Вони були карпаторусинами

Закарпаття в різні часи мало різну назву.  В складі Першої Чехословацької Республіки вона була Підкарпатської Русю. А ще раніше називалася Угорської Русю, так як століттями входила до складу угорських земель. Було вона і жупою, і комітатом, і Рутенією, і Руською  Країною, і Карпатською Україною, і провінцією, і автономією, і навіть кілька годин вільною державою. Багатостраждальна  і складна історія нашого краю привчила людей до терпимості, людяності, комунікабельності і великій працелюбності.

В різні історичні періоди наша земля дала багато відомих у всьому світі людей. Але  в більшості випадків наші земляки, русини,  творили історію інших країн, а не рідного краю. І ще один  цікавий момент –  серед відомих русинів немає ні одного загарбника чи завойовника. Це, в основному, були вчені: юристи, економісти, фізики, дипломати тощо.

Іван Зейкан

Деякі історики кажуть, що Петро І  змінив назву з Московії на Росію під впливом наших земляків – русинів, яких цар запрошував з Європи для проведення своїх реформ. Може так і було.  Хто знає.

Та розмова про інше, про русинів, які зробили  помітний внесок в розвиток  Росії.
Першим у цьому  довгому ряді  стоїть дипломат Іван Зейкан (1670-1739) – наставник царевича Петра II. Він народився в 1670 р в селі Імстичево,  Іршавського району,  нинішньої Закарпатської області. Виїхавши рано з дому, жив у Львові, Празі, Відні та Регенсбурзі. Досконально знав філософію, латину, німецьку, французьку, угорську та слов’янські мови. У 1697 році в Європу прибуло так зване «Велике російське Посольство» на чолі з молодим царем Петром. У період перебування Посольства у Відні Іван Зейкан прийшов з чолобитною до государя В «Записках» посольства   це подано  так: «17 июля 1697 года бил челом Великому Государю, а великим й полномочным послам подал челобитною студент Иван Зейкан, чтоб ему быть при них, великих й полномочных послах, латинского языка в переводчиках… а учился по словянски й по латыни лет с девяти и слушал философии в академиях в Праге и Регенсбурге, и в Вене и умеет переводить с латинского на славянский совершенно… и тому Ивану Зейкану у его Великого Государя дел латинского языка в переводчиках, при настоящим посольстве быть велено, й жалование й корм ему велено давать…».

Зейкан був прихильно вислуханийі вже через місяць отримав серйозне дипломатичне доручення при переговорах між Туреччиною і Священної Лігою Росії, Австрії, Польщі та Венеції.

Аж до 1727 він сумлінно ніс службу при дворі Петра I.  Також, І. Зейкан служив в якості наставника і гувернера двоюрідних братів Петра Великого – Олександра та Івана Наришкіних і вже пізніше онука государя.  Авторитет цього русина в очах російського імператора був настільки високий, що 17 травня 1722 Петро I милостиво звернувся до нього з таким листом: «Господин Зейкан! Понеже время приспело учить внука нашего, того ради, ведая ваше искусство в таком деле и добрую вашу совесть, определяем вас к тому; которое дело начни с Богом по осени, а именно в октябре или в первых числах ноября, конечно. Петр I».

Після смерті Петра I в Росії починаються так звані палацові перевороти, Зейкан потрапляє  в опалу. Все його майно конфіскують, а самого висилають до Угорщини.  10 липня 1727р.  він виїхав до Підкарпатської Русі, давши перед тим розписку, що не буде нічого писати «противу» Росії. Пізніше він намагався повернутися в Росію, але так як Угорщина тоді входила до складу Австрії, недружньої до Росії – йому було відмовлено. Іван Зейкан поселився у с. Карачин на Виноградівщині. Останні роки його життя невідомі. Перед від’їздом  з Росії, Зейкан відправив своїх двох синів до Угорщини з бочками золота й срібла, які нібито воєвода Дмитро Рац сховав  у маєтку віденського графа Каролі.

Однак після повернення Івана Зейкана додому, Дмитро Рац відмовився повернути йому скарб. Зейкан розпочав проти нього процес у королівському суді, але смерть позивача перервала його. На жаль, жодні архівні дані не проливають світла на те, де похований дипломат. Можливо у східній Угорщині. Невідомо також, як виглядав видатний русин – не знайдено жодного його достовірного портрета.

Таким чином, Іван Зейкан – дипломат, педагог, культурний і політичний діяч став одним з перших русинів, які  піднімали науку, культуру і розвивали суспільне життя в Росії.

Петро Лодій

Другим  можемо назвати юриста і філософа Лодія Петра Петровича (1764-1829).  Цей карпаторос, як стали в Росії називати русинів, будучи професором філософії у Львові та Кракові, при відкритті Педагогічного інституту в Петербурзі (у 1803 р),  був запрошений на кафедру логіки, метафізики і моральної філософії. Написав багато філософських і юридичних праць і в 1828 р видав «Теорію загальних прав». З 1819 був професором на філософсько-юридичному факультеті Петербурзького університету.

215f3df2770551bffb1b3e2deb90220eccd9472d.jpg
Петро Лодій

Народився Петро Лодій у селі Збой (Zboj) Земплинського комітату.  Тепер село розташоване у Снинському окрузі Пряшівського краю Словаччини, неподалік кордону з  Закарпатською областю (Україна).

Майбутній філософ походив із родини греко-католицького священика Дмитра Лодія, пароха місцевої церкви Св. Миколая. Зараз цей дерев’яний храм, збудований у XVIII століттяі, експонується в скансені у Бардеївських Купелях.

Шкільну освіту П. Лодій отримав у Мукачеві, потім навчався у гімназії у Великому Варадині (тепер м. Орадя, Румунія). Далі були Ужгородська та Львівська греко-католицькі семінарії. У 1787 році Петро Лодій закінчив Львівський університет.

Петро Лодій був професором логіки, метафізики й моральної філософії Львівського університету. Він читав лекції, підготував рукописні підручники, переклав з латинської на русинську (староукраїнську) мову підручник німецького філософа Христіана Баумейстера “Настанови моральної філософії” (“Христіана Баумайстера наставленія любомудрія нравоучительного”). Тим самим Лодій причинився до розвитку русинської наукової термінології. Поряд з філософією він викладав також математику і навіть – нумізматику.

У Львові Лодій написав у 1790–1791 рр. русинською (староукраїнською) книжною мовою панегіричні поеми, присвячені церковним діячам Львівської єпархії: “Ономастикон превелебнішому господину Миколаю Скородинському” та “Ономастикон превелебнішому господину Антонію Ангеловичу”.

28 квітня 1799 року до Львова приїхав російський генерал-фельдмаршал Олександр Суворов, який з військами вирушав до Італії. Петро Лодій склав на його честь оду.

Коли до Австрії приєднали Краків з його давнім університетом, який кілька днів тому святкував своє 650-річчя, цісар Франц І вважав, що двох університетів для Королівства Ґаліції і Володимирії забагато, й мав намір ліквідувати університет у Львові. Петро Лодій завчасу перебрався в 1802 році на посаду професора філософії та математики до Кракова. Позитивний образ професора Лодія увів у свій відомий роман “Роріоłу” (1904) польський письменник Стефан Жеромський.

Але й у Кракові Лодій довго не був, й перебрався в 1803 році до Санкт-Петербурга, де став  керівником кафедри логіки, метафізики і моральної філософії Головного педагогічного інституту. Коли у 1819 році інститут перетворили на університет, Петро Лодій, як професор і декан філософсько-юридичного факультету, викладав там загальне  та кримінальне право. Водночас у 1819–1827 роках  був директором Петербурзького комерційного училища.

У Санкт-Петербурзі Петро Лодій видав два фундаментальні підручники з логіки та права: “Логічні настанови, які скеровують до пізнання та розрізнення істинного від хибного” (Логические наставления, руководствующие к познанию и различению истинного от ложного,1815) та “Теорія загальних прав, яка містить в собі філософське вчення про природне загальне державне право” (1828).

До 1826 року Лодій належав до масонської ложі “Олександра”. У листопаді 1821 року він виступив на зборах університету проти звинувачень щодо чотирьох професорів, які висловлювалися за незалежність філософії від богослов’я. Пізніше його звільнили з посади декана і усунули від викладання філософії. Студентам заборонили вивчати його “Логічні настанови…”.

Петро Лодій помер у Санкт-Петербурзі 22 червня 1829 року. Його син Андрій (1812–1871) став знаменитим російським оперним співаком (ліричний тенор). Відомим співаком (лірико-драматичний тенор) став син Андрія Петровича – Петро Лодій (1852–1920). Сценічну кар’єру зробила і донька Петра Андрійовича – Зоя Петрівна Лодій (1886–1957),  російська камерна співачка (ліричне сопрано).

Тут слід згадати ще один цікавий момент: галичани, на відміну від русинів,  шанують нашого земляка. У Львові на згадку про Петра Лодія в 1992 року назвали вулицю на Кривчицях (бічна Глинянського тракту).

Михайло Балудянський

Третє місце в нашому  умовному списку можна надати  Михайлу Андрійовичу Балудянскому (1769-1847), рівень впливу якого на політичне життя Росії, як висловився один із сучасних істориків, цілком може бути порівняно з впливом Збігнєва Бжезинського на політичну стратегію США.

Balugjanskij Mikhail A.jpg
Михайло Балудянський

Минуло 245 років від дня народження Михайла Балудянського, русина, першого ректора Петербурзького  університету і засновником Київського університету св. Володимира (Київський національний університет імені Тараса Шевченка).

Народився Михайло Балудянський у Вишній Олшаві, (зараз це територія Словаччини), у родині греко-католицького священника. На підставі одних джерел – це 26 вересня 1769 року,  інших – 29 вересня. Був економістом, педагогом і політичним діячем карпаторусинського походження.

Освіту почав здобувати на філософському факультеті Угорської королівської академії в Кошице (нині місто в Словаччині). У 1789 р. закінчив юридичний факультет Віденського університету та розпочав викладацьку роботу в Угорській юридичній академії у м. Надьварад (нині — м. Орадя, Румунія), був деканом факультету права. У 1797 р., захистивши докторську дисертацію, став доктором права Будапештського університету. Працював деканом юридичного факультету Пештського університету. Викладав у навчальних закладах Австрійської імперії. Знав сім мов.

На його світогляд вплинули ідеї Французської революції. У своїх професійних поглядах Балудянський був послідовником англійського економіста Адама Сміта. Був членом якобінської організації в Угорщині, яка мала назву «Товариство свободи і рівності», але потім, коли влада заборонила діяльність організації, вимушений був покинути Будапешт.

Пізніше, за рекомендацією Івана Орлая, царська Росія  покликала Балудянського працювати в Російську імперію.  За рекомендацією царя Олександра І, став вихователем його молодшого брата Миколи І, який, після смерті Олександра, наслідував трон. Потім почав викладання, як професор політичної економії, в Санкт-Петербурзькому педагогічному інституті. Коли, в 1819 році,  інститут  було реформовано в Санкт-Петербурзький університет, став першим ректором даного університету. На даній посаді добився демократизації навчальної системи, яка гарантувала право на освіту підданим імперії. За часів Балудянського  університет здобув реноме центра наукового і культурного життя головного міста Росії.

Треба ще згадати, що Михайло Балудянський є засновником Київського університету св. Володимира (Київський національний університет імені Тараса Шевченка).    Недавно у Рівненському інституті КУП НАН України відкрили новий сучасний кабінет імені  Михайла Балудянського.

Балудянський давав багато пропозицій, які мали відношення до реформи російської фінансової системи. Ці пропозиції робилися згідно терій Адама Сміта.  Працював і над новим кодексом законів Російської імперії. Підготував і першу навчальну програму  для майбутніх суддів, був на декількох дипломатичних місіях.

