Марк Зальцберг: Росія – хронічний агресор
Перш ніж говорити про Росію та Україну, я почну з нагадування про те, що зараз, сьогодні: Росія воює в Сирії. Про Україну ми знаємо усі. Україна на російському кордоні, а ось що Російська армія робить у Сирії за тисячі кілометрів від свого кордону та витрачає мільярди? Зрозуміти це неможливо. Всю свою історію Росія багатою не була! Люди, включаючи нас, жили погано, в голоді, у поганому житлі та погано одягнені. Читайте Радищева, Гоголя чи Салтикова-Щедріна.
Пошлюсь і на свій досвід. Я вчений і хороший інженер, який заробляв набагато більше за багатьох своїх колег, змушений був жити навіть у 30-річному віці в одній кімнаті з мамою у великій комунальній квартирі. Дорослий, здоровий молодий чоловік у 18-метровій кімнаті з мамою. Що можна додати? Все ясно. Багато працюючи поза своїм робочим кабінетом, я не мав удома навіть письмового столу! Його не було де поставити, і я роками працював у бібліотеці.
Я купив новий автомобіль, але не квартиру. Цієї «розкоші», нормальної для будь-якого європейця, у Росії не було. Квартир там не продавали і тільки таємно здавали в найм! В Америці я купив чудовий будинок через три роки після того, як прилетів до Америки! За 43 роки американського життя я ніколи не стояв у черзі, ніколи нічого не «дістав»! В Америці навіть терміну такого немає.
Отже, війна Росії! Що там безглузда війна в Україні? Що там Сирія? Всю свою історію Росія воювала за нові території! Особливо у ХХ столітті. Інших причин не було. Мій друг, історик, письменник і полковник спецназу Марк Штейнберг воював усе життя. В Анголі, Кенії, Мозамбіку, Уганді, Ефіопії і закінчив свою кар’єру ганебною війною в Афганістані, просто пішовши у відставку та переселився до США. Що треба було Росії в Анголі? Чому вона жертвувала життя своїх солдатів в Уганді при тому, що громадянам Росії жити було ніде навіть у середині 70-х років, а продовольство вона постійно купувала за кордоном. У країні не було доріг, пристойного одягу, а Росія воювала в Афганістані. Чому? Навіщо? Марк казав мені, що навіть він, полковник і командир великого з’єднання ніколи не отримував відповіді на ці запитання. «Не твоя справа», завжди була відповіддю. «Іди і воюй, якщо Батьківщина накаже!» і найдивніше, що громадяни цієї країни всі ці війни підтримували. Я неодноразово чув від звичайних російських людей: «Ми повинні всім допомагати». Чому повинні? Хто зобов’язував країну, напружуючи всі сили, на шкоду собі допомагати африканським канібалам на кшталт Сіді Аміна захоплювати владу в дикій країні? У якому томі Карла Маркса це було написано?
Що відбувається із Росією? Чому вона воює з Україною?
Це питання знову ставлять собі люди всіх країн. Це питання не дивне для іноземців, але коли це питання задають дорослі і досить літні люди, це завчить дуже дивно. Мені дуже багато років, половину з них я прожив у Росії, а з 1979 року в Америці. Те, що ментальність російського народу сильно відрізняється від ментальності європейців та американців, має бути зрозумілим усім. Особливо здатність навіть до примітивного аналізу у більшості росіян і навіть у євреїв-емігрантів із Росії повністю відсутня.
Навіть проживши в Америці лише п’ять років, я з подивом помітив, що не бачив жодної вуличної бійки. Часто буваючи у всіх великих та інших містах Америки, я зрідка бачив на вулиці напідпитку людей, найчастіше це були явні бомжі, але і вони поводилися тихо. До людей не приставали, не билися і найчастіше мирно спали на лавках у парках та на зупинках транспорту. Порівнюючи досі за звичкою своє життя в Росії та в США, я помітив, що на вулицях російських міст і навіть мого рідного Ленінграда, столиці російської культури, не було й дня, коли я не був би свідком потворної п’яної бійки на вулиці, громадському місці та обов’язково на будь-якій вечірці.
Напитися для російської людини було так само обов’язково, як одягнутися чи помитися. Причому напитися потворно, з диким куражем, жахливим матом, іншими дикими звичками та страшною агресивністю. Повторю, що нічого подібного не бачив ні в Європі, ні в Америці. Ось характерний випадок, що відбувався зі мною регулярно на роботі у Росії. Я завідував Патентним відділом у великому Всесоюзному НДІ нафтохімії. У відділі було 25 людей. Усі з вищою освітою.
Академічного типу інститут активно співпрацював із зарубіжними дослідницькими фірмами та промисловістю. Наші винаходи часто патентувалися в європейських країнах та в Америці. Ми продавали ліцензії на наші технології і у нас в Інституті, а також у нашому Міністерстві нерідко відзначали пишними банкетами такі рідкісні здобутки. Всі ці розробки неодмінно йшли через мої руки і без мене, на жаль, такі урочистості не обходилися!
І завжди до мене підходив один із наших двох заступників директора з наукової частини і говорив: «Ти, Марку, не п’єш і я прошу тебе, слідкуй за порядком. Адже через півгодини відключуся, ти ж знаєш». Ми були молоді, всі не старші 30 років, ми товаришували і обидва заступники були талановитими і дуже освіченими людьми, науковцями, кандидатами наук. Але не напитися вони не могли. Забігаючи вперед, скажу, що обидва вони не дожили до 50 років, вони були буквально зруйновані непомірною випивкою! Але з іншого боку я не раз чув за моєю спиною найчастіше від них та інших наших російських співробітників: Марк інтелегентний і знаючий хлопець. Він добре працює! Але ж він не п’є! Тож він не наш і нашим ніколи не буде. Дивіться, не дай Боже, ще й підведе!», а я ще любив по молодості та дурості трохи підчепити моїх російських колег і завжди на запрошення випити відповідав: «Не єврейська ця справа пити горілку! Я кращий чай!»
Чому я почав саме з цього? Та тому, що якщо талановиті та освічені російські люди, вчені, допивались до цирозу печінки вже в 40 років, то як у цій країні можна було робити хоч щось якісне? І не робили. Я розпочав свою інженерну кар’єру молодшого наукового співробітника у «ящику», тобто у секретному НДІ ракетної промисловості після закінчення Ленінградського технологічного інституту. У підвалі нашого закладу лежали розібрані балістичні ракети Вернера Фон Брауна V-2, вивезені з Німеччини у 1945-1946 роках. І навіть там, приносячи свої креслення слюсарю-лекальнику високої кваліфікації, я незмінно чув «приніс?». Я виймав з кишені халата колбу зі спиртом, і слюсар, скидаючи прямо на підлогу з магнітного столу свого верстата деталі від стандартного замовлення, ретельно встановлював заготовку металу для виготовлення саме складної деталі. Через якийсь час я отримував точну, відполіровану, блискучу сталеву деталь. І так працювала уся країна. Часто буваючи на багатьох ракетних заводах у Янгеля у Дніпропетровську, у Барміна під Москвою та у Корольова в Хімках, я завжди дивувався з того, що після обіду в жодному цеху не було повністю тверезого робітника. Перейшовши після шести років роботи з ракетами на роботу в нафтохімічну промисловість, я з жахом побачив найгіршу картину. Хімія взагалі шкідлива спеціальність, а багато підприємств небезпечні і за своєю природою, але я побачив не тільки ще гірше пияцтво, а й повні небезпечними рідинами фланці, калюжі на підлозі, свистяча гаряча пара з трубопроводів, що прохудилися, запах отруйних речовин у повітрі… Чи може країна з такою з дозволу сказати технологією зробити щось путнє? Я вже не кажу про тотальну крадіжку з виробництва всього, що може стати в нагоді для вправних рук: інструменту, дорогих металів, мідних, алюмінієвих та латунних профілів та кріплення. Усього не перерахувати.
Але пияцтво – не єдина причина російської відсталості за всіма параметрами від Заходу. Традиційна незібраність, російська авось, згадайте «Балду» Пушкіна, традиційна зневага до розкоші та повна неповага до свого та чужого часу теж відрізняють російську людину. І ці відмінності теж не дозволяють Росії бути попереду всієї планети. Мене ще в юності вразила одна деталь у поведінці Сталіна.
Отримавши квартиру в Кремлі, він побачив у передній дороге старовинне венеціанське дзеркало у червоному дереві. Злісно штовхнувши його чоботом, іншого взуття він не носив, він наказав викинути цей витвір мистецтва на смітник. Він ненавидів розкіш і не відрізняв вульгарну ”ринкову розкіш” від справжніх творів людського розуму та таланту. Він і з усієї квартири теж викинув подібні речі та задовольнявся суто солдатськими меблями та ”комфортом”. Я подумав, що цей грубий і байдужий до прекрасного чоловік так ставився і до людей.
І наступна небезпечна думка теж спала тоді мені на думку. А чого й чекати від цього злого, малограмотного колишнього карного злочинця, грабіжника, вбивці, постійного сидільця в’язниць та каторги? Адже він практично ніде, окрім духовного училища, не вчився. Та й того не закінчив. Жодної спеціальності він не мав і ніколи ніде не працював. Ніяких мов не знав і російською говорив погано. Які там венеціанські дзеркала? Він був інородець! Проте 80% населення тодішньої Росії йому підкорилося беззаперечно, і наступні 30 років звеличувало цю людину як джерело світової премудрості.
Я все пам’ятаю! Мені було 19 років, коли він нарешті помер. Чого, спитаю я вас, чекати від такого лідера та такого народу? Адже на початку ХХ століття саме 80% населення Росії не вміло читати! І не заперечуйте мені, що тепер у Росії все читати вміють! Це так, а толку що? Адже майже вся країна знову сумує за Сталіним і знову ставить йому пам’ятники. Жодна грамотність не змінює національної ментальності! А ментальність ця рабська. Подайте їм Царя-Батюшку, а якщо його немає, то й Путін згодиться.
Основний недолік цього народу полягає в тому, що він зовсім не здатний до самоорганізації. Ним завжди керували варяги та німці.
З іншого боку, характерною рисою російської ментальності є, як я його називаю, «Синдром Калігули».
Знаменитий Римський тиран, імператор Калігула, на повідомлення про те, що в імперії всі його ненавидять відповів: “Нехай ненавидять, аби боялися!” Ви і зараз можете чути і читати в російських ЗМІ ностальгічні стогін про те, що за Сталіна весь світ нас боявся і до Горбачова теж весь світ тремтів, а тепер ніхто не боїться.
Я за все своє життя в Росії та в Америці ніколи не чув російських гордих спогадів про те, що нас весь світ поважав! Над цим російські люди і не замислювалися. Начхати на те, що ми живемо в брудних комунальних квартирах, на вічні черги в магазинах за будь-якою нісенітницею, на найнижчої якості обслуговування. Плювати на жахливий терор. Нехай ми давимось у громадському транспорті, зате нас усі бояться. Ми не Швейцарія чи Америка, щоби нас поважали! Нам це не треба! Краще хай бояться!
А боятися було чогось. Згадайте, як поводилася «миролюбна, зайнята творчою працею» Росія всю свою історію. Війни суцільні та загарбання! Але нам вистачить і ХХ ст. Згадаймо 1919, невдалий напад на Польщу. 1938 – окупація трьох прибалтійських країн Латвії, Естонії та Литви. Потім окупація Бессарабії та Північної Буковини. 1939 рік – напад на Фінляндію та окупація найкращих 10% її території. Той же 1939 спільний за договором з Гітлером напад на Польщу, її розгром та окупація половини її території. І найпікантніше те, що причини нападу були ті самі, що й тепер при нападі на Україну. На нас напали чи могли напасти! А точніше жодних причин, окрім природної агресивності, Росія й не мала!
Яка нормальна людина повірить, що Фінляндія напала на СРСР? Хто повірить тому, що Польща хоч чимось загрожувала СРСР у 1939 році? Та ніхто! Згадайте фразу з Курсу Російської Історії академіка Василя Йосиповича Ключевського: «Держава пухла, а народ хирів!». Росія постійно розширювала свої території і дійшла до того, що досягла Тихого океану, не освоївши і 10% захоплених земель. І мінімум половина цих територій була вічною мерзлотою, на якій, крім тайги, нічого рости не може! А скільки це коштувало!
Адже не було блискучою ідеєю поставити столицю Імперії на 60-й паралелі у нестерпному кліматі та у безлюдному місці із землею, де мало що росте. Чому йому в Москві не сиділося? Навіщо знадобилося відвойовувати у Швеції її території ціною більш ніж двадцятирічної війни? А скільки грошей це коштувало, а моторошне на 20–25% (П. Н. Мілюков) зменшення чисельності населення внаслідок петровських воєн та перетворень. Адже це була не остання спроба насильно зробити з дикої Росії прекрасну європейську державу. Європейська держава рабів та рабовласників! Чи це можливо? Ні, скажімо ми. Адже і Сталін намагався насильно втягти вчора ще неписьменну Царську Росію в європейську промислову цивілізацію, користуючись петровськими методами і ще страшнішою ціною! А що вийшло? Досі вирішуємо проблему імпортозаміщення! Самі нічого робити так і не вміємо, окрім тисяч жахливих танків та атомних бомб. Хай ненавидять, аби боялися! Це розумів і Петро Великий. Він говорив: «Ми повчимося у Заходу років 20, а потім і повернемося до нього задом. Англійські вільності нам як до стін горох». Адже і сьогодні в Росії навіть автомобілів добрих не роблять!
Але продовжимо перелік військових «подвигів» Росії. Адже її й надалі продовжували боятися! Особливо після оволодіння Радянським Союзом краденою в Америки атомною бомбою в 1948 році і вкрадених у Німеччини балістичних ракет V-2 в 1945. Адже це і є імпортозаміщення, як і все інше від джинсів до колготок! Як не боятися, коли СРСР захопив у 1945 році пів Європи і тримав там до 80 тисяч танків, аж до падіння Берлінської стіни, і віддавати жодної п’яді землі аж ніяк не збирається. Як же тут не боятися? Світлана Алілуєва, донька Сталіна, запитала його одного разу за що він посадив у в’язницю рідну сестру мами, невинну тітку Аню, яка була своєю людиною в їхньому домі? «Знала багато і говорила багато, а це на руку ворогам?» відповів батько. “Батько! – Закричала вже доросла Світлана. – Які вороги? Де вони?” Ти нічого не розумієш, сказав він і повернувся до неї спиною. І прошу вас, читачу, згадати, що розумна та талановита письменниця та перекладачка Світлана у 1967 році назавжди втекла з батьківського «Раю» і нещодавно померла в Америці у вельми похилому віці.
Західна країна не може ні з того, ні з цього напасти на СРСР, як Путін напав на Україну чи Сталін на Фінляндію. Вона влаштована по-іншому. Там нема диктаторів! Гітлер був останнім, хто міг це зробити. Та й не була за Гітлера Німеччина західною демократичною країною! Ну, а другим після Сталіна був Хрущов і потім Путін, хоч як це дико звучить. Російським людям це подобається! Подайте їм Сталіна знову! Зітремо Україну в атомний пил. Вріжемо і піндос по морді. А навіщо вони? (Зауважу, до речі, що в старій Одесі піндосами звали лише греків. Згадайте хоча б «старого піндоса Гаварсаки» у Паустовського.) Все це голос народу! І Сталін знав, як поводитися з владою у цій країні. Знає й Путін!
Росія досі є і завжди буде країною кріпосницькою. Як писав поет: «Країна рабів, країна панів». Тому й не розуміють Росію на Заході і ніколи не зрозуміють. Сенека писав, що раби, відчувши свободу, стають злими. До Росії не можна підходити із західними критеріями. І якщо завтра Росія нападе на Латвію чи Естонію, то тут і нічого розуміти. Я здивуюсь, якщо цього не станеться!
А згадаймо громадянську війну в Іспанії. Навіщо Сталін надіслав допомагати республіканському уряду тисячі «добровольців», сотні танків, літаків та іншого озброєння. Росія ледве позбавилася голоду, народ жив бідно в комуналках у жахливій тісноті. А все тому ж! З’явилася нагода захопити нову територію. А заразом і весь золотий запас Іспанії. І народ галасливо привітав це втручання у іспанські справи. «Ми на горе всім буржуям світову пожежу роздмухуємо» співали навіть діти.
А згадаймо напад СРСР на Японію в 1945 року. Японія суворо дотримувалася договору з СРСР про ненапад, а СРСР, втративши у війні з Німеччиною багато мільйонів життів, напав на Японію тоді, коли вона капітулювала американцям після Хіросіми та Нагасакі. Навіщо Сталін це зробив? Виявляється, щоб помститися Японії за поразку Росії у війні 1905! Він збожеволів? Зовсім ні. Виявилося, що можна відхопити від Японії шматок території на такій відстані від Москви, що й тепер туди їдуть потягом від 8 до 10 діб. На цій приватній операції було втрачено від 150 до 300 тисяч солдатів і так знекровленої країни. Але всі були у захваті. Нас знову бояться! Що за народ?
Подумай, читачу, в якій ще країні крихітна партія більшовиків могла відразу захопити владу з гаслом: «Грабуйте награбоване?» Партія, що складалася лише з 40 тисяч членів, не грабувала, та й не могла пограбувати величезну країну. Членів партії забракло б. З цим гаслом пішли грабувати своїх сусідів мільйони, десятки мільйонів громадян цієї дикої країни. Громадяни, які не поважали ні власності, ні музейних цінностей подібно до своїх вождів Леніна і Сталіна. Що там цінності! Ці люди не ставили в гріш і людські життя. Це Ленін чітко сформулював, як основу своєї влади. Він називав «поповсько-квакерською балаканиною розмови про цінність людського життя». Ще вчора цілували руки своїх пастирів і ревно прикладалися до ікон, сьогодні ці ж люди пішли по-звірячому вбивати тисячі священиків і руйнувати тисячі храмів. Руйнувати та спалювати багаті маєтки таких людей як Шаляпін, Бунін, Рахманінов чи Блок. Рояль Рахманінова викинули у вікно з другого поверху! Навіщо? Це вже не грабіж, а розбій! Руйнувати те, що вже належало їм, а не якимось там невідомим їм геніям. Один із персонажів М. О. Некрасова в поемі «Залізниця» говорив про цих революціонерів: «Варвари, дике збіговисько п’яниць, не створювати, руйнувати майстри»!
Що я можу сказати на завершення цієї статті? Мабуть, найкраще надати слово чудовому російському письменнику Олексію Миколайовичу Толстому. Він точно визначив, які дві Русі зараз зійшлися на полі бою. Цитую:
«Є дві Русі: Перша Київська, має коріння у світовій, а мінімум у європейській культурі. Ідеї добра, честі, справедливості, свободи розуміла ця Русь так, як розумів їх і весь західний світ».
«А друга Русь – Московська. Ця Русь тайги, монгольська, дика, звірина. Ця Русь зробила своїм національним ідеалом криваву деспотію та дику лють. Ця Московська Русь здавна була, є і буде повним запереченням всього європейського та заклятим ворогом Європи».
Залиште надію, що Росія, нехай і в далекому майбутньому, стане європейською державою. Ні історія її, ні якості її народу такої можливості не надають.
вчений, публіцист та інженер-дослідник.
Автор матеріалів, присвячених науці, політиці та соціології.
