П'ятниця, 05 травня 2017 17:04

Як мукачівці Ірині Галай вдалося здолати найвищу гору в світі Головна новина

Як мукачівці  Ірині Галай вдалося здолати найвищу гору в світі
На її вершині вже побувало більш як 3 000 людей, а понад 200 життів вона забрала назавжди. На неї мріють піднятися усі професійні альпіністи, втім, за статистикою, лише кожному 15 скелелазу це під силу.

 

 Для Ірини Галай 20 травня 2016 року завжди буде особливим днем. Саме тоді здійснилась її мрія: дівчина стала першою українкою в історії, яка підкорила Еверест і увійшла до Національного реєстру рекордів України.

Ірина розповіла The Ukrainians про те, як їй вдалося здолати найвищу гору в світі, через які небезпеки довелося пройти та як потрібно готуватися до схожих випробувань.

Підкорити Еверест: як закарпатці Ірині Галай вдалося здолати найвищу гору в світі

Ірино, коли ти надумала піднятися на Еверест?

Вперше я побачила цю гору, коли була в Непалі. Там познайомилася з людьми, які втратили знайомих у лавині під час землетрусу. Тоді й подумала: «Навіщо люди так ризикують життям? Це ж така небезпечна вершина!»

Та коли дізналася, що на Евересті ще не було жодної українки, то усередині немов щось загорілося. Через той вогник страшенно захотіла піднятися на вершину. А я дуже азартна людина й обожнюю змагання.

Ти раніше брала участь у чомусь схожому? Спортивних змаганнях у школі чи університеті, наприклад.

Ні. Мені дуже подобались точні науки — математика, фізика. Я часто їздила на різні олімпіади. Закінчила Національний авіаційний університет. За фахом — інженер-програміст.

У дитинстві спортом не займалась. Єдине — в шість років батько навчив мене їздити на лижах. І у вихідні, коли падав сніг, ми разом із ним їздили. Я змалку любила зиму та сніг. Сталося так, що гірськолижний спорт став для мене віддушиною. Мої батьки кажуть, що якби я від початку займалася спортом, то сьогодні була б олімпійською чемпіонкою. (Усміхається)

У мене витривалий організм. Нещодавно ми були на Аконкагуа (гора в Аргентинських Андах у провінції Мендоса, висота — 6962 м, — TU). У мене після сходження навіть тіло не боліло. Це після чотирнадцяти годин штурму, двох тижнів постійних переходів з величезними наплічниками та спуску вниз. Я просто себе налаштувала. У горах по-іншому не можна: треба бути готовою як морально, так і фізично.

Як відбувалася підготовка до сходження на Еверест?

Було дуже багато нюансів. Я прокидалась приблизно за три години до роботи. Йшла бігати о 6 ранку, як мінімум 15 кілометрів. Щодня в мене було тренування. У понеділок — фіткрос, у вівторок — бокс, у середу знову фіткрос, у четвер — стретчінг, у п’ятницю — скелелазіння, а вже у вихідні або кардіовправи, або силові тренування.

У понеділок — фіткрос, у вівторок — бокс, у середу знову фіткрос, у четвер — стретчінг, у п’ятницю — скелелазіння

Із роботи виходила о шостій вечора та їхала в зал. Поверталася додому опівночі. Я просто розуміла, що маю мету. Бо коли є ціль, яка тобі затьмарює голову, тоді не потрібно себе змушувати. Ти сама хочеш щось робити.

Зараз я себе змушую, а тоді такого не було. Навіть коли прокидалася й бачила, що на вулиці ллє дощ, то все одно йшла бігати. Навіть узимку бігала при температурі — 19. Я чітко знала, навіщо я це роблю. І пишаюся тим, що розвивала в собі таку силу волі. Бо я ж дуже люблю спати, але спорт мотивує.

Перед собою завжди треба ставити високі цілі. Наприклад, що за півроку я хочу пробігати 25 кілометрів. Або видрукувати фото і сказати собі: «Ось такою я маю стати». І багато працювати. Це змінює свідомість.

В людини є і друге, і шосте дихання, але ми цього часто не знаємо. В нашому організмі є дуже багато резерву. Лише наш мозок здатен зупинити нас, а тіло може все. (Усміхається)

А як щодо команди?  Як ти вибирала людей, з якими вирушиш у мандрівку?

Команда — це все. Мені з людьми дуже пощастило. Після землетрусу на своїй сторінці у Facebook я виставила фотографії на тлі Евересту. І написала текст, мовляв, поки не заб’ю свого бандерівського льодоруба на вершині цієї гори, то не заспокоюсь. Тоді я ще не знала, що на Евересті українок не було. Цю світлину прокоментував Віктор Бобок, написавши щось на кшталт «можу тобі в цьому допомогти».

Я промоніторила і з’ясувала, що Віктор — гід, який супроводжує на Еверест. Він мені сподобався. Спочатку ми разом піднялися на найвищий у світі вулкан у Чилі (Охос-дель-Саладо — «очі пустелі», висота —  6891 м, — TU).  Тоді він мені сказав: якщо я буду так само на Еверест підніматися, то не буде жодних проблем. І я наважилася. На вершину я йшла з Віктором і з нашим шерпом. Ще з нами був Павло, хлопець з Росії, але він вийти на вершину не зміг.

Як відреагували твої рідні і близькі на таку ідею? 

Немає батьків, які дуже просто відпустили б своїх дітей на таку гору. (Усміхається) Коли мама і тато в один голос заявили, що не пускають, то я подзвонила Віктору, який був у Мексиці. Сказала йому, щоби поговорив з моїми батьками, бо вони дуже хвилюються. Віктор прилетів у Київ, а вночі ми поїхали до моїх батьків на Закарпаття. Коли ти говориш мамі, що сильна і зможеш все, — це одна річ, але коли про це каже авторитетна людина з досвідом — зовсім інша. Батьки повірили Віктору.

Для мене це було дуже важливо. Всі друзі відмовляли мене й казали, мовляв, подивись, як там холодно, вітер. Наче я цього не знала. (Усміхається)

Я, напевно, так само відреагувала б, як і мої батьки. Своїх дітей я ніколи не відпустила б на Еверест. Тим паче після того, що я там побачила і пережила! (Усміхається)

Лише спорядження коштувало близько 10 тисяч євро. Загалом сходження обійшлося у близько 65 тисяч доларів

Були такі моменти, які від нас не залежали. Це просто удача, багато факторів, які мають скластися правильно і позитивно. Починаючи від шкарпеток і закінчуючи зубом, який у тебе болить. Кожна дрібничка важлива. Мабуть, так стали зірки.

І у мене було відчуття, що я це зроблю. В мене не було жодних сумнівів. Мій хлопець дуже відмовляв від цієї ідей й казав, що я себе переоцінюю. Хоча він ніколи не бачив мене в залі чи горах. А я там — зовсім інша! Та я наполягала на своєму. Моя сестра — перша людина, яка мене підтримала.

У яку суму обійшлися всі необхідні речі для походу?

Для Евересту важлива кожна деталь. Наприклад, мені писав гід, що потрібно взяти з собою термос, але термос конкретної фірми. Так було з усім — починаючи від килимків до білизни. На горі екстримальні температури, і це потрібно враховувати. Мені дуже пощастило, що була людина, яка добре підготувала мене. Я купувала все чітко за списком.

Лише спорядження коштувало близько 10 тисяч євро. Скафандр та взуття дуже дорогі. Загалом сходження обійшлося у близько 65 тисяч доларів. Це разом з послугами шерпів, спорядженням, їжею, дозволом на сходження на вершину тощо.

Була проблема з тим, де знайти такі гроші. Я зверталась до всіх своїх колег, але підтримали рідні. Моєю спонсоркою фактично стала сестра. Вони з чоловіком мають у Косино свій комплекс термальних вод. Інші люди допомагали вже тоді, коли побачили, що я горю цією справою.

Щодня приходила на роботу і думала про те, як зробити більше, аби назбирати потрібну суму. Думала, що компанія мені допоможе, але там у мене не повірили. Мій керівник сказав, що не дасть грошей мені на смерть. (Усміхається) Але чула про випадки, коли люди продавали квартири й автомобілі, щоби піти на Еверест.

Ти такий варіант розглядала?

Звісно. Якби я не піднялася на вершину торік, то цей рік почався би з того, що я далі планувала б, збирала кошти і думала про сходження на гору.

Розкажи, будь ласка, детальніше про мандрівку. Скільки часу вона зайняла і скільки етапів мала?

Спершу приїжджаєш у базовий табір, що розташований на висоті 5000 метрів. Впродовж тижня адаптуєшся до висоти. Потім переходиш на одну ніч у так званий середній табір — 5 700 м.  Далі підйом на 6 400 метрів, де перебуваєш довше — три або й чотири дні. Вирішальну роль відіграє висота 7000 метрів: якщо там адаптація відбувається добре, то можна готуватися до сходження на вершину. Вже з 7700 метрів постійно перебуваєш у кисневій масці.

Ми вийшли о 23:00 із 8 300 метрів — і вже о 6:00 були на вершині. Ми майже не зупинялася. Коли ідеш, то є перила — певні мотузки, до яких ти постійно кріпишся. Якщо хтось перед тобою, то тобі потрібно відчепитись, обійти його і потім знову причепитись. Це було єдине, що мене зупиняло.

Багатьох альпіністів ти так обігнала?

Так, у мене є постійне бажання бути першою. Хотілося всіх обігнати. Гіда у тім числі. (Усміхається)

Віктор для мене — авторитет. І ми з ним добряче на горі сварилися. Це було тоді, коли я дуже хотіла іти вверх, а він мене не відпускав, бо розумів, що треба іти повільно і що має відбутися адаптація. Завдяки своєму досвіду він чудово пояснював, де краще не поспішати.

На Евересті трапляється чимало й фатальних випадків. Ти не боялася ризикувати власним життям?

Вершина постійно була перед моїми очима. Я йшла до неї — і мене ніщо не могло зупинити.

Я не люблю зупинятися. Навіть коли вже наче немає можливостей, все одно мушу випробувати мільйон різних варіантів, аби на 100% впевнитись у тому, що зробила все можливе.

На Евересті часто трапляються летальні випадки. І це, до речі, найчастіше стається під час спуску, коли в людини просто не залишається сил. Це дуже велика проблема, бо часто люди, піднімаючись наверх, не думають про те, що їм треба хоча б 20% сил залишити на спуск.

Спуск, безперечно, швидший, але там теж треба іти. 90% різних випадків трапляються саме на спуску. Я бачила, як падали люди. У когось проявлялася гірська хвороба: мозок отримує великий стрес і намагається себе вберегти. Тоді він «відключає» руки і ноги. Людині здається, що вона мерзне, хоча одягнена дуже тепло.

На Евересті часто трапляються летальні випадки. І це, до речі, найчастіше стається під час спуску, коли в людини просто не залишається сил

У тебе таке було?

На щастя, ні. Мені ще й було спекотно в ноги. Навіть коли я піднімалася на Аконкагуа в дуже легкому взутті, то  все одно було комфортно. Хоча паралельно зі мною в такому ж взутті були поляки, і вони змерзли. Альпініст відморозив собі пальці, то ми йому життя допомагали рятувати. Тому це дуже індивідуально.

Як тебе сприймали інші мандрівники, які теж сходили на Еверест?

Бувало по-різному. До мене часто підходили знайомитись і називали «Барбі» через моє біляве волосся і куртки рожевого кольору. (Сміється) Коли я познайомилась з командою Discovery, то сказала: «Я стану першою українкою, яка підніметься на Еверест». А вони мені у відповідь: «Ти впевнена!?» І це додавало ще більшого азарту.

Коли я побачила свого кумира Улі Штека (швейцарський альпініст, — TU), про якого я читала книжки, то він ще в Тибеті на мене поглянув і сказав: «Ні, не треба тобі туди іти». Я була дуже сердита. Тому в мене була одна мета — довести всім, що я зможу.

Коли ми піднялися на вершину, то до мене підійшли американці та сказали, що бачили сильних жінок, але я все одно їх здивувала. Питали, як на висоті восьми тисяч метрів можна йти в такому темпі.

Але мене ще Віктор так налаштував: що менше часу ти там будеш, то краще. Не можна засиджуватися на горі, треба швидко спуститись і все. За час нашого сходження двоє людей померли. Там треба бути дуже обережними.

Що ви їли під час сходження? Напевне, треба було харчуватися продуктами з максимальною кількістю калорій, так?

З Евересту вже зробили бізнес. До 6 400 метрів тобі готують шерпи. Це входить у суму, яку ти платиш. Там є все, тому певний час про їжу не думаєш. А вже вище харчуєшся сам. Це батончики, всілякі енергетичні штуки, суха їжа, де в порції 2600 калорій. Впродовж 15 хвилин на горі калорії згорають. Я брала з собою цукерки, снікерси, але не було такого, що я там постійно хотіла їсти.

Що ти зробила першим, після того як піднялася на вершину?

Сказала нашому гіду: «Бобок, вмикай камеру і знімай. Я хочу бачити всі ці емоції збоку». Ми дістали телефони, розігріли їх. Віктор знімав, як я забиваю бандерівський льодоруб. (Сміється)

На вершині просто космос! Дуже красиво. Мене дуже вразила лінія горизонту, де чітко видно півкруг. Ти навіть говорити не можеш, бо ошелешений тією красою. Не могла повірити, що стою в точці, на яку ще вчора дивилась на фото. І, знаєш, досі не віриться.

Я намагалася щось говорити і навіть дзвонила батькам із супутникового телефону.

Бандерівський льодоруб, він у тебе особливий — рожевий. Чому так, що за історія з ним?

Він у мене вже давно. Я його зробила ще після гори Маттерхорн (вершина в Альпах на кордоні Швейцарії та Італії, висота — 4 478 м, — TU). Всі завжди сміялись, що я собі купую дівочі речі. Це дивно, бо люди, які ходять в гори, не дуже звертають увагу на свій зовнішній вигляд. Це зараз вже стало модно, а раніше було не так.

Я ж постійно шукаю щось інше, навіть трекінгові палиці знайшла фіолетового кольору з пушком. І одного разу хтось мені сказав, мовляв, ти би ще собі такий рожевий льодоруб купила. Я тоді подумала, що якби десь такий знайшла, то купила б. І так сталося. Ще стразами з усіх боків обклеїла той льодоруб. Зараз він як експонат, всі з ним фотографуються.

Не бачу в цьому нічого поганого. Можна мати гарний вигляд і в горах. І так веселіше. (Усміхається)

Як відбувалась адаптація після сходження? Як звикав організм?

Мій організм отримав стрес. Звичайно, дуже постраждало обличчя і волосся, через постійний вітер і сонце. Були такі ночі під Еверестом, коли я прокидалася від того, що замерзало все тіло, нога була такою твердою, наче камінь. Не відчувала її.  Але у таких випадках допомагала термальна вода.

Після Евересту набрала ваги, хоча я дуже рідко гладшаю. Також потім у магазини заходила з таким відчуттям голоду, що хотілося змести все з полиць. (Усміхається)

Все-таки зима — моя стихія, тому до неї мені набагато легше адаптуватися. Я нормально почуваюся у спеку, але не люблю її. Для мене -30 краще, ніж +30. Взимку вдома я відчиняю всі вікна і так сплю. Мені не холодно. Я так звикла і не хворію.

Зараз тобі не вистачає всього три сходження, аби стати не лише першою українкою, яка підкорила Еверест, а й першою українкою, котра здолала найвищі точки семи континентів світу. Які твої найближчі плани?

Нещодавно із подругою були на Ельбрусі (найвища вершина Кавказького хребта, висота — 5 642 м, — TU). На цю гору сходження було дуже легким. Ми за два дні піднялися. Паралельно з нами йшла група з шести альпіністів, які не змогли цього зробити. Уявіть, як їм було дивитись на нас — двох дівчат-альпіністок, які до того ж ішли з колонкою під музику. (Усміхається) Але це все роки підготовки і особливості організму. Якби я не потрапила в гори, то не знала б, що маю таку витривалість і  можу прилаштуватися до будь-яких умов.

Паралельно з нами йшла група з шести альпіністів, які не змогли цього зробити. Уявіть, як їм було дивитись на нас — двох дівчат-альпіністок, які до того ж ішли з колонкою під музику

У планах — піднятися на Мак-Кінлі (найвища гора Північної Америки, висота — 6 140 м, — TU). Зараз намагаюсь отримати візу в Америку. Улітку хотіла б підкорити ще Ушбу (одна з вершин Великого Кавказу в грузинському регіоні Сванетії, висота — 4 710 м, — TU), побачила її з Ельбруса  і просто закохалась. Це технічна вершина, там більше скелелазіння. Загалом у мене дуже багато планів, і  виконання програми «Семи вершин» також у списку. (Усміхається)

На всі вершини ти береш із собою український прапор. Це вже традиція?

Український прапор зі мною завжди. Тільки нещодавно, коли ми їхали в Росію, то мали пригоди: у нас його забрали. Ми ще з двома дівчатами хотіли 8 березня піднятись на вершину у вінках з прапорами і так привітати всіх жінок. Але однієї моєї подруги не впустили до Білорусі. Коли ми вже сиділи у літаку, то моїй подрузі сказали: «Дашо, вийдіть, будь ласка, з літака. Прийшла телеграма з Російської Федерації, що ви персона нон-ґрата». Для нас це був шок. Я думала спершу, що це жарт. Дашу зняли з борту, а у нас з іншою подругою забрали всю національну символіку, сказавши, мовляв, через те, що ми готуємо якусь акцію.

Коли ми прилетіли у базовий табір Ельбрусу, то побачили багато прапорів, які залишають після себе альпіністи. Спочатку я не знайшла нашого прапора, але потім придивилась і побачила, що наш завісили іншим. І я його забрала. Не хотіла його там залишати.

Яка твоя велика ідея? Навіщо тобі все це?

Альпінізм — мій спорт на всі 100%. У ньому є все, щоби бути цілком щасливою та задоволеною!

Одна порада нашим читачам.

Вірте в себе та свої сили, прислухайтеся до інтуїції та частіше виходьте із зони комфорту! Тільки тоді ваше життя буде яскравим і емоційним.

Усі фото із мандрівок надані героїнею.

Автор фото із Евересту — Віктор Бобок.

Текст Марічка Карпа

Джерело: theukrainians.org

Оцініть матеріал!
(0 голосів)


Переглядів: 63

Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Нагадуємо Вам, що редакція видання не несе відповідальності за зміст матеріалів, які розміщені користувачами сайту.
Реклама