою, жадібно пасла дорогу і чекала з Мукачева погоди, вірніше – великого гостя, начальника міліції. У пана головного міліцішти підходив якийсь ювілей, і вуйко мав це свято підкріпити напоями із наших підвалів.
– Андрійку кедвешний, щастя-дольку бись мав, яка радость, що тя виджу! – запричитали баба, заламуючи руки.
– Що ся стало? – нервово запитав Пірат.
– Наполійон вчинив над нами із Танкісткою акт насильственної смерти!
Вуйко, добре відаючи про бабині галамийки [33] із сватом Наполійоном, гримнув:
– Слухай, Майрьо, не плети тризну-парастас, а згинь під нечисту воду. Дораз туйки має бути начальник міліції, а ти мені голову пуцилиш [34] із своїми шаленицями.
– О, братику, та тото і добре. Сама доленька мені шле міліцію, – випулило щастя очі Фіскарошці. – От типир-ка і настане Наполійонам капут, аншлюс і фертік!
В цей час по дорозі з Мукачева, тягнучи за собою шлейф білої пилюки, наче багата невіста шовкову фату, плавно припливала начальницька машина.
Вуйко, лаючись, пробував бабу спровадити додому, ревно обіцяючи, що не пізніше сьогоднішнього вечора він власноруч буде розстрілювати Наполійона із протитанкової гармати, лиш хай дорога сестричка мастить геть п’ятами. Проте на бабу це не подіяло. Їй неспогадано втеліжило в голову, що начальник міліції – посланець її багатостраждальної долі. І саме він, цей спаситель, врешті-решт позбавить її душевних мук і поставить на чолі ненависного Наполійона криваву крапку.
– Драстє… драстє, – протяжно мовив гість, витягуючись із кабіни трофейного легковика.
– Здраі-ї-я-я желаєм, таш… майор! – підстрибнув Пірат.
– Жілаєм! Жілаєм на вашу голову! – і собі засокорила баба.
Коза Танкістка, як і всі тварі невинні, маючи від мамки-природи дивовижне передчуття фатальності, певне, вже зачула майбутню трагедію, почала ревіти і тягнути Фіскарошку подалі від гріха. Проте тепер уже баба вперлася, як коза, – ні з місця. Тільки раз у раз била поклони до землі і, як зіпсована грамофонна платівка, повторювала:
– Жілаєм!.. Жілаєм!.. Жілаєм на вашу голову!
– Што за шум, а дракі нєту? – пробасив майор.
Він був невеличкий, як волоський горіх, круглобокий, як мадярський гарбуз, червонощокий, як болгарський помідор, і рудий-рудий, як руська осінь.
– Пане майор, ані шума, ані дракі нєту! – відрапортував Пірат. – Всьо в порядке, чін-чінарьом!
– Пане генерале, – баба всіх військових називала генералами, – пане генерале, не вірте Андрійкові. Вас, ачей ангелики принесли, бо і драка є, і шум несусвітній. Вражий імперіалішта Наполійон мало не вчинив над бідною челядиною акт насильственної смерти, пане генерале.
Видно, миттєве підвищення бабою до генерала вельми заімпонувало міліцейському майору, бо він розцвів вдоволено, як червона півонія.
– А собственно, кто і как пострадал? – поцікавився новоспечений генерал.
Баба, не довго думаючи, підтягнула козу до начальника, задерла їй хвоста і, тикаючи пальцем в опухлу козячу сідницю, прокоментувала:
– Видите, прямо в дітородний орган чоботом попав. Після такого акту насильства я не гарантіруву, що моя цімборка коза може і дальше беременіти. Поникайте [35], поникайте ближче, – почала баба заохочувати начальника, підтягуючи козячий зад тому мало не під ніс.
– Пане майор, ідіте сюда, – вуйко відтягнув начальника і щось пошепотів.
Майор почухався за потилицю, рудо-червоний сміх аж палахкотнув на його обличчі.
– Вопрос с хуліганом ми решім, – сказав майор. – А с козой, єслі она сільно травмірована, тоже решім. Продайте єйо мнє на шашлик.
– Шо?! Шо-шо?! – отетеріла баба.
– Завтра в меня юбилєй, вот і продайте козу на шашлик. Знаєте, какая вкуснятіна вместє с барашком.
Світ одразу померк у свідомості Фіскарошки: Танкістку, її найдорожчу у світі подругу-цімборашку, її сей вонячий руський цап хоче на шашлик!
– Та тото так, пане, ви ся сміхуєте… над… над… двома бідними сиротами, – мовила тихо Фіскарошка, відчуваючи, як вогонь праведного гніву, що загорівся в ній десь нижче пупа, підбирається все вище і вище, грозячи спопелити світ. Вона навіть відчула, як од того вогню починають під п’ятами тліти і нестерпно пекти підошви кованих солдатських черевиків, які під кінець війни їй вдалося видурити за півлітру від німця.
– Ну раз у нєйо іспорчен дєтородний орган, то какая польза із тварі? – стенув начальник плечима.
– А якщо, пане генерале, у вас буде іспорчений дітородний орган, то вас тоже на шлик… на шмик… шашлик-гаплик! – заверещала баба і з усієї сили грубим солдатським черевиком втеліжила начальника міліції межи ноги… перебачте на слові, прямо в яйця.
Той вирячив од несподіванки очі, притьмом схопився обома руками за вдарене місце і, присівши, несамовито заскиглив од нестерпного болю.
По великому блату – і то тільки завдяки неймовірним старанням Пірата – велика цімборашка кози Танкістки моя баба Фіскарошка склопотала всього-на-всього п’ятнадцять діб темниці. Бабу постригли наголо, як руського вояка і, аби задарма не переводила на нарах державний харч, всунули в руки мітлу і дали «лікувальну» путівку. Фіскарошка майже два тижні підмітала вулиці Мукачева, час од часу передаючи нам через односельчан «прівєти». Дні, проведені там, не пройшли для баби марно. Вона навчилась дуже смачно крити всіх і вся російським матом, а також крутити перед носом ближніх запашні і неперевершені дулі.
Це, мабуть, єдине благо, чи, вірніше, багатство, яке дала совєтська власть моїй бабі: немилосердно матюкатися і пекти колоритні дулі, дуже схожі на обличчя наших рідних, близьких і знайомих. А ще після Фіскарошчиного п’ятнадцятиденного «курорту» в діда Соломона з’явився афоризм, який я і собі взяв у житейські мандри: «Якшто до власти ставитися дуже серйозно, челядина має нещастя спитися раньше строку і достати білу горячку по повному».
…Отож дід Соломон і дістав тепер замість півдеци самогонки – свата Наполійона під ніс в образі бабиної дулі. Він ще довго пихтить, як мокрі дрова у печі, а потім, не придумавши нічого мудрішого, мовить:
– От прийдемо ми, Марько, ниськи до Микули на гостину, а я тебе там і не вгощу, і силувати не буду!
– Ой, так я, Мішку, настрахалася, як кобила, коли воза переверне, – у відповідь баба.
Тим часом на дворі починає все більше розвиднятися.
Кожен ранок у нашому сімействі нагадує останні години Помпеї або початок нового дня на Ноєвому ковчезі – все навкруги немилосердно верещить, мукає, гавкає, мнявкає, брязкотить, хрюкає, грюкає, квилить… матюкається і б’ється.
– Мамко мої солодкі, спасайте, Черчіль хоче ня забити! – йойкає тітка Маргарита, тікаючи з комори від вуйка Василя на прізвисько Черчіль.
– Мамо, на мою веру, уб’ю тринькаву пасульнячку! – вривається за тіткою Черчіль і, доки Маргарита ховається за спиною баби, встигає її ще смачно погостити чоботом по хребту.
– Що ся, діти, стало? – застеляє баба тітку Маргариту.
– Ви представляєте, мамо, гнидава босорканя підробила ключ до мого сундучка і вночі з’їла всю солонину! – ледь не плаче вуйко і, доки баба схиляється, вмудряється чоботом влупити Маргариту ще й по голові.
Та, ховаючись за спину баби, верещить, що то не вона, і сама звинувачує Черчіля, ніби той позавчора вкрав у неї півлітрову банку маринованих оселедців… і з’їв, навіть не подавившись.
На східцях хати гірко заливається сльозами молодша тітка Єлизавета: якась нечиста сила в неї вночі теж з’їла бутерброд із свинським жиром і лекваром [36], а також вкрала два карбованці.
У цей час у сіни, втікаючи від пса, влітає мацур Шоні, зачеплює відро із свіжим молоком, і по земляній долівці ніжно стелиться біле шумовиння. Мацур, перелякавшись, вистрибує на горище, а звідти, перестрашено кодкодячи, вилітають кури і гепаються в горшки з їжею. Далі зриваються і, б’ючи й перекидаючи посуд, випорхують на двір. А там уже бик Берія, задравши хвоста, ганяється за свинями, що нахабно вихлебтали його помиї.
Ось приблизно такі ідилічні сімейні картини щоранку відбуваються в нашому обійсті. До повного щастя тут не вистачає тільки мого нянька. Вони, мали би дольку, починаючи із півночі, в цей час уже здійснили кілька партизанських рейдів на колгозну територію – за виноградом, картоплею і кукурудзою.
Безперечно, найсвітліше в цій ранковій ідилії – я. Лежу, скоцюрбившись невинно в ліжку, янгольськими очима дивлюся на ранкову веремію і невимовно від того страждаю, але мовчу. А що тут говорити, коли і Черчільова солонина, і Маргаритині оселедці, і Єлизаветині бутерброд та гроші – то все справа моїх рук. І вчинено все так талановито, що нікому й на гадку не спаде звинувачувати бідну дитину.
По якомусь часі, коли вся живність, що мукає, мекає, хрюкає, мнявкає, лається, матюкається і б’ється, розлітається по ділах праведних і грішних, баба підходить до ліжка, ніжно гладить мене по мудрій голівці і мовить:
– Митьку, вставай, будемо ладитися на гостину в Лавки до Микули.
Хоч і прокинувся вже давно-давно і спостерігав за всіма родинними спектаклями, але вдаю, що ще сплю і невдоволено буркаю:
– Вічно ви з тими гостинами. Надоїло!
А сам мислю: «Не приведи, Божіньку, аби лиш не передумали».
– І мені надоїло, – підтакує жалісно дід Соломон. – Жити із цією старою трінькашкою [37] надоїло.
– Та налийте вже дідові тоті нещасні півдеци, – прошу бабу, бо Соломон і насправді такий нездалий, ніби його всю осінь з коноплями в намулі мочили.
Баба таки зжалюється, наливає йому погарчик слив’янки і каже:
– Лем, дякуючи тобі, Митьку, наливаю. Пам’ятай мою доброту. Коли будеш нести нам із дідом на могилу чічки, мені маєш на єдну ставити більше, аніж старому, бо я дуже добра.
Наш рід до гостин, весіль, хрестин дуже охочий і прудкий. От коли десь на роботу – півдня збираються, радяться, потім рахують, чи це вигідно, і врешті-решт на все плюнуть і не підуть. А ось на гостину… як скрипки яворові: кліп-кліп оком – і вже готові.
І ось святкові, врочисті, повні достоїнства і самоповаги, як новенькі доляри, вирушаємо втрьох із дому. Йдемо до Лавок поміж осінніми товстобокими горбами ласкавим путівцем. За літо цей пішничок, носячи на собі галасливий люд, добряче натер мозолів. Але він мені такий милий і ніжний, як порепані долоні діда Наполійона, коли, буває, зрідка погладить мене по голові. Навкруги нас, по обріях, наче білі перини, вивішені бабою луфтуватися [38] довкола хати, громадяться ситі хмари. Вони тучні-тучні і направду чисті-чисті, як перини порядної ґаздині, могутні й широкі, як наш добрий і щедрий нянько Дунай.
Далі буде…
Початок читайте:
