До 100-річчя від початку служіння Сестер Василіянок на теренах Срібної землі
Сестри Василіянки монахині Чину Святого Василія Великого, ЧСВВ (Ordo Sancti Basilii Magni, OSBM).
Цей міжнародній Чин діє у східних Католицьких Церквах, які дотримуються візантійського обряду. Він є найдавнішим монашим Чином у світі, бо його корені сягають IV століття. Історія Чину пов’язана з ім’ям святого Василія Великого.
***
По книзі Оксани Розман «Русинські жінки :різні долі одна любов» Ужгород «Карпатська вежа»-2012 р. З дозволу авторки.
***
В далекому 1921 році Станіславський (Івано-Франківськ) жіночий монастир чину Св. Василія Великого отримав прохання від єпископа Мукачівської єпархії владики Антонія Паппа прислати сестер-василіанок з благородним наміром допомогти закласти в Подкарпатській Русі фундацію жіночого греко-католицького монастиря. Вирішивши складні питання переходу кордону, подолавши важкий шлях через Карпати, до Ужгорода із Станіслава прибули монахині Магдалина Гуменюк та Ірина Олексюк. За дорученням єпископа питаннями започаткування монастиря опікувались духовник семінарії о. Василь Токач – майбутній єпископ Пітсбургський (США), о. Августин Волошин – директор учительської дівочої семінарії та його сестри Ольга і Олена, в яких і проживали певний час монахині. Після ознайомлення з думкою о. Августина Волошина і Василя Токача єпископ Антоній направив до Станіслава листа:
«Признаючи принятіє Вашего письма от 10.Х.1921 і благодаря Вас за обширні інформації імею честь сообщити, что преп. сестри: м. Магдалина Гуменюк і Ірина Олексюк прибили до Ужгорода і с Епископським Ординаріятом, як і с другими компетентними властями, докончили свої переговори в ділі поселенія Сестер Василіанок на територію Подкарпатской Руси, респективно в преділи епархії мукачевской. Епископска Консисторія с единогласним одушевленієм рішила поселити тут сестри Вашего монастиря, под тими однакож условіями, что сестри от Вас преселившієся
а) употребляти будуть етимологіческоє( русинское )правописаніє;
б) приспособлятися будут к тутешному языку;
в) не вмішаются в жадноє діло політіческого характера;
Упом’януті Ваші сестри найшли у нас своє честноє виживленіє, но чтоби они свою орнанізаційну роботу дале продолжати могли, жадаєм Ваш чим скорійший писмений отвіт, относящійся на то, что приймете ли наші под (а, б, в) точками наведені условія?.. в Ужгороді, 30 октября 1921». (Др. Саломія Цьорох, ЧСВВ – Погляд на історію та виховну діяльність монахинь василіянок. – Рим 1964 р. Ст. 209).
Після отримання зі Станіслава відповіді і згоди на висунуті Єпископською Консисторією умов, почались практичні дії по організації монастиря в Мукачівській єпархії. Потрібно було вирішувати багато питань з пошуку і оформлення майна під монастир. Узгодження з властями фундаційного акту про визнання монастиря самостійною юридичною особою, а також наміри у веденні місійної, благодійної, просвітницької та іншої діяльності. Графиня Анна Поган висловила бажання передати новоствореному монастирю свій маєток – добротний великий будинок, господарські споруди по вул. Минайській 34, 30 угрів доброї землі та 7 угрів саду з умовою, що монастир буде займатися утриманням і вихованням знедолених сиріт. Але оформлення маєтку затрималось через те, що він був зайнятий жильцями і потрібен був час для його звільнення. Поки вирішаться питання з маєтком в Ужгороді, єпископ-ординарій направляє монахинь в м. Пряшів до капітульного вікарія о. Миколи Руснака, щоб вони налагодили там роботу інтернату для дівчат. Через два роки єпископ Петро Гебей викликав в Ужгород Ігуменю Магдалину Гуменюк з двома сестрами і передав їм опіку над сирітським інтернатом, в якому на той час навчалося 70 дівчат.
В 1925 році монастирю було передано будинок графині Анни Поган. Освячення будинку здійснив особисто єпископ з чисельним духовенством за участю великої кількості світських людей, які зробили щирі пожертви для сиротинцю.
В освячений будинок було зразу поселено 15 сиріт-дівчат. Вони могли перебувати тут, доки їм не виповниться 15 років. В цьому ж році в монастирі створили новіціат[1] сестер-василіанок. До новіціату приймаються дівчата з Подкарпатської Русі. Після прийняття монаших чинів монастир дає їм змогу продовжувати навчання: здобувати педагогічну і медичну освіту, а також вивчати економіку і право. Серед перших дівчат з Подкарпатської Русі, які пройшли випробування в новіціаті і прийняли монаші чини були і дівчата з Доробратова: Гелетей Юлія (сестра Теодора), Попович Анна (сестра Віра), Геревич Марія (сестра Ігнатія) і Русин Юлія (сестра Миколая). Всі вони згодом продовжили навчання у вчительській дівочій семінарії, С. Ігнатія (Геревич Марія) закінчила Педагогічний інститут в Братіславі,а монашки с.Теодора( Гелетей Юлія) і с.Віра (Пович Анна ) закінчили курси нотаріуса. Завдячуючи і їхній самовідданій праці Ужгородський монастир монахинь-васіліанок був осередком освіти, культури та джерелом життя й посіву християнських чеснот, пристанищем для обездолених сиріт.
В 1937 р. Єпископ Николай Дудаш запросив с. Теодору (Гелетей Юлію) разом з сестрами Андреєю і Елеонорою нести послуг помічними сестрами в канцелярію в Гойдо-Дорозьку єпархії (Угорщина), а через два роки сестра Теодора виїхала в м. Бардієв (тепер Словаччина) для організації роботи будинку-пристанища для старших немічних монахинь (будинок престарілих).
В тому ж році с. Віра очолила монастирську канцелярію яка займалася оформленням будівель і майна монастиря, яке жертвувалось або куплялось також оформленням документів на дітей-сиріт, кандидаток в новіціат та монахинь.
В тяжкі воєнні часи в 1938 р. ігуменею монастиря стає доробратівчанка Геревич Марія Іванівна с. Ігнатія. До структури Ужгородською жіночого монастиря відносились філії в містах: Пряшеві, Марія-Повчі, Мукачеві,Виноградові Рахова та Бичкова. Десятки притулків, сиротинців-інтернатів дитячих садочків. Тільки в м. Ужгороді було пять притулків для дітей і кілька сиротинців-інтернатів.
Виховний і навчальний процес в монастирських сиротинцях і інтернатах був організований на засадах цивілізації Західної Церкви і знаходився на високому педагогічному рівні. Велика увага приділялась вихованню у дітей та учнів доброти, любові до Божого творіння, природи і рідного краю. Їм прививали почуття власної гідності та поваги до інших.Всіх вчили етикету, куховарству ,домоводству.У навчальній програмі вчили релігію, русинську, чеську, угорську, французьку мови і граматику, латиніку, математику, фізику, історію та географію Подкарпатської Русі,Чехословаччини іУгорщини,, . В залежності від здібностей і творчих нахилів дівчата навчалися поезії, декламуванню, співу, грі на скрипці і фортепіано, вишиванню, малярству. Силами вихованців і монашок в монастирі і міському театрі проводились вистави і концерти співу, декламування до різних як релігійних, так і державних свят.
Багато заможних людей м. Ужгорода, Пряшева, Мукачева, Михайлівців та інших міст і сіл почали віддавати своїх дітей за плату на виховання і навчання в монастирські інтернати
При монастирі було створено дитячий садочок, куди приймали за оплату дітей городян. Організацією роботи дитячого садка за дорученням ігумені займалась сестра Миколая (Русин Юлія., а допомагали їй в цьому сестри Амброзія, Северина, Мокрина та Анизія Хома.
У монастирі налічувалось приблизно 80 монахинь-василіанок. Ті монашки, що здобули медичну освіту, працювали в лікарнях сестрами -милосердя( медсестрами акушерками, санітарками). Багато з них з власної волі доглядали за важкими чи навіть безнадійними хворими. Багато працювало вчителями в горожанських школах для дівчат.Частина сестер несла послух на монастирських полях, садах, виноградниках. Монастир повністю забезпечував сиротинець, інтернати, новіціат і монахинь овочами і фруктами також вирощувались зернові культури з яких виготовлялось борошно. Для забезпечення дітей молочними продуктами трималася ферма корів, а також різна домашня птиця. Для обробки полів в монастирі був необхідний сільсько-господарський реманент та коні . І всім цим, а також духовними справами, організацією навчання і виховання, благодійною діяльністю, створенням належних умов проживання, харчування дітей, учнів, новіціїв і монахинь, вирішенням різних питань, видавничою справою і багатьма іншими справами займалась ігуменя с.Ігнатія.
Весною 1944 р. Гітлером було змінено уряд Угорщини.До влади було приведено націоналіста Ф.Салаші. Підкоряючись ідеології фашизму, угорська військова влада почала відправляти всіх жителів єврейської національності, в концентраційні табори. Не в змозі залишатись осторонь цих страшних подій сестра Ігнатія зібрала у себе префекток та вчителів інтернатів і сиротинцю й закликала їх допомогти: „Фашисти забирають на погибель всіх жидів і навіть дітей. Всі люди є від Бога, а тому це неправильно. Особливо шкода дітей. Ми можемо врятувати від загибелі певну кількість єврейських дітей, взявши їх в інтернат і сиротинець, але це грозить нам великою небезпекою. Якщо військова влада взнає про це, всіх, хто був до цього причетний або знав і не доповів владі, можуть арештувати і навіть стратити. Чи готові ми піти на такий ризик?”. Серед тиші піднялась сестра Миколая і сказала: „Якщо ми в змозі врятувати від смерті хоч одну дитину і не зробимо цього, то потім не зможемо собі цього простити ”. За нею піднялась сестра Теофіла, яка теж висловилась за спасіння життів єврейських дітей і так по черзі піднімалась кожна присутня монахиня. Всі до одної підтримали заклик ігуменки Ігнатії.
Ю. Коссей у своїй книзі „Кафедральний Храм і резиденція єпископів Мукачівської єпархії” (Ужгород-2011р.ст.186.)написав: «…винахідливі методи конспірації дотепних монахинь захистили безвинних єврейських дівчаток від небезпеки, – спасли молоденьке життя. Всі дівчатка без розбору в однаковій учнівській формі разом відвідували класні приміщення для заняття. Організовано ходили до Кафедрального Храму і до каплиць, так що шпигуни не мали жодного приводу доносити. А єврейські дівчата дочекались звільнення і довічно завдячували монашкам–рятівницям…»
У кінці жовтня місяця 1944 року в Ужгород увійшла Червона армія…
Далі буде….
Голова ГО « Відродження і розвиток Доробратова» Михайло Садоха.
Примітка.
[1] новіціат – період послуху, тобто випробування вступників в чернечий орден
