Думки щодо «розстрільного» законопроєкту від «слуг народу». Ч.1

Група народних депутатів від керівної партії «Слуга народу» Мар’яни Безугли, Олександра Алексійчука, Олександра Бакумова, Сергія Гривка, Галини Третьяковаої, Віталія Войцехівського, Георгія Мазурашу, Олександра Федієнка 5 травня 2022 року  подала дуже дивний законопроєкт №7351, яким пропонується внести зміну до однієї зі статей Статуту внутрішньої служби Збройних сил України. З неї хотіли виключити лише кілька слів, зате яких! Ось ці слова: «…при цьому не заподіюючи смерті військовослужбовцю». Про що йдеться і чому ця ініціатива не просто погана, а дуже погана?

У статті 22-1, яку збирались підкоригувати депутати, йдеться про важливе право командира (начальника)  діяти у бойовій обставині: у разі непокори підлеглого, самовільного залишення ним позицій чи місця дислокації у районі бойових дій командир може застосувати щодо нього заходи фізичного впливу, спецзасоби та навіть зброю, і навіть віддати відповідний наказ іншим. При цьому в законі (всі військові статути приймаються парламентом як закони) є важливе застереження — ті шість слів, які так не подобались авторам законопроєкту.

Що в цьому поганого, спитаєте ви? Усе. Так, на фронті трапляється різне. І відмовляються виконувати накази, і тікають із позицій. І це справді тяжкі кримінальні правопорушення, за які покладено суворі покарання — до 12 років позбавлення волі за дезертирство, до десяти за самостріл і таке інше. За деякі – аж до довічного.

Проте «слуги народу» чомусь вирішили піти далі та відродити найгірші практики сталінських часів (наступний крок, мабуть, штрафбати та загороджувальні загони). Подумайте, адже йдеться, по суті, про повернення смертної кари, від якої давно відмовилася Україна, що закріплено рішенням Конституційного суду (воно має ту саму силу, що й статті Конституції!). Причому не просто смертної кари як звичайне, нехай і максимальне покарання, а таке, яке застосовуватиметься явковим порядком — без суду і слідства! Вирішив командир позбутися неугодного, шльопнув його за бруствером, а потім написав рапорт, що, мовляв, поганий солдат чи офіцер відмовився виконувати наказ чи навіть напав на свого безпосереднього начальника. А тепер уявіть, що сталося це в умовах маневрової війни, коли ситуація міняється навіть не щогодини – за лічені хвилини! Хто перевірятиме, чи правду написав офіцер? І чи є можливість здійснити таку перевірку у принципі?

Відповідні статті дисциплінарного статуту Червоної Армії 1940 р. звучали так:

«6. Підлеглі зобов’язані беззаперечно коритися своїм командирам та начальникам. У разі непокори, відкритого опору або злісного порушення дисципліни та порядку командир має право вжити всіх примусових заходів, аж до застосування сили та зброї.

7. Командир не несе відповідальності за наслідки, якщо він для примусу тих, хто не кориться наказом і для відновлення дисципліни та порядку, буде змушений застосувати силу або зброю. Командир, який не виявив у цих випадках твердості та рішучості та не вжив усіх заходів для виконання наказу, подається до суду військового трибуналу».

Треба сказати, що наявність права вбивати непокірних у сталінських командирів зовсім не допомогла Радянському Союзу в найнебезпечніші для червоної імперії 1941-1942 роки. Червоноармійці бігли цілими підрозділами, кидали техніку, здавались у полон. А більш-менш упертий опір чинили аж ніяк не через страх перед командирським чи комісарським наганом.

Американські командири під час Другої світової таких повноважень не мали. Дезертирів не пристрілювали на місці, а затримували та судили. 21 тисячу визнали винними, 49 людей отримали смертні вироки, з яких виконали лише один (!) – Едварда Дональда Словика розстріляли 31 січня 1945 року. Але, зауважте, цього американського військовослужбовця захищав адвокат, звинувачував його прокурор. І рішення ухвалював не безпосередній начальник прямо в окопі, а дев’ять суддів трибуналу – так, не громадянські юристи, а офіцери, але все одно колегіально. Мало того, вирок затверджував особисто верховний головнокомандувач союзних військ у Європі генерал Дуайт Ейзенхауер, до якого засуджений звернувся з проханням про помилування, але отримав відмову. З моменту затвердження рішення до страти пройшов місяць. До речі, це відбувалося в розпал знаменитої та дуже кривавої битви за Арденни.

Звичайно, трибунали були й в Червоній Армії. У 1941-1945 роках вони винесли 284344 смертні вироки, з яких було виконано 157593 (цієї кількості народу вистачило б на формування 15 дивізій!). А ось скільки червоноармійців упало від рук власних командирів, невідомо. Вважаю, що в рази більше…

До чого я веду? До того, що нещасний Словик мав права, яких збиралися позбавити українських солдатів «слуги народу». Причому важливо, що в США, як і в СРСР, смертна кара — передбачене законом покарання. Так було в 1940-х, так залишається і зараз (на федеральному рівні та в ряді штатів). Україна ж, повторюся, давним-давно, ще до народження багатьох нинішніх захисників визнала її варварством. І це було важливим вибором, я навіть сказав би, цивілізаційним. Саме принципова відмова від страти стала поворотним моментом, після якого ми остаточно взяли курс на Європу.

Нацистська російська федерація, як ви, напевно, знаєте, лише наклала мораторій на винесення смертних вироків і давно вже думає про його скасування (впевнений — так і станеться найближчим часом), а диктаторська Білорусь взагалі залишається єдиною країною континенту, де розстрілюють людей. Нещодавно у РБ розширили поле застосування норми про страту. Тепер збираються пускати кулю в потилицю навіть за замах на теракт. Чи треба пояснювати, що «терористами» лукашенківці називають навіть учасників мирних акцій протесту, правозахисників та журналістів? Тобто всіх неугодних.

Пані Безугла! Ви ж пропонували нам стати частиною цієї прекрасної «компашки», я все правильно зрозумів?

І так, адже чудові ідеалісти, які вважають, що все можна вирішити командирським наганом, не замислюються про зворотний ефект. А він неодмінно був би. Це як зі смертю за брутальне зґвалтування. Введи її, і значний відсоток зґвалтувань обов’язково супроводжуватиметься вбивством жертви – злочинець, знаючи, що його у будь-якому разі чекає найвища міра, намагатиметься зробити все, щоб убезпечити себе, і просто фізично усуне непотрібного свідка. Аналогічним чином охочі покинути поле бою військовослужбовці просто почнуть насамперед убивати начальство. Просто із почуття самозбереження. Сподіваюся, ви розумієте, які наслідки мали б законодавчі ініціативи «слуг»?

Хоч би що там було, головним тут залишається ціннісний вимір. Ще раз: Україна у 2000 році раз і назавжди відмовилася від страти, визнавши, що право на життя є навіть у найстрашніших злочинців. Що вбивати можна виключно у рамках самозахисту та захисту інших людей, як це роблять солдати на війні. Це – цінність. Наша цінність.

Перефразую улюбленого сера Уїнстона Черчилля: а якщо немає цінностей, то за що ми воюємо?

До речі, у 2019 році пані Безугла увійшла до міжфракційного об’єднання «Гуманна країна», створеного з метою захисту тварин. Гуманістка…

Адже законопроєкт №7351 не єдиний, м’яко кажучи, дивний документ, що з’явився за підписом цієї пані та її однопартійців. Так, наприклад, вони запропонували позбавляти українського громадянства чоловіків, які опинилися в період дії воєнного стану за кордоном і не повернулися без поважних причин протягом 30 днів. Згодом, щоправда, автори відкликали свої підписи: мабуть, їм роз’яснили антиконституційність проєкту (громадянина України не можна позбавити громадянства – ст. 25 Основного закону). Чому таке роз’яснення не зробили з приводу «розстрільної» ініціативи – можна лише здогадуватись. Сподіваюся, це не означає, що вона виходить з Офісу президента.

Так, у російському статуті внутрішньої служби застереження про «не вбивай» немає. Але ж ми – не вони, правда? Чи вже ні?

Для публікації використано: Джерело

Постскриптум. 24 травня, коли готувалась дана публікація, законопроєкт №7351 його авторами був знятий з реєстрації. І слава Богу, що “революційна доцільність” не взяла верх над здоровим глуздом.

Але це не єдиний “революційний законопроєкт”, який був поданий за останні три місяці у ВРУ.

Про згубні зміни до ст. 20 Закону України “Про національний супротив”, яка вже, на жаль, привела до згубних наслідків: частина бійців стала просто “гарматним м’ясом”, ми розглянемо в другій частині нашої публікації.