Перша леді України Олена Зеленська про життя в облозі – і як її країна рухається вперед. Інтерв’ю Vogue
Чи не могли б ви описати найперші дні вторгнення? Що вам найбільше запам’яталося?
Я дуже добре пам’ятаю початок. Це був звичайний робочий день і вечір: діти поверталися зі школи, звичайні домашні справи, підготовка до наступного навчального дня… Ми були напружені. Усюди було багато розмов про можливе вторгнення. Але до останньої хвилини не можна було повірити, що це станеться… у 21 столітті? У сучасному світі? Я прокинулася десь між 4 і 5 ранку через стукіт . Я не відразу зрозуміла, що це був вибух. Я не розуміла, що це може бути. Мого чоловіка не було в ліжку. Але коли я встала, то відразу побачила його, вже одягненого, як завжди в костюмі (востаннє бачила його в костюмі та білій сорочці – відтоді він був військовим). “Це почалося.” Це все, що він сказав.
Я б не сказав, що була паніка. Можливо, плутанина. «Що нам робити з дітьми?» «Зачекай, — сказав він, — я дам вам знати. Про всяк випадок збере необхідні речі та документи». І він пішов з дому.
Вашому синові дев’ять, а дочці 17. Що ви їм сказали про те, що відбувається?
Дітям нічого пояснювати не потрібно. Вони все бачать, як і кожна дитина в Україні . Звісно, це не те, що повинні бачити діти – але діти дуже чесні та щирі. Від них нічого не приховаєш. Тому найкраща стратегія – це правда. Отже, ми все обговорили з дочкою та сином. Я намагався відповісти на їхні запитання. Ми багато говоримо, тому що сказати те, що боляче, не мовчати в собі – це перевірена психологічна стратегія. Це працює.
Як ви впоралися емоційно? Чи є друзі чи джерела підтримки, до яких ви звернулися протягом цього часу? Скільки ви спілкувалися зі своїм чоловіком у ті перші тижні війни? І зараз?На початку не було часу на емоції. Треба було подбати про дітей, їх емоційний стан. Тому я намагалася бути впевненою, усміхненою, енергійною, пояснюючи їм, що так, треба спуститися в підвал і тому не можна вмикати світло. Я намагалася оптимістично відповісти на їхнє запитання: «Коли ми побачимося з татом?» «Незабаром». У ті перші дні я сподівалася, що ми зможемо бути з ним. Але офіс президента став військовим, і мені з дітьми там заборонили перебувати. Нам наказали переїхати в безпечне місце – якщо зараз в Україні можна знайти безпечне місце… Відтоді ми спілкуємося з Володимиром лише по телефону.
З якими проблемами, зокрема, зіткнулися жінки у вашій країні під час вторгнення Росії?Я хочу, щоб усі люди в світі зрозуміли, що українські жінки жили мирним, сучасним життям, як живуть читачі Vogue у кожній країні. Власне, вони були вашими читачами, бо є Vogue Україна . Вони не готували бомбосховища до ракетних обстрілів. Але з перших днів, коли російські ракети почали вражати житлові будинки в різних містах, стало зрозуміло, що Росія не жадає мирного життя. Усі українці перестали відчувати себе в безпеці. Треба було навчитися швидко зібрати близьких під звук сирени і спуститися в метро чи найближчий підвал.
На третій день війни в бомбосховищі народилася українська дитина. І після цього тисячі жінок змушені були народжувати в бомбосховищах, тому що ми бачили, що може статися з пологовими будинками на кшталт Маріупольського , який розбомбили росіяни. Є проблема і з лікуванням дітей, особливо з важкими захворюваннями. З такими дітьми мами й бабусі лежать у лікарнях місяцями. А тепер ми всі повинні вивезти їх на лікування за кордон.
Жінки змушені були покидати окуповані міста – Бучу та Гостомель, ризикуючи життям під обстрілом – з дітьми та стариками, часто пішки, часто без чоловіків, бо чоловіків окупанти не відпускали. Світ побачив це на початку березня, коли люди переходили через підірваний міст з міста Ірпінь.
І тепер, коли ці міста деокуповані, ми знаємо більше про те, з чим зіткнулися українські жінки: повна незахищеність, загроза насильства. Тут має сказати своє слово міжнародне розслідування.
А скільки жінок залишилося в досі окупованих містах Херсоні, Мелітополі, Бердянську? Вони навіть не можуть розповісти рідним, що з ними відбувається, тому що зв’язку немає, або будь-який контакт, який вони встановлюють, буде простежено.
В руїнах Маріуполя десятки тисяч жінок з дітьми. І можна тільки уявити, який кошмар вони переживають, шукаючи їжу під вогнем уже місяць, бо гуманітарну допомогу не пускають.
Близько чотирьох мільйонів жінок і дітей мігрували і зараз перебувають в інших країнах. А бути мігрантом важко як морально, так і фізично. Тому що потрібно починати все спочатку.
Як це жити, коли ти навіть не можеш одягнути свій особистий одяг? Як пояснити дитині, чому вона не спить у своєму ліжку? Це випробування, якого ви нікому не побажаєте.
Чи була якась конкретна жіноча історія – серед багатьох – яку ви могли б розповісти?
Я можу розповісти десятки таких історій. Наприклад, після деокупації Київської області ми почули історію лікаря Ірини Язової, яка залишилася в Бучі. Вона рятувала сусідів та незнайомців, які шукали притулку та лікування від вогнепальних поранень росіян. Вона знеболила і перев’язала їх. Вона навіть допомогла народити дитину – без світла, води та газу, у підпаленому будинку. Історію її щоденних вчинків хоробрості тепер розповіли сусіди, які зобов’язані їй життям.
Є також історія київської матері – Ольги, яка накрила свою двомісячну доньку, коли в її житловий будинок влучила ракета. Або історія виховательки Чернігівського дитячого будинку Наталії, яка жила з 30 дітьми (одна з яких була своя) у підвалі. Вона їх годувала та доглядала, а потім знайшла транспорт і під вогнем (бо Чернігів з самого початку був під обстрілом) відвезла у безпечне місце.
Таких історій майже стільки ж, скільки українців. Я запустила Telegram-канал, запрошую українців поділитися досвідом війни. Кожна особиста історія – це історія нашої країни.
Руйнування українських міст і селищ були жахливими. Чи був той напад, який показав вам, наскільки далеко Путін і російська армія готові зайти? Це був напад на пологовий будинок у Маріуполі? Чи була межа, яку, на вашу думку, було перетнуто?Межа, про яку ви говорите, була перетнута в перший день – перший! Росія тоді (як і зараз) збрехала, коли заявила, що націлена лише на військові об’єкти. Фактично, 24 лютого в результаті їхніх нападів у Чугуєві була вбита цивільна диспетчерка газової служби на ім’я Світлана, яка просто виконувала свою роботу. Це був перший день!
Отже, кожен випадок був для нас показовим.
Заблокований, зруйнований Маріуполь – це наш страшний біль. Це продовжується. А Київщина стала жахливою – ось що ми бачили, коли російська армія відступала. Світ дізнався про Бучу. Це одне з колись красивих міст поблизу столиці – але такі жахи можна спостерігати в десятках сіл і міст на Київщині. Люди вбиті на вулиці. Не військові – цивільні! Могили біля дитячих майданчиків. Я навіть не можу це описати. Це робить мене безмовною. Але подивитись на це треба.
Сподіваюся, ми не єдині, хто бачить посил, який посилає Росія. Це повідомлення адресовано не тільки нам. Це їхнє послання світові! Таке може статися з будь-якою країною, яка не подобається Росії.
Ви і ваш чоловік закликали країни зробити більше, щоб реагувати на це вторгнення, і, зокрема, ви закликали США ввести заборонену для польотів зону. Ви все ще вважаєте, що це правильні дії для США?Так, ми звернулися, офіційно і неофіційно. Як і кожен українець, у своїх соцмережах, на акціях протесту. Коли почалася російська облога Маріуполя, з’ясувалося, що Росія не тільки обстрілює ракетами, а й бомбить з повітря. Одна з бомб впала на театр, де переховувались понад тисячу людей. Там загинуло близько трьохсот людей. Я знаю, наприклад, сім’ю, яка втратила сина, дочку та внучку. У живих залишилися лише бабуся, дідусь та старша дівчинка. Як вони живуть після цього?
Ми просили закрити небо над нами, щоб українці не загинули. Але НАТО вважає це прямим конфліктом з Росією. Отже, чи можу я зараз сказати, що лише Росія винна у подальших смертях? Риторичне питання. Ви запитаєте, чи це правильний крок для Сполучених Штатів. Я кажу – і це справедливо не тільки для Сполучених Штатів, – дайте жорстку відповідь на дії агресора, інакше агресора заохочений рухатися далі. Росія знає, що Захід неба не закриє, і цей факт спонукає її до звірств. Демократичний світ має бути єдиним і дати жорстку відповідь, таким чином показавши, що в 21 столітті немає місця вбивствам мирного населення та посяганню на чужу територію. Я бачила карикатуру про те, як НАТО та світові організації спостерігають, як падає будинок, на якому написано УКРАЇНА. Можливо, це є перебільшенням – адже Україна має зброю. Але нам також потрібен захист! Правда, такий захист надається тим, хто виїхав за кордон. Зараз мільйони наших жінок і дітей отримують допомогу як від урядів, так і від мільйонів простих людей у Європейському Союзі. Я безмежно вдячна за це.
Як ви ставитеся до останніх дій російської армії? Чи бачите ви якісь ознаки того, що Росія готова до деескалації?Тут важливо не те, що я думаю, а те, що відбувається насправді. Чесно кажучи, в Україні ніхто не вірить жодній заяві агресора. А деескалації поки не видно. Росіяни відійшли з Київської області, але активізували атаки в Донецькій та Одеській областях.
Чим можуть допомогти українцям прості громадяни?
Головне – не звикнути до війни – не перетворити її на статистику. Продовжуйте виходити на протести, продовжуйте вимагати від ваших урядів дій. Українці такі ж, як і ви, але трохи більше місяця тому наше життя кардинально змінилося. Українці не хотіли покидати свої домівки. Але в багатьох з них не залишалося житла.
Українці вже давно переміщаються без віз по Європі – багато хто міг подорожувати, і подорожували. Більшість наших людей раніше були за кордоном. Але вони не планували бути біженцями. Отже: ставтеся до них як до своїх. Головне, про що мріють ці мами та діти – повернутися додому, возз’єднати свої сім’ї. Тож допоможіть їм адаптуватися, будь ласка, дома, на роботі, у школі дітям, доки вони не повернуться.
Також кожен у світі повинен знати, що Росія веде масовану інформаційну війну на світовій арені. До будь-якої інформації від них слід ставитися обережно і критично. Останніми днями ми спостерігали кілька проросійських акцій у Німеччині, Греції та інших країнах на підтримку війни. Це роблять росіяни. Нормальному росіянину має бути лише соромно за дії своєї країни, за ті звірства, які чинить її армія. Я ніколи не закликаю до насильства. Але тим, хто підтримує війну, не можна вірити.
Яким є твоє життя зараз?Зараз я живу так само, як і інші українці. У всіх нас є одне велике бажання: побачити мир. І я, як кожна мама і дружина, постійно переживаю за свого чоловіка і роблю все, щоб мої діти були в безпеці.
А що дає вам надію?Моя родина – як і кожен українець – і мої співвітчизники: неймовірні люди, які організувалися, щоб допомогти армії та допомагати один одному. Тепер усі українці – армія. Кожен робить те, що може. Є історії про бабусь, які печуть хліб для армії лише тому, що відчувають цей поклик. Вони хочуть наблизити перемогу.
Такими є українці. Ми всі сподіваємося на них. Сподіваємося на себе.
Чи є певні епізоди за останній місяць, які ніколи не забудете?
Приблизно через тиждень після початку війни я телефонувала, щоб дізнатися, де мої родичі і чи живі вони. І в одну мить я зрозуміла, що не знаю, чи побачу їх знову – тих, кого я люблю, мої улюблені люди! Це, мабуть, був перший раз, коли я заплакала – вперше відпустила свої емоції. Я не витримала.
Я завжди пам’ятатиму своїх знайомих і друзів, усіх чоловіків і хлопців у військовій формі. Я завжди пам’ятатиму, які сміливі мої подруги! На що здатні ці жінки – тендітні й елегантні в мирні часи – коли навколо йде війна! Їхні історії мене надихають. Я так пишаюся ними. І мрію побачити їх знову.