За свої заслуги перед імперією Балудянський був нагороджений орденами, в 1840 році був призначений сенатором.

Балудянський залишив після себе і велику літературну спадщину. Багато його лекцій і робіт були піддані цензурі і поширювались в рукописах. Треба згадати, наприклад, збірку лекцій під назвою «Система Михайла Балудянського». В тих роботах сформулював концепцію розвитку Росії, головним пунктом якої було намагання знищення кріпацтва.

Не дивлячись на те, що Михайло Балудянський підтримував рух народного відродження слов’янський народів в Австро-Угорській імперії, на відміну від інших русинів підтримував лише епізодичні контакти з батьківщиною. Хоча і не зробив нічого для відродження русинів, його заслуги в науці, освіті і законів Росії є предметом гордості русинів.  Балудянському присвячено декілька наукових досліджень і його  ім’я  є прикладом успішної кар’єри людини, яка вийшла  з русинського народу.

Помер Михайло Балудянський 3 квітня 1847 року. Його бюст знаходиться між велетнями  російської науки в актовому залі Петербурзького державного університету.

В 2010 році, підчас візиту делегації Міністерства культури Словацької республіки, на стіні адміністративного приміщення університету, в Петербурзі, була відкрита пам’ятна дошка Михайлу Балудянському.

Орлай.jpg
Іван Орлай
Іван Орлай

Не можна також не згадати про педагога, медика і історика Івана Орлая (1770-1829) – гофро-хірурга царського двору, академіка РАН. У 1821-26 Іван Семенович був директором Ніжинській гімназії вищих наук (одним з вихователів М. В. Гоголя), а потім і Рішельєвського ліцею в Одесі. У 1804 р в «Північному Віснику» він надрукував «Коротку історію про Карпато-Росію», на яку робив посилання Карамзін. Орлай писав латинські вірші, між іншим, елегію на смерть імператора Олександра I.

Василь Кукольник
Кукольник.jpg
Василь Кукольник

А як можна обійти ім’я вихідця з Мукачева, фізика, юриста, агронома Василя Григоровича Кукольника (1765-1821) – директора Головного Петербурзького педагогічного інституту? У 1813-1817 рр. він викладав юридичні науки і польську мову великим князям Миколі та Михайлу Павловичам. У нагороду за особливі заслуги був наданий невеликим маєтком у Віленській губернії. А його син, Нестор Васильович (1809-68), став відомим російським письменником, співавтором лібрето опери «Життя за царя» («Іван Сусанін»).

Ігор Грабар

Список, як я вже сказав, довгий, тому назву ще лише одного іменитого русина: живописця і мистецтвознавця, народного художника  СРСР Ігоря Еммануїловича Грабаря (1871-1960). Цей визнаний знавець і поціновувач російського класицизму в 1913-25 очолював Третьяковську галерею, де перебудував експозицію по історико-художньому принципом і видав перший каталог.

Igor Grabar by F.Malyavin (1895).jpg
Ігор Грабар

Перерахованих об’єднує те, що всі вони були підкарпатськими русинами, хоча в їх біографічних довідках часто наводиться то Угорщина, то Австрія … і дуже рідко Закарпаття. Та сама Русь, яку навіть у статусі західноєвропейського лімітрофу-прикордоння (за часів Австро-Угорщини), за поєднання величезної працьовитості і бідності називали «чорною Африкою Європи». Як констатував один з дослідників, важко тут жилося завжди – навіть євреям, що володіють дуже високим рівнем адаптації в будь-яких несприятливих умовах. Не випадково карпатське гетто стало батьківщиною хасидизму.

Мінімум ресурсів – максимум духу. І ось кращі сини цього забутого богом краю на стику великих імперій у свій час ризикнули податися в безкрайню північну країну, де завдяки видатним особистим якостям увійшли до еліти Російської імперії і залишилися там назавжди.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *