Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Заради рідної землі, ч.05

08.02.202108.02.2021 fenixslovo 0 коментарів Маргарита Бабинець, Оксана Розман, русинські жінки

У 1973 році керівником служби ОВИР в Іршавському районі було призначено вихідця з Доробратова Садоху Михайла. В одну з неділь до нього додому прийшов Іван Іванович Бабинець і відверто розказав про тяжку долю їхньої сім’ї. Він пояснив, що його мамі вже 89 років і вона живе єдиною мрією – поїхати в США на могилу свого чоловіка і загиблої дочки, а також відвідати онуків, яких ніколи не бачила; розповів як вона вже багато разів подавала клопотання на отримання візи, але завжди отримувала відмову. Михайло Михайлович вислухав його і пообіцяв допомогти, але стовідсоткової гарантії не дав, оскільки рішення про надання візи залежало від багатьох служб і посадових осіб в т.ч. і з Києва. Після чергового отримання запрошення з Америки документи знов були прийняті в ОВИР. Потягнулось очікування, наповнене тривогами і надією, що цього разу все-таки вдасться.

Майже через три місяці начальник обласного ОВИРу на одній з робочих нарад сказав до Михайла Михайловича, що в принципі перепон у видачі візи для Бабинець немає, але якщо старуха попросить політичного притулку в США, то відповідальність буде суворою. Садоха М.М. запевнив, що Анна Петрівна обов’язково повернеться до сім’ї. „Тоді давай вези її на співбесіду і там приймемо рішення” – сказав начальник обласного ОВИРу. Під час співбесіди він намагався спровокувати жінку, припустивши, що можливо вона не повернеться в Радянський Союз, а візьме собі громадянство США і залишиться там з родиною? Проте жінка розвіяла його сумніви цілком щирою відповіддю: „Я приїхала з Америки в Доробратово з неповнолітнім сином, тому що так хотів мій покійний чоловік, так хотіла я і так хотіли наші діти. Це наша земля. Доля розпорядилась так, що світові події розлучили нашу сім’ю і чоловік з дочкою не зміг приїхати додому. Він дуже любив нашу землю. Так, моє життя тут було нелегким. Але я, маючи зараз 90 років, нікого не виню за те, що сталося з моєю сім’єю. Я хочу дожити своє життя зі своїм сином, невісткою і онуками. Але дозвольте мені поїхати, щоб я помолилась на могилі чоловіка і поклала на неї часточку русинської землі; щоб зустрілася з внуками, яких ніколи не бачила”. Після цього Анні Петрівні вручили „Общегражданский заграничный паспорт гражданина СССР” з візою США, яка надавала їй право перебувати там три місяці.

Взявши паспорт в руки, вона притисла його до грудей і зі сльозами на очах сказала: „Я вам дуже дякую і ні при яких обставинах не підведу тих людей, що допомогли мені отримати цей дозвіл”.

До Америки Анна Петрівна прилетіла на літаку авіакомпанії „Pan American”. В аеропорту її крім родини зустрічали представники авіакомпанії та журналісти, оскільки до того часу їхня авіакомпанія ще не перевозила 90-річного пасажира на таку далеку відстань. Жінка дала інтерв’ю для ЗМІ та отримала сувенір у подарунок. Три місяці для Анни Петрівни пролетіли непомітно. Проте перед закінченням терміну візи через МЗС СРСР, через МВС в ОВИР прибув лист за підписом Надзвичайного і повноважного посла СРСР в США Добриніна. У ньому йшлося про те, що в посольство СРСР в Америці звернулася Бабинец А.П. з проханням продовжити термін дійсності її візи ще на три місяці, а тому посольство просить повідомити, чи немає підстав для відмови. З Іршави на запит було відправлено погодження. Через три місяці з Америки поступив аналогічний запит. На нього теж було відправлено позитивну відповідь. Таким чином Анна Петрівна офіційно пробула в США дев’ять місяців. З першого дня свого перебування там вона почала отримувати пенсію, призначену їй урядом у зв’язку з загибеллю дочки. Їй також запропонували прийняти рішення про оформлення громадянства США, внаслідок чого вона зможе отримати пенсію за весь минулий період. Родина також переконувала бабусю залишитись жити в Америці, проте жінка своєї думки не змінила.

По приїзді додому вона запросила до себе на святкову вечерю Михайла Садоху з дружиною. Після цього вони зустрічались ще не раз. Під час зустрічей Анна Петрівна розказувала про поїздку в Америку, про тамтешнє життя, про родину, про подвиг дочки Маргарети, і те, як він був оцінений урядом і особисто президентом США. Про те, що її особисто запросив до себе митрополит Пітсбургської Митрополії Штефан Кочішко. На урочистому прийомі він сказав, що Бабинець Марджері є прикладом для вірників митрополії у безкорисливому служінню своєму народу, готовності до самопожертви заради щастя інших. На прикладі її життя виховується не тільки русинська молодь, а і прихожани інших національностей. В кафедральному храмі була відслужена панахида за Маргаретою о.Томашем Долинаєм (його батько був уродженцем Закарпаття). Під час однієї із зустрічей, роздивляючись привезені документи про подвижницьку громадську діяльність її дочки Маргарети, Анна Петрівна сказала:

„Я б дуже хотіла, аби колись настав такий час, коли про мою дочку знатимуть не тільки русини, що проживають в Америці, Канаді, а й у всьому світі, в першу чергу на Закарпатті. Маргарета завжди пишалась тим, що вона русинського роду і хотілось би, щоб й інші теж не соромились свого походження. Інколи мені так тяжко буває за те, що наші люди не люблять себе і хочеться до них мовити:

О краю мой родний, мой роде русинський,

Де та минувша твоя подоба?

То ти був мадяром, то став українцем.

Тобі все одно, чи то фальш, чи то зрада, брехня…”

І справді, роздивляючись нагородний лист майже 70-річної давності, підписаний Президентом США Ф.Рузвельтом, фотографії з урочистого вручення високої військової нагороди Івану Івановичу Бабинцю, газетні публікації й листівки, підписані Маргарет, мимоволі задумуєшся, наскільки вона була мужньою і авторитетною. Адже не державним високопосадовим чиновникам, не військовим чи політичним діячам, а саме їй, чарівній русинській дівчині, було доручено закликати дівчат і жінок США до вступу в армію, щоб наблизити перемогу над фашизмом.