Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 3. 02
Наступного ранку мене розбудив учитель технічних дисциплін, який приніс мені склянку води у великій плоскій мисці. Тоді я рушив до головних будівель, де мені подали сніданок на маленькому столику, який для мене накрили у спальні кухаря, що межує із кухнею. Сніданок складався із горнятка кави і двох тонких довгих булочок; ані масла, ані джему. Булочки були такі несмачні, що я ледве їх проковтнув. А коли попросив масла, то мені сказали, що його тут нема. Масло в Ясіні—це крайнє марнотратство навіть для офіційних осіб. Хуст, порівняно із цим, був просто розкішшю, сніданки в Англії—непристойно великими.
Після сніданку ми пішли на прогулянку по Ясіні. Село лежало в широкій долині, одразу на південь від Карпатського вододілу і всього за кілька кілометрів від польського кордону. Центральна вулиця, широка і пряма, місцями затінена липами, закінчувалася площею і мостом над Тисою, яка тут є стрімким гірським потоком. По обидва боки вулицю обрамляли дерев’яні будиночки—вишукані варіанти селянських хат, які ззаду межують з полями. Була там і велика біла церква у невиразно-бароковому стилі, а поруч із нею—приваблива комора, збудована із соснової деревини, посіріла від атмосферних опадів, витримана у виразному стилі кінця вісімнадцятого століття. У старі часи роботи лісничих оплачували натурою, і саме тут, у центрі громади, зберігалися кукурудза, збіжжя, цукор та інші товари. Ще далі ділили між собою будівлю пожежна станція і приміщення «Сокола», де в неділю увечері демонструвалися фільми. Усе село набивалося на кінематографічні постановки, бо любов до фільмів була чимось єдиним в Ясіні, що могло переступити межі національних пристрастей.
Як і повсюдно в Чехословацькій Республіці, велика чеська взуттєва фірма «Батя» була тут дуже гарно представлена, —у той час, як багато малих магазинів організовувалися заради туристів, які навідували село влітку. Малі магазинчики, як видається, були повністю в руках євреїв, як і все дрібне виробництво. Український єврей не боїться ручної праці, тож у Ясіні майже всі послуги колісного майстра, коваля, столяра і навіть майстра з пошиття селянських кожухів та взуття надавали євреї. За розпорядженням комісара колишні магазинні вивіски на їдиші та чеською мовою нещодавно замалювали і замінили іншими, написаними кирилицею по-українськи. Для зручності неграмотних, або тих, хто не може читати українською, вивіски доповнювалися маленькими пояснювальними картинками. Тому ресторан зобразив щасливого чоловіка, що насолоджується доброю стравою із грубими круглими ковбасками, а місцева повитуха—лелеку із згортком у дзьобі.
Був недільний ранок, і селяни сходилися з околиць на Службу Божу. Дехто під’їжджав возами або саньми, і якийсь час скрізь і всюди по центральній вулиці було чути веселе ляскання батогів; але більшість брела по снігу пішки, бо в цій гористій місцевості користі з воза небагато. Після Служби Божої вони зібралися невеликими групками на мості і побіля нього, що було традиційним місцем для зборів у Ясіні. їхні уславлені на всю республіку строї, здавалося, зберегли щось від первісної величності татарів, які багато століть тому пробилися через перевал і лавиною впали на угорські рівнини. І мужчини, і жінки одягнуті в традиційні вишиті сорочки, але тут вони доповнювалися безрукавками-кептарями з вивернутої овечої шкіри, рясно вишитими і прикрашеними, та пальтами-сердаками, пошитими з коричневої грубої, подібної на повсть, тканини, багато вишитими червоною та помаранчевою вовною і прикрашеними великими помаранчевими помпонами. Жінки носили ззаду і спереду поверх спідниць великі запаски, щедро прикрашені срібним гаптом. Якийсь час ми стояли, спостерігаючи, як збираються і розходяться невеликі групи, а потім зігрівалися, вибігаючи на невисокий пагорб повз чеський цвинтар, на якому українські хулігани вночі розбили надгробки, до великого кам’яного обеліска, що стоїть на височині, підносячись над селом.
Цей обеліск спорудили якихось п’ять років тому, коли українська ідея починала набирати ваги, на пошанування збройного повстання в Ясіні у 1919 році.
Того року мешканці Ясіні та навколишніх територій піднялися супроти угорців, і їхні дії були настільки успішними, що вони спромоглися захищати крихітну вільну республіку в Ясіні протягом шести місяців, їхньою кінцевою метою було об’єднання з Українською Республікою, яку намагалися створити їхні побратими в Галичині, але коли ЗУНР розгромили поляки, стало зрозуміло, що і їхня власна крихітна держава впаде також. І справді, незабаром їхню державу сплюндрувала Румунія. Події минулої осені надали цій історії особливої ваги, тож на час мого приїзду вона починала трактуватися вже як національна сага. Природно, що обеліск був улюбленим місцем зборів українських товариств. Люди збиралися там і пильно вдивлялися у вузьку ущелину в бік Польщі. Протягом усієї своєї історії людство рухалося на південь; вони прийшли в Карпатську Україну з Галичини. Тепер віддані українці рахували дні, до тієї миті коли процес, як виняток, піде у зворотному напрямку.
На центральній вулиці я зайшов у будинок, де єврей шив кожухи. У невеликій кімнаті, обвішаній довкола овечими шкірами, шнурами, китичками, барвистою вовною та коралами, сиділи рудоволосий єврей—власник майстерні і його підмайстер. Обидва вони були в капелюхах, але складалося враження, що вони відмовилися від традиційного одягу. Як сказав майстер, пошиття кожухів було давньою традицією в його родині. До нього і його батько, і дід працювали у цій самій майстерні. «У селі є одинадцять майстрів, що шиють кожухи. Десятеро з них—євреї, і лише один українець, і він навіть не вміє пошити кожух, як належить»,—сказав він, сміючись.
Пошиття цих кожухів—дуже рідкісний мистецький промисел, що забирає багато часу. Майже весь перед кожуха покритий декором, а ще смуга декору тягнеться довкола спини. Пояси білої шкіри з трьома вплетеними рядами тонкої чорної шкірки, а також смуги чорної або темно-червоної шкіри, прикрашені отворами, в які вставлялись металеві очка, пришиваються до кожуха близько до країв. В інших місцях багате орнаментування виконується частково із застосуванням шкіри, а почасти—вишивки грубою вовною, урізноманітненою то тут, то там шовковою або золотою ниткою. Щоб пошити кожух, який коштує 400 корун, треба затратити близько тижня: два дні на приготування орнаментування, яке повністю виготовляється вдома, і шість—на пошиття. Вісім днів чоловічої роботи, як мені сказали,—це не вісім днів жіночої, коли господиня зривається раз по раз, щоб піти і зробити щось інше. Ці щедро прикрашені кожухи одягають лише у неділю, або при інших важливих оказіях, і чоловік зазвичай купує новий кожух на своє одруження та зберігає його все життя. На щодень одягають кожухи того самого покрою, тільки без такої кількості прикрас.
Опісля ми пішли в кінець села, щоб оглянути славетну ясінянську дерев’яну церкву. Кажуть, що церкві, яка самотньо стоїть на схилі пагорба, чотириста років, і що це найстаріша культова споруда в регіоні. Вона була малесенька і збудована повністю з дерева у формі грецького хреста. Дах був критий ґонтом, а від стіни десь із половини її висоти виступало вишукане піддашшя. Усередині все теж було із дерева. Вівтар був цілком ізольований православним іконостасом. Він був розкішно різьблений та розписаний і мав три обрядові ряди образів: нижній рад—із зображенням життя Христа, середній—дванадцять апостолів, а верхній—пророки. Іконостас мав троє дверей; ті, що в центрі, увінчані позолоченою короною і називаються «царські врата». У давні часи лише Верховний глава Церкви мав привілей входити в ці двері. Зараз, коли церква в руках греко- католиків, цей привілей збережено за священиками. Були там також дерев’яна купіль, дерев’яний канделябр та декілька давніх малярських робіт на дереві у візантійському стилі—зображення Святих Кирила і Мефодія, які принесли християнство на територію Чехословаччини. Священичі ризи висіли на стіні. Вони були із небесно-блакитного Дамаску, а смуга, що облямовувала їх, всередині мала жовтий колір Часто говорилося про створення національної Української греко-католицької церкви, на зразок національного відгалуження православної церкви в Болгарії та Румунії, і це виглядало як спроба зовнішнього вираження цієї ідеї. У подальшому я помітив, що це поєднання кольорів використовується також у багатьох інших церквах, і цей вибір був явно не випадковим.
Кажуть, що Ясіня завдячує своїм існуванням тільки цій церкві. Коли її побудували, дрібні крамарі стали укорінюватися поблизу, щоб забезпечувати потреби тих, хто приходив сюди по неділях. Чому церкву збудували саме там—ніхто не знає, але, за легендою ця церква з’явилася внаслідок дива. Кажуть, що там була лісова галявина, а сам ліс був ясеновий. Однієї ночі посеред лютої заметілі туди прийшов пастух з отарою. Він змушений був залишити овець і йти до Польщі сам. Коли навесні він повертався, то був певен, що вся отара замерзла. Та Бог їх порятував, і всі вівці щасливо щипали траву. На знак подяки пастух збудував церкву.
Небесно-блакитний і жовтий—це національні кольори не лише України, але і Швеції. Два роки тому невелика група шведів на чолі з професором університету здійснила довгу подорож Карпатською Україною. Вони вказали на національні кольори як на одну із багатьох характерних рис, спільних для обох країн, що, як стверджували вони, було достатнім для того, щоб припустити спільне походження чи принаймні дуже близькі контакти колись у минулому.
Цю теорію навряд чи можна підтвердити, виходячи лише із подібності прапорів, бо тоді можна було би припустити, що данці мають спільне походження з австрійцями і турками, а англійці—з французами і росіянами. Але є й інші, вагоміші спільні характерні риси. Однією з них є, до прикладу, наявність таких імен, як Рюрик, Аскольд та Дір, або близьких до них варіантів в обох народів. Іншою спільною рисою є подібність конструкції, виявлена в багатьох церквах (мені розповідали, про церкву у Швеції, яка є майже точною копією тієї, що в Ясіні) та схожість мотивів і візерунків у різьбі по дереву, зокрема, це стосується одвірків. Крім того, на ще ближчу спорідненість, яка виявляється у мотивах, що використовуються у вишивці, вказували і шведські, і чехословацькі експерти. Дотого ж, ніде більше на просторах між Карпатською Україною і Швецією не можна знайти звичаю справляння поминок з цілонічними випиваннями та співами навколо тіла; в той же час, цей звичай колись був повсюдним у Швеції, а в горах Карпатської України він ще й зараз часто трапляється.
Наскільки ця теорія є обґрунтованою—нефахівцеві важко оцінити. Близький контакт між шведами та українцями в дуже далекому минулому ніяким чином не виключений, бо якщо у фінів та угорців було спільне коріння в Центральній Азії, як це вже незаперечно доведено, то чому їхні сусіди-шведи й українці, аналогічно, теж не могли мати,—якщо не спільне походження, то, принаймні, дуже близьку спорідненість. Одначе, судячи із зовнішнього вигляду, правдоподібно, що численні збіги у мистецькому вираженні можуть бути лише наслідком однакових матеріалів
та подібного середовища.
***
Свідчення татарських набігів у чотирнадцятому столітті, які ми зауважили у селянських строях тоді, біля моста, є цілком очевидними як у Ясіні. так і в прилеглій місцевості. Це помітно не лише з пишноти і розкоші сердаків та золотих і срібних ниток у запасках—матеріалу, якому немає місця в селянських виробах у Східній Європі,—окрім як у Карпатській Україні, на Гуцульщині та в Галичині,—але і з того, як часто трапляються татарські слова в географічних назвах. Одним із найбільш вживаних серед них є «майдан»,—слово, що використовується по всій Азії для позначення рівного відкритого простору. У кожній із долин, через які проходили татари, донині є село з назвою Майдан. Окрім того, хоч і немає ніяких явних слідів мусульманських поселень, як навколо Вільна чи у Новогрудці, що на східних кордонах Польщі,—часом можна помітити татарські риси обличчя у представників місцевого населення. Особливо це помітно на територіях, прилеглих до Верецького перевалу, де, як вважається, отаборилася частина татар у той час, як основні війська долиною пішли далі в Угорщину. Цей тип обличчя був виразно притаманний літньому юристові, який часто навідувався до готелю «Коруна» в Хусті. Був би він одягнутий у відповідний одяг, то з його злегка мигдалевидними очима, опущеними вусами, темними густими дугоподібними бровами, і лисою, як відшліфоване страусине яйце, головою, то я мав би його за досконалого татарина, чи принаймні татарина з гравюр вісімнадцятого століття.
Ідучи по селу ми зустріли Климпушів. Три брати Климпуші були королями Ясіні. Проте вони були відомими і далеко поза межами рідного села своєю пристрасною відданістю українській справі, а ще більше—завдяки тій провідній ролі, яку вони відіграли у збройному повстанні в Ясіні в 1919 році. Дмитро, найстарший, був комендантом Січі (загинув під час наступу угорців у березні 1939 року) і його вшановують тепер не лише як патріота, але і як мученика”; Василь—голова Січі в Ясіні, а Іван, наймолодший. наглядав за двома родинними складами лісоматеріалів, побудованими, до речі, з чеських субсидій. У Хусті мені було особливо важко добитися, щоб мене їм представили, а потім я мав потішну розмову з двома молодшими братами. Я сидів поміж ними, повільно говорячи польською, і або один, або другий розуміли, що я казав і перекладали іншим. Одначе, коли вони з’ясували, що я, приїхавши до Ясіні, збираюся зупинитися в деревообробній школі, то стали відчутно напруженими. Тоді я не зрозумів, чому, але в Ясіні все стало цілком зрозуміло. Нікендай був чехом, і я був із ним в контакті. Той факт, що Нікендай був, безумовно, одним із найбільш симпатичних чехів, які коли-небудь існували, або те, що мене послав до деревообробної школи український чиновник в Хусті, для українців такого калібру, як Климпуші чи Гурка, мало важив. Я відчував, що мене накрила хмара підозри. Якийсь час брати міряли мене поглядом вздовж і впоперек та з голови до ніг, не кажучи ні слова.
Нарешті Дмитро сказав неприязним тоном: «Чи ви не проти пообідати з нами? Приходьте, якщо зможете принаймні годину посидіти за столом із двома німцями, не починаючи з ними їдкої дискусії».
Дмитро, який вів нас до вілли, що стояла через дорогу, видавався справжнім лиходієм, косооким і запекло жорстоким. Складалося враження, що він не надто готовий довіряти навіть тим своїм послідовникам у Ясіні, які вважалися «найнадійнішими». До того ж він у своїй новій уніформі демонстрував непогамовану гордість, охоче позуючи кожного разу, як тільки німці виявляли найменше бажання його фотографувати, а після обіду запитав у всіх нас, чи ми не маємо бажання зробити ще одну світлину. Вілла була дуже приємна, як для Ясіні, і обід був прекрасний—п’ять страв, і так багато місцевого бревді та пива, що у мене запаморочилася голова. Між іншим, німці, які сказали, що вони купують селянські вироби ручної роботи для німецької фірми, були просто чарівними, і ми безперервно балакали, за винятком нашого господаря, який, бідолаха, не говорив німецькою.
Після обіду я вирушив з одним із школярів у ролі гіда, щоб подивитися на іншу дерев’яну церкву, а також знайти когось, хто досі різьбить по дереву або робить дерев’яні інструменти, чим так колись прославилася Ясіня та її околиці. Хлопець, який, як я згодом виявив, був шкільним «коміком», дуже багато говорив, але я з натугою міг зрозуміти бодай п’ять слів зі ста. Він дуже запалився і почав штовхати мене в бік, коли розповідав справді цікаву історію. Я міг лише вловити, що у нього глибокий брак поваги до євреїв, і що він вважає, що теперішньою хвилею антиєврейських настроїв треба скористатися. Однієї ночі хлопці вибралися зі спільної спальні і пообрізали єврейські радіоантени, сказав він. Вони також познімали дроти, які рабин повісив над дорогами на виїзді з Ясіні,—як нагадування всім євреям, які, можливо, десь там будуть вештатись на шабат, що того дня їм не слід в кишенях носити гроші. Євреї встановили дроти знову на місце, але коли руйнації повторилися вдруге, вони, як я сам бачив, вирішили, що найкраще буде просто облишити їх, хай лежать на землі. Очевидно, інші «арійці» в Ясіні були не проти повторити цей жарт. Хлопець був сповненим запалу, тож наша прогулянка переривалася гаслом «Слава Україні!», як тільки ми когось зустрічали. Я зауважив, що відповідали йому з достатнім ентузіазмом, але ініціативи на себе не брали ані разу.
Знайти когось, хто б виготовляв вироби з дерева, виявилося неможливо. Але наприкінці я таки знайшов ткачів. Жінка скерувала нас до будиночка, що стоїть на схилі пагорба неподалік села. Нас відразу ж прийняли в темряві, яку розріджувало миготіння вогню. Дружина поралася біля печі, а в чоловіка була сієста на ліжку. Здається, вони зовсім не були здивовані, побачивши нас, і відразу тепло прийняли. Поки жінка вийшла, аби принести дещо зі своїх тканих робіт, я мав час розгледітися по кімнаті. Вона була типовою для цієї місцевості. Двері вели в кімнату з вузьких сіней, які ділили хату навпіл. Стеля була низькою, десь два метри від підлоги, а світло в кімнату потрапляло через два маленькі віконця на фасаді будинку. З того боку від дверей, де були вікна, тільки й вистачало місця для простої кухонної шафи з посудом. Під вікнами і аж попід ту стіну, що навпроти дверей, тягнулася дерев’яна лава, в кутку біля якої стояв стіл. У другому кінці кімнати біля стіни було просте дерев’яне ліжко, а далі в куті—найважливіша річ у кімнаті,—піч.
Піч була зроблена із запеченої глинотинькована і побілена. Вона нагадувала велику платформу, площею десь, може, у два квадратні метри, із комином посередині, який випускає дим через отвір у стіні в сіни. Сіни були відкритими аж до даху, а стіни по обидва боки сягали лише на висоту стелі у кімнатах. Таким чином, дим міг вільно циркулювати під усім дахом і якось шукати вихід поміж ґонтом або через піддашшя, які часто роблять відкритими. В інших будинках я часто бачив, що сволоки чорні й обвуглені, але, мабуть, загоряються вони вкрай рідко. По другий бік від сіней була кімната, умебльована двома ліжками і сервантом, але дуже холодна та безрадісна, і явно необжита.
Коли жінка повернулася, на руці в неї була велика колекція запасок, що їх носять ззаду і спереду поверх спідниць. Деякі з них були виконані в червоному кольорі взірцем «ялинка» із застосуванням незначної кількості срібної нитки; в інших же срібла було використано багато. Часто з’являвся також ромбоподібний мотив, характерний для Гуцульщини по обидва боки Карпат. Згодом, після належного умовляння, вона винесла розкішні відрізи товстої вовняної тканини, з якої роблять килими, ліжники, попони для коней, підстилки для возів тощо. Спочатку, коли тканина лише тчеться, то це часто досить широкі і довгі куски матерії. Але в такому вигляді її не залишають, а замочують у потік, залишають там на тиждень і в останній день вибивають весь час великою дерев’яною палицею. Від води тканина збігається, а биття робить її ворсистою. Тоді вона стає набагато теплішою. Основною барвою цих відрізів була коричнева або сіра—відповідно до природного кольору овець, з яких і отримували вовну; але впоперек тканини бігли яскраві смуги з явним переважанням помаранчевого кольору. Жінка ще потроху вишивала сорочки. Вони не були надто гарними. Найкращими мотивами в околицях Ясіні є суто геометричні, як у Галичині. Але її вишивка, хоча й дуже подібна до тієї, що побутує у цій місцевості, була зіпсована через заміну вузьких геометричних смуг, які мають бути під і над уставками на рукавах, мотивами із квіток, що розпускаються від хвилястого стебла. Окрім того, це вишиття не було достатньо щільним, а барви були занадто яскравими. Улюбленими традиційними кольорами були чорний, червоний і помаранчевий, проте зараз вишивальниці часто люблять додавати блакитний і жовтий,—мовляв, це звернення до національних кольорів. Чоловік і жінка, які мають дванадцять овець і невеликий клаптик землі з льоном, виготовляють для себе всі тканини від самого початку. Єдине, що їм доводиться купувати, це барвники, якими фарбують вовну для виготовлення запасок, а ще срібну нитку.
У коморі, вхід до якої був через веранду, що тяглася вздовж фасаду хати, у них стояла велика прядка із вовною, нерухомо прив’язаною до неї великим червоним бантом із бавовни, а біля неї в кошику, плетеному із лози, лежали клубки грубо спряденої нитки. У кутку стояла гарна прядка домашньої роботи для виготовлення тонших ниток.
Пооглядавши текстильні вироби ми посідали до столу. Тепер надійшла черга говорити чоловікові. Жінка принесла мені меду на тарілці. Він був посипаний цукром і такий неймовірно солодкий, що я зміг проковтнути його лише запивши багатьма склянками крижаної води з криниці,—і знову запанувала радісна тиша.
Чоловік був низеньким, радше навіть карликом, і мав променисті жваві темні очі; балакав із задоволенням і без кінця усміхався. Впевнено сказав, що є українцем, і охоче розмовляв про перспективи Великої України.
«Усі нації вільні, окрім нашої,—сказав він.—а чому б і нашій не бути теж? Ми маємо вугільні копальні і нафтові свердловини, вдосталь деревини, збіжжя, кукурудзи, корів та свиней. Ми могли би бути дуже багатою країною. Чому ми не вільні? А лише тому, що ми маємо це все на своїй території,—і чехи, поляки, росіяни та румуни не хочуть оце все втратити. Вони всі—як оси. Оса починає із старанного збирання меду з квітів, але коли законне збирання завершується, і вона не може більше нічого знайти, то починає забирати із гнізд інших ос. Ось на кого подібні наші гнобителі.»
Я запитав його, звідки він так добре знає польську мову. Він розповів, що народився в Самборі на Галичині, воював в українській армії, а потім був змушений емігрувати до Чехословаччини. Земля, на якій він живе, належить його дружині. У Самборі, де він має шмат землі, в нього ще є брати і сестри, є брат у Франції, який має крамницю, і, крім того, ще один брат в Америці. Він читає українську пропагандистську літературу, надруковану не тільки у Львові, але й в Америці.
Ми вже виходили з хати, а наш господар все ще говорив мені, що Галичина возз’єднається з Карпатською Україною протягом декількох місяців.
Початок читайте за посиланням:
