Олександр Солжиніцин. Архіпелаг ГУЛАГ: – Ми давно не говоримо — «українські націоналісти», ми говоримо лише «бандерівці»…

…А українці? Ми давно не говоримо — «українські націоналісти», ми говоримо лише «бандерівці», і це слово стало у нас настільки лайливим, що ніхто й не думає розумітися на суті. (Ще говоримо — «бандити» за тим засвоєним нами правилом, що всі у світі, хто вбиває за нас — «партизани», а всі, хто вбиває нас, — «бандити», починаючи з тамбовських селян 1921 року).

Більшовики до приходу до влади розв’язали питання без проблем. У «Правді» 7 червня 1917 року Ленін писав, що більшовики вважають Україну «захопленням російських царів та капіталістів». Він це написав, коли вже існувала Центральна Рада. А 2 листопада 1917 року була прийнята «Декларація прав народів Росії» — адже не жартома ж? Не в обман заявили, що мають право народи Росії на самовизначення аж до відділення? Пів роком пізніше радянський уряд просив кайзерівську Німеччину посприяти Радянській Росії в укладанні миру та визначенні точних кордонів з Україною, — і 14 червня 1918 р. Ленін підписав такий мир із гетьманом Скоропадським. Тим самим він показав, що цілком примирився з відокремленням України від Росії — навіть якщо Україна буде при цьому монархічною!

Але дивно. Щойно впали німці перед Антантою (вже не могло мати впливу на принципи нашого ставлення до України!), за ними впав і гетьман, а наших сил виявилося більше, ніж у Петлюри, — більшовики зараз же перейшли визнаний ними кордон і нав’язали однокровним братам свою владу. Щоправда, ще 15–20 років потім посилено і навіть з тиском грали українською мовою і вселяли братам, що вони абсолютно незалежні та можуть від нас відокремитися, будь-коли. Але як тільки вони захотіли це зробити наприкінці війни, їх оголосили «бандерівцями», почали ловити, катувати, страчувати та відправляти до таборів. (А «бандерівці», як і «петлюрівці», це ті ж українці, які не хочуть чужої влади. Дізнавшись, що Гітлер не несе їм обіцяної свободи, вони й проти Гітлера воювали всю війну, але ми про це мовчимо, це так, а невигідно нам, як Варшавське повстання 1944 року).

Чому нас так дратує український націоналізм, бажання наших братів говорити, і дітей виховувати, і вивіски писати своєю мовою?

Тупнути ногою і крикнути “моє!” – Найпростіший шлях. Невимірно важче вимовити: «хто хоче жити-живіть!» … І підходить час нам, подобається чи не подобається, — платити за всіма векселями про самовизначення, про незалежність, — самим платити, а не чекати, що нас палитимуть на вогнищах, і топитимуть у річках і обезголовлюватимуть. Те що ми велика нація, ми маємо довести не величезністю території, не кількістю підопічних народів, а величчю вчинків. І глибиною оранки того, що нам залишиться за вирахуванням земель, які жити з нами не захочуть.

Олександр Солженіцин. “Архіпелаг ГУЛАГ”.