Лідер для “темних часів”. Як змінився політик Зеленський за місяць війни
Суть найбільших життєвих і політичних змін завжди можна умістити в один невеликий жарт.
Власне, колись саме завдяки такому вмінню чинний президент України Володимир Зеленський здобув свою першу хвилю народної любові.
У ці найважчі для української незалежності останні 30+ днів, Зеленський опинився в епіцентрі таких епохальних політичних трансформацій, що їх поки складно якось окреслити. Тим паче, що ніхто достеменно не знає, якою буде фінальна сцена цієї епопеї для країни.
Однак уже зараз знайшовся умілець, який дуже точно вловив суть трансформації, пережитої самим Володимиром Зеленським в очах світу.
“Нарешті в Америки є президент, якого всі люблять, та який має захмарний рейтинг підтримки. Це президент України”, – пожартував днями відомий американський шоумен Білл Мар у шоу на НВО.
Кажучи більш серйозно, за якийсь місяць Зеленський перетворився з президента однієї з проблемних країн “Дикого Сходу” Європи на світовий символ боротьби за свободу, демократію і, якщо хочете, західну цивілізацію як таку.
“Українська правда” вирішила зафіксувати, як за місяць війни змінився президент Зеленський, як трансформувались його позиції у внутрішній українській політиці та яка роль для нього несподівано знайшлась у глобальній геополітиці.
Другий шанс Зеленського
24-го лютого життя українців розділилося на “до” і “після”. Ця теза буде так само справедлива і щодо українського президента. Особливо щодо нього.
По суті, за один місяць Володимир Зеленський екстрено закінчив “президентську школу життя”, після якої закиди його опонентів, на кшталт, “непатріотичний”, “незрілий”, “несерйозний” чи “прокремлівський” стали неактуальними.
Хоча ще якийсь місяць тому, перед початком повномасштабної війни з Росією, слова Зеленський і “політична зрілість” вживались в одному реченні хіба в іронічному контексті.
До 24-го лютого Зеленський разом зі своїм оточенням хвилювалися здебільшого через рейтинги, “Велике будівництво“, спроби захопити контроль над медіа чи державними каналами. Ну, і ще “воювали” з Рінатом Ахметовим.
Водночас відбувалася надривна “сакралізація” образу президента – Банкова закрилася від зовнішнього світу, а її обивателі розробляли стратегії на наступні президентські й парламентські вибори. Лише щоб зберегти вплив, капітали та власну безпеку.
Буквально за один день всі ці проблеми й зусилля втратили будь-який сенс.
Без перебільшень, Володимир Путін перевернув весь політичний ландшафт України. Сам того не усвідомлюючи, своїми руками він ліквідував усі можливі проросійські настрої в усіх куточках України. Російськомовним українцям стає соромно розмовляти мовою окупанта – 83% людей виступають за те, щоб українська залишалася єдиною державною.
Партії ОПЗЖ, “Наші” та різного роду шарії більше не актуальні, на роки маргіналізовані, і зусиллями РНБО до кінця війни заборонені.
Зеленський отримав нечувану до цього підтримку. Ще в січні президенту не довіряли близько 50% українців. І тенденції йшли до подальшого спаду. Тепер же, після місяця війни, дії президента підтримують навіть не 73%, а всі 93%.
Завдяки тому, що Зеленський прийняв бій від Путіна, не здав Київ і навіть не виїхав зі столиці, яку росіяни планували оточити й узяти штурмом – президент по суті посунув на електоральну периферію свого головного опонента Петра Порошенка.
Максимум, що може зараз Петро Олексійович – постити фотографії у бронежилеті й раз за разом розповідати, як він домовився із Зеленським про єдність.
Можливо, це звучить дещо цинічно, але за останній місяць Володимир Олександрович добився саме того, про що ще мріяв трохи більше як місяць тому: тотальну народну підтримку, ледь не абсолютну владу над усіма гілками влади, і навіть легальний контроль над ЗМІ.
Але найважливіше, що війна подарувала Володимиру Олександровичу – це унікальний шанс, якого не отримував жодний інший президент України.
Завдяки величезній підтримці Зеленський отримав вікно для проведення швидких змін у мирний час, коли можна не звертати уваги на опозицію та реально не зважати на думки олігархів, більшість з яких втекли з країни.
Другий Черчилль i Lego-президент
Інша, якщо можна так сказати, “експортна” версія Володимира Зеленського має не менший успіх, ніж внутрішньоукраїнська.
Одним із ключових закидів новому українському лідеру після його перемоги на виборах була повна відсутність у нього досвіду міжнародної дипломатичної роботи. Критики Зеленського, особливо з табору його попередника, прогнозували швидкий крах нового президента на міжнародній арені, а як наслідок – потенційний розвал самою ж Україною міжнародної антипутінської коаліції.
І здебільшого перші два роки президентства Зеленського були повільним, стагнаційним просуванням десь саме у такому напрямку: стосунки з Росією налагодити не вдалось, а багато хто на Заході, особливо у США, намагалися триматися від України осторонь.
Тим часом путінський режим досить системно й успішно працював над розвалом єдності антиросійської коаліції, принаймні у Євросоюзі він мав одразу кількох прихованих партнерів. Якби Кремль вів свою непублічну роботу й далі, то продовження санкцій ЄС проти Росії ставало б усе складнішим і врешті неможливим.
Але Путін вирішив піти ва-банк і напав на Україну. В цей день для колективного Заходу єдність і швидкість реакції стали основоположною умовою виживання. Як і підтримка України.
Останнє, щоправда, у європейських столицях типу Парижа чи Берліна сприймали швидше у площині риторичній, а не військовій.
Як зізнався якось посол України в Німеччині Андрій Мельник, міністр фінансів ФРН прямо на початку агресії сказав, що військова допомога для Києва зараз, мовляв, не на часі, бо через кілька годин ніякої незалежної України вже не буде на карті.
Саме через переконаність у цій тезі західні лідери були такі здивовані, щоб не казати шоковані, коли Володимир Зеленський відхилив їхні наполегливі пропозиції обрати долю Світлани Тіхановської і стати “лідером в екзилі“.
Український президент у критичний для країни й себе момент, може, вперше в нашій новітній історії, довірився не західним чи московським прогнозам, а аргументам власної армії, розвідки та спецслужб.
Він теж пішов ва-банк, як і Путін, але з тією різницею, що ставка Зеленського виявилася виграшною.
Російські війська зайшли на українську територію, але ні через три, ні через п’ять, ні навіть через місяць Україна нікуди не поділась.
В експрес-режимі українська армія показала, що вона не афганська – вона не буде втікати від ворога, їй можна і треба допомагати.
Особливо це відчули в європейських столицях, коли Зеленський, який буквально за кілька днів став суперзіркою світової політики, перейшов до дуже несподіваної тактики.
Поки українська армія готувалась до контратак проти росіян, Зеленський почав контратакувати світовий істеблішмент.
Зеленський перестав просити вступу в Євросоюз, а просто взяв і подав туди заявку України, вимагаючи прийняти її в ЄС за прискореною процедурою.
Зеленський, який є президентом формально позаблокової країни, розгорнув загальносвітову кампанію за закриття українського неба силами НАТО.
Очевидно, що еліти й у Вашингтоні, й у Берліні кидає у холодний піт від самої думки, що натовські винищувачі будуть збивати російські бомбардувальники в небі над Україною. Але Зеленський говорить не стільки з ними, скільки з їхніми виборцями та суспільствами загалом.
Своїми промовами в парламентах і перед багатотисячними натовпами на площах найбільших міст Європи, український лідер робить щось таке, що було недоступне жодному з його попередників. Зеленський не переконує європейських політиків зробити все для України, він переконує в цьому європейські народи, які тих політиків обирають.
Хоч Париж чи Брюссель проти пришвидшення вступу України, але цей процес уже йде.
***
По суті, Зеленський перейшов від розмов зі світовими лідерами, яких буває по десятку в день, до нав’язування Заходу неминучості швидкої інтеграції України. Як всередині країни, так і в зовнішній політиці, Зеленський на повну використовує ситуацію і власну популярність. Він ставить партнерів у позицію, коли допомагати йому набагато вигідніше, ніж з ним конкурувати. Хай навіть це буде і трохи дорожче.
Не даремно ж прем’єр Великої Британії Борис Джонсон уже називає Зеленського новим Черчиллем, а компанія Lego продає фігурки маленького Володимира Олександровича.
Є лише єдина засторога, яку хотілося б зробити для лідера “великого народу великої країни”. Найкраще її проілюструє доля усе того ж британського прем’єра Вінстона Черчилля.
В часи ІІ світової його політична популярність та авторитет так само були непохитні. Але природа цієї популярності була воєнна, Черчилль асоціювався з опором та боротьбою за перемогу у війні.
Щойно війна минула, спала і хвиля воєнної популярності. Після падіння Берліна у травні 1945-го року рейтинг Черчилля був 83%. І це не завадило йому і його партії з тріском програти перші ж вибори уже за кілька тижнів.
Щоб провести свою програму трансформації Британії в мирний час, Вінстону Черчиллю довелося чекати ще п’ять років, щоб повернутися до влади.
В України, розбитої російськими “Калібрами” та “Іскандерами”, стільки часу може й не бути. Тож президенту Зеленському доведеться бути готовим дуже швидко й пакетно впроваджувати системні зміни, поки таке вікно можливостей взагалі залишатиметься відкритим.