Дмитро Кешеля: Наш відомий земляк Павло Цібере вартує того, щоб у його честь була названа школа, в якій він вчився

Видатний політичний діяч Павло Цібере народився 5 травня 1910 року в селі Залужжя шостою дитиною в бідній селянській родині. Батько Петро Цібере через бідність йде на державну роботу по ремонту шосейних доріг. В школі вчиться на відмінно і по наполяганню вчителя сільської школи йде вчитися в Мукачівську російську гімназію імені О. Пушкіна, яка була заснована росіянами, що емігрували з Росії після держаного перевороту та громадянської війни (1917-1921).

Після закінчення гімназії брат Федір радить Павлові продовжити навчання в Празі. Він стає студентом юридичного факультету Празького Карлового Університету. Живе на невелику державну стипендію і допомогу брата, який став греко-католицьким священником. Студентські роки (1930-1936) Павло проводить активно: він є членом Спілки юристів, в яке входили тодішній президент Чехословаччини Томаш Масарик, міністр закордонних справ республіки Едуард Бенеш, інші політичні діячі, входить в Спілку карпаторуських студентів “Відродження”, очолює греко-католицьку спілку.

Після університету Павло Петрович працює в Підкарпатському земському уряді, а також займається політичною діяльністю. Був засновником та  керівником Аграрного союзу молоді Підкарпатської Русі та генеральним секретарем Центральної карпаторуської національної ради (утворено 11 листопада 1938 року).

З листопада 1938 до серпня 1939 року політик перебував у Празі, представляв інтереси нашого краю в Уряді Чехословацької республіки.

У Празі, в Карловому Університеті, після захисту дисертацій, Павло Цібере отримав наукові ступені доктора юридичних і політичних наук.

У вересні – грудні 1939 року Павло Цибере перебував у еміграції в Югославії. Потім через посла Чехословаччини в Белграді він звернувся до Чехословацького національного комітету, а в 1940 році, перебуваючи в Парижі, встановив тісніші контакти з цією організацією. Після падіння Парижа (25 червня 1940 року) Павло Цибере разом із Комітетом виїхав до Лондона і незабаром увійшов до складу Державної ради. 12 січня 1941 йому було доручено очолити Канцелярію Уряду та Президента Чехословаччини у справах Підкарпатської Русі.

Після нападу Гітлера на Радянський союз у 1941 році і після відновлення дипломатичних стосунків чехословацької влади в еміграції з Москвою, Павел Цібере був відправлений до Москви, де усіма правдами і неправдами домагався визволення русинів, своїх земляків, із радянських таборів (ГУЛАГ). Тих краян, які повірили комуністам, перетнули кордон, аби воювати на боці Союзу, але потрапили до пастки. Він умовив керівництво СРСР звільнити громадян чехословацької держави з місць заслання і сформувати з них окрему військову частину, відому нам як Чехословацький корпус під командуванням генерала Людвіга Свободи.

Тисячі наших земляків залишилися живими саме завдяки його титанічній праці. Хоча навряд чи вони знали, кому саме мають завдячувати порятунком.

Навесні 1945 року повернувся у рідне Залужжя, де і був заарештований. На волю вийшов у 1956 році. Повернувшись додому, Павло Цібере запропонував свої послуги УжДУ. Проте людина з такою біографією не могла розраховувати на позитивну відповідь. Тоді він їде до Харкова, де влаштовується на роботу на двох факультетах харківських вишів. Та довга рука КДБ наздогнала його і тут. Був звільнений. Вчителював у Ужгородському районі, викладав іноземні мови. Останні роки провів у м. Мукачеві, де в повній самоті мешкав у маленькій кімнатці. Писав мемуари. Помер Павло Петрович Цібере 28 липня 1979 року.

У 2010 році в селі Залужжя краяни відзначили 100-річний ювілей. Павла Цібере, русинського Валенберга. Скромно, але з дотриманням традиції панахидою біля могили віддавали честь Павлу Петровичу Цібере наші краяни. Відзначали його 100-річчя день у день з датою народження 5 травня. До місця поховання в рідному селі Павла Петровича Залужжі прийшли його друзі часів навчання в гімназії у Мукачеві, близькі знайомі, родичі, земляки та педагогічний і учнівський колективи.

У 2011 році відомий закарпатський прозаїк Дмитро Кешеля, при фінансовій підтримці відомого українського і закарпатського політика Віктора Балоги,  зняв художньо-документальний фільм «Загублений у пісках часу» про Павла Цібере.

Готуючи черговий фільм з циклу «Актуальне від Степана Сікори», який я присвятив темі перейменуванні вулиць та закладів освіти і культури та присвоєнню імені Павла Цібере школі, в якій він вчився та одній з вулиць Мукачева, я зустрічався з відомими письменниками, вченими, співаками, працівниками культури, юристами та гостя нашого краю.

Першою була зустріч з моїм земляком, відомим закарпатським письменником Дмитром Кешелею. Ось що розповів Дмитро Михайлович про Павла Цібере, про «людину, якою могла б за честь гордитись кожна нація світу» (Дмитро Кешеля):

«Вперше я зустрівся з Павлом Цібере, коли зайшов до батькового брата. Пан Павло був гарно вбраним, з аристократичними рисами обличчя. Тоді я не повірив, що цей чоловік був міністром і, знаєте, поставився до цього скептично, адже наші люди, коли вип’ють, доволі швидко стають директорами, міністрами!.. Згодом я був на зустрічі з Андрієм Патрусом-Карпатським, знову тоді заговорили про Павла Цібере. Минули літа й літа, я забув про ту розмову. А кілька років тому мені до рук потрапила київська газета «Сегодня», у якій прочитав статтю про відзначення 100-річчя пам’яті Павла Цібере. Стало дуже боляче, що в нас, на Закарпатті, жодна газета не відгукнулася про цю визначну постать ані словом. Виникла ідея створити фільм про нашого земляка. Віктор Іванович Балога профінансував знімання фільму. На знімання фільму я потратив цілих два роки.

Фільм “Загублений в пісках часу” не історичний, а художньо-документальний. Знаєте, саме те, що ми пам’ятаємо своє минуле, бережемо свою історію, визначає нас як європейців. І нам не треба йти у Європу – ми повертаємося до неї… Павло Цібере заслужив того, щоб його пам’ятали та щоб на його честь була названа школа, в якій він вчився та одна з центральних вулиць Мукачева та села Залужжя і не тільки».

У черговому фільмі «Актуальне від Степана Сікори» будемо мати змогу почути думку ряду відомих людей сучасного Закарпаття про дерусифікацію та перейменування вулиць та установ.