Ясіня на шпальтах часопису National Geographic 1938 року — одні з перших кольорових світлин Закарпаття
У далекому 1938 році завдяки журналісту Джону Патріку та фотографу Роберту Муру в часописі The National Geographic Magazine вийшла стаття «Czechoslovaks, Yankees of Europe» («Чехословаки, янкі Європи»). Чудовий матеріал на 52 сторінки із 30 кольоровими світлинами відкрив для світу Першу Чехословацьку республіку напередодні Другої Світової війни.
Окремий розділ статті Джон Патрік присвятив одному з найколоритніших регіонів Підкарпатської Русі — Гуцульщині. Як побачив автор життя мешканців Ясіня, можна почитати в перекладі нижче:
«…У кінці ареалу проживання русинів, за кілька хвилин їзди на потязі від Польщі та далі на схід від Греції, лежить Ясіня.
Після побожного стояння у своїх прикрашених розписами храмах під час довгої меси, парафіяни зупиняються на подвір’ї, щоб помолитися або покласти квіти до розп’яття. Гуцули сильні, високі та дуже розумні, наперекір грубій простоті їхнього життя. Хоча вони русини, однак вони пишаються своїм українським походженням та мовою й уникають шлюбних відносин з іншими численними етнічними групами Підкарпатської Русі. Це маловідоме плем’я, оточене бар’єром карпатських гір, зберігало чистоту своєї крові та свій етнічний характер для наступних поколінь.
У нефарбованих дерев’яних храмах гуцулів Підкарпатської Русі немає місць для сидіння. Цей, недалеко від Ясіня, здається мандрівникам пошарпаним і суворим, однак всередині він щедро прикрашений священними розписами. Більшість гуцульського етносу живе у будинках без підлоги й димоходів.
На найсхіднішій околиці Чехословацького народне вбрання має ознаки поступового зникнення. Фабричне взуття тут конкурує із загостреними мокасинами, виготовленими з одного шматка шкіри та прив’язаними до ніг шнурками. Фірма «Батя» тут продає мало взуття, тому фермери й скотарі воліють зав’язувати м’яку товсту шкіру навколо кожної ноги. Йшов дощ — дехто все ще поєднує парасольки й кожухи шерстю навиворіт. Взуття на високих підборах контрастує з рештою одягу жінок та з загостреними мокасинами їх супутників.
Відразу після світової війни Америка надсилала їжу голодуючим русинам. «Я допомагала її розповсюдити», — сказала жінка. «Ми дали їм какао. Але вони не знали, що це їжа. Ми виявили, що вони змішують його з водою, щоб фарбувати фундаменти своїх побілених будинків».
Все ще лежав глибокий сніг, бо зими тут холодні й довгі. Колоди зносяться по крижаних гірках зі схилів гір. Деякі з них розпилювали, так само як роблять в Китаї — одним чоловіком, що стояв знизу, та іншим, який згори тягнув пилку. Деякі колоди будуть сплавляти по Тисі після того, як зійде крига.
Хоча деревину досі розпилюють вручну в горах східної Чехословаччини, багато колод формуються в лоти й пливуть вниз по річці Біла Тиса на парові лісопильні. Там, де потік вузький та звивистий, ця подорож захоплива та небезпечна.
Колоди на завантажених санях привозили на анахронічну парову лісопильню, яка могла розпилювати більше деревини за день, ніж сотня людей. Один старожил сказав, що «без роботи залишилося занадто багато чоловіків» — він сподівався, що лісопильня згорить…»
