Президент УАН Тетяна Яцук: Права людини в Україні гарантують не лише політичні, але й духовні, економічні та юридичні інституції
Через повномасштабну війну, розв’язану Російською Федерацією на території України, особливого загострення набули проблеми дотримання прав людини як на постраждалих територіях (у зонах бойових дій, на тимчасово окупованих та звільнених землях), а також у тих населених пунктах, де наші громадяни знайшли собі тимчасовий прихисток (Західна Україна, країни Європи). Про окремі аспекти громадської діяльності, пов’язаної із допомогою знедоленим українцям, ми говорили із президентом Української асоціації нетворкінгу (УАН), юристом та психологом Тетяною ЯЦУК.
– В умовах воєнного стану чимало громадських організацій змістили свої акценти. Чим сьогодні живе нетворкінг?
– В умовах конфлікту це дуже затребуваний напрям. Адже йдеться про вміння налагоджувати ділове спілкування, пояснювати свої проблеми, пропонувати шляхи вирішення, переконувати в ефективності співпраці. Усе це забезпечує успіх у комунікації як між пересічними громадянами, що опинилися у скрутному становищі, так і в рамках благодійної та волонтерської роботи, без якої сьогодні неможлива перемога.
Поясню спектр питань на прикладі однієї країни. Коли почалась повномасштабна війна, до нас звернулися колеги з Іспанії, куди виїхало чимало наших громадян. Вони потребували допомоги із поселенням, роботою, влаштуванням дітей. Це не лише підтримка волонтерів, але й певна юридична допомога, яку наша організація надавала спільно із іноземними колегами.
– Відомо, що Іспанія, порівняно з іншими країнами ЄС, не дуже допомагає матеріально…
– Так, там давали гроші лише перший місяць і то не всім. В Іспанії практикують інший механізм підтримки: біженців з України поселяли в сім’ї, яким уряд уже компенсував витрати. Наші громадяни мали укласти договори на проживання на місяць, далі вони повинні були вчити мову на курсах, підшукувати роботу. Іспанська влада у такий спосіб намагалася активно інтегрувати українців. Звісно, робота частіше за все пропонувалася низькокваліфікована, як от прибиральник чи збирач фруктів. Далеко не всі наші громадяни були готові до такого. Дехто інфантильно розраховував на курортні умови. Були випадки, коли переселенці навіть розривали контракт і вимагали, аби їх повернули додому. У відповідь там пропонували попрацювати, аби заробити собі на квитки в Україну.
– Можливо тому, що з України виїжджали переважно жінки з дітьми. На кого їх лишати у чужій стороні?
– Так і цей нюанс також мав місце. Деякі батьки намагалися пояснити, що вони не йдуть на роботу, бо мають сидіти з дітьми. Але, згідно іспанського законодавства, діти шкільного віку повинні йти в школу, а дошкільнята – у садочки. В Іспанії для біженців та, взагалі, для іноземців, існують підготовчі класи, а в садочках, відповідно, адаптаційні групи, в яких дітей вчать іспанської та англійської мовам. Відтак, у цьому плані місцева влада теж подбала про інтеграцію.
Проблема мабуть усе ж у дорогому житлі та нерозумінні європейських правил ведення бізнесу, якщо ти хочеш займатися чимсь більш престижним. Частина наших переселенців намагалися зайнятися підприємницькою діяльністю. Але часто робили це на наш манер – напівлегально, з приховуванням доходів. А це суворо карається, аж до кримінальної відповідальності. Крім того, для відкриття своєї справи треба оформити багато документів. Тут посильну допомогу дають наші земляки-юристи, які живуть і працюють та добре знають іспанське законодавство.
– Ви теж берете участь?
– Ми орієнтуємось, в основному, на питання захисту прав українців за кордоном. Не знання мови, законодавства, порядку оформлення документів – це типові для українців проблеми. УАН знайшла в Іспанії консультанта-юриста, вихідця з України, який добре знає місцеві закони і надає нашим громадян посильну допомогу в сферу захисту їх прав та в оформленні тих чи інших документів, а також консультує у питаннях обов’язків. Ми знаходимось у постійному зв’язку з колегами в Іспанії. І тому, для більш ефективної роботи організації плануємо перенести туди штаб-квартиру.
Між іншим, асоціація також працює у Чехії та Словенії, у планах поширення діяльності на інші країни ЄС. Тож найближча перспектива – це міжнародний європейський статус.
– Європа – до добре, але що для України?
– Звісно, робота не обмежується закордоном. Нам удалося організувати декілька партій гуманітарної допомоги від наших іспанських друзів. Це були ліки, харчі і, навіть, військова амуніція. Вся ця гуманітарна допомога була відправлена адресатам в Україні. Про це ми одразу відзвітувались перед спонсорами та державними органами.
Крім того, нами був створений «адвокатський батальйон». І разом із громадською організацію він допомагав завозити гуманітарну допомогу в Закарпаття. В Мукачеві був своєрідний перевалочний пункт, до якого приїжджали адвокати з східних регіонів, оформлялись відповідні документи і гуманітарний вантаж відправлявся до пунктів призначення: Київ, Харків, Миколаїв та інші міста, близькі до зон бойових дій.
Також у співпраці із Радою адвокатів Закарпатської області надаємо безкоштовну юридичну допомогу військовим, воїнам територіальної оборони. Цей блок роботи також є дуже цікавим, хоча й забирає чимало часу. Відверто бракує живого спілкування. За сьогоднішніх умов усі перейшли в онлайн, але на Закарпатті більш ефективним завжди був живий контакт. Коли можна безпосередньо звернутись до конкретної людини з тим чи іншим питанням або поділитись своїм досвідом в певній області професійної діяльності.
– Тим не менш, більш за все українці страждають саме у зоні бойових дій та на тимчасово окупованих територіях. Як тут боронити права людини?
Так, жахливі порушення прав людини, спричинені воєнними злочинами ми побачили на Київщині після звільнення Ірпеня та Бучі. Вбивства, ґвалтування… Про це боляче говорити, коли розумієш, що це триває зараз на окупованих територіях. Потрібно різко і адекватно на це реагувати. Подавати позови до Європейського суду з прав людини, інші судові установи. Маємо робити все можливе і неможливе, аби нас почула і підтримала світова спільнота.
Порушення права на життя – найстрашніше, що принесла нам війна. Коли людина жива, все ще можна виправити. Але коли забирають життя, цього вже не повернеш ніякими юридичними, фінансовими чи біологічними процесами.
– Поряд з порушеннями, на війнах завжди були обмеження прав людини. Не всі нормально сприймають відповідні законодавчі норми…
– Права людини в Україні гарантують не лише політичні, але й духовні, економічні та юридичні інституції. Якраз ці інституції мають робити все для того, щоб права людини обмежувалися мінімально. Але тут є досить тонка грань. Якщо брати економічну інституцію, яка орієнтована на ринкову економіку, то тут є певні прогалини… Цивілізовано не врегульовано оподаткування підприємницької діяльності. Виникають масові протести, як це недавно було в Україні.
Духовна сфера теж є дуже важлива. Потрібно, щоб держава не обмежувала громадян у питаннях віросповіданнях, які теж ми інколи ми спостерігаємо в нашій державі.
З моєї практики можу сказати, що найбільш важливою є юридична складова прав людини. Тобто прийняття тих законів, які гарантують дотримання прав і свобод людини у суспільстві.
– Тоді, чи можете окреслити найбільш болючі точки юридичної складової?
– Як на мене, особливої уваги потребують незахищені верстви населення. Це люди з обмеженнями, вадами. Які про себе не можуть заявити, не можуть сказати. Також в Україні гостро стоїть проблема домашнього насильства. Про це мало говорять, але воно є. Тут слід зробити акцент на просвітницькій діяльності, яку впроваджувати в школах. Діти мають знати свої права, вміти ними користуватися і поважати права інших людей навколо себе.В нас є психоневрологічні диспансери, в яких теж не все благополучно.
Ще мене зачіпають тюрми і СІЗО. Коли я навчалась, проходила практику за кордоном і працювала у реабілітаційному центрі для дітей, які вчиняли злочини. Реабілітація тривала від трьох місяців до року заради забезпечення нормального повернення у суспільство. Україні бракує такого підходу. Чим займаються ув’язнені? Нічим. А це деградація. Можна проводити тренінги, інші заходи, аби в місцях несвободи люди опановували професії, задля повернення у нормальне життя.
– А як щодо рідного Закарпаття, які тут акценти?
– Це багатонаціональний регіон, що зумовлює особливості роботи. Мабуть, найбільш яскраво це можна пояснити цікавим випадком під час зустрічі із ромами з Підвиноградова. Ми возили туди гуманітарну допомогу. Коли я запитала їхнього барона про наявні проблеми, він відповів «Не лізьте до нас. Ми тут самі розберемося».
Переконана, що більшість проблем в Закарпатті надумані, від незнання специфіки регіону. Все можна розв’язувати власними силами. Було б бажання.
Степан СІКОРА, спеціально для Закон і Бізнес
