Монолог адекватного росіянина про Вітчизну
Вітчизна?
Думаємо, що треба розуміти одну важливу річ. Коли ви перед собою бачите адекватного, розумного росіянина, ви повинні усвідомлювати, що цей росіянин по суті не мають нічого спільного з Росією.
Тобто, якщо перед вами росіянин, який не хворий на великодержавний шовінізм і не заражений імперською лихоманкою, росіянин, для якого людське життя є найвищою цінністю, а права і свободи особистості найпершою необхідністю для її гідного існування, якщо він не расист, не ксенофоб, не антисеміт, ненавидить Сталіна і Путіна, СРСР вважає імперією зла і всю історію імперської Росії – історією безкарних злочинів і жорстоких поневірянь, бажає розгрому у війні російським окупантам і найсуворішого покарання для своєї країни – то ця людина не має нічого спільного з Россі крім мови, якою говорить і шматка паперу з двоголовим орлом у кишені, який був виданий йому по праву народження.
Велика хибна думка, коли деякі російські ліберали (у хорошому сенсі ліберали, одиниці) стверджують, що Росія – це вони. НІ. Вони – це її протилежність. Росія сьогодні, як і вчора – це незмінний, безпросвітний ГУЛАГ. І порядні, совісні та гідні у ній завжди виступали у ролі в’язнів, у ролі гнаних, підданих остракізму, мукам і пристрасно, сліпо, озвіріло ненависним натовпом.
Росія ж – це мільйони та мільйони людей, які несуть у собі всі перераховані вище виразки та пороки. Поки так. Може через сто років (двісті? триста?) можна буде сказати, що Росія – це ми і такі, як ми, але зараз Росія – це вони. Донощики, окупанти, наглядачі, хата з краю, життя за царя, затягнемо тугіше пояса, нічого не хвилює, поки смажений півень не клюне, бомбу на Америку, не жили добре і нічого починати, Сталіна на вас немає, діди воювали, дійдемо до Берліна, Україну вигадав Ленін, світова змова, перший канал, тортури, бараки, цар добрий – бояри погані, бий зрадника…
Росія – це вони. Потрібно дивитися на це прямо і без зайвих сентиментів. Хто сказав, що рабство – це обов’язково кайдани, що в’їлися в шкіру і замурзані фізіономії в бруді, якими рабовласник хльосне батогом, вибиваючи останні зуби? Сучасне рабство потребує сучасної естетики.
Всі одягнені й навіть ходять на “вибори”.
Рабство – це коли з роздратуванням закриваєш вікна квартири, щоб не чути крики людей, яких тягнуть до автозаку.
Коли позіхаєш, читаючи про Бучу.
Коли стоїш перед усіма на повний зріст і без зайвого сорому і тіні сумнівів кажеш: “Мій син загинув за батьківщину в Україні, і я вдячна Володимиру Володимировичу Путіну…”.
Рабство – це коли ти 22 роки поспіль з мовчазною покірністю терпиш і приймаєш (іноді схвалюєш, навіть радієш) жахливе насильство, яке чинить твоя держава. Твоя країна. Твоя батьківщина. Тому що батьківщина – це люди. Не берізки, не Пушкін, не кокошник, а народ з усіма його сподіваннями, розпачами та схильностями.
Але не таке страшне саме рабство, як любов раба до своєї несвободи. Птах у клітці сприймає політ, як хворобу.
І воліє прожити все життя в клітці та померти у цій клітці. І не дай Боже за прапорець. Не велено. Чужий. Страшно. Самостоп.
Ось цей виплеканий століттями негативної селекції самостоп у національній свідомості – є квінтесенція рабства.
І той самий осудний одинак з російським паспортом у кишені втілює в собі все те, що ненавидить і відкидає, завжди ненавиділа і відкидала багатовікова Росія.
Ми, що залишилися, розкидані по світу, переслідувані, які ховаються, намагаються достукатися, пробитися, розтерзані болем за Україну, які бажають справедливої кари для всієї цієї мерзоти, яка маршує строєм під проклятим триколором, ми – це її ментальний, світоглядний, смисловий антипод. Від голови до п’ят. на клітинному рівні. На фізіологічному. Може не буквально, але так.
Будь-яка людина, яка сьогодні стоїть на боці добра – ця людина ворог Росії. Ворог усьому тому, що вона уособлює собою і що вона несе у собі.
І краще не мати батьківщини зовсім, ніж намагатися примушувати себе любити те, що любити вже неможливо.
