Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Героїні у габітах, 01

10.02.202110.02.2021 fenixslovo 0 коментарів монахині, Оксана Розман, русинські жінки

Героїні у габітах

Сестра Ольга сиділа у пустій кімнаті і в задумі дивилась на полум’я свічки. Перед нею на столі лежало кілька пожовті- лих від часу фотографій. На одній з них старий сиротинець, у котрому провела своє дитинство. Вона добре знала його не- легку історію. (Примітка. Габіт – одяг чорного кольору, який носять монашки)

В далекому 1921 році Станіславський (Івано- Франківськ) жіночий монастир чину Св. Василія Великого отримав прохання від єпископа Мукачівської єпархії владики Антонія Паппа прислати сестер-василіанок з благородним на- міром допомогти закласти в Подкарпатській Русі фундацію жіночого греко-католицького монастиря. Вирішивши складні питання переходу кордону, подолавши важкий шлях через Карпати, до Ужгорода із Станіслава прибули монахині Магдалина Гуменюк та Ірина Олексюк. За дорученням єпископа питаннями започаткування монастиря опікувались духовник се- мінарії о. Василь Токач – майбутній єпископ Пітсбургський (США), о. Августин Волошин – директор учительської дівочої семінарії та його сестри Ольга і Олена, в яких і проживали певний час монахині. Після ознайомлення з думкою о. Августина Волошина і Василя Токача єпископ Антоній направив до Станіслава листа:

«Признаючи принятіє Вашего письма от 10.Х.1921 і благодаря Вас за обширні інформації імею честь сообщити, что преп. сестри: м. Магдалина Гуменюк і Ірина Олексюк прибили до Ужгорода і с Епископським Ординаріятом, як і с другими компетентними властями, докончили свої переговори в ділі поселенія Сестер Василіанок на територію Подкарпатской Руси, респективно в преділи епархії мукачевской. Епископска Консисторія с единогласним одушевленієм рішила поселити тут сестри Вашего монастиря, под тими однакож условія- ми, что сестри от Вас преселившієся:

а) употребляти будуть етимологіческоє русинское правописаніє;

б) приспособлятися будут к тутешному языку;

в) не вмішаются в жадноє діло політіческого характера; Упом’януті Ваші сестри найшли у нас своє честноє виживленіє, но чтоби они свою орнанізаційну роботу дале продолжати могли, жадаєм Ваш чим скорійший писмений отвіт, относящійся на то, что приймете ли наші под (а, б, в) точками наведені условія?.. в Ужгороді, 30 октября 1921». (Др. Саломія Цьорох, ЧСВВ – Погляд на історію та виховну діяльність монахинь василіянок. – Рим 1964 р. Ст. 209).

Після отримання зі Станіслава відповіді і згоди на висунуті Єпископською Консисторією умов, почались практичні дії по організації монастиря в Мукачівській єпархії. Потрібно було вирішувати багато питань з пошуку і оформлення майна під монастир. Узгодження з властями фундаційного акту про визнання монастиря самостійною юридичною особою, а також наміри у веденні місійної, благодійної, просвітницької та іншої діяльності. Графиня Анна Поган висловила бажання передати новоствореному монастирю свій маєток – добротний великий будинок, господарські споруди по вул. Минайській 34, 30 угрів доброї землі та 7 угрів саду з умовою, що монастир буде займатися утриманням і вихованням знедолених сиріт. Але оформлення маєтку затрималось через те, що він був зайнятий жильцями і потрібен був час для його звільнення. Поки вирішаться питання з маєтком в Ужгороді, єпископор- динарій направляє монахинь в м. Пряшів до капітульного вікарія о. Миколи Руснака, щоб вони налагодили там роботу інтернату для дівчат. Через два роки єпископ Петро Гебей викликав в Ужгород Ігуменю Магдалину Гуменюк з двома сестрами і передав їм опіку над сирітським інтернатом, в якому на той час навчалося 70 дівчат.

Згодом в інтернаті виділили кілька кімнат, куди приймали дівчат, що хотіли стати монахинями.

В 1925 році монастирю було передано будинок графині Анни Поган. Освячення будинку здійснив особисто єпископ з чисельним духовенством за участю великої кількості світських людей, які зробили щирі пожертви для сиротинцю. В освячений будинок було зразу поселено 15 сиріт-дівчат. Вони могли перебувати тут, доки їм не виповниться 15 років. Сестра Ольга, а тоді ще маленька дівчинка Марія Ладжун, була серед перших вихованців сиротинцю. Її п’ятирічну привела туди мати, сподіваючись уберегти від свого другого чоловіка, котрий не злюбив двох її дочок від першого шлюбу. Життя в сиротинцю не було легким, проте завдяки любові і опіці сестер, діти відчували себе тут щасливими.

Сиротинець став для Марії Ладжун місцем, де вона знайшла любов і повагу, поєднану з великою вимогливістю і ви- хованням справжніми християнськими цінностями. Виховательки і вчителі знали біографію кожної дитини, відчували і розуміли її внутрішній світ, з допомогою чого формували погляди і характер. В сиротинці та інтернатах дітей навчали читати і писати русинською мовою, основ християнської релігії, етики поведінки, спілкування та етикету. Їм прививали почуття власної гідності та поваги до інших. В залежності від здібностей і творчих нахилів дівчата навчалися поезії, декламуванню, співу, грі на скрипці і фортепіано, вишиванню чи навіть малярству. Сестра Ольга декламує напам’ять багато віршів, які розучували. дітки сиротинця. Одним з улюблених був і зостався вірш Міхала Ковача „Наша хыжочка”, який нагадує про рідний сиротинець:

Ты хыжко мила, худобна наша, ты нам на білум світі найкрасша,

ты нам найкрасша, хыжочко біла, ты добра, люба, як мамка мила.

Кой ярь пахняча до нас завітає, кой пиля тебе цвітя розцвітає,

та вижу, хыжко моя схылена, же ты нам з раю сюды спущена.

А кой зимушні вітры завыють, кой стрыху чорну снігом закрыють,

тогды, ги квочка, вшиткых нас збераш, и типлы крыльца на нас простераш.

Всіх вчили змалку куховарству. Велика увага приділялась вихованню у дітей доброти, любові до Божого творіння, природи і рідного краю – Русинії. Уроки часто проводили на природі: в лісі чи на річці. Біля сиротинцю та інтернатів за участю вихованців створювались квітники, клумби, альтанки. Сестра Ольга і тепер пам’ятає багато назв квітів, кущів, знає який догляд потрібен кожній з рослин. Серед ігор були популярні в м’яч і теніс. У навчальній програмі вчили релігію, русинську мову і граматику, латиніку, математику, фізику, історію та географію Подкарпатської Русі і Чехословаччини. Окремо був предмет історії Європи, природознавство. Силами вихованців і монашок в монастирі і міському театрі проводились вистави і концерти співу, декламування до різних як релігійних, так і державних свят. У всіх віршах і піснях відчувалась любов до рідної землі.

Русиночка я мала І гарне моє ім’я.

Рідна хата – це мій рай, Подкарпаття – це мій край.

Діти сиротинцю

Деякі громадяни міста брали на себе обов’язок постійно підтримувати сиротинець матеріально. Допомогу монастирю надавала русинська діаспора в Америці, яка на прохання єпископа Пітсбургської єпархії збирала кошти і направляла їх на підтримку монастиря. Це давало можливість створювати добрі умови проживання і навчання в сиротинці та інтернатах. З придбанням нових приміщень у 1925 році в монастирі створили новіціат сестер-василіанок. До новіціату приймаються русинські дівчата. Після прийняття монаших чинів монастир дає їм змогу продовжувати навчання: здобувати педагогічну і медичну освіту, а також вивчати економіку і право. Серед перших дівчат з Подкарпатської Русі, які пройшли випробування в новіціаті (Примітка. Новіціат – період послуху, тобто випробування вступників в чернечий орден) і прийняли монаші чини були і дівчата з Доробратова: Гелетей Юлія (сестра Теодора), Попович Анна (сестра Віра), Геревич Марія (сестра Ігнатія) і Русин Юлія (сестра Ми- колая). Всі вони згодом продовжили навчання у вчительській дівочій семінарії, а Віра закінчила курси нотаріуса. Завдячуючи і їхній самовідданій праці Ужгородський монастир монахинь-васіліанок був осередком освіти, культури та джерелом життя й посіву християнських чеснот, пристанищем для обездолених сиріт.

Сестра Миколая Русин (зліва) та Симеона Ганусич з кандидатками у монахині.

Роздивляючись старі фотографії, сестра Ольга ніби повер- нулась у юні роки. Згадала сестру Віру, яка завідувала монастирською канцелярією, займалася оформленням будівель і майна монастиря, яке жертвувалось або куплялось. Її задачею було і займатися оформленням документів на дітей-сиріт, кандидаток в новіціат та монахинь.

Монахині з гімназистками. В центрі сестра Віра

Сестра Теодора була вихователькою в інтернаті і наставницею в новіціаті. Єпископ Н колай Дудаш запросив її разом з сестрами Андреєю і Елеонорою нести послуг помічними сестра- ми в Гойдо-Дорозьку єпархію (Угорщина), а через два роки сестра Теодора виїхала в м. Бардієв (тепер Словаччина) для орга- нізації роботи будинку-пристанища для старших немічних мона- хинь (будинок престарілих).

Виховний і навчальний процес в монастирському сиротинцю і інтернатах був ор- ганізований на засадах цивілі- зації Західної Церкви і знахо- дився на такому високому пе- дагогічному рівні, що дуже швидко багато заможних лю- дей м. Ужгорода, Пряшева, Мукачева, Михайлівців та ін- ших міст і сіл почали віддава- ти своїх дітей за плату на ви- ховання і навчання в мона- стирські інтернати. Ініціювали створення при монастирі дитячого садочка, куди б приймали за оплату дітей городян. Організацією роботи дитячого садка за дорученням ігумені займалась сестра Миколая, а допомагали їй в цьому сестри Амброзія, Северина, Мокрина та Анизія Хома.

На той момент, коли Марія Ладжун прийняла монаший чин, у монастирі налічувалось приблизно 80 монахинь-василі- анок. Ті монашки, що здобули медичну освіту, працювали в міській лікарні медсестрами, акушерками, санітарками. Бага- то з них з власної волі доглядали за важкими чи навіть безна- дійними хворими. Частина сестер несла послух на монастир- ських полях, садах, виноградниках. Монастир повністю забез- печував сиротинець, інтернати, новіціат і монахинь овочами і фруктами. Для забезпечення дітей молочними продуктами трималася ферма з 10 корів, а також різна домашня птиця. І всім цим, а також духовними справами, організацією навчан- ня і виховання, благодійною діяльністю, створенням належ- них умов проживання, харчування дітей, учнів, новіціїв і мо- нахинь, вирішенням різних питань, видавничою справою і ба- гатьма іншими справами займалась ігуменя. В тяжкі воєнні часи ігуменею монастиря стає сестра Ігнатія (доробратівчанка Геревич Марія Іванівна).