Роль молі в історії
Володимиру Путіну стукнуло сімдесят.
Позаду життєвий шлях, сповнений химерних метаморфоз. Непоказний підліток, що виріс у ленінградських підворіттях. Скромний співробітник КДБ, відомий серед товаришів по службі на прізвисько “Моль”.
Російський чиновник дев’яностих, який починав із носіння валіз за пітерським мером і поступово зростав до прем’єр-міністра. І нарешті – біснуватий фюрер XXI століття, що розв’язав найбільшу війну в Європі з 1945 року і загрожує всьому світу ядерним апокаліпсисом.
Бойові успіхи ЗСУ неабияк зіпсували путінський ювілей, не дозволивши літньому диктатору відчути себе переможцем. Ювіляр не отримав у подарунок ні взяття Києва, ні виходу на адміністративні кордони Донбасу, ні навіть утримання раніше захоплених українських територій.
Сімдесятирічному президенту РФ залишається задовольнятися тим, що сьогодні його ненавидять і проклинають багато мільйонів землян: отже, чогось у своєму житті він таки досяг.
Щоправда, серед наших сучасників, які ганьблять Володимира Путіна, немає єдності. До осені 2022-го сформувалися два альтернативні погляди на одіозну кремлівську фігуру.
Перша думка передбачає, що Путін – це геній зла, який перевернув хід світової історії. Подібно до легендарного гамельнського щуролова, російський вождь захопив за собою величезну країну і перетворив її на оплот мракобісся, диктатури та воєнної агресії.
З винятковою завзятістю та неперевершеною підступністю він руйнував звичний світопорядок, дійшовши до загрози ядерного армагеддону. Спершу вся Росія, а потім і вся планета стали заручницями путінських ідей, путінських рішень та путінської манії величі.
А друга точка зору зводиться до того, що Путін був і залишився міллю: бляклою та безбарвною. Російський диктатор не має видатних здібностей і не наділений винятковою внутрішньою потужністю.
Для історії він значущий настільки, наскільки став виразником масових російських настроїв – імперського ресентименту, войовничого реваншизму, культу сильної руки.
Нинішній мешканець Кремля подібний до порожньої посудини, що наповнюється ззовні. Після 2000 року він не спрямовував власну країну, а, навпаки, слідував за нею.
Одні звинувачують Путіна у руйнуванні російської демократії, придушенні російських свобод, розв’язанні агресивних воєн та фатальному рішенні про вторгнення в Україну. Вважається, що опинись на його місці хтось інший – Черномирдін, Примаков, Лужков, Степашин чи навіть Зюганов, – усього перерахованого могло б не бути.
Інші вважають, що і знищення демократії, і придушення громадянських свобод, і збройна агресія проти України відбивали волю більшості росіян – а Путін лише довів ідеї, що витали в повітрі, до логічного кінця. Не з’явися в Кремлі пітерський чекіст, ті ж самі рішення були б неминуче реалізовані кимось ще.
Перші впевнені, що у словосполученні “путінська Росія” слід наголошувати на прикметнику “путінська”.
Другі без вагань наголошують на слові “Росія”.
Що ж, як відомо, все нове – це добре забуте старе. І фактично перед нами хрестоматійна суперечка про роль мас та особистості в історії. Та сама дискусія, яка займала найкращі уми людства ще у ХІХ столітті.
Серед мислителів, які звеличували роль окремої особистості, можна згадати Томаса Карлейля. Його перу належить бестселер вікторіанської доби “Герої, шанування героїв та героїчна історія”. На думку славетного британського автора, “всесвітня історія є, по суті, історія великих людей”. Карлейль підкреслював, що неабиякі правителі та політики здатні з власної волі “визначати форму та напрямок життя народів, примовляти їх до миру чи до війни”.
Думка про те, що насправді історію творять народні маси, пропагувалась класиками марксизму.
Критикуючи своїх опонентів, товариш Енгельс писав: “Уявлення, ніби гучні політичні дії є вирішальними в історії, є таким само древнім, як сама історіографія. Це уявлення було головною причиною того, що в нас збереглося так мало відомостей про розвиток народів, який відбувається в тиші, на задньому плані цих галасливих виступів, і є справжньою рушійною силою”.
Сьогодні під словами Карлейля охоче підписалася б більшість російської ліберальної опозиції. Невдоволеним росіянам можна складати книгу “Антигерої та антигероїчне в історії РФ”, де роль головної дійової особи буде відведена Володимиру Путіну.
Саме демонічний Путін, якого так необачно вибрав у наступники покійний Єльцин, є джерелом усіх сусідських бід. Це він збив Росію з правильного шляху і перетворив її на державу-ізгоя. Це він знущався з прав людини та свободи слова. Це він спокусив і обдурив нещасне російське населення. А тепер з волі Путіна країна засуджена до жахливої війни, не потрібної нікому, крім кремлівського маніяка.
Навпаки, декомунізованому українському суспільству набагато ближчий марксистський підхід до історії. Її рушійною силою є не окремі політичні постаті, а широкі народні маси. У такому випадку – мільйони росіян, на яких покладено відповідальність за все, що відбувається у РФ з 2000 року.
Це вони привели до влади Путіна та служили його соціальною опорою. Це вони видали Кремлю карт-бланш на побудову диктатури. Це вони підтримували правлячий режим або не чинили йому достатнього опору; вітали анексію Криму та не протестували проти повномасштабного вторгнення на українську землю.
Путінська політика є відбиттям їхніх інтересів і бажань, їхніх забобонів і страхів, їхньої волі та безволлі, їхніх дій та їхньої бездіяльності.
Російські опозиціонери переконують Захід у тому, що напад на Україну – це особиста війна Путіна, у якій не можна винуватити росіян. Українці доводять, що це спільна війна росіян, у якій не можна звинувачувати одного Путіна.
Але обом сторонам важко підтвердити власну правоту, доки сімдесятирічний господар Кремля залишається при владі.
Для сусідських лібералів важливо показати світові альтернативну Росію без Путіна, яка чудесним чином виправиться і перестане бути агресивною та небезпечною. А їхні українські опоненти мають продемонструвати, що альтернативна Росія без Путіна не зазнає принципових змін і, як і раніше, становитиме загрозу цивілізації.
Літній російський диктатор виявляється зайвим – і для тих, хто бачить у ньому одноосібного творця історії; і для тих, хто вважає його міллю, яка з’явилася в потрібному місці в потрібний час.
Обидві групи сперечальників подумки звертаються до постпутінської доби. І загалом Путіна слід було б умертвити хоча б для того, щоб продовжити інтригуючу історичну дискусію.
Михайло Дубинянський
