Творці Карпатської України без гриму і масок. Ч.3

З ініціативи М. Лебідя, ОУН (б) в перший же день захоплення німцями Львова, 30 червня 1941 року, провела в будинку «Просвіти» збори (близько 100 чоловік), на якому було обрано тимчасовий уряд під назвою «Українське державне правління» на чолі із Стецьком, так як Степана Бандеру передбачалося обрати вождем України.

В. Стахів був затверджений міністром закордонних справ, М. Лебідь – міністром безпеки, генерал В. Петрів – міністром оборони, а Р. Шухевич – його заступником і т.д. На цих же зборах було прийнято рішення, яке на початку липня було опубліковано в передовиці газети «Самостійна Україна».

У ньому було сказано: «Оновлена ​​Українська Держава буде тісно співпрацювати з Націонал – Соціалістичною Великою Німеччиною, яка під проводом свого вождя Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й усьому світі і допоможе українському народові визволитися з-під московської окупації». У наступному пункті цього рішення написано: «Українська Національна революційна армія, яка створюється на українській землі, буде і далі боротися з союзною німецькою армією за суверенну соборну Україну і новий лад у цілому світі».

Проголошення за підказкою М. Лебідя нової України та її уряду викликало гнів у Гітлера. Тому 5 липня в Кракові був заарештований С. Бандера, а 9 липня 1941 року у Львові заарештували Я. Стецька і найбільш активних членів його «уряду». Проте, Отто Віхтер, німецький губернатор в Галичині, продовжував вважати, що в Галичині слід відновити німецьке вплив, перерваний з падінням Австро-Угорської монархії. Він хотів перевиховувати українську молодь Галичини, виплекати в ній «галицьку регіональну свідомість», щоб в майбутньому «влити це свідомість в загальне німецьке». О. Віхтер вважав Галичину окремою територіальною одиницею, на якій проживає населення, що має «свій специфічний свідомість», яке сформувалося за 150 років перебування у складі Австрії.

За розпорядженням арештованого С. Бандери М. Лебідь що залишився на свободі,  став виконуючим обов’язки головного провідника ОУН(б). За завданням Москви М. Лебідю належало залучити ОУН(б) в боротьбу з підпіллям місцевих поляків, вороже налаштованого проти приєднання Галичини і Волині до України, яке відбулося  в 1939 році. Цим звільнити від цієї місії внутрішні війська Радянського Союзу.

На 2-й конференції ОУН(б) під головуванням М. Лебідя, яка відбулася в квітні 1942 року, констатувалося, що боротьбу за Соборну Україну слід почати боротьбою з її окупантами. Оскільки етнічні поляки Волині і Галичини «захопили» владу в свої руки, то вони нібито і є окупантами.

Справа в тому, що після приєднання в 1772 році Галичини до Австрії,  поляки, які проживали в Галичині, які складали більшість і залишалися при владі.

Тим більше вони залишалися у владі після повернення Галичини в 1918 році Польщі. Однак і після того, як в 1941 році Німеччина захопила Галичину, яка перебувала в складі Радянського Союзу, етнічні поляки за своїм менталітетом виявилися більш моторними у співпраці з німцями. Вони наймалися на службу в місцеву поліцію і органи місцевої влади, займали «керівні» посади і робочі місця в установах, конторах і т.д.

М. Лебідь в книжечці «Українська повстанська армія» (1946, с. 74-75) написав, що як керівник ОУН(б) він наказав чим скоріше закінчити акцію тотального очищення української території від польського населення з подальшим знищенням внутрішніх ворогів України; що до ворогів можна віднести  і тих, які боролися проти окупації не під прапором ОУН(б). Тому ОУН(б) вела «боротьбу з шовіністично налаштованими поляками, проти намагань поляків заволодіти важливими ділянками господарсько-адміністративного апарату західноукраїнських земель шляхом відсторонення українців».

На згаданій конференції все це було розцінено як незаконне захоплення влади поляками на споконвічно українських землях.

Отже, поляки є окупантами на споконвічно українській землі.

Конференція прийняла рішення запропонувати полякам поступитися українцям свої посади і робочі місця, а в разі відмови – знищувати їх як окупантів.

Оскільки поляки відмовилися виконувати таку пропозицію ОУН(б), то їх стали вбивати, а між українцями і поляками Волині і Галичини виникла міжнаціональна ворожнеча. Місцевих поляків захищала «Армія Крайова», яка діяла підпільно і  вела партизанську боротьбу з німецькими окупантами.

У свою чергу українці Волині створили «Поліську Січ», яку очолив Т. Боровець ( «Бульба»). ОУН(б) 14 жовтня 1942 року створила «Українську повстанську армію» (УПА) і зажадала від Т. Боровця, щоб «Поліська Січ» влилася в УПА, яку очолював Р-Д. Клячківський.

Однак ні Т. Боровець, ні «Поліська Січ» не поділяли ідеологію ОУН(б), а тому відмовилися від об’єднання з УПА. Тому ОУН (б) прийняла рішення розгромити штаб «Поліської Січі», а потім підпорядкувати собі розрізнені групи бійців «Поліської Січі».

18 вересня 1943 року УПА несподівано напала на штаб «Поліської Січі» і розгромила його, проте Т. Боровцю  вдалося втекти. За рішенням ОУН(б), ті загони «Поліської Січі», які відмовлялися підкоритися УПА, підлягали знищенню. Щоб врятувати життя своїх бійців, Т. Боровець віддав наказ про розпуск «Поліської Січі».

Таким чином, спецслужби Радянського Союзу в цьому плані переграли «Абвер», який створював ОУН для боротьби з Радянським Союзом. Бо для захисту ОУН(б) і її УПА від «Армії крайової» і польського населення Волині і Галичини доводилося втручатися німцям, відволікаючи на «заспокоєння» цього протистояння навіть регулярні частини своєї армії.

Командування УПА, як і командування «Армії Крайової» здогадувалися про те, «чия рука» розпалює це кровопролитне протистояння українців з поляками. Підполковник Влодаркевіч ( «Дам’ян»), командир одного з підрозділів «Армії Крайової», на свій страх і ризик, влітку 1942 року поїхав до Львова з наміром встановити контакт з керівництвом ОУН(б), щоб домовитися про припинення боротьби, але під час переговорів раптово помер. Капітан М. Фіалка в спогадах написав, що влітку 1943 року недалеко від міста Ковеля були по-звірячому вбиті (розірвані кіньми) обидва делегата «Армії Крайової», які прямували на переговори з командуванням УПА.

Хто заважав полякам і українцям Волині і Галичини примиритися – могли б розповісти секретні архіви КДБ СРСР. Однак і так ясно: М. Лебідь і його служба безпеки знали про примиренські настрої командування середньої та нижчої ланки УПА. Тому, як спецслужби Радянського Союзу, так і його агентура в ОУН(б), в тому числі підпорядкована М. Лебідю служба безпеки ОУН(б), заважали розвитку примиренська настроїв.

М. Добрянский в журналі «Віднова» (1985, №3, с. 50) з цього питання написав: «Ніхто не міг пояснити: хто віддавав накази, хто відповідав за кампанію, яка на десятиліття, а можливо і на століття отруїла відносини між двома народами – поляками і українцями».

Історики підрахували, що кровопролитне протистояння польського і українського населення Волині і Галичини забрало понад 200 тисяч людських життів в суперечці за те, хто «господар» на «споконвічно» своїй землі.

У селі Валуйки Львівської області 17-23 лютого 1943 відбулася 3-тя конференція ОУН(б) під головуванням М. Лебідя. Були присутні Р. Шухевич (“Чупринка»), В. Гармаш, З. Матла («Тарас»), Р. Кравчук («Петро») та інші. Вони критикували М. Лебідя і вимагали його відставки. Однак М. Лебідь не міг без дозволу Москви самостійно прийняти таке рішення. У Москві вирішили, що М. Лебідю краще подати у відставку і зберегти за собою службу безпеки, ніж опинитися взагалі не при справах і він незабаром після цієї конференції сам подав у відставку.

Виконуючим обов’язки головного провідника ОУН став З. Матла, а 27 січня 1944 командувачем УПА був призначений Роман Шухевич.

Під містом Броди Львівської області була оточена і розгромлена 14-а дивізія СС «Галичина» (18 тис. бійців). Вирвалося приблизно три тисячі її бійців, з яких близько двох тисяч влилися в УПА. В результаті УПА в тилу Червоної армії стала серйозною загрозою, і Москва прийняла рішення розпочати її знищення.

За порадою М. Лебідя, Р. Шухевич в квітні 1944 року сконцентрував з’єднання «УПА – Північ» під командуванням П. Олійника («Енея») та з’єднання «Холодний Яр» (УПА – Південь) під командуванням М. Свистуна («Ясеня») (близько 5 тис. бійців УПА) в урочищі Гурби, що у лісовому масиві біля села Антонівці Здолбунівського району Рівненської області. Нібито для нанесення спільними силами відчутного удару Червоної армії з тилу. Про це М. Лебідь своєчасно повідомив в Москву, і внутрішні війська НКВС (близько 10 тис.) під командуванням генерала Марченка оточили це угруповання УПА. Найбільш запеклі бої між УПА та військами НКВС були 21-25 квітня 1944 року. В результаті УПА зазнала непоправних втрат – було вбито і взято в полон 3588 бійців. Решті у села Буща вдалося вирватися з цього оточення.

Генерал СС Бергер, шеф головного в Україні бюро гестапо, провів з С. Бандерою бесіду, після якої він і інші керівники ОУН були випущені з місць позбавлення волі для продовження боротьби з Радянським Союзом. Одночасно німці надали допомогу УПА зброєю, боєприпасами і амуніцією.

Після закінчення Другої світової війни УПА налічувала близько 10 тис. бійців. М. Лебідь зумів переконати С. Бандеру в тому, що зведені великі підрозділи УПА важко маскувати і місця їх дислокації незабаром стають відомі внутрішнім військам Радянського Союзу. Тому УПА слід розосередити. Однак за допомогою М. Лебідя і інших агентів МДБ місця дислокації розрізнених підрозділів УПА все одно ставали відомі органам і внутрішнім військам НКВД. Не маючи зв’язку для виклику підтримки, розрізнені підрозділи УПА швидко одне за іншим знищувалися внутрішніми військами НКВД.

Потім М. Лебідь переконав С. Бандеру рятувати вцілілі підрозділи УПА шляхом їх передислокації в американську зону Німеччини. Для цього їм слід було приховано і невеликими групами перебиратися туди через Чехословаччину і Австрію до Західної Німеччини, щоб звідти групами, під вигаданими іменами розосередитися по всьому світу. Тому С. Бандера жив в Мюнхені під ім’ям Отто Папп. Тільки після того як С. Бандеру,  за завданням Кремля, в 1959 році було  убито Б. Сташинським, його діти дізналися справжнє ім’я і прізвище свого батька.

Починаючи з осені 1945 року, почалася передислокація підрозділів УПА в Німеччину. Однак командування внутрішніх військ НКВД від М. Лебідя точно знало про час і маршрути цієї передислокації. На їх шляху в ущелинах Карпат влаштовували засідки і УПА по частинам знищувалася. Тому передислокація УПА в Німеччину була припинена і відновлена тільки ​​навесні 1946 року. Першу групу УПА під командуванням «Громенко» безперешкодно пропустили до Австрії, щоб за нею пішли інші. У другій групі були два загони УПА під загальним командуванням Буллака, яка на території Словаччини потрапила в засідку і здалася в полон. Ті полонені, що проживали в Польщі, були видані польським властям, а решта – владі Радянської України. Аналогічна доля спіткала і інші групи УПА,  і тому небагатьом січовикам-бандерівцям вдалося дістатися до Західної Німеччини.

Петро Годьмаш

Сергій Годьмаш