Чи поставлять в росії пам’ятник Михайлу Горбачову? Цікаве запитання?
30 серпня на 92-му році життя помер Михайло Горбачов — людина, про яку за життя говорили, що він змінив світ. Його згадали добрим словом Джо Байден, Олаф Шольц, Борис Джонсон, Еммануель Макрон, Лех Валенса, генсек ООН Антоніу Гутерріш, голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляйєн. володимир путін теж згадав, хоча слова «прагнув запропонувати свої рішення назрілих проблем» стосовно політика, який завершив холодну війну, звучать знущально.
Горбачов — другий радянський лідер (після Хрущова), який залишив Кремль живим, і перший, хто зробив це добровільно (Хрущов став жертвою «палацового перевороту»). У Росії це йому досі нерідко пред’являють: він нібито не зміг «утримати СРСР». А дехто навіть вважає, що Горбачов активно сприяв його ослабленню та «розвалу».
Чому в Росії знову дискутують про «розвал СРСР»? 30 років минуло!
Справа в тому, що Росія переживає період реставрації. Як у Англії після революції середини XVII століття — чи Франції після революції кінця XVIII-го і Наполеона (за всієї умовності історичних аналогій). Москва будує політику на ідеї, що раніше було краще, «порядок був» — а потім хтось усе зламав і тепер це треба відновити.
Важливо наголосити, що завжди реставрують те, що ще зберігається в живій пам’яті. В Англії від страти Карла I до коронації його сина Карла II минуло 11 років, тому він навіть встиг засудити деяких з тих, хто підписав вирок його батькові. Граф Луї Прованський утік із революційної Франції у 35 років, а в 59 повернувся, щоб стати королем Людовіком XVIII.
путіну, коли розвалився СРСР, було 39, а президентом він став у 47. Усі троє — знову ж таки, за всіх відмінностей епох та обставин — проголошували кінець смут і відновлення порядку. Не заснування чогось нового, а повернення до старого та звичного.
Це не означає — повернути все як було: зміни, що відбулися, необоротні, і відкотити, скажімо, ринкові реформи в Росії зараз так само неможливо ліквідувати (хоч в росії і це можливо), як 200 років тому — скасувати націоналізацію церковних земель у Франції. Будь-яка політична реставрація відновлює скоріше якісь відчуття минулого, ніж реалії.
Тому й саме реставроване минуле — завжди уявне. Не в тому сенсі, що його зовсім не було, а в тому, що його пам’ятають вибірково. путін вихваляє «велич» (тобто військову міць) Радянського Союзу і тут же журиться, що він, «на жаль, виявився нежиттєздатним» — ніби не помічаючи протиріччя. Горезвісна радянська «соціальна справедливість» (гарантоване працевлаштування, безкоштовна медицина тощо) могла існувати лише за планової економіки — тієї самої, яка відтворювала дефіцит і корупцію. Однак ностальгія ірраціональна.
Першою ластівкою путінської реставрації стало повернення у грудні 2000 року радянського гімну. Ймовірно, це замислювалося як жест примирення різних «росій, які ми втратили»: петровський триколор піднімають під сталінську музику, на кремлівських вежах сусідять двоголові орли та червоні зірки.
Але потім, у вересні 2004 року, стався Беслан. Наступного дня після штурму школи путін звернувся до громадян Росії. Загибель сотень людей, в основному дітей, стала для нього приводом поговорити про «розпад величезної великої держави», про те, що «від нас хочуть відірвати шматочок товстіший», і про те, що «ми виявили слабкість, а слабких б’ють».
Через півроку у невеликому посланні до Федеральних зборів путін сказав знамените: «Крах Радянського Союзу був найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття».
Саме Беслан цілком офіційно став приводом для скасування губернаторських виборів та іншого «зміцнення вертикалі влади». Реставрували не власне радянські інститути, а радянське відчуття всюдисущості та всемогутності держави. Тоді, у другий президентський термін путіна, це відчуття почало називатися «суверенітетом».
Варто звернути ще на одну цікаву деталь. На так званий «ресентимент» — безсилу образу на «цивілізований світ», який так і не прийняв Росію як свою повноправну її частину. У пострадянській Росії ринкові реформи не привели до економічного дива. Хотіли обміняти імперію на благополуччя — а зрештою й імперію втратили, і благополуччя не набули. Експеримент провалився – треба реставрувати імперію.
СРСР розвалився – чи Горбачов його розвалив?
Обидва варіанти відповіді спокусливо прості. І так само спокусливо прості їх спростування. Стверджувати, що якісь організації чи люди (ЦРУ, наприклад, чи ті ж таки Горбачов та Єльцин) цілеспрямовано розвалили Радянський Союз — це надто схоже на конспірологію. Чи твердити, що він розвалився сам собою, «з об’єктивних історичних причин» — це відмовляти людям у здатності впливати на перебіг подій.
Спочатку «розпад» і «розвал» стосовно цієї події були просто синонімами, але до нульових років позначилася ідеологічна різниця між цими термінами: «розпад» – позитивний чи нейтральний, «розвал» – негативний (ним активно користувалася «народно-патріотична» опозиція, доки існувала). Два основних претенденти на статус головного винуватця розпаду чи розвалу — Єльцин та Горбачов.
Тепер те, що сталося 1991 року найчастіше називають словом «розпад» (така статистика), хоча це, зрештою, все-таки послідовність цілком конкретних дій, вчинених цілком конкретними людьми.
8 грудня 1991-го на урядовій дачі у Віскулях, у Біловезькій пущі, Борис Єльцин та Геннадій Бурбуліс (від Росії), Леонід Кравчук та Вітольд Фокін (від України), Станіслав Шушкевич та В’ячеслав Кебич (від Білорусі) підписали «Угоду про створення Співдружності незалежних держав», у якому «констатували, що Союз РСР як суб’єкт міжнародного права та геополітична реальність припиняє своє існування». Через два з половиною тижні, 25 грудня, Горбачов пішов у відставку з посади президента СРСР. А наступного дня після цього президія Верховної ради СРСР прийняла декларацію, в якій знову ж таки «констатувала», що Радянський Союз перестав існувати.
Кожен із цих людей прийшов до цього моменту свого життя своїм шляхом: Горбачов, Єльцин та Кравчук були загартованими партійними апаратниками, Шушкевич — фізиком та борцем за правду про Чорнобиль. Кожен мав свої амбіції та свої інтереси. Ніхто з них особисто чи колегіально не вирішував, що СРСР більше немає, — всі лише «констатували», ніби наголошуючи, що не владні над тим, що відбувається (ніби розпад стався сам собою, як завтрашній день).
До цього моменту всі союзні республіки, окрім Росії та Казахстану, вже оголосили про вихід зі складу СРСР, і сам Союз уже визнав незалежність Естонії, Латвії та Литви.
До цього вже відбулися певні трагічні та знакові події – це придушення радянськими військами та ОМОНом виступів прихильників незалежності: «ніч саперних лопаток» у Тбілісі 1989 року, «Чорний січень» 1990-го в Баку, штурм Вільнюського телецентру. Вже були тисячі особистих рішень: голосувати чи не голосувати за незалежність, йти чи не йти на барикади, наказувати чи ні відкривати вогонь, виконувати чи ні цей наказ.
Можна уявити, що Горбачов 25 грудня просто не погодився б з усіма цими «констатаціями». Сказав би: не знаю жодної співдружності, СРСР продовжує існувати, я його президент, наказую правоохоронним органам заарештувати бунтівників, ввести війська до Москви… ну й таке інше. Попередні два роки йому доводилося приймати такі рішення (Вільнюський телецентр йому в Литві не пробачили досі) — може, не в такому масштабі, проте.
Горбачов ніколи не вирішував розвалити, розпустити чи дати розпастися Радянському Союзу. Навпаки, він завжди наполягав, що його треба зберегти. У грудні 1991 року заради цієї мети він міг би стати «радянським Мілошевичем»: закликати співгромадян захищати спільну вітчизну від сепаратистів. Тоді чи не всі були до нього претензії: що перебрав з гласністю — або що був недостатньо послідовним демократом; що пригнічував неугодних – або що погано пригнічував. Але цілком імовірно, на цей заклик хтось відгукнувся б. Може, навіть багато хто.
Американський історик Стівен Коткін назвав цей гіпотетичний сценарій «запобігання армагедону». І запобіг йому головним чином саме Горбачов — своєю бездіяльністю, своїм небажанням битися до кінця.
На думку Коткіна, «радянський колапс» — це не конкретні події 1991 року, а тривалий процес, який тривав у попередні двадцять років і тривав ще наступні років десять. Насамперед це була криза планової економіки, яка виявилася неспроможною забезпечити стабільне зростання добробуту громадян. А коли у 1986 році впали ціни на нафту, виявилося, що без цього «мастила» воно не те що зростання — навіть стабільність забезпечити не може. Кожна людина, якій набридло так жити, фактично вирішила розвалити Радянський Союз.
Горбачов, пише Коткін, ніякий не героїчний борець за демократію. Він радянський апаратник, який до останнього вірив у радянські ідеали та намагався вивести СРСР із цього «затяжного колапсу», але виявився похований під купою непередбачених наслідків цих спроб.
Та чи буде коли-небудь у росії пам’ятник Горбачову?
Ми цього не знаємо. І ніхто не знає.
У сучасному світі все рідше відливають традиційні пам’ятники з бронзи і все частіше увічнюють людей та події, називаючи на їхню честь площі, вулиці та парки, встановлюючи скромні меморіальні дошки чи каміння. Чи з’явиться, скажімо, у Москві вулиця Горбачова, зараз вам також ніхто не скаже.
Такі пам’ятні місця – це можливість доторкнутися (у тому числі буквально) до минулого, часом невдалих. до того, як у суспільстві домовилися його розуміти: мовляв, ми такі, тому що в нашому загальному минулому було ось таке. Пам’ятники не ставлять просто добрим людям чи просто важливим подіям — вони мають символізувати щось емоційно важливе для суспільства. І в цьому головна складність: пам’ятник (у будь-якому вигляді) — це завжди певна інтерпретація історичної події чи постаті. Пам’ятник неминуче залишає багато за дужками. Наприклад, «Мідний вершник» у Санкт-Петербурзі, наприклад, увічнює реформи Петра, але замовчує, скільки російського народу він занапастив своїми війнами та палацами. І за фактом встановлення пам’ятника ця інтерпретація стає якщо не загальнообов’язковою, то як мінімум офіційною інтерпретацією «за замовчуванням».
Проблема інтерпретації історичної події чи постаті може здатися надуманою: скільки років минуло, кому яке діло.
Ми не знаємо, що виявиться важливим для нащадків сьогоднішніх росіян — та й, навіть, для нас самих років хоча б через десять.
У США пам’ятники генералам-конфедератам ставили здебільшого у 1920-і — 1930-ті роках, років через 60 після Громадянської війни, на якій ті билися: ці пам’ятники стали символізувати особливу культурну ідентичність американського Півдня. Ще майже через сто років ці пам’ятники масово трощили, бо вони тепер символізують рабство та расизм. Жоден із цих поворотів неможливо було передбачати відразу після Громадянської війни, наприкінці 1860-х, коли це були просто генерали розгромленої армії та бунтівники.
Повертаючись до Горбачова. Прямо зараз, очевидно, якщо і є у росії якийсь консенсус щодо того, що він символізує, то явно не те, за що ставлять пам’ятники та називають вулиці. Можливо, коли-небудь готовність відступити, щоб не допустити великої громадянської війни, вважатиметься героїзмом. Можливо, гласність, скасування виїзних віз і податку на бездітність колись затьмарить і розпад країни, і низку кривавих «подій».
А найімовірніше, Горбачов стане символом чогось іншого, про що ми зараз мало думаємо. Адже він щойно помер — і раптом виявилося, що для багатьох Горбачов, насамперед, символ беззавітного подружнього кохання. Чи міг хтось це собі уявити у 1991 році?
І на закінчення цієї досить сумбурної публікації про події, очевидцем яких я був.
Михайло Горбачов та Рональд Рейган у 1985 році домовилися дати спільну відсіч інопланетянам, якщо ті з’являться на Землю з агресивними намірами. Під час саміту з ядерного роззброєння в Женеві два лідери пішли прогулятися у супроводі лише особистих перекладачів. Рейган раптом запитав: “Якщо на Сполучені Штати нападуть інопланетяни – ви нам допоможете?” Горбачов відповів: «Безперечно». “Ми теж”, – сказав Рейган.
Ось якось так.
