Етномозаїка Європи. Величина малих. Русини (Карпаторусини, руснаки)

Східнослов’янська етнічна спільнота, що зберегла більш уживаний в домодерний час етнонім “русин” і компактно проживає в Україні (Закарпатська область / Подкарпатська Русь), Словаччині (Пряшівська Русь), південно-східній Польщі (Лемківщина), північному сході Угорщини, північному заході Румунії, сербській Воєводині, хорватській Славонії; діаспорні групи русинів представлені в Чеській Республіці, Російській Федерації, США, Канаді та Австралії.

Дані офіційної статистики не відбивають реальної репрезентації русинської етнічності в етнонаціональній структурі населення названих країн. До прикладу, в Канаді та Австралії відсутні офіційні дані (буду вдячний, якщо хтось мені їх люб’язно надасть) про чисельність русинів. Відтак у науковій літературі подаються лише ймовірні цифри — близько 20 тис. чол. у Канаді та 2,5 тис. чол. – в Австралії (Magocsi P.R. CHRBTOM K HORÁM. Dejiny Karpatskej Rusi a karpatských Rusínov. Prešov: UNIVERSUM, 2016. S. 22).

Офіційні доступні нам переписні дані по русинах:

Загальна цифра русинів у названих 10-ти державах (84 706 чол.) абсолютно не відповідає реальній ситуації, адже лише в Словаччині перепис населення 2011 року зафіксував 55 469 чол., які визнали в якості рідної русинську мову; чисельність греко-католиків (206 871 чол.) і православних (49 133 чол.) у Словаччині, очевидно, відповідає реальній чисельності русинів.

Для багатьох, у першу чергу, на жаль, закарпатців, визнання себе русином є ганьбою. Солідніше бути українцем, представником “титульної нації” / “державотворчого етносу” (а інші етнічні групи тоді хто? нетребы? – М.З.). Не раз і не два й не три рази, причому, на превеликий жаль, від рідних і близьких мені людей, доводилося чути: “пак мы закарпатці, в Украйині живеме, кым бы сьме мали быти?” або “яка нам разниця? вбы сьме здорові та сыті” (нич не нагадує? – М.З.).

Відтак ідентичність русина має переважно латентний характер: хтось соромиться, бо “великий фивник”, когось, особливо серед працівників освіти, науки й культури просто з’їдає великий гріх гордині й марнославства, хтось просто не усвідомлює різниці в етнічній диференціації соціуму (“усі мы люди, треба лем по Божому жити, вшитко буде добрі”)…

Канадський історик, уродженець Мукачева й далеко не русин за етнічними “коріннями” Ернест Гийдел доста файно підмітив про багатозначність терміну «русин», оскільки він “використовується для означення:

1) домодерної ідентичності українців;

2) східнослов’янського населення Речі Посполитої;

3) східнослов’янського населення Габсбурзької монархії;

4) національних меншин у міжвоєнній Чехословаччині, Польщі та Румунії;

5) східнослов’янської меншини на Балканах (т. зв. воєводинські русини);

6) тих, хто ідентифікують себе з проєктом четвертої східнослов’янської національності».

Всі ці контексти породили безплідну дискусію, яка час від часу, залежно від кон’юнктури актуалізується у науковій та громадській сферах Української держави (в інших країнах її немає, оскільки там національність “русин” є визнаною), де русинська етнічність на офіційному рівні трактується лише в одному й тому ж контексті – “етнографічна група (субетнос) українського народу” (10 183 чол.), подібно до гуцулів (21 400 чол.), лемків (672 чол.), бойків (131 чол.), литвинів (22 чол.), поліщуків (9 чол.). Насправді всі ці ідентичності мають різні таксономічні рівні (доста, про що йсе я? – М.З.)…

Дуже прошу не писати коментарі про “виклики русинського сепаратизму”, “російський слід русинів Закарпаття”, “мадяронство та чехофільство в русинському русі” і т.п., це — інша справа, не наукова, не громадська, а безпекова. Якщо є такі конкретні люди в тому середовищі, нехай ними й займаються відповідні служби.