Сімдесят чотири роки тому прийняв мученицьку смерть владика Теодор Ромжа
Сімдесят чотири роки тому, проти ночі 1.11.1947-го, у палаті мукачівської лікарні прийняв мученицьку смерть владика Теодор Ромжа, ординарій Мукачівської греко-католицької єпархії. Життя єпископа-мученика виявилось коротким (помер, маючи менше сорока років), проте пам’ять про нього та інших героїв залишиться у віках…
Теодор Юрій Ромжа прийшов у світ 14.04.1911 р. в с. Надьбочко (Nagybocskó, тепер – смт Великий Бичків, Рахівський р-н Закарпатської обл.) дев’ятою дитиною залізничника Павла Ромжі та його дружини Марії Семак. Після чотирикласної народної школи в рідному селі навчався у Хустській державній реальній ґімназії (1922 – 1930), яку закінчив із відмінним атестатом.
Юнак мав усі шанси досягти успіху в якій-небудь світській царині, обрати професію юриста чи військового, але, змалечку вирізняючись побожністю, пішов духовною стежкою. Не останню роль у виборі майбутнього владики відіграла особа о. Василія Буржуа (1887 – 1963) – єзуїта східного обряду, котрий провадив активну місійну працю селами Угорської Русі.
За рекомендацією катехита хустської ґімназії о. Дмитра Поповича (1899 – 1968) та велико-бичківського пароха о. Михайла Мочкоша (†1938), мукачівський єпископ Петро Гебей (1864 – 1931) скерував юного Теодора на навчання до папської семінарії Collegium Germanicum в Римі. Одначе вже восени 1934-го той перевівся до колеґії Russicum, заснованої в серпні 1929 р. Папою Пієм ХІ з метою пожвавлення місіонерської праці на теренах Росії.
Як католик східного обряду, молодий семінарист Теодор Ромжа відвідував церкву св. Антонія на Via Carlo Alberto, завдяки чому запізнався з багатьма росіянами-католиками. Віднині праця для навернення Росії – ба навіть мученицька смерть в ім’я просвітлення московського народу – стала мрією цілого його життя.
Готуючись до відповідальної місії, Теодор навчався на філософському й богословському факультетах Григоріанського університету (італ. Pontificia Università Gregoriana, коротко – Gregorianum), який закінчив у 1937-му. Ще під час студій, 25.12.1935 р. отримав дияконські свячення з рук болгарського греко-католицького єпископа Кирила Стефана Куртева (1891 – 1971), апостольського екзарха Софії. Рукоположений на священика рік по тому, 25.12.1936-го, у церкві св. Антонія архієпископом Російської Греко-Католицької Церкви Олександром Євреїновим (1877 – 1959).
У червні 1937 р. молодий ієрей повернувся на батьківщину для проходження обов’язкового однорічного курсу військової підготовки в Празькому офіцерському училищі (Закарпаття на той момент перебувало в складі Чехословацької Республіки). Враження від побаченого в рідних краях описав згодом у листі до ректора Russicum о. Філіпа де Режіса, ТІ: «Сумна картина очікувала мене на Підкарпатській Русі. Ви скажете, що молоді священики, які щойно залишили семінарію, завжди скаржаться на недолік релігійного життя в народі. Але в моєму випадку це не перебільшення. Якщо порівняти цю бідну маленьку Русь з Італією, то різниця вийде жахлива. Народ більше приліплюється до місцевих, а іноді навіть до забобонних звичаїв, ніж до істин нашої Церкви…»
Невдовзі о. Ромжі випало кинути виклик такому стану справ: 10.03.1938-го тодішній ординарій Мукачівської греко-католицької єпархії владика Олександр Стойка (1890 – 1943) призначив 26-річного священика адміністратором гірських парафій у с. Березово й Нижній Бистрий (тепер – Хустський р-н). 22.09. отця ненадовго мобілізували до чехословацького війська, опісля чого він знов повернувся до своїх високогірних парафій.
Ставати сільським парохом о. Теодор особливого бажання не мав. Натомість сподівався повернутися до Риму, отримати докторський ступінь з богослов’я і нарешті сповнити давню мрію свого життя – розпочати місійну працю на Росії. Знав декілька мов: окрім рідної української (русинської), володів також угорською, чеською, французькою, латиною та, звісно, російською, бо саме серед росіян бажав працювати во славу Божу.
Втім складне міжнародне становище, в якому опинилася Чехословаччина після підписання Мюнхенської угоди (30.09.1938), змусила скоригувати плани. 2.11.1938 р. рішенням Першого Віденського арбітражу частина Підкарпаття (Ужгородський, Мукачівський і Севлюський повіти) з Ужгородом, Мукачевом та Береговим перейшли під контроль Королівства Угорщина.
На решті території Підкарпатської Русі (назва Закарпаття у 1919 – 1938) проголошено автономію, затверджену окремим конституційним законом празького парламенту від 22.11. Невдовзі офіційною назвою нового утворення стала Карпатська Україна зі столицею в м. Хуст. Оскільки осідок мукачівського єпископа опинився на підмадярській території, апостольським візитатором для греко-католиків Карпатської України став крижевецький владика Діонісій Няраді (1874 – 1940).
Влітку 1939 р. єпископ Стойка призначив о. Теодора Ромжу професором філософії, а заразом й спіритуалом (духівником) Ужгородської духовної семінарії. Глибокі знання і особистий добрий приклад стали в пригоді молодому священикові у стінах навчального закладу. Згущалися грозові хмари війни, становище ставало чимраз непевнішим, але ієрей не бажав відступати. «Нікуди тікати не буду! – писав він у листі до о. де Режіса. – І що за біда, як вб’ють: умерти за Христа – значить вічно жити!»
31.05.1943-го несподівано відійшов мукачівський владика Олександр Стойка. В складних умовах воєнного лихоліття єпископська кафедра тривалий час залишалася вакантною. 11.12.1943-го Святий Престол іменував тимчасовим адміністратором Мукачівської єпархії Гайдудорозького єпископа-василіянина Міклоша Дудаша (1902 – 1972). Однак, через стрімке наближення лінії фронту, той не міг повноцінно виконувати архіпастирські обов’язки. Де-факто справами МГКЄ займався о. Ромжа, якого на початку вересня 1944-го Папа Римський Пій ХІІ призначив єпископом-помічником.
24.09.1944 р. Теодора Ромжу хіротонізували на ординарія Мукачівської єпархії в ужгородському Хрестовоздвиженському катедральному соборі. Уділив єпископські свячення владика Дудаш у співслужінні з Яношем Шеффлером (1887 – 1952), єпископом Сату-Маре (Румунія), та Іштваном Мадарасом (1884 – 1948), єпископом Кошице (Словаччина). Так 33-річний Теодор Юрій Ромжа став наймолодшим католицьким ієрархом. Людині назагал маловідомій і політично-нейтральній, йому випало нести свій хрест, провадячи паству в один з найскладніших та найтрагічніших періодів історії краю.
Як відомо, великою мрією владики Теодора було місіонерське служіння у Росії. Проте Росія сама, так би мовити, прийшла до нього непроханою гостею… Через місяць після хіротонії нового зверхника МГКЄ, 27.10.1944-го в Ужгород увійшли радянські війська. Вже 26.11. організований новою владою з’їзд Народних Комітетів Закарпатської України висловився за приєднання краю до совєцької України. 29.06.1945 р. відповідну угоду підписали у Москві представники СРСР та ЧСР. Одначе під маскою возз’єднання усіх споконвічно українських земель в одній державі відбулося поглинення Закарпаття сталінською Імперією Зла.
В сусідній Галичині повним ходом йшла підготовка до знищення Греко-Католицької Церкви на львівському псевдособорі 1946-го, репресії проти духовенства і вірних набирали обертів. Церкві на Закарпатті так само не слід було розраховувати на «великодушність» й «толерантність» режиму. Його Високопреосвященство добре це усвідомлював і потроху готувався. Згідно свідчень о. Стефана Бендаса (1903 – 1991), вже 19.12.1944-го мукачівський єпископ таємно хіротонізував о. Петра Ороса (1917 – 1953) аби той очолив єпархію в разі смерті або ув´язнення правлячого архієрея. 30.12.1945 р. єпископські свячення (також таємно) отримав генеральний вікарій о. Олександр Хіра (1897 – 1983) – очільник Мукачівської єпархії в часи підпілля.
Із Греко-Католицькою Церквою в Галичині сталіністи розправлялися буцімто за масову підтримку кліром й вірними націоналістичного підпілля. На Закарпатті подібні закиди виглядали абсурдними на тлі політично незаангажованого ординарія. Спершу владику Теодора вмовляли «возз´єднатися» із російським православ´ям «по-доброму». Його Високопреосвященство ходив на зустрічі і до уповноваженого Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР по Закарпатській обл. Ляміна-Агафонова, і до першого секретаря Закарпатського обкому КП(б)У Івана Туряниці (1901 – 1955), і до заввіділлом культури Закарпатського облвиконкому Петра Лінтура (1909 – 1969), одначе наполягав на своєму: віри він не зрадить, греко-католики на Закарпатті не роблять анічогісінько протизаконного.
З початком 1946-го вся енергія молодого єпископа спрямувалася на моральну підтримку ввіреної його батьківській опіці пастви, згуртування людей в обороні своєї Церкви перед наступом атеїстичної держави, чимраз агресивнішою антикатолицькою пропагандою. Найдієвішим способом підбадьорити священиків та вірників слугували часті архієрейські подорожі й візитації – головно на теренах Хустського, Іршавського і Виноградівського р-нів. «Якщо нам треба вмирати за нашу віру, то вмираймо як мученики, аби прийняти нев´янучий цвіт слави!» – говорив владика, звертаючись до понад 50 тис. людей, котрі зібралися на свято Успіння Пресвятої Богородиці в мукачівському василіянському монастирі св. Миколая на Чернечій Горі 28.08.1946 р.
Думаючи про майбутнє, Кир Теодор докладав зусиль для зміцнення Церкви коштом молодих та діяльних ієреїв, попри тиск й спротив режиму продовжив висвячувати кандидатів до священичого сану. В числі рукоположених владикою – майже всі його наступники на чолі Мукачівської єпархії в роках підпілля й після легалізації Церкви. Зокрема: Іван Марґітич (1921 – 2003), єпископ-помічник Мукачівський у 1991 – 2002 рр. (18.08.1946), Іван Семедій (1921 – 2008), ординарій Мукачівської греко-католицької єпархії з 1979 по 2003 р. (6.07.1947), Йосиф Головач (1924 – 2000), єпископ-помічник у 1983 – 2000 рр. (14.09.1947).
Влада ж тим часом потроху втрачала терпець. 24.10.1946-го до Закарпаття прибув поставлений керувати справами «Мукачівсько-Пряшівської єпархії РПЦ» владика Нестор (в миру – Георгій Мартинович Сидорук, 1904 – 1951), єпископ Мукачівсько-Ужгородський, завдянням якого було поборювати Греко-Католицьку Церкву й агітувати за російське православ´я. 24.03.1947 р. загони совєцької міліції оточили монастир на Чернечій Горі: о. Антонія Андрія Мондика (1913 – 1989), настоятеля закарпатських василіян, о. Івана Йосифа Сатмарія (1906 – 1963), ігумена монастиря, та 28 ченців перевезли до монастиря в Імстичеві (згодом також ліквідованого), а давню мукачівську обитель віддали РПЦ. У відповідь владика Теодор, проповідуючи в Ужгородській катедрі, засудив цей акт державного бандитизму, а також інші випадки насилля й утисків стосовно греко-католиків, яких ставало щоразу більше.
Наприкінці серпня 1947-го, напередодні празника Успіння, до монастиря на Чернечій Горі з´їхалися високі церковні начальники. Митрополит Макарій (в миру – Михайло Федорович Оксіюк, 1884 – 1961), архієпископ Львівський і Тернопільський РПЦ, архімандрит Почаївської Лаври, один з найлютіших гонителів Греко-Католицької Церкви. Єпископ Сергій (світ. ім. Сергій Іванович Ларін, 1908 – 1967), очільник Одеської та Кіровоградської єпархії. Варлаам (в миру – Павло Павлович Борисевич, 1899 – 1975), єпископ Волинський і Рівненський, один з найбільших просовєцьких колаборантів, чия політика межувала з відвертим капітулянством. І, нарешті, галицькі зрадники-апостати Гавриїл Костельник (1886 – 1948) та Антоній Пельвецький (1897 – 1957).
У вкраденій василіянській обителі, в урочистій обстановці планувалося проголосити акт «возсоєдінєнія уніатов с православной церковью». В святковий день очікували на прибуття до 80 тис. вірних. Аби не заважав московським прислужникам «долати наслідки унії», Кир Теодора запобіжливо помістили під домашній арешт. Втім, зрозумівши до чого йде, вірні в основній масі подалися на святкування до мукачівської парафіяльної церкви. З омріяних 80 тис. на Чернечій Горі залишилося лишень 3 тис. людей.
Попри брутальний тиск, шалену пропагандистську кампанію проти «буржуазних націоналістів» й «агентів Ватикану», обдудні обіцянки начальства, люд волів триматися якомога далі від сталінської РПЦ. Такого ляпаса влада пробачити не могла…
Перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов (1894 – 1971) та міністр державної безпеки УРСР, комісар держбезпеки 3-го рангу генерал-лейтенант Сергій Савченко (1904 – 1966) в розпачі звернулися до Москви, особисто до голови Ради Міністрів СРСР Йосифа Сталіна (1879 – 1953) і очільника МГБ, комісара держбезпеки 2-го рангу генерал-полковника Віктора Абакумова (1908 – 1954) з проханням санкціонувати фізичне усунення непокірного мукачівського єпископа.
Товариш Сталін дав «добро». За справу взялися «перевірені люди» – головний сталінський терорист, генерал-лейтенант Павло Судоплатов (1907 – 1996), комісар державної безпеки 3-го рангу, а також професор Григорій Майрановський (1899 – 1964), доктор медичних наук, полковник медичної служби, котрий упродовж чотирнадцяти років очолював токсикологічну службу НКВД-МГБ. Генерал Судоплатов разом зі своїми поплічниками пробув в Ужгороді біля двох тижнів.
Хмари продовжували згущатися над головою преосвященного Теодора, усі довкола розуміли, що молодий владика ходив лезом бритви. Чимало священників й вірних, відчуваючи небезпеку, що нависла в повітрі, благали єпископа поводитися обачніше. Проте мученицька смерть була саме тим, до чого Кир Теодор Ромжа готував себе майже ціле свідоме життя, ще від студентських днів у стінах Russicum. Як згадував пізніше о. Петро Васьков (1903 – 1981), про своє мучеництво владика Мукачівський говорив цілком відверто: «Перетерпіти і пролити кров за Господа, за віру, за Святу Католицьку Церкву – велика милість, велика честь».
26.10.1947 р., в неділю, єпископ Ромжа мав бути присутнім на освяченні храму в с. Лавки (Мукачівський р-н). Про поїдку єпархія мусила заздалегідь повідомити органи влади – щоби отримати дозвіл (вільне переміщення священнослужителів територією обл. заборонялося). Відповідальні товариші дозволили поїздку на диво скоро. Невже через те, що знали дещо?.. День перед тим, 25.10. владика з багажем пішки вирушив на автобусну станцію (Мукачівська єпархія не мала власного транспорту), звідки переповненим автобусом Ужгород-Мукачево дістався зупинки в с. Іванівці, де на нього чекав коч.
Супроводжували Кир Теодора о. Андрій Березнай (1921 – 1970), секретар єпископа, о. Даниїл Бачинський (1911 – 1968), настоятель Преображенської (Цегольнянської) церкви в Ужгороді, і двоє семінаристів – Михайло Бугир (1924 – 1989) та Михайло Маслей (*1924). Зупинилися в с. Лохово, загостювавши в тамтешнього пароха о. Петра Васькова. Наступного дня, 26.10. преосвященний владика відслужив Святу Літургію у Лохові, після чого перемістився до с. Лавки, де відслужив Архієрейську Службу Божу та освятив оновлений храм. То виявилась його остання Літургія…
Кир Теодор мав намір вертатися до Ужгорода вже по обіді, проте о. Васьков із селянами, котрі помітили підозрілих людей й кілька авто з військовими на околицях села, переконали єпископа заночувати в Лохові, а вже наступного ранку повертатися до міста. Про те, що трапилося в понеділок 27.10.1947-го поблизу Лохова та Іванівців, розповідає очевидець подій, о. Михайло Маслей – довголітній парох у словацькому Цестіце (Cestice), Пряшівська греко-католицька єпархія.
«Вранці владика Теодор відслужив Літургію, ми поснідали і сіли в той самий коч, що нас привіз. Після сніданку Преосвященний владика подякував за гостинність, відклонився від родини о. Петра Васькова і вірників. Вірники нас випровадили аж до кінця села, попрощалися з преосвященним владикою, і ми поїхали. У кочі на задньому сидінні сиділи преосвященний владика та о. Бачинський. Напроти, на малому сідалі, сиділи ми, двоє семінаристи. Попереду сидів о. Березнай та візник Хома. Вирушили ми, але вірники села супроводжували нас аж до кінця села. Тут преосвященний владика ще раз подякував вірникам за їх участь і попрощався з ними. Ми проїхали 1,5-2 км, коли я побачив, що за нами їде велика автомашина. Преосвященний владика молився Рожанець [Розарій – О. Ш.]. Я не хотів його ворушити, тому дав знати візнику, що їде за нами. Візник побачив машину «Студебекер» і перейшов з правого на лівий бік, щоби пропустити автомашину. Але візник помітив, що й автомашина їде за нами на лівий бік дороги. Тоді він знову повернувся на правий бік. Проїхали десь метрів десять, коли автомашина вдарила у підводу, котра перетворилася на друзки. Владика і о. Бачинський впали під підводу, а я, Михайло Бугир і о. Березнай від удару автомашини вилетіли на поле десь на метрів десять від підводи. За кілька хвилин ми прийшли до тями, дивимося, а автомашина стоїть на місці, довкола неї бігають бандити і не можуть її «завести». То вже потім стало відомо, що під час удару із заднього колеса коча відірвався 15-сантиметровий шматок заліза, який пробив радіатор, тому машина стала, як вкопана. Метою бандитів було вбити єпископа, а в метушні вони так і не увиділи, що владика і о. Бачинський присипані трісками, вони топтали по них, тим самим спричинили найбільші рани владиці. Коли ми троє прийшли до свідомості, це фактично було нашим нещастям. Бандити, як увиділи, що ми живі, взяли залізні палиці, кинулись до нас і почали бити нас. І тоді раптом на дорозі з’явилася машина. Як вони її увиділи, кинулись навтьоки, побігли до бобика, що супроводжував «Студебекер», і зникли. А та машина, що несподівано з’явилася, була поштовою, яка нас і доставила до мукачівської лікарні, де нас просто «позшивали» і спасли від смерті. Старалися про нас в лікарні сестри-василіянки».
Особливо дісталося єпископові й о. Даниїлові: у мукачівського ординарія було два переломи щелепи, пошкоджена нога й численні рани на тілі, цегольнянський парох дістав переломи і струс мозку, декілька днів пролежавши без свідомості (нападники, певно, прийняли його за єпископа й лупцювали з особливою жорстокістю).
У лікарні постраждалих доглядали монахині ЧСВВ, котрі працювали медсестрами. Серед них: сс. Теофіла Марія Манайло (1920 – 2010), Інокентія Дебель (1919 – 2011) та Ольга Марія Ладжун (*1919). «28.10., у вівторок зранку, головний лікар ставить нас перед фактом, що на той час, поки в нас лежать такі невинно потерпілі люди як єпископ та його асистенція, він прийняв нам на допомогу санітарку, молоду дівчину на ім´я Одарка» – згадувала згодом с. Теофіла. «Одарка» не сподобалася їй одразу – не в останню чергу через постійні випитування та провокаційні розмови про зв´язок таємничої медсестри з «хлопцями із лісу»…
Тим часом стан потерпілих поволі покращувався: вже 30.10. головний хірург д-р Олександр Фединець (1897 – 1987) виписав з лікарні о. Березная з семінаристами Маслеєм і Бугиром. Краще ставало й самому владиці та о. Бачинському. До Кир Теодора взялися пускати відвідувачів: «Преосвященний як нас побачив, усміхнувся та й каже: «Но, як ся маєте, молоді мученики? – розповідає о. Маслей. – У владики ми пробули десь хвилин двадцять. Ми були раді, що преосвященний владика почувається добре, і попросили його, щоб уділив нам своє благословення. Це було, напевно, останнє благословення владики на цій Землі…»
Радість семінаристів виявилась направду передчасною. Проти ночі з 31.10. на 1.11.1947 р. головний лікар мукачівської лікарні д-р Берґман майже силоміць примусив сс. Інокентію та Іринею, котрі чергували в палаті єпископа, піти разом з ним на нічний обхід. С. Теофіли в той момент поруч не виявилося: напередодні д-р Берґман переконав матір-ігуменю Ігнатію Гаревич наказати монахині, яка встигла попередити співсестер щодо «Одарки», трохи відпочити…
Василіянок не було в палаті близько 5 – 8 хв., але цього виявилося достаньо: повернувшись, сестри почули стогін Кир Теодора – його останні слова «О, Ісусе!..» Тіло єпископа здригнулося, а серце зупинилося назавжди… Згодом стало відомо: прагнучи чимскоріш позбутися архіпастиря, сталінські убивці в білих халатах використали сильнодіючу отруту-кураре… Чи не найбільш цинічним в цій історії було й те, що 28.01.1948 р. за підозрою у причетності до вбивства його високопреосвященства заарештували… с. Теофілу Манайло. До 1955-го монахині довелося поневірятися совєцькими катівнями й таборами…
Жахлива звістка швидко поширилася Мукачівською єпархією. Важко описати шок і розпач вірних. Вже ввечері того самого дня тіло 36-річного владики перевезли до Ужгорода. Прощання із єпископом Ромжею відбулося 4.11.1947 р. в Хрестовоздвиженській катедрі. В останню путь люблячого батька й вірного сина Католицької Церкви проводжали до 20 тис. людей. Поховали єпископа-мученика у стіні крипти собору.
Земний шлях Кир Теодора Ромжі завершився, проте хресна дорога для ввіреної його батьківській опіці єпархії тільки починалася. Репресії посилилися, набравши страхітливих масштабів протягом 1948 – 1949 рр. Закривалися церкви, ув´язнювалися священики. 10.02.1949-го заарештовано наступника владики Ромжі Кир Олександра Хіру – останнього греко-католицького єпископа в УРСР. Арештовано членів Капітули.
Близько 18 священиків померли на допитах, 147 ієреїв вивезли на Сибір й до Казахстану, 40 із них загинули на засланні. В числі репресованих душпастирів: оо. Юлій Бачинський (1885 – 1973), Теодор Когутич (1881 – 1955), Полікарп Василь Лозан, ЧСВВ (1908 – 1972), Даниїл Бачинський-ст. (1879 – 1951), Михайло Егреші (1904 – 1964), Юлій Іванчо (1889 – 1963), Микола Желтвай (1911 – 1984), Ласло Пушкаш (1910 – 1969), Елемир Ортутай (1916 – 1997), Стефан Леґеза (1892 – 1955), Андрій Сабов (1894 – 1957), Микола Бобіта (1911 – 1967), Діонісій Дмитро Дребітко, ЧСВВ (1911 – 1976), Іван Сокол (1899 – 1979), Юлій Гаджега (1879 – 1947), Микола Мурані (1911 – 1979), Йосиф Василь Завадяк, ЧСВВ (1911 – 1958), Андрій Бокотей (1909 – 1992), Стефан Тіводор (1895 – 1954), Адальберт Грабар (1898 – 1983), Михайло Данканич (1913 – 1969), Стефан Гафич (1921 – 2004) та інші.
16.02.1949 р. радянські менти захопили будівлю Хрестовоздвиженської катедри в Ужгороді, віддавши її сталінському ієрархові Макарію. А 28.08.1949-го апостат Іриней Кондратович (1881 – 1957), мадярський і совєцький колаборант, «від імені духовенства й вірних» бундючно проголосив формальний акт «знесення» Ужгородської унії 1646 р. та «возсоєдінєніє» греко-католиків з Радянською Православною Церквою. Усі 440 храмів й 283 греко-католицькі парафії Закарпаття перейшли до РПЦ…
… Минули десятиліття. Совєцька імперія потроху зігнила й розвалилася. Греко-Католицька Церква вийшла з підпілля, отримавши назад бодай частину того, що було відібрано в неї. Повернувся й Ужгородський катедральний собор. На жаль, за час господарювання батюшок катедра – зокрема, її крипта – зазнала варварського розорення. Рештки похованих мукачівських владик – окрім Андрея Бачинського (1732 – 1809) – були знищені або викинуті геть. Щойно 3.06.1998 р. оо. Йосиф-Андрей Васьков (1929 – 2009) та Ласло Пушкаш, син сотрудника собору, члена Консисторії й близького сподвижника владики-мученика, випадково виявили в крипті останки Кир Теодора.
Мощі єпископа, якого 27.06.2001 р. Папа Римський св. Іван Павло ІІ зачислив до лику блаженних Католицької Церкви, відправили на експертизу до Будапешта. Науковці підтвердили їхню приналежність покійному владиці. 28.06.2003-го мощі блаженного священномученика Теодора Ромжі повернулися до історичної резиденції мукачівських греко-католицьких єпископів.
