Кого вважати померлим?

Відповідь на це питання не така проста, як може здатися необізнаній людині, пише журнал New Scientist.

Тут не годиться казкове визначення: «Пацієнт швидше живий, аніж мертвий» чи навпаки. Між тим точне знання моменту, коли людина вирушає з цього світу на той, дуже важливий для трансплантологів. Адже успіх пересадки багато в чому залежить і від того, наскільки швидко донорські органи перемістяться від одного господаря до іншого…

Історично ж момент смерті людини став цікавити його одноплемінників приблизно 100 000 років тому, коли наші предки почали ховати мертвих. З того часу смерть і знайшла символічне, а також ритуальне значення. Найджел Барлі, антрополог з Британського музею (Лондон), вказує, що існує безліч визначень смерті. Наприклад, на острові Еддістоун (Соломонові острови) померлого називають словом mate, який одночасно характеризує стару і дуже хвору людину. Плем’я довайо, що проживає на півночі Камеруну завжди вважало стан коми смертю. І в той самий час представники індуїзму офіційно вважають людину померлою лише після того, як на похоронному багатті покійного згасне останнє вугілля.

Про час смерті довгий час оголошували священники, а не лікарі. Якщо сумнівалися, то чекали трупних плям і інших слідів розкладання. З розвитком медицини стало ясно, що смерть це не подія, а процес, причому досить протяжний.

Спочатку небіжчиками стали вважати тих, у кого зупинилося серце. Потім пов’язали смерть з припиненням діяльності головного мозку. Але питання все одно залишаються.

Проблема насамперед у тому, що медична точка зору часто суперечить нашим побутовим уявленням. На думку Стюарта Янгнера, директора Центру біомедичної етики в Клівленді (штат Огайо), смерть мозку — це всього лише виверт, що дозволяє трансплантологам записати в небіжчики людини, у якої ще б’ється серце і більшість органів, які придатні для пересадки, ще функціонують.

Між тим апарати штучного дихання в стані підтримувати роботу серця і легенів ледь не до нескінченності. Он, наприклад, колишній прем’єр-міністр Ізраїлю знаходиться в стані клінічної смерті вже кілька років. Але як довго слід «накачувати труп киснем»?

Залишився у пацієнта хоч один шанс вижити? В який момент вже можна «вимкнути» покійного?  Медикам треба знати точні відповіді на ці та інші подібні питання, щоб даремно не витрачати сили, час і ресурси, які можуть знадобитися пацієнтові, якого ще можна врятувати.

З цих позицій концепція смерті мозку виглядає найбільш правильною. Як тільки всередині мозку і в його стовбурі припиняється активність, людина вже не може прийти до тями. І без втручання ззовні тіло швидко помирає.

Пацієнт зі змертвілим мозком — хороший донор, оскільки його серце все ще продовжує битися. Як тільки воно зупиняється, смерть незабаром заходить так далеко, що єдиними органами, придатними для трансплантації, залишаються нирки.

Очевидно, що з подібних міркувань більшість технологічно розвинених країн і узаконили критерій змертвіння мозку. Проте деякі держави ще чинять опір. Одна з причин — недостатнє знання проблеми, навіть лікарями.

Чарльз Маккласкі, виконавчий директор трансплантаційного центру LifeQuest в Гейнсвіллі (штат Флорида), говорить: «Коли головний мозок вмирає, то він розпадається на частини, після чого вся активність припиняється. І все ж деякі медики як і раніше вважають, що там може зберігатися відчуття болю і що в їх силах повернути до життя людину з мертвим головним мозком».

Правда, ще нікому не вдавалося повернутися з того світу після загибелі мозку. Там, де здавалося, що пацієнтів вдавалося оживити, діагноз смерті мозку завжди був помилковим. Тому іноді навіть лікарі плутають смерть мозку з комою — коли людина знаходиться без свідомості, але ще може одужати.

І все ж смерть мозку може навіть не означати, що пацієнт знаходиться без свідомості. Нещодавно Безіл Матта і Петер Янг, анестезіологи з Клініки Адденбрука в Кембриджі, опублікували статтю, в якій закликали анестезувати пацієнтів із загиблим мозком перш ніж приступати до видалення органів. Навіть якщо з мертвим стовбуром мозку пацієнти не відчувають болю, у них все ще можуть зберігатися рефлекторні реакції, керовані спинним мозком, зазначають вони. І деякі потенційні донори крутяться на операційному столі, надрізи викликають у них прискорене серцебиття і підвищення артеріального тиску, що сильно заважає роботі хірургів, нервує їх.

Втім, Янгнер пророкує, що в міру зростання дефіциту органів поняття межі смерті буде все сильніше розмиватися. Річ у тому, що тільки в США кількість пацієнтів, які очікують трансплантації, більш ніж потроїлася за останні роки.

Разом з тим кількість пересадок органів від мертвих і живих донорів зростала значно повільніше — з 15 до 22 тисяч за той же період.

Найбільше не вистачає дитячих органів. Від третини до половини дітей, яким потрібна пересадка, вмирають, так і не дочекавшись своєї черги. Це вже змусило владу США розглянути можливість використовувати органи сумнівного походження.

Непогані донори — немовлята з аненцефалією. У них функціонує тільки стовбур мозку, але не його кора. А тому вони рідко витримують більше декількох годин або днів.

Ще в 1994 році рада з етики й юриспруденції Американської медичної асоціації постановила, видалення органів у немовлят з аненцефалією етично допустима.

Багатьох все ж турбує реальна небезпека помилкового діагнозу. У 1996 році Кейт Андрюс, в той час працював у Королівському госпіталі нейропорушень, опублікував статтю в «Британському медичному журналі», де він разом з колегами проаналізували діагнози сорока пацієнтів, що знаходилися в госпіталі в період з 1992 по 1995 рік. Вчені встановили, що в сімнадцяти випадках діагноз смерті був помилковим.

Тому в наші дні медики все більші надії покладають на можливості пересадки органів від генетично змінених тварин, а також на нові технології вирощування тканин і органів.

Ще в 2001 році Фред Ґейдж з Інституту Салка в Ла-Хойя (Каліфорнія) і його колеги оголосили, що їм вдалося виростити клітини з тканин, узятих у трупа. Вчені вірять, що настане день, коли нервові клітини для трансплантації можна буде брати у мертвих донорів, а не від зародкових тканин, як це відбувається зараз. Ці трансплантати могли б допомогти мільйонам людей, які страждають від таких недуг, як хвороби Паркінсона і Хантінгтона.

Ще краще, якщо ми навчимося вирощувати ті чи інші органи з клітин самого пацієнта. Скажімо, взяли кілька кліток з серця людини, у якого воно не сьогодні, так завтра напевно відмовить. І за ті кілька тижнів, поки його життєдіяльність підтримує штучне серце, виростили пацієнту нову «помпу». Перші успіхи на цьому шляху вже є.

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *