Понеділок, 04 листопада 2013 21:48

Теодор Ромжа - народний єпископ, вбитий за особостою вказівкою Сталіна

Теодор Ромжа - народний єпископ, вбитий за особостою вказівкою Сталіна
Червень 1998 року став визначальним для греко-католиків краю. Після півстоліття гонінь, репресій, після примусового забуття та жорстокого знищення вістку із того світу подав воістину народний, всіма шанований єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Теодор Ромжа. Його вбивство відбулося за особистого наказу Сталіна і під чітким керівництвом Микити Хрущова. Вони знищили його тіло, але не зламали віру.



Загальноприйнято відзначати особливих людей у день їх народження. Однак на п’єдесталі визначних та видатних постатей Закарпаття є людина, яку відзначають тричі. Греко-католицькі священнослужителі, окрім щоденних згадок у святих літургіях, вшановують Владику Теодора Ромжу у квітні, коли він народився, наприкінці жовтня, коли помер, і в червні, коли пастир повернувся до свого стада, дарувавши світові віднайдення своїх нетлінних останків. Що це справжнє Диво, навряд чи комусь стане снаги заперечувати. Надто вже багато і Греко-католицькій церкві, і її служителям довелося пережити.

У ніч з 31 жовтня на 1 листопада у пекельних муках, проте незломлений, нескорений у Мукачівській лікарні помер єпископ Теодор Ромжа. Хронологію останніх його днів стало можливим відтворити завдяки численним спогадам тих, хто був поруч із Владикою, тих, хто брав безпосередню участь у виконанні смертельного вироку, і завдяки архівним матеріалам, які, свого часу засекречені, лише після багатьох десятиліть змогли стати надбанням громадськості.

План вбивства

Наприкінці 40-х років ХХ ст. на теренах області йшла жорстока боротьба із греко-католиками та насильне нав’язування православ’я. Від громади відбирали храми, непокірних священиків вбивали чи відправляли на каторгу. Особливо важливим було скорити єпископа, який, говорячи сучасною мовою, користувався беззаперечним авторитетом у закарпатців. Якби його вдалося зробити православним, витіснення греко-католиків було б значно простішим. Але він на умови радянської влади не пішов. І цим підписав собі вирок.

Йосип Сталін особисто розробив план заходів, які мали на меті відірвати греко-католицьку церкву від Ватикану і приєднати її до Руської православної. У тих документах немає свідчень, що була мета його вбити. Проте з часом таке рішення таки мало місце.

Хронологію підготовки злочину можна простежити за спогадами співробітника радянських спецслужб Павла Судоплатова, який брав безпосередню участь у цьому процесі. На пропозицію Микити Хрущова Сталін дав «добро» знищити «терористичне гніздо» Ватикану в Ужгороді. План полягав у тому, що співробітники КДБ організували автомобільну аварію. Проте з першого разу він не мав успіху: єпископ не помер. Отримав важкі поранення, проте не смертельні.

А далі був вихід Григорія Майрановського, начальника токсикологічної лабораторії НКВД. Його роль у смерті єпископа – фатальна. Його та його «Лабораторії Х». У 1930-1950-х роках вона ліквідовувала особливих «ворогів радянської влади». Після невдалого замаху, отримавши останні настанови Хрущова, Судоплатов та Марановський вирушили до Ужгорода. Останній і передав ампулу із отрутою кураре агентові місцевих органів безпеки, яку саме «взяли на роботу» у лікарню, до котрої був госпіталізований Владика.

Вдень, напередодні смерті Теодора Ромжі, у палату навідувався «юрист», який доповідав Владиці про хід слідства. Припускають, що то був сам Судоплатов, який прийшов, аби особисто пересвідчитися, як ідуть справи. Не виключено, що був там і Майрановський, який і передав агенту МВД «Одарці» ампулу з отрутою.

Остання подорож

Остання архієрейська подорож єпископа разом із кількома священиками та семінаристами розпочалася вранці 25 жовтня. Вони саме їхали на освячення храму у с. Лавки. Після літургії та обіду у дружній обстановці вперше за довгий час зітхнув з полегшенням: мабуть, час його смерті не сьогодні… Але прийшло попередження від селян, які побачили на краю села людей у військовому. Від’їзд перенесли на наступний день. За спогадами семінаристів, жителі села всю ніч охороняли єпископа, аби нічого з ним не трапилося.

Наступного дня вирушили до Ужгорода по маршруту приїзду – через с. Іванівці. Один із семінаристів з роками розповість, що запам’ятав того дня:
«Від села ми від’їхали десь на два кілометри, як зауважили, що за нами суне 12-колісна вантажна машина студебекер. Коли вона наблизилася до нас, я сказав про це візникові, той оглянувся і направив коней на лівий бік дороги. На це і студебекер узяв вліво. Візник повернув коней вправо. Ми все це бачили, бо сиділи спиною до напрямку руху… Сила зіткнення відкинула нас, семінаристів, і отця-секретаря метрів на 10 в поле, візник упав між коні. Єпископ Теодор та отець Даниїл опинилися на дорозі між рештками коляски, яка від удару перетворилася на купу трісок… Тільки-но вони зауважили, що ми оживаємо, підбігли до нас і почали бити, особливо старалися влучити в голову чимось металевим…».

Дорога у той час була безлюдною. Згадують, що водій машини перед самим зіткненням вискочив із кабіни. Вісь і залізну конструкцію екіпажу покрутило, як м’яке тісто, коні з поламаними ногами понастромлювалися на уламки коляски, плутаючись в упряжі, спочатку страшно іржали, але швидко затихли. Від наїзду у студебекера відламалася залізяка, уламок якої пробив мотор і заблокував вентилятор, від чого машина зупинилася. Справжнє Диво, бо, зупинившись, вона опинилася за 15-20 см від голови Владики…

Студебекер

Смертельне лікарняне ліжко

Операцію Владиці і всім, хто його супроводжував, робив тодішній головний лікар хірургічного відділення Олександр Фединець. Найбільше після аварії постраждала голова єпископа: був перелом нижньої щелепи у двох місцях, рани у ротовій порожнині (цілими залишилися всього 7 зубів). Вздовж гомілки були відкриті рани, все тіло вкривали садна, синці, подряпини, які були здебільшого наслідком побиття.

Доглядала Теодора Ромжу сестра Теофіла, яка через півстоліття зуміла впізнати останки єпископа, бо знала всі травми, яких він зазнав, і таким чином підтвердила, що це не хто інший, як Владика. Свої спогади про дні у лікарні вона видала окремою книгою. У ній згадує доктора Бергмана, головного лікаря лікарні, який на період лікування священнослужителя, попри відсутність потреби у нових кадрах, бере на роботу молоду санітарку Одарку. У сестри Теофіли вона одразу викликала осторогу. Інтуїція її не підвела.

На п’ятий день перебування у лікарні, тобто 31 жовтня, на прохання Теодора Ромжі до медзакладу прибув отець Даниїл, аби висповідати та причастити Владику. Того дня, як пригадує сестра Теофіла, єпископ був у гарному настрої, почував себе значно краще, навіть пробував ходити, самостійно зміг поголитися. До слова, про гоління. Переважно, на старих фото єпископ Теодор із бородою. Проте збрив він її у 1946, коли вороги почали розпускати плітки, мовляв, носить бороду - перейшов у православ’я. Це настільки обурило Владику, що опанувавши емоції, збрив її повністю.
Покращення стану єпископа явно спрацювало сигналом до рішучих дій. По обіді до нього завітав, як уже згадувалося вище, «юрист», а потім, пізно-ввечері, приїхала Ігнатія Гаревич, мати-настоятелька Чину Святого Василія Великого. Доктор Бергман просив матір-настоятельку повпливати на сестру Теофілу, мовляв, та не виконує його розпоряджень, не відходить від Владики, не відпочиває, а є сестрички, які б радо доглядали за єпископом. Не послухатись сестра-василіянка не могла.

Коли ж випала нагода кілька хвилин поговорити із настоятелькою, пояснити, чому не може відійти, що чатує небезпека на кожному кроці… За ці кілька хвилин уже все було зроблено: сестер лише повідомили, що Владика помирає. Масаж серця, ін’єкція адреналіну у серцевий м’яз вже не допомогли. Народного єпископа не стало.

Анатомія отруєння

Тоді лікарі вирішили, що Теодора отруїли ціаністим калієм, давши вдихнути йому смертельну речовину. Отож, зійшлися на думці, що смерть внаслідок вдихання отрути настала хвилин за десять. Однак в архівних матеріалах Павла Судоплатова згадується речовина кураре. У сучасні дні, коли мощі Владики віднайшли священики, стало можливим встановити речовину, використану для вбивства.

Кураре – дуже сильна південноамериканська отрута. Згідно з довідкою, яку надав головний хірург лікарні св. Ласло у Будапешті, де й проходила експертиза, ця речовина викликає параліч нервових закінчень, які передають імпульс руху. Перешкоджаючи проходженню у м’язи діафрагми, вона спричиняє смерть від задухи.

Так Владиці довелося страждати не тільки від звичайного болю, від переломів нижньої щелепи, яку нерухомо прикріпили до верхньої, а в останні хвилини життя, після отруєння – від повільної задухи, яка супроводжувалася сильними спазмами. І це при цілковитій свідомості і збереженні больових відчуттів…
Радянська влада досягла свого – фізично розправилася із Єпископом, проте вона не змогла його викорінити із народної пам’яті. Зерно Божого слова, яке він посів серед закарпатців, серед священиків дали плоди: попри гніт, заборону церкви, греко-католики вистояли і зуміли з часом повернути собі право вільно обирати і віру, і собор, а зіслані у Сибір, Колиму та інші віддалені місцини поширили католицьку віру на землях, де споконвіків всі були православними…
Покійний отець Йосип Васков, який був одним із священиків, які віднайшли мощі єпископа Теодора, при розповіді про Владику казав, що «Бог завжди знає, як зло перетворити на добро». І чи не так сталося із греко-католицькою церквою на Закарпатті?!

Для довідки:

Відомо, що внаслідок репресій, ще до заборони греко-католицької церкви на Закарпатті (лютий 1949 р.), 35 священиків засудили до заслання чи смертної кари. З них додому із таборів повернулися 20. За 1949-1950 рр. ще 94 священики були засуджені на 25 років ув’язнення і заслання до таборів Сибіру та Казахстану. З них 16 там і померли. У тюрми і табори ГУЛАГу було заточено 128 греко-католицьких священиків, фізична праця яких безсоромно використовувалася на різних об’єктах будівництва «світлого майбутнього». Ті 46 священиків, що залишилися вдома, попри постійний нагляд та репресії, в умовах підпілля продовжували свою пастирську діяльність.

Олександра Попович, ФЕСТ
Оцініть матеріал!
(2 голосів)


Переглядів: 853

Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Нагадуємо Вам, що редакція видання не несе відповідальності за зміст матеріалів, які розміщені користувачами сайту.
Реклама