Казка про любов до життя

Смерть штовхнула двері й ті безшумно відчинилися. У будинку було темно і тільки в дальній кімнаті горіло світло. Смерть полегшено зітхнула – нарешті вона виконає свою роботу. Вона ковзнула над підлогою і підлетіла до ліжка.

– Ти спізнилася! — пролунав невдоволений голос з-за спини.

Смерть озирнулася. Та, за ким вона прийшла, сиділа в кріслі, одягнена, мов на бал.

— Чому не в ліжку? — невдоволено буркнула безноса, — усі порядні люди давно сплять.

Жінка посміхнулася.

— На тебе чекала. Негідно довгоочікувану гостю зустрічати, валяючись під ковдрою.

— Це я в тебе довгоочікувана! — закричала скривджена Смерть. — Я ж ганяюсь за тобою вже котрий місяць! Але ти жодної хвилини не можеш посидіти спокійно на місці! Коли не прийду – тебе нема вдома! То на виставку, то до театру поїхала. Якось до півночі на тебе чекала, як дурненька, а ти, виявляється, до ранку на п’янку якусь вмотала! Не соромно в такому віці!

– Соромно, – покаялася жінка, – але я не могла пропустити. Там було так весело! Зібралися старі друзі, ми сміялися, веселилися, згадували минуле.

— Нічого, що це були поминки  твоєї найкращої подруги? — хитро уточнила гостя.

— То що тепер плакати, чи що? — усміхнулася господиня. — Небіжка подруга терпіти не могла сліз — від них псується шкіра обличчя.

— Все мало бути не так! Ти мала прийти з похорону, відчути себе погано, прилягти на ліжко. Я б прийшла, повела тебе, все було б поважно і пристойно! Я прийшла вчасно, чекала, турбувалася, а ти в цей час веселилася на поминках!

— Вибач, — зітхнула жінка

– Я через тебе вибилася з графіка! А я вже сама не молоденька! І в мене, між іншим, теж нерви!

-Хочеш чаю? — це питання вибило Смерть з колії.

– Що? – перепитала вона

– Чаю! Ромашкова, сама збирала! І ось тістечко, домашньої випічки! Пригощайся! До речі, хлюпнути тобі коньячку? Дуже заспокоює нерви.

Смерть спробувала чинити опір:

– Я не можу, я на роботі не п’ю, – але жінка відмахнулася:

– Не можна так себе заганяти! Ти на себе дивилася в дзеркало? На обличчі явні сліди перевтоми!

Смерть взагалі ніколи не дивилася на себе в дзеркало, тому що це не приносило їй ніякого задоволення.

— Треба берегти себе! Розслаблятися іноді, — продовжувала наставляти господиня, підливаючи чогось тягучого в крихітну чарочку, — ти ж жінка. На масажик сходи, щоб тобі твої кісточки розім’яли, ванни приймай. Та й для душі… Слухай, а ти нікуди зараз не поспішаєш? – несподівано вигукнула вона.

Смерть, що розм’якла під дією напою, пробурмотіла, що до ранку зовсім вільна.

– Тоді поїхали зі мною! Погуляємо насамкінець. Я такий клуб знаю — там до ранку чудовий джаз дають!

…Вранці, ледве пересуваючи ноги, що гули від шалених танців, підтримуючи один одного, Смерть і жінка ввалилися в кімнату.

– Фуу, в житті так не танцювала! — жінка впала в крісло, може, хоч після смерті відпочину. Ну, що, пішли?

— Обломишся! — помстившись, відповіла їй Смерть, плюхаючись в інше крісло. — Топати тобі ще цими ногами досить довго.

У відповідь на підняту брову пояснила: – У мене графік! А ти мене знову вибила з нього. Тож почекаєш мене, потерпиш. Потопала я за дисциплінованішими кандидатами в покійники…

Вона важко підвелася, поправила перед дзеркалом плащ і взяла косу, забуту з вечора. Біля самого порога обернулася.

— Наступного разу я прийду зовсім несподівано, одного разу, пізно ввечері… Коли, кажеш, у тому клубі знову грає оркестр?

Автор: Ірина Подгурська