Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 10, 01
Розділ 10
Між виборами та першим засіданням Сойму очікувався період затишшя. Ми вирішили втекти від виснажливої атмосфери інтриг у Хусті та поїхати на декілька днів до Рахова, де мали б можливість ознайомитися з роботою одного з найбільших державних лісництв, в якому загалом працювало понад 75% населення. По дорозі ми вирішили оглянути соляні копальні в Солотвині.
Рано-вранці ми виїхали з Хуста потягом, зробили пересадку на станції на території Румунії, на потяг вузькоколійки, який перевіз нас через Тису назад до Карпатської України. Десь ополудні ми прибули до Солотвина.
Солотвино — це мале містечко, яке все ще потерпає від хвороби зростання. Центром цього розкиданого містечка є брудна вулиця із сучасними залізобетонними будинками з одного боку; а по другий бік її стоїть великий сучасний шпиталь, збудований чехами, та декілька котеджів, акуратно впорядкованих і з непоганим плануванням. По сусідству розташувалися звичайні дерев’яні будиночки у зіпсованому псевдоурбаністичному селянському стилі, великий дерев’яний кінотеатр передвоєнного «ажурного» періоду та на узгір’ї — декілька великих вілл вісімнадцятого століття серед просторих садів, що належали директорам копалень. За узгір’ям виднілися три групи димарів копалень та величезні колеса підйомників на вежах, що з тарахкотінням оберталися в один бік, потім — у другий, піднімаючи та опускаючи ліфти в стовбур копальні. Назагал це було гнітюче й досить убоге місце, але прекрасний краєвид гір якоюсь мірою служив компенсацією для службових осіб, що були змушені тут жити.
Сама копальня виявилася великим сюрпризом. Тут було не лише цікаво — це була справжня краса. Кліть так швидко помчала донизу, що мене мало не знудило, здавалося, що нас повикидає з неї й ми всі загинемо, коли раптом вона зупинилася напроти штольні. Ми пройшли до кінця цієї штольні і потрапили в один з найпрекрасніших залів з усіх, що мені коли-небудь доводилося бачити. Висотою він був близько двадцяти метрів та кількадесят метрів завдовжки з численними великими трансептами, подібними до поперечних нав у готичних соборах. Все навколо було чистого біляво-сірого кольору, і відразу ж створювало атмосферу бадьорості. Стіни стрімко йшли зверху до галереї, вирізаної як трифорій, а потім поступово відхилялися назад, їхня текстура змінювалася смугами: одна широка гладесенька смуга, де сіль була акуратно вирізана пилою, а потім — вужчі борозни, подібні до граніту прорубані сокирами робітників. Ці борозни йшли діагонально й були надзвичайно симетричними. Стеля була вирізана у вигляді стилізованих хвиль. У мене не було відчуття, що я перебуваю в копальні глибоко під землею, де не видно неба, не було ніякого страху клаустрофобії.
Це було більше схоже на перебування в палаці фантазії. але фантазії винятково радісної, а ніяким чином не моторошної.
Копальня складається з декількох таких галерей, розташованих одна під одною. У найнижчій галереї робітники лише приступили до своєї роботи. Вони розпочинали зі стелі, вирубуючи сіль до низу стін механічною пилою, потім бралися вирубувати сіль з підлоги,—і так галерея поступово заглиблювалася все нижче й нижче. Кажуть, що найбільш ефектною була верхня галерея. Вона мала висоту до ста метрів із стінами, які вигинаючись поступово сходилися до-середини, як склепіння готичного собору. Сіль набула темно-зеленого кольору, а повітря вирівняло поверхню і зробило її гладенькою.
У конторі управитель розказав мені дещо з історії копальні. Сіль, як розповідав він, видобувається в цій місцевості із часів середньовіччя. Коли сіль закінчувалася в одній шахті,— відкривалася друга. Ту, яку ми щойно оглянули, почали експлуатувати в 1800 році. Ці три шахти разом давали 175 000 тон солі за рік, а заробітна плата гірників була однією з найвищих в Республіці. Вони заробляли від п’ятдесяти до шістдесяти корун за день; але через закриття кордонів тепер працювали лише два дні на тиждень. Допомога у разі безробіття становить лише сто корун на місяць, а оскільки робітники ніколи не заощаджували, багато хто з них опинився зараз у скрутному становищі.
Гірники Солотвина добувають сіль з діда-прадіда. але мало хто з них має місцеве коріння. Корінні мешканці, які тут становлять меншість населення, не виявляють ані схильності, ані бажання займатися постійною та кваліфікованою роботою. Таким чином, аналогічно до того, як німців та австрійців доводилося привозити для напруженої роботи в лісовому господарстві, так і румунів завозили з прилеглої території для напруженої роботи в соляних копальнях. Говорячи про цих робітників, управитель використовував термін «мадяризовані» румуни. Я постійно чув про мадяризованих німців та мадяризованих румунів, але ніколи не доводилося чути про мадяризованих українців, тож запитав управителя, чому це так. Чому якщо німці та румуни піддалися мадярському впливу, то значно менш розвинуті українці не піддалися. Головна причина, як сказав він, полягає в тому що вони так і не вивчили угорську мову. Німці та румуни зазвичай селилися в невеликих промислових центрах; а українці, у той же час, залишалися закоріненими в селах та в ізольованих поселеннях по лісах. У містах були школи, і якщо декілька поколінь людей говорили в школах угорською мовою та, що важливіше, навчилися читати й писати цією мовою, то починали вже і вдома використовувати її. Крім того, якщо вони хотіли бути державними службовцями чи мати вищу заробітну плату, то мусили знати угорську мову Натомість у сільській місцевості було менше шкіл, вони були віддалені одні від одних, і навіть якщо діти й ходили до школи, вони часто закінчували її, так і залишаючись неграмотними, оскільки угорська мова не вивчалася як окремий предмет, і до самого закінчення школи багато хто з дітей лише наполовину розуміли, чого їх там навчають.
Обідали ми у невеликому чеському ресторані — в тому самому, що й снідали, і насолоджувалися розкішшю свіжого масла та чаю з чистих склянок за половину ціни від тієї, що платили в «Коруні». Після обіду ми виїхали до Нижньої Апші,— села, в якому, як казали, селяни тримали буйволів.
Нижня Апша лежить на відстані близько десяти кілометрів від Солотвина. Ми перетнули широке поле, вкрите бурими кущами вересу, яке продувалося сильним вітром, а потім в’їхали дуже нерівним мокрим піщаним шляхом вздовж схилу гори в широку долину, в якій розташувалися три села. Населення тут було дуже змішаним. Два села в найнижчій частині долини були повністю румунськими, а село у верхній частині долини — українське.
Перед самим в’їздом до першого села ми зустріли процесію. Сільські хлопчаки без головних уборів, одягнуті в білі ворсисті вовняні пальта і штани, несли шовкові павіси, прикрашені довгими китицями. Я подумав, що це було одне з численних свят греко – католицької церкви, тож Ч., витягнувши фотоапарат, побіг по болоту назад, щоб зробити знімок цієї процесії. За хлопчаками йшов великий гурт селян, а позаду них —невеличкий оркестр, досить-таки поганенький, що складався зі скрипки, альта й гітари, звуки яких розносилися вітром. Мелодія, якщо прислухатися до неї, видавалася бадьорою. Далі йшли три ряди дівчат у яскравому вишиваному одязі, кожна з яких тримала в руці запалену свічку.
І тут я раптом зрозумів, що це була не святкова процесія, а похорон, оскільки за дівчатами, серед наступного схвильованого гурту селян, дехто з яких плакав, а інші стиха перемовлялися поміж себе,— несли труну. Вона була пофарбована у блакитний, як небо, колір і вся прикрашена паперовими трояндами такого самого небесно-блакитного кольору. Я довідався, що це був похорон молодої дівчини із заможної родини. Мені захотілося втекти геть чимдалі від цього похмурого видовища, до того ж я побоювався, що сам факт фотографування Ч. може завдати цим людям тяжкої образи. Проте цього не сталося, оскільки брат цієї дівчини метнувся з процесії до Ч. і сказав, що він знає, що той робить і попросив зробити йому фотографію. Ч. пообіцяв йому приспати знімок. Але той хотів отримати знімок відразу; хлопчик знав, що той знімок захований усередині чорної скриньки, і просив Ч. дістати його звідти. Тут підійшов ще один брат і відтягнув малого назад до його місця біля домовини. Ми рушили далі, через силу просуваючись болотом, до центру села.
У цих селах румунський вплив дуже помітний. Хати мають більш гостроверхі дахи, а стовпці, що підтримують дахи веранд, набагато товщі та мають більше вирізьблених узорів, ніж в Карпатській Україні. Церква, подібна до тих, що поблизу Хуста, була суто румунською; дуже висока витончена вежа з галереєю навколо, а зверху — один високий та чотири невеликі шпилі. Одяг також відрізняється, цілковито іншими є і традиції ткацтва. На одязі жінок небагато вишивки. а запаски зроблені із грубої вовняної тканини, здебільшого зі смугами червоного й жовтого, або чорного та жовтого кольорів. Практично все тут грубіше та контрастніше. Жіночі торби, в яких вони носять горщики або ще щось на базар, зроблені з грубого картатого лляного полотна темно-червоного кольору із пурпуровим рисунком. Деякі жінки насправді першокласні ткалі, вони прикрашають свої торби з вовняної тканини гобеленового типу прегарними візерунками із квітковими мотивами. Така тканина використовується також для килимів та довгих вузьких доріжок, якими вони накривають стоси подушок, розкладених на поперечках над ліжком. Вони прикрашають стіни набагато краще, ніж звичайна вишивка чи доріжки зі смугастої тонкої тканини. На тлі простих коричневих дерев’яних стін ці доріжки створюють таке художнє оформлення, якого б не по-соромився будь-який дизайнер інтер’єрів.
Чоловіки також мають дещо відмінний одяг, особливо капелюхи та пояси. їхні капелюхи дивовижні. Це невеликі круглі капелюшки із соломи з малесенькими туліями та крисами, що звисають. Тулія охоплена блідо-голубою шовковою стрічкою й увінчана п’ятьма декоративними шнурами та квітами. Стрічка перехрещується ззаду на капелюшку і звисає до низу двома короткими кінцями — і це, та ще прогумована стрічка, завдяки якій цей убір, власне, і тримається голови, вкупі надають йому незвично дитячого вигляду Прогумовану стрічку пропускають під підборіддям, або через потилицю — залежно від того, де носій капелюха хоче його прилаштувати — на потилиці, чи на передній частині голови. На противагу цим легеньким капелюшкам чоловіки часто одягають масивні шкіряні пояси, десь до тридцяти сантиметрів завширшки. їх тут не виготовляють, а привозять з Румунії, і те, як вони оброблені та щедро прикрашені цвяшками, виразно вказує на східні впливи, що нічого не мають спільного із власне Румунією. Чоловік, який вийшов з одного із будиночків, затягнув на собі ремінь, злегка струснувся і задоволено поплескав себе по боках. У цьому селі носити такі пояси було традицією, але,—за його словами,— особисто йому вони подобаються, оскільки підтягають мужчину і дають йому відчуття сипи.
Ми без труднощів знайшли буйволів, оскільки майже всі румуни та євреї тримали їх. Ч. потоваришував із чоловіком, що тримав двох буйволиць, яких він із задоволенням вивів на подвір’я. Вони не були дуже великими, але оскільки буйволи є сильними та норовливими тваринами, то селяни, що вже зібралися на той час, стояли за міцною огорожею. Вони розповіли, що добра буйволиця коштує близько 7 фунтів стерлінгів. Вона дає менше молока, ніж звичайна корова, але її молоко має більший вміст жиру і на смак є солодшим, ніж коров’яче чи козяче молоко. Буйволи ж використовуються як тяглова худоба, причому до-рослий буйвол легко може тягнути віз удвічі більшої ваги, порівняно з волом. Єдиною їхньою вадою є те, що вони люблять залізати в воду, коли їм гаряче. Якщо влітку буйвол чує річку чи ставок десь неподалік.—він лізе в воду й тягне за собою і віз, і фірмана. і решту всього; в результаті часто відбувається потужне перетягування на канаті між буйволом і фірманом. Оскільки буйволи надзвичайно сильні, то вони здебільшого перемагають,— і віз разом із фірманом та рештою добра потрапляє у воду. Я запитував в українських селян у сусідньому селі, чому вони не тримають буйволів. Визнаючи їхню цінність та корисність, селяни знизували плечима і казали, що «у них так не заведено».
На вузловій станції ми виявили, що хтось поцупив сумку з фотографічним приладдям Ч., яку ми поклали в тамбурі в кінці вагона разом із нашим багажем. Як справжній поляк, Ч. зовсім не переживав з цього приводу; якщо воно пропало, то пропало, чого вже переживати? Проте чеський жандарм, що стояв біля вагона, поставився до цього по-іншому. Спочатку він обшукав потяг, але, так нічого й не знайшовши, дійшов висновку, що хтось привласнив її на зупинці між Солотвином та цією станцією. Інших припущень ні в кого не було. Але раптом хтось пригадав, що бачив молодого селянина, який сховав щось під кожухом, зійшов з потяга та пішов геть полем. Ще хтось пригадав, що і справді бачили такого селянина, але хто він, чи звідкіля — не знав ніхто. Українці казали, що це був румун, румуни казали, що це був українець. Почалася велика суперечка стосовно його вбрання. Оскільки він мав на голові солом’яний капелюх, то це був румун,— але з якого саме румунського села? Було обговорено кожну деталь його одягу, і перед самим прибуттям нашого наступного потяга вдалося дійти висновку, що він, очевидно, походив з певного села далеко в горах. До великої честі чеської жандармерії їм вдалося знайти того парубка ще того самого вечора, і за два дні ця сумка зі всім її вмістом була повернута Ч. вже в Рахові.
Потяг був переповнений. Селянин-румун, кремезний, як бик, чолов’яга в білому вбранні, з усміхненим обличчям та двома величезними полотняними торбами, повними квасолі, увійшов і сів якраз навпроти нас. Він сказав, що їде до Ясіні продавати квасолю, бо ціна там на неї вища, ніж у його селі в долині. Він буде торгувати біля мосту в Ясіні доти, поки не продасть всю квасолю. Але оскільки ніхто не буде брати більше, ніж півлітрову банку квасолі, то йому, мабуть, доведеться пробути там близько трьох днів. Він розповів, що майже не пам’ятає часів мадярського правління, але додав, як це незмінно робили селяни, що часи чеського урядування були дуже сприятливими. Тоді кожен міг продати те, що сам вирощував, але тепер стало дуже важко, оскільки чехи нічого не хотіли купувати в Карпатській Україні.
Першого вечора в Рахові ми майже нічого не побачили, крім темної вулиці, на якій будинки мали кращий вигляд, ніж в Хусті. і де все було набагато чистішим. Тут стояла велика тріумфальна арка, збудована до виборів, та гуртожиток для туристів, недавно споруджений чеським туристичним товариством, в якому ми мали зупинитися. Він був набагато кращим, ніж «Коруна». Нам дали невелику чисту кімнату на піддашші з двома білими ліжками, килимовою доріжкою та краном з водою, і цей кран був несподіваною розкішшю,— навіть незважаючи на те, що з нього текла лише холодна вода. На першому поверсі був простий, але добрий ресторан, в якому було повно чеських службовців. Страви були чудовими, і я почав усвідомлювати, що чим довше я перебував у Карпатській Україні,— тим більше мені подобалося все чеське. На верхньому поверсі була навіть ванна. Обслуга, на жаль, не була чеською, тому скористатися ванною ми не змогли. Хоча адміністратор і пообіцяв організувати нам ванну, він так і не зміг заставити покоївку кинути пару полінець у вогонь, аби підігріти воду.
***
Управителя лісництвами викликали для участі в похороні, тому ніхто і нічого не знав про наш приїзд. Робити було нічого, тож ми вирішили піти в гори.
Ми перетнули глибоку долину, в якій розташувався Рахів, перейшли через річку і там, по той бік, стали підніматися вузькою долиною. Попереду краєвид обрамляли вкриті снігом гори. Протягом першої години, ми ще не надто далеко відійшли від міста, щоб знайти щось цікаве. На відміну від привабливих котеджів в околиці Ясіні, тут будинки мали суто пролетарський вигляд. Вони не відзначалися якимось особливим стилем і видавалися найбільш злиденними та занедбаними, які мені коли-небудь доводилося бачити; дахи були провалені, стіни залатані різними дошками чи бляхою. їхні жителі вбрані в лахміття. Дім складався з двох крихітних кімнаток, кожна з яких площею близько трьох квадратних метрів: одна — для родини, друга — для декількох курок та свині. У кімнаті для родини було повно пари, волога стікала по стінах і капала на купу лахміття в кутку, що служило ліжком. Глава сім’ї був безробітним, тому єдиним прибутком, окрім того, що вони могли з трудом нашкрябати зі свого городу, були три пенси, що їх малий хлопчик заробляв, продаючи саморобні сопілки.
Далі, йдучи вгору долиною, неподалік від місця, де одна сім’я будувала собі новий будинок із допомогою столяра, що робив віконні рами й двері, ми звернули круто догори.
Над нами височіли пагорби, по яких густо були розкидані селянські хати, то тут, то там було видно невеликі острівці фруктових дерев, кошари для овець або навіси для сіна чи соломи, що стояли окремо. Біля невеликого водоспаду на колінах стояла жінка й полоскала у воді синю, жовту, червону та помаранчеву вовну, яку вона пофарбувала вдома. Сніги лежали високо понад нами, за темними латками лісів. Жодних слідів на схилі пагорба не було, жодним транспортом дістатися до хат було неможливо, навіть селянським возом. Ділянки з хатами були фантастично перемішаними між собою і такими маленькими, що можливості для розбудови зовсім не було. Нічого дивного,—подумалося мені,— що життя такої громади протікає в традиційний спосіб з покоління в покоління. Більшість родин живе тут споконвіку. Коли я запитував селянина, відколи він живе у своєму теперішньому домі, він відповідав або, що «він тут був завжди», або «відколи він прийшов звідтіля». Спочатку мені здавалося, що «звідтіля» означало якийсь маленький куточок в іншій долині, але відразу ставало зрозуміло, що місце, на яке показував чоловік, було зовсім близько, можливо, на відстані заледве якихось ста метрів трошки далі вздовж пагорба. Селянин міг сказати, що хата була там, але згоріла, чи, можливо, він змушений був піти звідтіля, коли одружувався, а в хаті залишався жити його брат. Лише декілька родин, як видається, мали зв’язки з Галичиною, як це було в родинах, що жили навколо Ясіні; і хоча це місце завжди славилося тим, що було центром українства.— я особисто не виявив особливого ентузіазму з цього приводу.
Біля невеликої кошари селянин у синіх домотканих штанах, що щільно облягали ноги, та в густо вишитій сорочці практикувався у грі на своїй трембіті довжиною у чотири метри. Мелодія весь час була однаковою: довга нота, що наростає, потім серія трелей всього з двох нот, а за ними — знову довга нота, що поступово затихала. Я помітив, що в одному вусі він мав подібний на невеликий значок золотий кульчик. Селянин пояснив, що коли він служив в армії, йому часто доводилося звертатися до шпиталю через постійний і сильний головний біль. Лікар виписував йому різні пігулки, але потім подарував йому цей талісман. Талісман здійснив чудо, і головний біль негайно й повністю припинився. Свій перший талісман він загубив, але коли придбав цей, біль знову відразу ж зник. Пігулки,— казав він,— руйнують нерви й кров. Йому здавалося, що цей золотий кульчик діяв, як магніт. Він притягував біль,—тому іноді, коли він вмивався вранці, кульчик був цілковито брудний.
Поки ми з ним розмовляли, зі своєї хати підбіг ще один низенького зросту селянин із настороженим і нерішучим виразом обличчя, одягнутий в штани темно-вишневого кольору, з флейтою в руці. Він приніс нам млинці з начинкою на великому круглому тарелі, тож всі ми сіли під прихистком копиці сіна. Цей чоловік добре грав на флейті, але йому більше хотілося порозмовляти.
«Сподіваюся, ще однієї війни не буде,— сказав він.—Я був три роки на останній війні, більше війни мені не треба. Пам’ятаю, скільки всього було понищено тоді. Угорці позабирали весь наш врожай, потім нас грабували румуни. Ще одна війна понищить тут все, всіх нас, мабуть, також. Хочу лише миру, аби я міг працювати без перешкод.»
Його дружина, яка також підійшла до нас, схвально кивала.
«Багато бачив тут різних правителів,— сказав він пізніше,—але мені байдуже, хто буде наступним. Урешті-решт усі вони однакові; не дуже добрі й не дуже погані.»
Я запитав у нього, хто він такий. Звичайно ж,— сказав наш співрозмовник,— він є русином і до-дав, як додавали всі інші селяни, з ким мені довелося розмовляти цього дня, що не може зрозуміти «Нову Свободу», нову урядову газету. Його біда була в тому, що він, власне, погано володів письмовою українською мовою; селяни, що розмовляли вдома українською більшменш пристойно, не мали у свій час можливості вивчити кириличний алфавіт.
Підкріпившись млинцями, ми рушили вгору до хати, в якій, як нам сказали, жив музикант Михайло. Я чув, що Михайло, який доповнював свій убогий прибуток з нецілого гектара землі тим, що ремонтував годинники, добре грав на цимбалах та скрипці. У хаті перед домашнім вогнищем, схрестивши руки на колінах, на кріслі з прямою спинкою сиділа жінка в хустині. Вона знічев’я вела розмову з двома чоловіками, що сиділи за столом навпроти. Десь із піддашшя хати Михайло приніс цимбали й поклав їх на стіл. Він сам зробив їх із сосни, і вони дуже нагадували англійську цитру, тільки кожна струна складалася із семи малих струн, і грати на них треба було двома маленькими молоточками, а не пальцями. Другий чоловік дістав скрипку, й вони заграли.
Почали з най відомішої мелодії, під яку танцюють «гуцулку». Вона має дуже чіткий ритм, який відразу ж нагадав мені весілля в Ясіні. Повторивши багато разів без варіацій декілька тактів, вони раптом зупинилися, а тоді заграли ще близько сорока мелодій, під які можна танцювати «гуцулку». Мало хто з них може читати з нот, та й жодна з мелодій ніколи не записувалася, так що мелодія хоча й залишається, назагал, тією самою, вона може мати помітні варіації від місцевості до місцевості. Манера танцю також міняється. У старі часи танці майже завжди були повільнішими, але зараз люди більше полюбляють швидкі рухи, та ще й впровадили багато нових па та різних варіантів танцю.
«Ви танцювали «гуцулку» в Ясіні?— спитав Михайло.—Там не вміють її танцювати. Вони там занадто старомодні. Побачили б ви, як танцює її моя дружина!»
Після деякого умовляння його дружина підвелася, скинула хустину та взяла за руки старого, якого ми привели із собою з Рахова. Спочатку вони стояли обличчям одне до одного, прислухаючись до ритму. Потім почали повільно рухатися по колу, приставляючи одну ногу до другої. При кожному розвороті вони рухалися все швидше і швидше, прискорюючи темп так, що почали літали по колу, як дзига. Зненацька вони зупинилися й почали тупотіти по долівці та плескати в долоні. Ось уже знову рушили по колу,— спочатку в один бік, потім— у другий, змінюючи крок після кожного розвороту. Потім музика змовкла, і так само раптово, як вони раніше зупинялися, танцюристи стали на місці водночас, а тоді посідали на тверду дерев’яну лаву під вікном.
Раптом зірвалася така сильна снігова буря, що за вікном, окрім кружляння у вирі лапатого снігу, нічого більше не було видно. Ч. і я почали танцювати, і незабаром ми вже четверо весело кружляли по кімнаті. Хоча «гуцулку» танцювати не важко, але добре її танцювати —ой як нелегко. На думку Михайлової дружини, ми зовсім не вміли її танцювати, тому що так і не спромоглися освоїти рівномірний рух вгору-вниз та при цьому рухатися легким кроком, що перетворює коло танцюристів у єдиний живий організм.
Далі буде…
Початок читайте за посиланням:
