КАНОНІЧНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС МУКАЧІВСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЄПАРХІЇ (1771–2021)

Сьогодні виповнюється 250 років з дня апостольського призначення папою римським Климентом XIV першого єпархіального єпископа канонічно заснованої самостійної Мукачівської Греко-Католицької Єпархії Владики Іоанна Брадача. Цій ювілейній даті присвячено нижче опублікований текст.

1) Eximia regalium principum 19 вересня 1771 р.: канонічне заснування Апостольським Престолом Мукачівської уніатської єпархії грецького обряду під митрополичою юрисдикцією естергомського архієпископа і примаса Католицької Церкви Угорщини (1771–1937)
Після прийняття Ужгородської унії (1646) давня Мукачівська єпархія, перші єпископи якої згадуються з 1491 р., стала повноцінною церковною спільнотою вірних, об’єднаною єрархією на чолі з своїм єпископом за нормами власного (партикулярного) права, яку визнала найвища влада Церкви: примас (естергомський архієпископ) та Синод Католицької Церкви Угорщини в травні 1648 р. в Трнаві та папа римський Александр VIII в номінаційній буллі-призначення Партенія (Петра Петровіча) повноцінним мукачівським католицьким єпископом в травні 1655 року. Однак, справжнє визнання Римським Престолом за Мукачівською єпархією Церкви свого права почалося лише з 1771 року.
Після багаторічної історико-юридично-богословської полеміки, яка велася між Апостольськими вікаріями та єпископами в Мукачеві, латинським єпископом в Еґері, імператорською канцелярією у Відні та Апостольським Престолом у Римі, 19 вересня 1771 р. папа Климент XIV канонічно заснував самостійне Мукачівське уніатське єпископство грецького обряду (Episcopi Munkacsiensis graeci ritus uniti) з осідком єпископа та Кафедральним собором у славному містечкові Мукачеві. Із тексту Апостольської конституції «Визначна королівських володарів» (Eximia regalium principum) випливало:
1) самостійне єпископство для «уніатів русинів грецького обряду» канонічно засновується на прохання Апостольської королеви Угорщини та Чехії Марії Терезії замість Апостольського вікаріату в тому самому містечкові / місті Мукачеві (в тексті булли чотири рази згадано його як oppido / oppidum і два рази як civitate);
2) містечко / місто Мукачево «прикрашувалося титулом та честю Єпископського міста», а місцевий Кафедральний храм, який має бути встановлений Апостольським нунцієм у Відні, оголошувався єпископським Кафедральним храмом «уніатського єпископа русинів грецького обряду»;
3) «Мукачівську катедральну уніатську церкву грецького обряду» папа підпорядкував Естергомському архієпископові, який мав митрополичу юрисдикцію над всіма католицькими церквами в його провінції (Угорщині) латинського (римського), грецького (східного) та вірменського обрядів.
4) «Мукачівська єпископська церква», як того обіцяла Апостольська королева Марія Терезія, повинна щороку отримувати від держави фінансування в розмірі 5 000 флоринів та забезпечуватися доходами з інших маєтків (наприклад, Тополчанського аббатства, котре до 1773 р. належало єзуїтам – В. Ф.);
5) при Мукачівському Кафедральном храмі повинні проводитися архієрейські богослужіння та має бути створена Капітула з каноніками;
6) мукачівський єпископ та всі його наступники в «Мукачівській уніатській церкві грецького обряду» в перший рік після свого висвячення повинні складати перед Капітулою визнання віри, визначене папою Урбаном VIII, підписатися власною рукою та завірити акт складання підписами осіб-свідків і печаткою, а потім відіслати Апостольському нунцію до Відня, після чого той відправить його до Конґреґації поширення віри в Рим (цю норму було скасовано 9 квітня 1777 р.).
Як / що розуміти під даною буллою папи? В Римі, як ми бачимо, вважали, що 19 вересня 1771 р. було вперше засновано Мукачівське єпископство, тобто, засновано Апостольським Престолом як католицьке, а отже, до цього часу ніяке єпископство в Мукачеві з точки зору римської еклезіології та канонічного права не існувало. В Угорщині ж та в самій Мукачівській єпархії вважали під назвою «канонізація» (від лат. canonisatio) лише церковно-правову установу, оскільки єпископство існувало і до цього з XV ст., а тепер тільки отримало «канонічне» або церковно-правове визнання. Отець-єзуїт Міхал Лацко, авторитетний римський історик словацького походження, в цьому випадку радить відштовхуватися від слів, з яких починається булла Eximia regalium principum, якою справді папа Климент XIV церковно-правно встановив / заснував (erectio) Мукачівське єпископство.
В буллі говориться, що на території Еґерського єпископства проживає велика кількість греко-католиків, над якими дотепер мав владу Апостольський вікарій з резиденцією в Мукачеві. Тепер вони бажають мати власного єпископа, який би їх оберігав – як добрий пастир своїх овець – від небезпеки розкольників. Тому імператриця просила аби замість Апостольського вікаріату в містечку / місті Мукачеві було встановлено самостійне єпископство. Папа своєю найвищою апостольською владою, після довгих роздумів, прийняв рішення задовільнити прохання імператриці, і цією буллою встановлює в містечку / місті Мукачеві спеціальне (особливе) єпископство грецького обряду. Юрисдикція мукачівського єпископа буде поширюватися на «всіх з’єднаних греків» (різноетнічних вірних грецького обряду – В. Ф.), які проживають на території латинського Еґерського єпископства. Нове єпископство буде залежати від юрисдикції естергомського архієпископа як митрополита. Єпископська кафедра повинна бути в Мукачеві, але в якій церкві – то має вирішити Апостольський нунцій у Відні. Призначення та встановлення нових єпископів відбуватиметься згідно встановленого законного способу в інших латинських єпископствах в Угорщині. Новопризначений єпископ повинен перед висвяченням скласти прописане визнання символу католицької віри виписаного ще папою Урбаном VIII в 1643 р., власноручно підписати та відправити Апостольському нунцієві до Відня, який потім відішле його до Риму. Подібний акт визнання католицької віри єпископ повинен щороку повторити перед каноніками єпископської Капітули в Мукачеві. Матеріальне збезпечення нового єпископства повністю лягає на імператрицю Марію Терезією та її наступників.
Слідом за отцем Міхалом Лацком, з булли папи можемо зробити кілька висновків: 1) до 1771 р. греко-католики жили не у своїй єпархії, а на території Еґерського єпископства, тобто, незгадані в папському канонізаційному документі статті 9-ї конституції IV Латеранського собору (1215), в практиці Католицької Церкви до цього часу були чинними; 2) бажання мати власного єпископа є визнанням його відсутності до цього часу, а причинами появи цієї нової інституції є погіршення становища вірних, небезпека з боку розкольників (чергової схизми) та особисте прохання імператриці Марії Терезії; 3) до цього часу в Мукачеві існував тільки Апостольський вікаріат, який очолювали Апостольські вікарії з титулом «титулярних єпископів», і лише на проханням імператриці Марії Терезії замість нього Римський Престол встановив в Мукачеві повноцінне самостійне Єпископство; 4) на прохання імператриці папа Римський встановив в Мукачеві особливе / спеціальне (не звичне) єпископство грецького обряду; 5) юрисдикція мукачівського єпископа поширюється лише на греко-католиків, що на даний момент (1771) проживали на території Еґерської латинської дієцезії (в тому часі це 10 комітатів: Шаріш, Земплин, Абауй, Боршод, Саболч, Унґ, Береґ, Уґоча, Сатмар і Мараморош; невдовзі до них доєднаються ще три: Спіш, Ґемер і Торна); 6) Мукачівське єпископство підпорядковується митрополичій залежності від естергомського архієпископа як примаса (глави) Католицької Церкви Угорщини; 7) кафедральним містом єпархії є Мукачево, але яка церква (монастирська св. Миколая чи міська Успіння Пресв. Богородиці) має бути Кафедральною церквою, повинен вирішити Апостольський нунцій у Відні (у 1772 р. він обрав міську церкву Успіння Пресв. Богородиці); 😎 заснування нових греко-католицьких єпископств та призначення нових греко-католицьких єпископів на території латинських дієцезій в Угорщині відбуватиметься в законний спосіб завдяки рішенню Апостольського короля Угорщини згідно з «вищим правом патронату» (iuris supremi patronatus); 9) новопризначений єпископ перед висвяченням повинен скласти визнання символу католицької віри виписаного ще папою Урбаном VIII у 1643 р., власноручно його підписати та відправити Апостольському нунцієві до Відня, який потім відішле його до Риму. Подібний акт єпископ повинен щороку повторити перед каноніками єпископської Капітули в Мукачеві (його Апостольська Столиця скасувала в 1777 р.); 10) за матеріальне забезпечення нового Мукачівського єпископства повністю відповідала імператриця Марія Терезія та її наступники.
Одним словом, Мукачівську греко-католицьку єпархію сміливо можна вважати прямим творінням Габсбургів (конкретно Марії Терезії), а отже, неофіційною «Габсбурзькою Церквою».
Разом із заснуванням Мукачівського єпископства через кілька днів відбулося папське призначення першого резиденційного мукачівського єпископа. Незважаючи на скандал пов’язаний із звинуваченнями в «схизмі» тексту «Зборника» Іоанна Брадача з боку свідницького єпископа з Крижевців Василія Божічковіча (1770–1771), та 113 пунктів обвинувачень Мукачівської єпархії з боку еґерського латинського єпископа графа Карла Естергазія (1770), кандидатом на єпархіального єпископа Мукачівського представленим імператрицею Марією Терезією перед Святим Престолом був тільки один – дотеперішній «титулярний єпископ Россени» та «Апостольський вікарій Мукачева» Іоанн Брадач.
23 вересня 1771 р. окремим Апостольським розпорядженням папа Климент XIV підтвердив дотеперішнього Апостольського вікарія Римського Престолу та Обрядового вікарія латинського єпископа Еґера «титулярного єпископа Россени» Іоанна Брадача повним єпархіальним мукачівським єпископом-електом. У папському документі йшлося про те, що дотеперішній «титулярний єпископ Россени» Іоанн Брадач призначений Апостольською Столицею папським намісником і від тепер він став самостійним єпископом «Мукачівської церкви грецького обряду» з’єднаної з Римською Церквою, яку папа підніс до гідності Кафедральної з резиденцією в містечку / місті Мукачеві (вжиті обидва терміни – oppido nunc civitate). Єпископ Мукачівської Церкви перед своїм висвяченням має скласти визнання символу віри виписане папою Урбаном VIII 1643 р., відправити його Апостольському нунцієві до Відня, а потім щороку повторювавти цей акт перед Капітулою єпархії та висилати до Риму в Конґреґацію поширення віри. Так, головний титул «мукачівський єпископ» або «єпископ Мукачівський» стає канонічною нормою в Католицькій Церкві з вересня 1771 року.
2) Ad Ecclesiastici Regiminis incrementum 2 вересня 1937 р.: Мукачівське Русинське єпископтсво під безпосередньою юрисдикцією Святого Престолу (1937–1993)
Від того часу (1771) канонічно-правове становище Мукачівської греко-католицької єпархії не змінювалося аж до 1937 року. Така необхідність постала лише після того, як територія Мукачівської Церкви опинилася в складі нової держави – Чехословацької Республіки, а мукачівський (та пряшівський) єпископ надалі продовжував підпорядковувався митрополичій юрисдикції естергомського архієпископа, примаса Католицької Церкви Угорщини – в даному випадку в сусідній, чужій державі.
2 лютого 1928 р. у Ватикані між чехословацьким урядом та Святим Престолом було підписано Modus vivendi (Умови співжиття / співпраці). Згідно з першим параграфом цього документа жодна частина території чехословацької держави не могла бути підпорядкованою ординаріатові, осідок якого знаходився в іншій державі, а кордони жодної епархії в Чехословаччині не повинні були виходити за межі державних кордонів республіки.
Тим часом в Мукачівській єпархії почали ширитися чутки про створення на Підкарпатській Русі ще однієї єпархії, після чого Мукачівську Церкву буде піднесено до гідності митрополії. Так у 1934 р. ужгородський «Благовісник» писав: «в найближчому часі мають створити нове греко-католицьке єпископство у Хусті, до чого найбільше прислужився наш заслужений діяч, о. монс. Августин Волошин. Намічений кандидат на нове єпископство – о. Олександр Хіра. Після створення нового єпископства Апостольська Столиця відтак віднесе Ужгородську єпархію на митрополію».
2 вересня 1937 р., виконуючи умови § 1 Modus vivendi (1928) папа Пій ХІ проголосив Апостольську конституцію «Ad Ecclesiastici Regiminis incrementum». Документ реалізував зовнішню делімітацію кордонів чехословацьких католицьких єпархій двох обрядів, митрополича юрисдикція яких після 1919 р. залишилися в Угорщині відповідно до державних кордонів ЧСР.
Конкретно цією «ex catedra pro oficcio» буллою щодо Мукачівської єпархії було проголошено:
[…] єпископства: Бансько-Бистрицьке, Нітрянське, Мукачівське та Пряшівське, котрі до цього часу є суфраганіями митрополичої Церкви Естерґом, відокремлюємо від церковної провінції Естергом, а їх єпископів виводимо з-під митрополичої юрисдикції Естергомського Архієпископа, а ті єпископства прямо підпорядковуємо Апостольській Столиці.
Коли це відбудеться, Апостольська Столиця встановить в Чехословацькій Республіці дві нові митрополичі столиці, одну латинського обряду, другу східного обряду в регіоні Підкарпаття.
Остаточно встановлюємо, щоб всі парафії, а також філії візантійського обряду, що належать в цей час до різних церковних провінцій і розташовані на території Чехословаччини, згідно з правилами Святої Конгреґації, які обов’язкові до виконання, були кожні відокремлені від своїх єпископств та приєднані до давнього Мукачівського Русинського єпископства».
Входження Мукачівської та Пряшівської єпархій під безпосередню юрисдикцію Римського Престолу було тимчасовим рішенням до того моменту, поки «Апостольська Столиця встановить в Чехословацькій Республіці дві нові митрополичі столиці», одну з яких – «східного обряду в регіоні Підкарпаття», тобто, на Підкарпатській Русі та Пряшівщині (в східній Словаччині).
Однак, створити окрему митрополію в Підкарпатському регіоні Святій Столиці не вдалося до нині, проте це зовсім не змінило канонічно-правового статусу Мукачівської греко-католицької єпархії з 1937 року.
На перешкоді стали нова політична реальність в Європі: Мюнхенська конференція (29-30 вересня 1938 р.), Віденський арбітраж (2 листопада 1938 р.), новий поділ державних кордонів, Друга світова війна (1939–1945), входження Підкарпатської Русі під назвою Закарпатська Україна / Закарпатська область до складу Радянської України СРСР (1945–1946), нові державні кордони, фізична ліквідація радянським комуністичним режимом єпископа Теодора Ромжі (1 листопада 1947 р.) та офіційна ліквідація Мукачівської греко-католицької єпархії (28 серпня 1949 р.), вихід Греко-католицької Церкви на Закарпатті з підпілля (грудень 1989 р.) та постава самостійної держави Україна (1 грудня 1991 р.).
Але папська булла «Ad Ecclesiastici Regiminis incrementum» від 2 вересня 1937 р. до цього часу так і не була скасованою. До її змісу в Римській Апостольській Столиці повернуться знову на початку 1993 року.
3) Церква свого права (Ecclesia sui iuris) згідно з Кодексом канонів Східних Церков (1991)
А поки що, згідно Кодексу канонів Східних Церков (1990–1991), який є складовою частиною єдиного зводу законів канонічного права (сorpus iuris canonici) Католицької Церкви укладеного в ліберальному дусі Другого Ватиканського Собору (1962–1965), будь-яка місцева Церква (Ecclesia localis) з історичного (соціологічного), еклезіологічного та канонічного погляду вважається «Церква Партикулярна» (Ecclesia particularis) і «Церква свого права» (Ecclesia sui iuris).
Означення sui iuris (поход. від грец. autónomos – «автономний», «зі своїми законами») стосується юридичного статусу Церкви, позаяк офіційно визнано, що вона має компетенцію чи право здійснювати самоуправління згідно з власним законодавством, тобто законодавством, яке вона або створила для себе, або отримала від вищої влади, або ж добровільно прийняла від іншої Церкви.
Церква свого права в ККСЦ визначена як «спільнота вірних, об’єднана єрархією за нормами права, яку найвища влада Церкви виразно або мовчки визнає як свого права». Церква sui iuris має чотири базові елементи: 1) спільноту вірних; 2) єрархію: один чи більше єрархів, які об’єднують вищезгадану спільноту у видиму єдність віри завдяки служіння слова, Таїнства та уряду; 3) норму права (ius); та 4) визнання з боку найвищої влади Церкви, яке має своєю передумовою попередні три елементи.
Окрема спільнота вірних може або не може бути територіально окресленою. Тому поняття Церкви sui iuris не передбачає, що дана Церква є «місцевою Церквою», яку, передусім, обмежує територія. Будь-яка Церква sui iuris може, в принципі, бути розпорошена по всій земній кулі, на кшталт Латинської Церкви, яку навряд чи можна назвати місцевою. Усі Церкви sui iuris, як засновані, так і визнані Римським Архієреєм, є безпосередньо залежні від Апостольського Престолу в Римі: вони не мають проміжного керівництва між собою та Римським Архиєреєм (кан. 175). Кожна Церква sui iuris є ipso iure юридичною особою (кан. 921 § 2).
Отже, кожна зі Східних Католицьких Церков (а їх усіх є щонайменше 21) є Церквою sui iuris (ККСЦ кан. 27). Усі вони разом стосовно своєї спільної дисципліни керуються нормами ККСЦ, але кожна з них окремо – нормами свого партикулярного права, яке може бути кодифіковане в Партикулярний кодекс.
Відповідно до рівня церковної автономії всі Східні Католицькі Церкви є поділені на чотири групи (ранги, рівні) Церков sui iuris згідно з їхнім ієрархічним рангом, починаючи з найвищого, Патріаршої Церкви:
1) Патріарші Церкви (De Ecclesiis patriarchalibus), які очолює Патріарх (ККСЦ, Титул 4, кан. 55-150). Таких станом на 2015 р. було шість;
2) Верховні Архієпископські Церкви (De Ecclesiis archieeposcopalibus maiores), які очолює Верховний Архієпископ (ККСЦ, Титул 5, кан. 151-154). Таких станом на 2015 р. було чотири;
3) Митрополичі Церкви (De Ecclesiis metropolitanis), які очолює Митрополит (ККСЦ, Титул 6, глава І, кан. 155-173). Таких станом на 2015 р. було п’ять. Серед них є і Русинська Візантійська Католицька Церква sui iuris, яка складається з Піттсбурзької митрополії (США), Мукачівської єпархії (Україна) та Празького екзархату (Чеська Республіка) і налічувала станом на 2015 р. 571,8 тис. вірних. Її головний престол знаходиться в Ужгороді;
4) Инші Церкви свого права (ceterisque Ecclesiis sui iuris) (ККСЦ, Титул 6, глава 2, кан. 174-176) мають найнижчий ступінь церковної автономії, майже такий самий, як в будь-якої іншої діоцезії / єпархії. Ці Церкви можуть складатися з одної єпархії чи екзархії або більшої кількості таких церковних округів. Їх очолює єпископ або рівноцінний єрарх. Таких Церков станом на 2015 р. було п’ять.
Така «Церква свого права, – виразно говорить кан. 174, – яка не є ні патріаршою, ні верховно-архієпископською, ні митрополичою, довіряється Ієрархові, який очолює її згідно з приписами загального і партикулярного права, втсановленого Римським Архієреєм». «Такі Церкви, – пише кан. 175 – залежать безпосередньо від Апостольського Престолу; а права й обовязки, про які мова в кан. 159, чч. 3-8, виконує Ієрарх, делегований Апостольським Престолом». Нарешті кан. 176 говорить: «Якщо загальне право відсилає щось до партикулярного права або до вищої адміністративної влади Церкви свого права, тоді компетентною владою у цих Церквах є, за згодою Апостольського Престолу, Ієрарх, який її очолює згідно з приписами права, хіба що виразно постановляється щось інше».
Мукачівська Греко-Католицька Єпархія, попри те, що її каноністи давно відносять до Русинської Візантійської Католицької Церкви sui iuris, на мою думку, за своєю еклезіальною ідентичністю більше належить до четвертої групи ієрархічного рангу Церков свого права.
Жодна Східна Церква (патріарша, верховно-архієпископська, митрополича, єпархіальна чи екзархіальна), що є у сопричасній єдності з Єпископом Риму, визнає папу Римського як главу Католицької Церкви або / чи перебуває в безпосередній його юрисдикції (як, наприклад, Мукачівська єпархія, Торонтська єпархія та Празький екзархат), не має спеціального документу (булли) про надання їй канонічно-правового статусу Церкви sui iuris. Це випливає з ККСЦ, в якому Церква свого права визначена як «спільнота вірних, об’єднана єрархією за нормами права, яку найвища влада Церкви виразно або мовчки визнає як свого права».
Згідно з ІІ Ватиканським Собором («Декрет про Східні Католицькі Церкви» – «Orientalium Ecclesiarum» від 21 листопада 1964 р.) та ККСЦ (кан. 11) «рівність у гідності і дії» усіх християнських вірних, попри різницю між духовенством та мирянами і посіданням та здійсненням священної влади останніми, що узаконена в церковній єрархії, передбачає та узаконює рівну гідність Церков sui iuris. Всі Церкви sui iuris мають однакові церковні права та обов’язки, як, наприклад, у євангелізації чи проповідуванні Євангелія всім народам. Рівність церковних прав, у свою чергу, не означає, що всі Церкви sui iuris мають однаковий ступінь церковної автономії та однакові повноваження. Фактично, компетенція влади кожної з груп Церков sui iuris значно відрізняється, так що не все, що може зробити група найвищого рангу, перебуває в компетенції груп нижчого рангу, як-от вибори головного ієрарха чи інших єпископів і заснування єпархій. Однак, попри різну компетенцію, усі Церкви sui iuris без різниці у рангу рівні між собою у церковній гідності.
Таким чином, згідно з ККСЦ давня Мукачівська Церква відповідала всім чотирьом базовим елементам Церкви sui iuris ще на початку 1770-х рр: 1) вона мала спільноту вірних; 2) мала ієрархію (єпископів з осідком в Мукачеві, невдовзі перенесеного до Ужгорода), яка об’єднувала вищезгадану спільноту у видиму єдність віри завдяки служіння слова, Таїнства та уряду; 3) вмала норму права (ius), сформовану на основі звичаєвого партикулярного права, та 4) 19 вересня 1771 р. вона отримала визнання з боку найвищої влади Церкви – папою Римським, яке має своєю передумовою три попередні елементи.
4) Підтвердження status quo Мукачівської Греко-Католицької Єпархії під безпосередньою юрисдикцією Апостольського Престолу 8 січня 1993 р. (1993–2021)
В результаті введення в дію «Кодексу канонів Східних Церков», в т. ч. канонів про Церкви свого права (Ecclesia sui iuris) у жовтні 1991 р., та деяких подій, що сталися на зламі 1980-х і 1990-х рр., існуючий status quo Мукачівської та Пряшівської греко-католицької єпархій взірця 1937 р. Римському Престолові довелося «підкорегувати». Першою з подій є та, коли в результаті розпаду комуністичних режимів у ЧСР (1989) та в СРСР (1991) 1 грудня 1991 р. на політичнй карті світу з’явилася нова держава Україна. В її кордонах, на території Закарпатської області, опинилася Мукачівська Греко-Католицька Єпархія (межі області та єпархії співпадали з 1947 р.). Для Святої Столиці цього факту для зміни канонічно-правового статусу двох греко-католицьких єпархій розміщених у Центральній Європі було замало: на той час ще існувала Чехо-Словацька Республіка. Друга подія сталася 1 січня 1993 р.: в результаті цивілізованого «дипломатичного розлучення» на політичній карті світу постали дві нові держави – Чеська Республіка та Словацька Республіка, на території яких опинилася одна Пряшівська Греко-Католицька Єпархія з осідком єпископа в Пряшеві (Словаччині).
На початку 1993 р. Римський Престол уже не міг встановити як того планував у 1937 р. в «Чехословацькій Республіці … митрополичу столицю східного обряду в регіоні Підкарпаття»: Чехословаччини більше не існує, а дві греко-католицькі єпархії Підкарпатського регіону опинилися в складі трьох держав: України, Словаччини та Чехії. Керуючись духом і буквою соборового «Декрету про Східні Католицькі Церкви» (Orientalium Ecclesiarum) за 1964 р. та «Кодексу канонів Східних Церков» за 1991 р. Свята Столиця на початку 1990-х рр. підтвердила для Мукачівської Греко-Католицької Єпархії існуючий з вересня 1937 р. канонічно-правовий статус.
В листі секретаря Конгрегації для Східних Церков кардинала Акіле Сілвестріні адресованому 8 січня 1993 р. Апостольському нунцієві в Україні архієпископові Антоніо Франко та в листі Антоніо Франко до трьох єпископів Мукачівської Греко-Католицької Єпархії Іоаннові Семедію, Йосифу Головачу та Івану Маргітичу з 4 лютого 1993 р. писалося: «Апостольський Престол вирішив зберегти, поки що, теперішній юридичний стан «status quo» Мукачівської Єпархії. Тобто, з юридичної точки зору вона залишається не підпорядкованою Львівській Архієпархії, ані якійсь іншій Митрополії за межами України. Поки що, отже, Мукачівська Єпархія залишається підчиненою тільки Апостольському Престолові».
7 лютого 1993 р. єпископ-ординарій Мукачівської Єпархії Іоанн Семедій розіслав лист своїм священикам з подвійною вимогою Конгрегації для Східних Церков: «1. Потребу відновлення єдності єпархії і 2. Потребу запевнити й захищати найкращу душпастирську обслугу для обох груп вірних, з яких складається греко-католицька Церква на Закарпатті». Цими двома групами вірних, як випливало з усіх листів та офіційних документів переписки між Ужгородом, Ватиканом та Києвом, одна частина була за національністю українцями, а інша частина – вірними, що не мали української ідентичності або не вважали себе етнічними українцями. Під останніми розумілися карпатські русини, угорці, румуни, словаки та різні полілінгви.
29 березня 1993 р., після проведення Апостольським нунцієм Антоніо Франко трьох попередніх зборів із священиками в Ужгороді, Мукачеві та Виноградові, всі троє єпископів Мукачівської Греко-Католицької Єпархії поставили свої підписи під остаточним рішенням Конгрегації для Східних Церков з 8 січня 1993 року.
5) Апостольський лист римського архиєрея Івана Павла ІІ з нагоди 350-річчя Ужгородської унії 18 квітня 1996 р. та його історичне значення для Мукачівської Церкви-Матері
Відштовхуючись від змісту Апостольського листа папи Івана Павла ІІ від 18 квітня 1996 р. та трьох фактичних доповнень до його змісту, можна дійти висновку, що еклезіальна ідентичність греко-католиків ужгородської унійної традиції на їхній історичній батьківщині – території Мукачівської Єпархії-Церкви та у близьких і далеких діаспорах, має багато спільних характеристик. Таких я нарахував 11:
1) синтезне кирило-мефодіївське, болгарське та володимиро-київське християнське походження (ІХ–XV ст.) (хоч у листі йдеться лише про кирило-мефодіївське походження);
2) тривала приналежність до територіальної юрисдикції латинського єпископа в Еґері відповідно до 9-ї конституції IV-го Латеранського собору (1215);
3) монастирі в Грушеві (засн. до 1391 р.) та в Мукачеві (засн. не раніше кінця XIV – початку XV ст.) – як дві найдавніші «точки посилання» канонічної матерії Східної Церкви на підкарпатській території;
4) давня Мукачівська монастирська церква на чолі з пресвітером Лукою (від 1458 р.) та власна ієрархія єпископів для русинів (починаючи з Іоанна 1491 р.);
5) Ужгородська церковна унія русинів з латинським єпископом Еґеру (1646) в комітатах Унґ і Земплин та її поширенням за допомогою Габсбургів серед русинів комітатів Абауй, Шаріш, Спіш, Береґ і Уґоча (1664), сербів-«ускоків» комітату Саболч (1673), русинів і угорців комітатів Торна, Ґемер і Боршод (1670–1690-ті) та волохів (румунів) і русинів комітатів Сатмар і Бігар (1690) та Мараморош (1723);
6) канонічно заснована Римським Престолом Мукачівська уніатська єпархія грецького обряду (1771) з підпорядкуванням її єпископів митрополичій юрисдикції Естергомського архієпископа як примаса Католицької Церкви Угорщини (до 1937 р.);
7) Віденський синод уніатських єпископів Угорщини (1773), постанови якого регулювали церковно-релігійне життя всіх східних католиків угорської частини імперії Габсбургів (Угорщини, Трансільванії та Хорватії) до розпаду Австро-Угорської монархії (в листопаді 1918 р.) та значно пізніше;
😎 синоди священиків Мукачівської Єпархії, які проводилися починаючи з 1638 до 1927 р., що разом з Апостольськими конституціями та іншими документами формували партикулярне право місцевої еклезіальної традиції;
9) часткове або суцільне походження від мультиетнічної Мукачівської єпархії (Церкви-Матері) ряду єпархій: Крижевацької (1777) – для сербів, волохів і русинів, Пряшівської (1818) – для русинів і словаків, Велико-Варадської (1823/1827) – для румунів і угорців, Самошуйварської / Ґерлської (1850/1853) – для румунів, Гайдудорозької (1912) – для угорців, Марамурешської (1930) – для румунів; п’ятьох Апостольських екзархатів – Сіретського (1922) – для румунів і русинів румунської Буковини, Піттсбурзького (1924) (від 1963 – єпархії, від 1969 р. – митрополії) – для карпатських русинів у США, Мішкольцського (1924) – для угорців, Міхаловецького (1939) – для русинів і словаків та Празького (1996) – для русинів і словаків з колишньої Підкарпатської Русі та міжвоєнної Словаччини, а також для інших народів – сучасних трудових мігрантів;
10) спільні мелодії карпаторусинського церковного співу Простопініє Іоана Бокшая та Йосифа Малинича (1906) для вірних Мукачівської, Крижевацької, Пряшівської, Гойдудорозької єпархій в Європі та Піттсбурзького екзархату (пізніше єпархії та митрополії) в США;
11) «свідчення вірності Христові та Його Євангелію», «свідчення, запечатане кров’ю», яку «не завагалися віддати життя за своїх овець» три пастирі-мученики Мукачівської та Пряшівської єпархій Блаженні Теодор Ромжа (1947), Петро Павло Ґойдич (1960) та Василь Гопко (1978), що стали Блаженними у 2001 році.
Всі ці спільні характеристики, як написав 18 квітня 1996 р. папа Іван Павло ІІ, «становлять дорогоцінну спадщину греко-католицької Церкви, яка бере свою основу від Ужгородської Унії», а «вірні тих Церков, які беруть свій початок від Ужгородської Унії, цілком слушно вважають себе спадкоємцями кирило-методіївської спадщини», євангелізація яких здійснювалася «у єдності як з Константинопільською Церквою, так і з Римським Престолом».
6) Введення норм Партикулярного права в Мукачівській Греко-Католицькій Церкві (2019–2021)
У 2013 р. Ординарний єпископ Мукачівської Греко-Католицької Єпархії владика Мілан (Шашік) згуртував кількох каноністів під проводом свого помічного єпископа владики Ніла (Лущака) з метою віднайдення та опрацювання письмових джерел канонічного права Мукачівської єпархії. До цих джерел особливим чином, на думку єпархіальних каноністів, відносяться постанови Мукачівського синоду священиків, що відбувся 24 квітня 1690 р. під головуванням Апостольського вікарія Мукачівської єпархії єпископа Іоанна Йосифа де Камілліса, та Віденський синод трьох єпископів (мукачівського, фаґарашського та свідницького / крижевацького), що був скликаний Апостольською королевою Угорщини імператрицею Марією Терезією і тривав з 1 березня до 6 травня 1773 року. Насправді джерел партикулярного і канонічного права Мукачівської єпархії, добре засвідчених у синодальних та позасинодальних документах другої половини XVI – першої половини ХХ ст., є значно більше.
Станом на 1 грудня 2015 р. в Мукачівській греко-католицькій єпархії, обмеженій ще з 1946 р. лише адміністративними кордонами Закарпатської обл. площею 12 777 км2, налічувалося 319 тис. вірників, що становило тільки 0,8% від усіх 42 777 006 жителів України. Для порівняння: у 1804–1806 рр. 541 963 греко-католиків Мукачівської єпархії складали 7,87% населення цілого Угорського королівства (без Хорватії), в якому тоді проживало 6 888 890 чол., а архієрейська юрисдикція мукачівського єпископа (тоді Андрія Бачинського) поширювалася на територію 13-ти із 45-ти королівських комітатів Угорщини загальною площею 49 074 кв. км.!
2 травня 2018 р. владика Мілан (Шашік), з дозволу Апостольської Столиці в Римі, відповідно до кан. 176 заснував робочу комісію для напрацювання партикулярного права Мукачівської Греко-Католицької Єпархії. Її очолив Апостольський екзарх для католиків східного обряду в Греції єпископ Дімітрос Салахас. В листопаді 2019 р. проект партикулярного права був відправлений на затвердження до Святої Столиці в Рим.
11 грудня 2019 р. з нагоди 30-річчя виходу Греко-Католицьких Церков з радянських катакомб, в базиліці св. Апостола Петра, Його Святість папа Франциск І звернувся до паломників із Мукачівської Єпархії, яких очолював єпископ-ординарій Мілан (Шашік), з такими теплими словами: «Мукачівська Церква є матір’ю багатьох мучеників, які власною кров’ю засвідчили вірність Христові, Католицькій Церкві та Єпископові Риму».
19 грудня 2019 р. Римський Престол затвердив ad experimentum (як експеримент) на три роки відповідний Збірник канонів партикулярного права Церкви свого права (Ecclesia sui iuris) з дозволом його публікації.
31 жовтня 2020 р., в день пам’яті священномученика мукачівського єпископа Блаженного Теодора Ромжі, новий Апостольський адміністратор Мукачівської Греко-Католицької Єпархії владика Ніл (Лущак) підписав «Декрет проголошення партикулярного права Мукачівської Греко-Католицької Церкви». Того ж дня «Норми партикулярного права Мукачівської Греко-Католицької Церкви свого права» були опубліковані українською та італійською мовами в спеціальному випускові офіційного органу Єпархії журналі «Благовісник».
Три місяці по тому, 31 січня 2021 р., дана партикулярна норма стала обов’язковою на території Єпархії, тобто, вступила в юридичну силу.
Як випливає із «Декрету про Східні Католицькі Церкви» (Orientalium Ecclesiarum) з 21 листопада 1964 р. Католицька Церква бажає, щоб традиції кожної Помісної Церкви зберігалися цілісними (п. 2.). «Це, у свою чергу, – наголошує у Декреті владика Ніл, – виразно підкреслює фундаментальну різницю між єдністю та однаковістю. Тому всі Помісні Церкви є рівними у своїй гідності, без огляду на ієрархічний ступінь чи літургійну подібність, чи будь-що інше». «Цей збірник канонів, – зазначається в єпископському Декреті, – є наслідком бажання відновити духовне, літургійне, богословське та канонічне життя нашої Церкви, відповідно до власних автентичних традицій, які беруть початок від древніх традицій християнського Сходу та Заходу. Ці норми вповні відповідають нормам Кодексу Канонів Східних Церков та якнайближче відповідають духовному добру всіх вірних греко-католиків нашого краю».
Невдовзі, у своєму Зверненні до громадськості з приводу канонічного статусу Мукачівської Греко-Католицької Єпархії виголошеному в час Великого Посту 2021 р., Апостольський адміністратор єпископ Ніл заявив: «Апостольський Престол на чолі з Римським Архієреєм визнає за Мукачівською Єпархією статус Церкви свого права». «Ми, як католики, – продовжує владика, – повністю і в усьому тримаємось настанов та позицій Апостольської Столиці, в тому числі й щодо питання статусу нашої Церкви. Виходячи з того факту, що з точки зору гідності всі Церкви свого права є рівними між собою і мають повну свободу з дотриманням загального та власного права на формування і розвиток внутрішнього життя своєї Церкви, окрім найвищої влади Церкви не існує жодного компетентного форуму або інстанції, яка б була в змозі змінити канонічний статус тої чи іншої східної католицької Церкви свого права».
Перед Святою Католицькою Церквою та Наслідником Престолу св. Петра Єпископом Риму, котрий є «першим серед рівних» і «раб рабів Господніх», Помісні Церкви четвертого рангу є рівними у своїй гідності з усіма трьома іншими Помісними Церквами без огляду на їхню ієрархічну владу (митрополит / архієпископ, верховний архієпископ та патріарх), літургійну подібність чи будь-що інше. Єдність у Христі (=Христовій Церкві) під главою понтифіка категорично виключає однаковість у партикулярній екзезіологічній традиції та канонічно-правовому статусі усіх Церков свого права.
Висновок
Мукачівська Греко-Католицька Єпархія, з якої за останні 250 років народилися 16 нових або істотно збільшилися чимало давніх єпархій (Крижевацька 1777, Пряшівська 1818, Велико-Варадська (Оредеа-Марська) 1823/1827, Самошуйварська (Клуж-Ґерлська) 1853, Гойдудорозька 1912, Марамурешська 1930, Піттсбурзька 1963, Пассаїцька 1963, Пармська 1969, Торонтська 1980, Ван-Нуйська (Фінікська) 1983, Кошицька 1997, Братиславська 2008, Мішкольцська 2015, Нїредьгазька 2015, Русько-Керестурська 2018 та Апостольський Екзархат у Празі 1996) загальною чисельністю вірних понад 1,1 млн., що проживають сьогодні на двох континентах (у Центральній Європі та Північній Америці) та в дев’яти країнах світу (Україні, Словаччині, Румунії, Угорщині, Сербії, Хорватії, Чехії, США і Канаді), – має всі підстави з історичного (соціологічного), еклезіологічного та канонічного погляду Кодексу Канонів Східних Церков вважатися Римським Престолом та називатися сама материнською Церквою свого права під безпесередньою юрисдикцією Апостольської Столиці в Римі.
Невже від такої багатої історії Мукачівської Церкви, за збереження якої Блаженний владика Теодор Ромжа та інші священномученики віддали своє життя, можна відмовитися?! Нам цього ніколи не пробачать наші творці предки-титани, на плечах яких ми всього лише малі карлики, і нам за недбальство до власної традиції ніколи не подякують наші діти-нащадки!
Лише з дотриманням вищевикладених канонів ККСЦ, що є складовою частиною єдиного зводу законів канонічного права (сorpus iuris canonici) цілої Католицької Церкви, можуть вестися справжні академічні, наукові дослідження Мукачівської Греко-Католицької Єпархії як Церкви sui iuris та її взаємин з усіма сучасними Східними Католицькими Церквами, що походять від неї та від Ужгородської унії, а також із тими Церквами sui iuris, які ведуть свої витоки від інших унійних традицій. Таким є бажання Святійшого Отця та Римського Престолу з часів Другого Ватиканського Собору. Таким є бачення моє як історика греко-католиків ужгородської унійної традиції.
З повагою до всіх християн доброї волі та вірних Мукачівської Греко-Католиьцької Єпархії – четвертої за ієрархічним рангом ceterisque Ecclesiis sui iuris.
Володимир Фенич, історик
23 вересня 2021 року Божого

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *