Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч. 29

Наручники рвуться

Десь недалеко запугикала сова. Та так страшно, що аж у серці холодом задзьобало. «Сова — на нашому городі? Ба хто її розбудив на церкви? Церківник не забирався на дзвіницю, бо ще до ранку далеко, майже. Ба ци не приснилося? Сова, кажуть, смерть віщує. Може, нянько Богу душу віддав, бо щось і вчора кольками схвачувало його та корчився по двору…».

Далі вже спати не міг. Сторожко піднявся, аби когось не розбудити і, намацуючи в потемку клямку на дверях, вийшов на двір, став під стріхою. До хліва хтось почалапав. «Нянько!.. Воду носить, аби погрілася коло худобини, бо від студеної може згиритися-пропасти… То, мабуть, сінешні двері зарипіли, а мені причулося, ніби сова пугикала…».

Передрання задихало сирістю. Розтанув сніг на городі, і тепер уже залишилася попід живоплотом лише та купа, що нагріб з двору через зиму. Вже мало би випогодитися, та чомусь затримується тепла днина. Землю ще схвачує морозом. Ще і в жолобі вода примерзла — прикрилася від холоду тонким листком льоду.

Низько понад хижками закаркало вороння і прошуміло крильми кудись уверх, до Синяка. Іван здригнувся. Так каркали ворони в хащі, коли від них забирали недогризений вовками людський труп. «Хто знає, а може, той чоловік був з нашого села? Бо тепер не певен, куди хто ходить. Одні тікають у Росію. Других січовики перепужали, то вони по хащах прячуться, до власної хижі бояться підійти…

— Но, та й ти не спиш, мара би ти не приснилася!.. — пробурчав старий Сила, наблизившись білою тінню до сина. — Майже, надовго, небоже, затягнеться провесінь. Ворони низько літають. Хмарна буде яр. І повінь треба чекати, бо, еге, кілько снігу напрудило, що і в хащі тяжко було пробратися…

— Напрудило, няньку. Тяжко було…

Та й на тому замовкли. Так стало тихо, що аж у вухах закололо. Коло Іванових ніг прилащився старий Ференц — вусатий кіт, до котрого навіки прилипло ім’я австро-угорського імператора. Промурликав свою заспану хриплу мелодію та й приєднався до мовчанки. Старий думав про ту нивку, що може забрати паводок, коли нагримить з гір, а Іван ніяк не міг здогадатися, хто би ото міг вигнати їх усіх з хустської темниці. «Ба ци не Волошин хоче придобритися? Айбо і йому вже, майже, не сидиться на задниці…».

Раптом гримнув на церкві великий дзвін. Йому почали підспівувати й менші. Село здіймалося на ноги. «Господи, що за біда сталася? — подумав старий. — Ба ци не піп помер? Бо то лише тоді можуть дзвонити і серед ночі в усі дзвони…».

— Хтось доґаздувався, няньку, — мовив, та враз думка сягнула в інший бік: «А може, в державі щось сталося? А може, на війну скликають?».

Іван рушив з місця. Кіт почав шпотатися перед ногами. Іван взяв його на руки, аби ненароком не примісити тваринку.

Дзвони ревали, як перед страшним судом. Усе навкруг тряслося-дрижало, немовби чекало на свою погибель, котра рвалася з ланців, розчепіривши криваві пазурі на все село.

Ранок рве криваве клоччя хмар.

Йойкають по дворах дерев’яні ворота.

Люди гризли прокльонами свою гірку безволецьку долю, хрестилися своїми тяжкими хліборобськими руками і рушали до церкви.

Дзвони ревали, як звірі голодні.

Корчився недодріманий ранок.

Сільський бохтер стояв коло церкви посеред майдану, як пам’ятник, а до нього нехотя чапали люди в постолах. Митер-бохтер мусить знати, чому до церківні дзвони не дали людям доспати. Бохтерський бубон, що сповіщав селянам всякі урядові новини, сперся Урсті на бік. З кишені сіряка стирчать сумні палички: сухі, як і пальці в сільського бубнаря. Сила підходить до нього та боїться голосно зазвідати, аби не розбудити ті голови, що низько впали в кожного аж на груди. Такі тяжкі стали думами, наче виповнили їх свинцем.

Чи то від жалів, чи то від ганьби сонечко не показувалося людям на очі: закуталося у свій старий прокурений покрівець хмар і мурликало, як вусатий Ференц на припічку холодного Синяка.

Дзвони ревали, трясли-тормосили чорним хрестом на турні-вежі, що аж іней одлітав з неї.

Іван поволі звів голову, ніби хотів гойкнути на того паламаря, аби вже перстав, аби заговорили люди, а не дзвони. Та раптом відсахнувся, наче просто на нього мав непнути найбільший дзвін. Заціпив кулаки, як довбні, стягнув докупи брови. Зняв клебаню, бо здавалося, наче хтось набиває йому на голову тугий залізний обруч.

А з церковної турні теліпався, як повішеник, мадярський прапор.

«Розп’яли, повісили Підкарпатську!» — зарізав зубами і лють заглушила в ньому ревіт дзвонів. Та дзвони не переставали. Отець Антоній наказав церковникові, аби той сіпав за петельки, аж до приходу в село своїх визволителів. До зустрічі їх він готувався ще відтоді, як розпочався віденський арбітраж, на якому дробили Чехословаччину. Він знав і вірив, що то так станеться. Купив нові павіси, коругви, парчеві ризи і золотий хрещик, котрим благословлятиме прихід нової, довгожданої влади. Гей, знав він і час, і хвилину, коли на Силову землю ступлять криваві чоботи сабадчапаташів[115]. Бо телефон лише в нього був у селі…

— Розп’яли. Поховали. Навіки-вічні розтерзали! — і глянув на нянька, що нагнувся до землі, мов надрізаний коло кореня дуб.

Від церковних воріт вирушила рідка процесія і наближалася до людей, що цупко тримали в руках клебані.

— Но, та вже четверту увісили, — пробубнів, мов з-під землі. Іван насторожився: «Ба ци не сталося щось із старим?».

— Про що ви кажете, няньку?

— Рянду[116] четверту увісили на турню, кажу, — дратуючись, голосніше повів. Аби син зрозумів, що старий затямив уже на своєму віку чотири фани-прапори чужинські: австрійський, чеський, волошинський, а тепер повис мадьярський…

Повисла між небом і землею надія на ліпшу долю, повисла на церкві кривава сорочка бездольця-верховинця. А він сподівався, чекав на своїх братів, що стали, мабуть, перепочити вже так недалеко від його дому, ген там, за отою смерекою, що росте на готарі коло Завадки і так само чекає на прийдешню весну, аби зазеленіти-забуяти ніжними китицями.

«Ви чуєте, братове мої, як ревуть дзвони? То плачуть і ридають вони за Верховиною, котру забирають у свої пазури фашистські безроді банди. Гей, не задавлять її, не задушать у своїх грабіжницьких обіймах, не вип’ють людської крові, бо струмить вона з глибокої чистої криниці слов’янства і живиться невидимими жилами аж із самого Дніпра… І нема в світі такої сили, аби оту живицю могла перепинити. Вона міцно вростає у серце кожного верховинця з материнським молоком… Ба що воно буде, людкове? Знову перевернувся світ ід’горі ногами. Та нема тому русинові супокою, як тій торбі жебрачій помежи панами. Мечуть нею, топчуть валяними ногами, здівають, як непотріб, на багнети, та й хотіли б викинути на сміття. Айбо, певне, не такий ото русин, аби став пометивнучею!..».

А дзвони бовкають, гейби дають знати усьому світові, що Підкарпатську Русь ведуть до ями…

Іде перед жандармами Петро Ігнатків — як молодий на весілля іде. Ще й голову підняв, аби всім сусідам подивитися просто в очі, аби знали вони, що у Петра є віра, котру не поховають ні в сірих темничних мурах, ні в ямі. І чують люди, як дзвенять ті ланцюги на руках у Петра, у Добрайового сина, у Попдякуникового Семена, в Іцика Мермельштейна, котрих женуть жандарми нової окупаційної влади, як розбійників, на локтоню[117]. За що? За яку провину? Куди їх женуть? Що їм принесе завтрашній день? Того ніхто не знав. Бо ще про таке ніхто не чував, ніхто на своїх плечах не переніс фашистського ярма, бодай ся закляло!

— Ба що з ними будуть робити, небожата? — перезвідав старий Сила, хоч і сам добре знав, що не на гостину погнали людей перед карабінами. Бо подейкують, що гостина буде не на жандармерії, а на фарі, у пана намісника. Туди й пиво завезли від Прінца, пили би собі кров!

— Не косицями ото пахне, няньку, — відповів Іван голосно, аби перекричати дзвони.

— Ой, то-то так, небоже, — і Федір почав прислухатися до тих кроків, що гриміли по вулиці кованими чобітьми. Йому гупало в груди, немовби ті жандарми з чорним когутячим пір’ям на шапках ступали по його старому болячому тілу…

— Іване, чуєш? Тебе бирів[118] кличе! — несміливо сказав хтось збоку. Неквапом повернув голову: коло нього стояв Митер Урстів, що заховав свої очі під широкополою крисанею, котра приплющила його до землі. — Я їм не бохтерую, згирили би ся, айбо дуже ня просив, аби-м переказав.

І лише тепер переконався, що ті перші слова не причулися йому.

— Кличе, кажете? Но, та треба йти… А чому не бохтеруєте, Митре?

— То-та власть не по моєму бубнові. За Масарика, не снив би ся, хоч десь пів-деца перепадала. А за сих хіба фендрика приліплять. Повний віз привезли їх. Не на моє вже тіло то-ті фендрики, неборе!..

— Няньку, няньку, чуєте? — ніби розбуджував Федора зі сну. — Треба йти самому, доки не женуть.

— Треба йти, синку, раз кличуть. Айбо не завгуряйся. Бо щось недобре віщує моє серце… До бирова то-то ще не так страшно. Іди, іди, неборе!.. — І чомусь зняв стару клебаню, потер її рукавом та знову поклав на тяжку голову, у краї якої билося бовкало великого церковного дзвона.

Німів майдан, і люди стояли кожний сам із собою. Бо боялися заговорити один до одного, аби не дражнити роз’ятрене серце, в якому почала зяяти ще одна рана. Благословенну кров, що цяпкала з неї, ніхто не бачив. Та кожний чув, як вона зривається та гупає по тілу гнівом та приреченістю.

На нотарському уряді пахло людським потом, ваксою, бензином та сливовицею. Підлога, акуратно вимита, віддавала сирістю та грибком. З-за стіни виривався глухий голос: «Води-и!». А з-за столу, що займав майже третину кабінету, гавкнуло:

— Відяз![119]

Іван раптом прикинувся, що не розуміє угорської мови, та й далі роззирався по кабінету. Раптом по голові щось гримнуло. Клебаня полетіла майже до стола. Іван поволі нагнувся, підняв її. «Корінець би тобі висох! Та ти так хочеш зо мною говорити?».

— Стань прямо! — скомандував, очевидно, товмач. Повернувся на той голос: позаду стояли два жандарми. За столом — ніздруватий ранговий пір’яник[120]. Мабуть, старший. Іван подивився на нього злостивими очима, ніби намагався накинутися на нього. Допарував ногу до ноги.

— Я не вояк, пане жандар, — спокійно виповів, наче хотів перейти на жарти.

— Ми зробимо з тебе вояку: слухняного, покірного, як собаку! — заревів той за столом, дивлячись на товмача, що харкав майже коло Іванового вуха. — Вонючий русін! Ти маєш два авто. Мале, лук суш, і тягар на авто. Двадцять чотири години і — вони мають бути тут, у нас! Це не просьба, а наказ!

«От чого забажали! Писього хвоста дістанете!».

— Айбо мотори не роблять. Як я їх привезу? Я вже майже два роки нікуди не рушав на них. Най скаже вам пан староста.

— Не староста, марго, а біров!

— Та най буде й так. Він знає, як то-то є. Чи не правду кажу?

Гей, добре знає Іван того жмикрута-павука, що треться лише коло превелебного та урядовців, бо інші люди — то для нього горголаки-жуки. А чого би йому знатися з селянами, коли він має понад сто гектарів землі! І притому — найліпшої, коло Боржави. Має доста винниць[121], корови, коні, слуги. Днеськи одягнувся, як на Великдень, у святочний костюм. Не знає чи вставати, коли звідає Іван.

— Ну, пане Бенцо? — зиркнув на нього старший жандарм. Той підлетів, ніби хтось дав йому копито у те місце, на якому щойно сидів.

— Так точно, пане ернадь[122], не знаю!

— Твої машини, вонючій русін, конфісковані! Нараз сюди привезти!

Сила все добре розумів та чекав, аби товмач переклав прохання начальника жандармерії. Бенца, як школяр, підняв руку, що, здалося, підтягувала його із стільця. Коли це побачив начальник жандармерії, пристукнув каблуками, виструнчився, мовби коликом підперли його в животі.

— Я за нього ручаюся, — сказав по-чужинському.

«Яка доброта, корінець би ти висох!.. Айбо не буде того, що ви хочете, пани зайди! Гей, не буде ніколи! Що би повіли люди?».

Просто з нотарського уряду, з колишньої січовицької касарні, а нинішньої локтоні Іван повернув до старого Юріци. Знав Іван: не одного воза обковав сільський коваль. І сила в нього є, і розуму не позичає. І майстер добрий. Кажуть, колись таку гарну вазу викував із заліза, що сам граф Шенборн зачудувався нею та купив у старого.

— Правда, діду, що ви можете вадаську пушку[123] змайструвати? — спитав Сила, приглядаючись, як старий Юріца роздмухує циганським міхом березовий вугіль, що сам перепалив для горнила.

— Чорт тобі дідо, а не я! — гримнув старий. «Ба ци не розгнівався?». Юріца поворушив кліщами у жаринах, вийняв звідти шматок недогризка заліза, що палко біліло від тепла. — Бери Штефана та бий! — наказав і моргнув у бік великого молота, що тулився до бабки[124]. — Рукави засучи, розбійнику! — і обережно почав витягати з горна розпечене залізо, що сапало в очі великими іскрами. Старий замочив кінчик заліза у чорну воду, що забулькала у вільховому жолобку, приплюнув, приклав потому на кувадло, взяв молоток і почав видзвонювати якусь мелодію, яку лише сам розумів. — Бий, не шкодуй!

— Гах! — загахкав Юріца, як Іван гупнув молотом. Так він гахкав кожного разу, неначе піддавав сили помічникові-молотобійцеві. Колись помагала йому жона в цьому ділі. А тепер, каже, кістки болять у неї, зостарілася. То мусить когось із вулиці кликати. Айбо людей порідшало… — Гах! — і старий Юріца тільки добродушно глянув на Івана.

Гаряче, аж біле залізо, роздвоїлося. Юріца ще раз виркнув на той шматок, що тлів на землі коло пня, на котрому вже не одну сотню літ стоїть ота бабка. Повертів на всі боки ото залізо, що держав у кліщах, і вже тихіше мовив: — Треба було сточувати, гонихмарнику!.. А пушку можна змайструвати. Дичину бити збираєшся? — хитро примружив очі, ніби оберігав їх від іскор.

— Я лише так звідаю.

— В лінивого мельника пусто роблять жорна. Так, як твій язик.

— Ви скоро кінчаєте роботу?

— Як іздохну.

— Мені би треба на часину вашого великого бияка Штефана.

Юріца зміряв його з ніг до голови, зазирнув в Іванові очі, та не побачив у них нічого злого. Вони блискали від того світла, що кліпало з горнила. Старий зафучав циганським міхом, і знову світлішало в кузні.

— Бери, айбо не надовго. Бо я без нього, як без рук.

Іван ніс молота обережно, наче страшенний снаряд, що в будь-яку мить міг вибухнути і розірвати його на шмаття. «На тому кінець, прокляті зайди! Я вам допоможу, зачекайте лише, корінець би вам висох!». Здавався той молот тяжким, як і ненависть, котра робила Івана і безсилим, і злим водночас. Намагався йти швидше, а ноги не скорялися його волі, земля придержувала їх своїм теплом, не відпускала, аби Сила не скоїв собі того лиха, що надумав. Земля пружинила під ногами, як хмільна. І не могла сказати Івану добре слово розради. Розради? Для кого? Ніхто, ніхто в світі не може в цьому розрадити! Ніхто його не бачив, ніхто не перестрічав, бо кожний мав свою журу, що затуляла перед чоловіком все, що тільки є живого. Люди боялися визирнути надвір, аби не побачити того, що там робиться. Вже хоч ті дзвони не допікають йому. «Дум-дум», «дум-дум», «дум-дум»! Тісно думкам у голові, а його несе, як у нестямі, прямо до навісу. Став, поклав на землю молота. І той націлився держаком у небо. Пороздивлялвся, зняв з голови клебаню, витер рукавом зрошене чоло. Де не взявся кіт Ференц. Покрутився і вистрибнув на капот вантажної машини. Іван відчинив дверці. Сягнув за кермо. Натиснув на клаксон. Сигнал розрізав тишу, і в голову вдарило тугим струменем звуку, що пролунав востаннє. Наступив на педаль. Мотор запрацював. А Ференц не стрибав з капоту. Він уже звик до того гудіння.

— Повеземося, няньку? — надбіг старшенький.

— Привезлися, зайчику, — виліз із кабіни. Погладив сина по плечу. — Іди, небоже, до мамки.

— Ви казали, що повезете нас далеко-далеко!..

— Колись повезу, раз обіцяв, — і притис його до себе.

— А чому ви так подобріли?

— Бо й ти добрий. Ось побіжи, зайчику, до мамки!.. Скоком-боком через гори та й заскочу до комори! Скік! — «На тому кінець, небоже. Довозилися! Возили би їхні кістки на вівчарню!..».

— У вас, няньку, такі руки холодні! — і малий ще раз приклав його руку до свого лиця, аби розігріти її, аби розігнати той мороз, котрий студенив йому зір.

Коли старшенький побіг до хижі, Іван взяв у руки молот. Ференц допитливо зиркнув на нього, зістрибнув з капота і став збоку, аби не перешкоджати своєму господарю.

— Гах! — гримнуло за хлівом. Зі стріхи на землю випав старий вищерблений серп.

— Гах! — розлетілося по двору скло.

«Що ж він там майструє? — непокоїлася Ружена, переставши колисати синка. Мотори працюють добре. Може, надумав щось будувати? В такий недобрий час?».

— Бах! Бах! Бах! — бахкало, що аж вікна дрижали.

Як прийшла за хлів, очам своїм не повірила. З обох машин тільки уламки валялися по землі. Іван відкручував колеса. «На тому, певне, кінець». Та не стала перезвідувати, чому так зробив, бо й сама зрозуміла, що не з добра розбиваються мотори… Чоловік помітив її:

— Іди, дорогенька, до хижі та не дивися на мою муку…

Іван пробрався через город до свого сусіда — Василя Ізайового. Той стругав великим обіручним ножем дубову дошку. Як уздрів Івана, припинив своє діло, присів на дошку, поклав на коліна обіручний ніж.

— Майструєте ще, нівроку? — замість здоровкання спитав Василя.

— Чоловік, Іване, усі літа майструє. А під якимось кліпом ока то-то все може піти на попіл. У новинках пишуть. Та й люди кажуть, — просторікає старий Ізай. — Колотиться, Іване, у світі ще більше, як перед тою війною. Не знаю, ба ци удержать ото люди. Страшний суд, майже, скоро гряне. Про чорну годину треба думати чоловікові. Еге, і я вже міркую: налажу собі все, аби не загребли мене, як худобину… Майструю, Іване. Деревище собі ладжу. Бо пір’яники усім нам скоро кістлявих невісток приженуть. Ой, я то-то вижу, Іване.

— Не всім, Василю.

— Еге, наш намісник кажуть, що страшний суд буде, небожата… Добре тобі, бо ти ще молодий. А я, Іване, вже не удержу. Бо як ото все почне трястися, та з мене кістки порозлітаються, як тріски.

— А, та що ви таке кажете, Василю? Я вам іще роботу хочу принести. Аби-сьте мали завгуру. Та не будете так тяжко думати.

— Но, та ти знаєш, що від роботи й коні пухнуть, айбо я — ніколи!

— Зачував я, що ви добрі постоли шиєте?

— Та й ти вже зносився, небоже?

— Зносився, дідику. На зиму вже ні в що буде взутися.

— Но, та на всіх не буду мати матеріалу.

— Я вам принесу дораз!

Ледве встиг перенести всі шини до Ізая, як позвала Ружена:

— Пір’яники чекають… Боже мій, ото вже за тобою!.. — немічно склала руки і поспішила до них, аби не завернули до Василя.

— Пошиєте, дідику, та добрим людям пороздавайте.

— Красну дудку будеш мати, Іване.

— Не треба. Нічого не беріть від них. Чуєте?

— Чую, Іване. Я й сам ніколи за роботу не беру гроші від людей.

Айбо того вже Іван не почув, бо повертав до своєї хижі. Посеред двору стояли два жандарми. На чорних шапках тряслося в них когутяче пір’я. Настромлені на карабіни багнети колють очі, студенять тіло.

— Сілла Янош? — закукурікав, наче молодий півень, товстіший з них, що мав під бородю три білі зірки.

— Гол воннок ауто[125]? — спитав по-мадьярськи. Сила знизав плечима. — Медінк[126]! — скомандував тризірковий жандарм і показав багнетом на вулицю.

— Руженко дорогенька, дітей пригадко вуй. За мене не журися. Я дораз повернуся.

— «Гах-гах!», «Гах-гах!», «Гах-гах!» — гримали позад нього ковані чоботи.

А що робилося в селі! Люди, котрі від нашестя татар та монголів ніколи не мали на дверях замків, тепер спішно майстрували нехитрі засуви, аби хижа не була навстіж. На нотарському уряді таким таким же поспіхом складали списки чоловіків, перехрещуючи імена, а іноді й прізвища. Іван став уже Яношем. Юрко — Дьєрдєм, Федір — Ференцем, Петро — Пейтером, Олекса — Ларошем…

«Люди, люди, що робиться з сим світом? Ба ци довго ото так буде держати? Ба ци перенесемо іще одну кару-муку? Ружені страшно буде самій. А маленькі? Та будуть весь час перезвідовуватися, коли я прийду. І нянько ще більше зажурився…».

— Де авто, вонючий русін? — гримнув Івана по голові старший жандарм. Та Сила й не поворухнувся.

— Дома. Я вам сказав, що потрепані. Діти бавляться ними.

— Марш! — і показав праворуч на двері. — Марга!

Ззаду наскочили двоє жандармів, пов’язали руки. «Гей, чортові вилупки, якби у вас не оті пукалки, я би вам показав, яку-бисьте цицьку ссали! Айбо тут я з вами бабратися не буду. В’яжіть, зайди, в’яжіть! Колись розквитаємося з вами!..».

Колишній кабінет уповноваженого січових стрільців перетворився на тюремну камеру. Вікно, переплетене решіткою, забите чорним папером. В камері затхло, сиряво, темно. Іван став одразу коло дверей, аби потому намацати собі місце помежи людьми. Крізь щілини вікна зяяли пучки світла.

— Іване, та й на тебе, неборе, натягли?

«Петро!» — майнуло в голові, бо голос у нього змінився, лише звук «р» так же подвійно дзвенів, як і раніше.

— Натягли, Петре, — і видихнув повні груди повітря. — Та тут і задушити можуть…

— Можуть, Іване. Сунься, неборе, сюди. Тут дише мало ліпше з пивниці.

— Ой, сусіде, сісти не можу ніяк. Усе тіло потовкли. Йой, дуже болить. А там, коло Петра, п’ятеро лежать. Мабуть, печінки відбили їм, най ся не каже! — то повів Іцик Мермельштейн і заплакав. — Ти маєш щастя, сусіде. Ой, Боже наш, куди нами мечуть?

— Не треба, Іцику, плакати. Терпи, братку, не здавайся.

— Ой-ой-ой-ой! Якби ти знав, як ото пече! — корчився Іцик.

— Води!.. Води!.. — просить хтось із кутка.

Передні постукали в двері. Передали просьбу черговому жандарму. Клацнуло відро. В камері заворушилися, закректали. Гей, як кортілося кожному ковтнути води! Жандарм відчинив двері і жбурнув водою над головами людей.

— Аби ти матері так давали воду перед смертю, кате!

— Хто кричав? — рявкнув жандарм.

У відповідь знялася мовчанка.

— Хто гавкав? — ще раз заревів пір’яник.

— Я! — почав пробиватися наперед Сила.

— А-а-а! Уйонц[127]? Дисципліни не знаєш? Марш вон, марго!

Селяни обважнили голови. Іван став перед жандармом. Той замахнувся твердою нагайкою. Ляснув по лицю. Жандарм погихкував. Люди рахували:

— Двадцять п’ять…

Іван мовчав. «За що, за що така покута? Айбо я ото не залишу так». З кутка камери чути холодний стогін. Присісти нема де. Лише дуже покалічені та понівечені корчилися попід стіною. Ігнатко стояв поруч.

— Мені, майже, ребро переломив, бо дуже пече в боку.

— Держуся, Іване. Так держуся, що аж дрижу.

— Ба ци всі наські тут?

— Та хіба тут може бути чужий?

— Нам треба, неборе, звідси тікати, — пошепки мовив Іван, задивляючись у темну стелю.

— Звідси? Хіба носом стіну проломиш!

— Проломлю, Петре, коли треба. Як би був хоч якийсь ножик.

— Позабирали, забрало би в них дихало!

— Не у всіх, кажу, позабирали, — озвався чиїсь голос. — На, Іване.

— Багнет? — спитав, як відчув у руці гаряче залізо. — Як проніс?

— В онучах. У мене литки нема. На війні залишив. У рані заховав…

— Петре, просися на двір. Подивися, чи є варта і де стоїть.

Знав уже, що не дуже приємна то прогулянка. Доки прийдеш туди, куди треба, одержиш немало стусанів прикладом у хребет.

Та заспаний жандарм, мабуть, забув про свою службу. Жодного разу не вдарив. Петро пильно вдивлявся в темінь. Коло мурів нікого не було. Та й хто насмілиться стояти в потемку на дворі, коли з кожного кутка можеш дістати добру гостину каменем, ножем чи колом. Тому варта стояла лише в сінях. Цілу ніч світила лампа на столі. За всіма сільськими ознаками за пару годин мав настати ранок. Кукурікали півні, яких ще не встигли підстрелити пір’яники, дихало морозцем, що прогиркувався під ногами. І дуже хилило на сон.

Іван встиг відгризти невеликий шмат штукатурки із стіни. А вночі вдвоє чути більше, як удень. Та треба зробити чимскоріше і без шороху…

— Ви доти порахуйтеся, — попросив побратимів по біді.

Петро почав з Івана. Потому сказав свій номер. Так нарахував до двадцяти двох.

Сила ліг долілиць на підлогу. Обперся ногами в стіну. Плечі підставив під міра. Так стало тихо, що чути, як падають окремі пісчинки на підлогу. Натужився, і стіна провалилася не там, де зняв штукатурку. А коло ніг, у протилежному боці. Іванові ноги заворушилися по той бік камери. Знадвору спочатку задихало пилюкою, а потому свіжим ранком. Встав, обтрусив ногавиці.

— Но, та тепер будете, як у святому письмі пророкують: останні будуть першими, а перші — останніми. Хто двадцять другий?

— Я-а-а, — немічно протягнув хтось, неначе з того світу. — Не можу піднятися. Я піду крайнім, як зможу. А як ні, то залишуся…

— Беріть чоловіка та підносьте до діри.

Юркові Пальчейовому вже й тут ставало дихати ліпше.

— Руки, неборята, — застогнав Юрко, — руки пов’язані ланцом. А я без них не піду. Ой, не піду, неборята.

Іван намацав його руки. Раптом щось тіпнуло, тенькнуло.

— Дов’єдна держіться всі, — шепче Сила. — Одразу підете до Юріни, аби познімав наручники. Зоставатися в селі нікому не можна. Збирайтеся у Пиньковиці, в старого Попдякуника за селом. Потому доберетеся до завадки.

— А пушку брати?

— Дома залишай, — відповів Петро. — А тепер, цімбори, дайте слово, що будете добре гадковати на свою мамку-Україну, що до кінця свого життя не станете запроданцями!

— Клянемося!.. — загуло в камері тихо, урочисто-насторожено.

Підходили до Івана по одному. Він ніби прощався з кожним, намацував руки, розривав наручники і випускав в’язнів на волю. Яка то воля там, за тим проклятим муром? Одразу почнуться арешти. За людьми будуть ганятися жандарми, як вовки збісні. Айбо не піймають нікого. Бо кожний корчик буде їх затуляти від біди, бо кожний пішачок рівно встелиться їм під ноги. Аби лише щасливо перебралися на той бік.

«Трісь!» — розірвалося передостання кільце на Петрових руках. Просунувся на двір. Пороззирався. Чекає Івана. Та той чомусь не квапиться. «Може, на собі не може розірвати ланок?» — подумав Петро і встромив голову в стінний отвір.

— Іване, Іване, чуєш? — тривожно шепче Ігнатко. — Я тебе чекаю, чуєш?

І глухий шепіт, що виривався з порожньої камери, відлунював йому:

— Біжи, Петре, я буду потому доганяти… — Сила ліг на підлогу і вкрився холодними думками.

«Ранок здійме переполох. Позабирають усіх родичів. Може, когось і розстріляють. Бо що їм ото — вбити двох, трьох руснаків? Айбо хіба всіх перетовчуть, та тоді лише зможуть ґаздувати у нашому краї… Може, розбудити жандармів чи най собі ще похарчать?.. Людкове добрі, що то робиться на сьому світі? І Яна вже забрали. Жону з дітьми вигнали з дому. У дідика живуть. Пише, аби ми кріпилися. Вона чекає на ліпший час… Гей, неборе, Яне, що би ти робив на моєму місці?…».

По коридору затупотіли. Крізь замкову щілину ліхтарик пронизав нитку світла. Загриміли ключі. «Витримати і готово. Аби лише когось не піймали». Рипнули двері. З порогу жандарм заревів:

— Імадкозаш![128] «Вірю в єдиного Бога. Вірю в єдину вітчизну. Вірю в єдину правду. Амінь! Єще раз!». Раптом перестав читати молитву. Посвітив ліхтарем по камері і так крикнув, що аж у вухах засвербіло, — Рі-о-до!!! Рі-одо[129]!

Під момент придубкало ще кілька жандармів. Прорізують темінь пучками ліхтарів. В кутку лежить лише один-єдиний русин — Іван Сила. Він не ворушився. Жандарм підійшов до нього, копнув кованим чоботом у живіт. Сила підняв голову. Ніби спросоння закліпав очима:

— Що?

— Відяз[130], марго!

Покректав. Поволі встав. Затряс пов’язаними руками. Задзеленчав ланцюжок, як колись у хліві на Монції.

— Де всі? — запитав товмач і пороззирався по камері.

— Не знаю, пане верхній, — позіхаючи, відповів Іван. — Я спав. Голова болить.

— Мадьярул бесил, бідеш русін[131]? — рявкнув один із них, дубнувши кованим зап’ятком-каблуком.

— Не знаю, пане верхній.

— Куди побігли? — прокукурікав товмач.

— Хто?

— Рррозбійники!!!

— То я, прошу їх, не можу знати. Я спав, як убитий. Пан жандарм, щастячко би не мав, затлумачив мені голову на вечерю. Добрі, що хоч тепер розбудили. А то я міг проспати цілий рано. І на камінню.

Жандарми переглянулись. Один сказав: «Він без розуму!» і скомандував:

— Оточити село! Облава! Перевірити кожний закуток! Раз-два!

«Аби лише люди встигли перебігти… А я можу бути і дурним».

А февгоднодь, себто старший офіцер Селеші Дьєрдь, думав зовсім про інше. Він ніяк не міг собі уявити втікачів з наручниками. Та за ті ланцюжки вони, жандарми, можуть дістати більшу кару, аніж за самих втікачів. То неправдоподібно! Треба негайно дзвонити окружному начальнику. Негайно! Треба на поміч сто, двісті, триста жандармів! Ганьба на всю Європу! Розпинати їх треба! Вішати, як собак! Гримнув Івана по голові:

— Фекедь[132]! Варвари! Я вам покажу, розбійники!

Іван ліг долілиць. Жандарм схопив з клинка бікочев-нагайку, зафучав, як розгніваний лев, і по Івановій спині захрящали удари.

* * *

— Іване, я до вас маю цидулку! — озвався чийсь голос.

— Несіть сюди! «З окружного уряду, мабуть…».

Знову чомусь мовчанка здавила людям річ. Іван взяв від незнайомця пожмаканий папірець. Букви зарябіли в очах. Він схопився за серце.

— Ото ще з тамтого року передають люди, — каже незнайомець. — Та я так собі міркував, що то вам, раз там написано «Сила Іван». І я, неборе, з Шопрону втік. Із табору…

Та Іван уже не чув того. «Бережи, дорогий мій брате, родину, — перечитує Іван того папірця. — Сьогодні вранці мене стратять. Ти дочекаєшся ліпшого ранку. Заздрю я вам, люди, котрі залишаєтеся живими. Діти мої щастя будуть мати. Ян Свадеба. Панкрац, 13 березня 1943 року».

— Прокляті кати! — гримнув Іван, та так, що аж Гаврило рушив кіньми з місця. — Людиновбивці! Варвари! Корінець би вам висох! Ніколи не дозволимо вам розплоджуватися на нашій землі!

Вдарили дзвони, і відлунням клялися Карпати:

— Ніколи! Ніколи!! Ніколи!!!

А на неосвяченій попом царині люди сіяли яру пшеницю, тенгерицю[133], садили картоплю. Діти збирали у пучечки голубі проліски, несли їх до школи новим учителям.

Іван сперся на стовбур старого дуба і дивився на хмарину, що пряде землі довгі нитки дощу. Вони цілують долонясте листя і грають, мов цимбали, свою нескінченну пісню. Теплі, лагідні краплини напоювали могутнє кореневище дуба, що розрослося по всьому двору і міцно трималося рідної землі, котра народила його, виколисала, виплекала, загартувала і зберегла силу навіки-віків.

Він тут любить посидіти під старим дубом, послухати шепіт свого побратима, поділитися з ним думками і спогадами про свою життєву подорож.

— Дідику! Дідику! — прощебетав Іван Іванович — внучок-первісток старшенького сина і перервав його думки, що писалися перед очима, як книга — А я парасольку подержу над сим маленьким дубком. Бо йому буде холодно від дощу.

Сила встав з лавички, погладив малого по голівці, що кучерявилася, мов дубок, якого в ту осінь посадив нянько.

— Най нап’єся водички, синку! Аби ріс таким, як його дідо…

Закінчення книги.

Попередні частини читайте за посиланням:

Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.1

Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.2

Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.3

Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.4

Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.5

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.6

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.7

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.8

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.9

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.10

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.11-12

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.13

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.14-15

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.16

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.17

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.18

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.19

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч. 20

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч. 21

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч. 22

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч. 23

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч. 24

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч. 25

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч. 26

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч. 27

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч. 28

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *