Вівторок, 19 лютого 2019 11:32

Патріарх УжНУ Василь Гомонай допомагає людям полетіти на Марс

Патріарх УжНУ Василь Гомонай допомагає людям полетіти на Марс
24 лютого 2014 в інтернет-виданні "Медіа Центр" було опубліковане інтерв'ю з всесвітньо відомим вченим фізиком, хімиком доктором хімічних наук Василем Гомонаєм. Думки патріарха української фізичної і хімічної науки не втратили актуальності і в наше неспокійне сьогодення.

 

Патріарх УжНУ Василь Гомонай допомагає людям полетіти на Марс

Інтерв'ю з науковцем, ім'я якого навіки записане в історію хімії України, Республіки Мальта, Алжиру, Москви

Стратегічно важливі в радянські часи й актуальні донині розробки належать закарпатському науковцю, який читав свої лекції студентам України, Республіки Малі й Алжиру, співпрацював з Інститутом медико-біологічних проблем АН СРСР, низкою закарпатських підприємств, а також зробив важливі дослідження в екологічній сфері. 24 лютого йому, доктору хімічних наук, професору Василю Гомонаю, виповнюється 81.
 

Нівроку! – вихоплюється майже в кожного, хто бачить цього життєрадісного викладача за кермом автівки, якою він бадьоро приїжджає на роботу – хімічний факультет УжНУ, де 40 років очолював кафедру, звідки починався й триває донині його шлях у науці.

Поради мудрого науковця сьогодні на вагу золота, праці його відомі в усьому світі. Ім’я цього закарпатця навіки записане в історію хімії України, Республіки Мальта, Алжиру, Москви, де навчав інших студентів природничої науки, мав спільні з ними проекти й дослідження.

Доктор хімічних наук, професор, завідувач кафедри фізичної та колоїдної хімії УжНУ (1971–2011 рр.), заслужений професор Ужгородського національного університету, член Наукової ради «Каталіз та його промислове використання» НАН України, член Угорської академії наук, зовнішній член Угорської академії наук Соболч-Сотмар-Берегського відділення, «Винахідник СРСР», видатний учений в галузі фізичної хімії, засновник наукової школи каталізу на Закарпатті.

Звань, нагород та відзнак у цієї людини чимало. Навряд чи можна охопити всі, навіть найважливіші події життя Василя Гомоная в одному інтерв’ю. Тому до вашої уваги – найяскравіші враження з життя, насиченого наукою і відданістю великій справі.

ЗА 6 РОКІВ ПІДГОТУВАВ ДВІ КАНДИДАТСЬКІ ДИСЕРТАЦІЇ – З ФІЗИКИ ТА ХІМІЇ, АЛЕ ЗАХИСТИВ З ХІМІЇ

  • Василю Івановичу, як ставиться сім’я до Вашого бажання і тепер викладати, адже пари – це в будь-якому разі трохи стрес?

– Я не можу нічого не робити. Звик до великого навантаження, так що для мене робота – єдиний вихід. Сім’я мене підтримує, дружина навіть радіє, що я на роботі, а не вдома, каже, що інакше не знав би, чим себе зайняти (усміхається).

  • Чи пам’ятаєте свій перший день, проведений в університеті?

– Пам’ятаю, звісно. Було багато нових вражень. На курсі нас було 25 осіб, завжди панувала приємна атмосфера, тому після закінчення вишу майже всі залишилися друзями. І тепер часто зустрічаємося.

 

Відверто кажучи, я хотів бути фізиком, розвивав ці вміння. Так сталося, що після школи мене рекомендували без іспитів в Одеський радіотехнічний інститут. Я взяв квитки, мав їхати. Але один із знайомих нашої сім’ї порекомендував: «Не їдь у те бандитське місто, немає там нічого, а в нас такий хороший хімічний факультет, ми тут займаємося спортом». Словом, так наговорив, що батько здав квитки, а я вступив на хімфак в Ужгороді.

Займався також і спортом. Одного разу пішов стрибати з парашутом. Важив тоді кілограмів 30–40, тому мені сказали: «У нас парашути – матеріальна цінність, а тебе понесе з ним. Якщо хочеш – іди в радіогурток».

Після закінчення вишу три роки пропрацював на кафедрі ядерної фізики, бо там потрібен був хімік. За цей час написав кандидатську. Я відповідав за радіоактивні ізотопи – на той час стратегічний напрям у науці. А коли вступав до аспірантури, то потрапив під опіку до доктора хімічних наук, професора П.Стадника й вирішив бути хіміком, залишивши вже готову кандидатську з фізики. Вона стосувалася важливих досліджень, пов’язаних з добуванням нафти – я вже підготував був навіть теоретичні розрахунки. Закинув усе це й уже за три наступні роки зробив кандидатську з хімії.

  • Не шкодували про такий вибір?

– Ні, не шкодував. Пізніше я зрозумів, що зробив усе правильно. Я в хімії зумів зробити набагато більше, певним чином був пов’язаний з космічною тематикою: займався метаном, мав договори з космічними лабораторіями.

Все обладнання, яке є в лабораторіях хімфаку, отримував через договори і завдяки розробкам. Пропрацював 40 років завідувачем кафедри фізичної та колоїдної хімії, створивши новий напрямок досліджень з каталізу.

У ході наукової роботи, ще під час навчання в аспірантурі, було чимало ситуацій, пов’язаних з моїми розробками. Так, доктор хімічних наук, професор П. Стадник, який до мого призначення був завідувачем кафедри, а також моїм науковим керівником, доручив мені одне з досліджень з метаном. Я провів досліди, надав висновки, записи діаграм, зроблені протягом двох років. Але під час дослідів я не виявив того ефекту, який був потрібен професору. І він написав на мене рапорт на відрахування з аспірантури.

Під час дослідів у мене ніколи не було інших продуктів, крім вуглекислого газу і води. І тут під час аналізу з’явився формальдегід. Я почав з’ясовувати, в чому справа. А вийшло так, що платина обірвалася і впала. Кварц почав каталізувати. Тож моя перша стаття, що стосувалася цього явища, була опублікована у 1968 році під назвою «Окиснення метану в формальдегід у кварцовому реакті». А минулого року в Новосибірську, де я колись захищався, її переписали повністю, без жодного сорому, і назвали «Каталітичне окиснення метану в кварцовому реакті». З одного боку, прикро, з іншого, це доводить, що до сьогодні тема актуальна. Я хотів написати їм, а потім передумав: ну їх.., тим паче, що на міжнародному рівні знали про мої дослідження, бо найвищі виходи метану сьогодні ніхто так і не отримав.

  • Знаємо, що Ваші дослідження лягли в основу створення сучасних систем життєзабезпечення в замкнутих просторах на космічних кораблях та підводних човнах і, по суті, наблизили політ людей на Марс…

– Ці дослідження пов’язані з розробкою способу фізико-хімічного синтезу вуглеводів з формальдегіду. Шість років тривали договори з Інститутом медико-біологічних проблем АН СРСР. Тоді було максимальне сприяння розробкам.

Ми розробили метод, за яким створили систему життєзабезпечення в обмеженому замкнутому просторі, зокрема космічних кораблях, підводних човнах тощо. І цього року вже перших людей готують до польоту на Марс, який триватиме три з половиною роки. Використовують саме цей метод.

Нашу систему перевіряли в Інституті космічних проблем на трьох космонавтах, які прожили у замкнутому просторі без їжі, води три з половиною роки. Суть полягає у тому, що продукти людської життєдіяльності перетворюються на вуглекислий газ і воду. А людині треба дихати повітрям, тоді теж виходить вуглекислий газ. Тож воду у космічному кораблі розкладають на водень і кисень. Воднем вуглекислий газ перетворюють до метану, а далі на моїх каталізаторах метан до формальдегіду, формальдегід на глюкозу, глюкозу на крохмаль – і маємо білки, а відтак і замкнутий цикл. Звідси і кисень для регенерації.

Спочатку ми випробовували це на щурах, були й невдачі, але через певний час мій колега з Інституту медико-біологічних проблем АН СРСР написав, що вперше у світі вдалося завершити замкнутий цикл для космонавтів, і я радію, що вклад у ці дослідження зробив і я.

З 8 ТИСЯЧ ДОЛАРІВ ЗАРПЛАТИ ОТРИМУВАВ ЛИШЕ 350, ВСЕ ІНШЕ – НА БЛАГО ПАРТІЇ

  • Розкажіть про роботу в Республіці Малі, Алжирі. Чи не виникало бажання залишитися там?

– Там було дуже добре працювати. Я організував для студентів Республіки Малі лабораторію. Спочатку дивно було, що тамтешній ректор не вимагав навчальних планів від мене. Я звик до перевірок, а тут мені кажуть: «Мсьє, Ви професор з іншої країни, я вас не буду перевіряти. Ви покажете нам, що знаєте, а потім побачимо».

Коли я їхав додому на канікули, ректор каже: «Ось тут японські, німецькі, інші фірми, які випускають прилади. Виписуйте все, що хочете, і на будь-яку суму. Головне – щоб ви могли виконувати лабораторний практикум». Коли я повернувся, столи вже були готові, прилади підключені. Мені здавалося це фантастичним, зрозуміло, що з таких умов не надто хотілося виїжджати.

Як професор, я проводив дві пари на тиждень, мав 50 асистентів. Оклади були теж високі. Якщо третій радник посольства отримував 350 доларів, то у мене в Малі була зарплата 8 тисяч доларів на місяць. Але з них я отримував 350 доларів. Усі інші гроші йшли на благо партії.

Коли працював в Алжирі, моя місячна зарплата становила 13 тисяч доларів. З них я мав 1100-1200 доларів. А мій колега, який вже 15 років працював за кордоном, мав отримувати вже 50 тисяч доларів на місяць. За ним постійно стежив один кадебіст. Цей науковець з усієї суми теж отримував тільки 350 доларів. Коли повернувся з-за кордону, міг мати пенсію в межах 45 тисяч доларів. Просив хоча б 300 доларів, а виділили йому врешті 1200 чи навіть 1100 гривень.

Такий час тоді був: правила однакові що для науковців, що для олімпійців чи співаків. Єдине, що я придбав собі за валюту, – машину «Волгу», на якій їжджу до цього часу. Мені пропонували залишитися за кордоном, давали машину, квартиру. Але тут була рідня, та й взагалі не було можливостей виїхати: коли ми сідали в літак, щоб вилетіти за кордон, представник посольства забирав у нас паспорти, і вже на чужині ми ходили з папірцем замість паспорта. Повертали документ, коли й ми поверталися.

Одного разу мені колега каже: приїжджай на відпочинок на два тижні, я маю квартиру в Парижі. А я розказую, що зайнятий. Він дивувався, бо ж канікули були в той час у виші, та й роботи як такої не було. Я ж не міг йому сказати, що безпаспортний і що без грошей. Я долара тоді не бачив, не мав на руках, хоча на рахунку було. Отримував виплату лише чеками.

  • Наскільки малійські чи алжирські студенти відрізнялися від наших?

– Студенти в Республіці Малі й Алжирі були настільки зацікавлені у знаннях, що я дивувався. Для наших студентів скільки б підручників не видавав – не потрібно нічого. Там видав два чи три підручники французькою – і студенти майже відразу їх розбирали. Вони готувалися до конкурсного відбору на роботу, піклувалися про майбутнє.

  • У чому ж тоді проблема сучасної освіти, як Ви гадаєте?

– Проблема у тому, що в країні майже нічого не виробляють, нема робочих місць. Колись ми готували спеціалістів, і їх одразу забирали на практику, потім на роботу на заводи Закарпаття. Одні випускники хімічного йшли працювати в школу, інші – на завод. Я возив студентів навіть на завод у Дніпродзержинськ. А тепер нема ні приладів, аби студенти могли займатися, ні перспективи після закінчення вишу. Не всі ж поїдуть за кордон. А така ситуація породжує відчай.

  • Яким у Вашому розумінні має бути класичний університет?

– Оксфорд чи Кембридж – це мрія, хоч наші університети при союзі теж були непогані. Тоді в Україні було шість університетів – на пальцях можна було перелічити. Тепер повідкривали безліч, а для чого і кого вони готують? Докторські, кандидатські хто тепер пише? Купи-продай все.

У час мого навчання спізнитися на лекцію чи пропустити її було цілим конфліктом. Сьогодні студент може не ходити тиждень-два. Та й сучасні тестові системи – то не навчання. Як можна знання точної науки перевірити за допомогою тестів? Адже деякі формули потрібно розписувати на кілька аркушів, а там варіанти відповідей лише скільки…

Сьогодні дуже багато відповідальних і дуже мало тих, хто насправді відповідає. Зрозуміло, що були такі часи, коли було важко, був і відчай, але була атмосфера, а зараз нема такої атмосфери: чесності, співпраці, науковості.

В АЛЖИРІ ЛЕДЬ НЕ ПОЗБУВСЯ ЖИТТЯ: НА ЩАСТЯ, КИНДЖАЛ ЗУПИНИВСЯ МІЖ ЛОПАТКАМИ, А НЕ В СЕРЦІ

  • Чи пригадуєте якісь цікаві ситуації під час викладання?

– На практичній з органіки один викладач дав студенту роботу: переганяти речовину. Той у невеликій колбочці залишив речовину на лабораторному столі і пішов здавати колоквіум. Неподалік стояли дівчина й хлопець, а я – біля вікна. І тут як вибухне! Пробило наскрізь лабораторний стіл. Я дивися у вікно і бачив, як скло вигнулося назовні і розсипалося на дрібні частинки.

Чимало було курйозних випадків. Один студент без штанів бігав факультетом, бо розбив колбу з сірчаною кислотою, а викладач йому приніс свої штани, більші на кілька розмірів.

  • Скільки годин у день присвячуєте науці?

– Коли готував підручники, то й 6-10 годин після пар сидів, а зараз менше. Коли потрібно студентам показати якусь статтю, яка лише англійською опублікована, то перекладаю її. Роботи завжди є. Маю дипломників, курсовиків, консультую їх.

Нині зі студентами-екологами активно співпрацюю, маємо хороші роботи в науковому віснику опубліковані, та й прикладне значення цієї роботи чимале. Наприклад, вимірювали екологи в місті формальдегід: ходили по Ужгороду в пошуках, бо ніяк не могли знайти цю речовину. Тоді я кажу, що біля кожного автомобіля його багато. Вони не вірили спочатку, а коли виміряли, то вже почали доповідати про його вміст у вихлопах машин не тільки в Україні, а й за кордоном. Ми приблизно 4-5 років тому озвучили цю проблему в екологічному віснику, і лише після цього в Україні почали вимірювати вміст формальдегіду в повітрі.

До речі, ужгородців не варто лякати надто брудним повітрям, бо рівень забрудненості насправді такий самий, як і в інших містах. Адже у Києві, коли дорога 4-смугова і кожна автівка викидає цю речовину, то сумарна кількість буде значно вищою. А в нас на вулиці великий вміст виявляють, бо закарпатці їздять на старих машинах, привезених з-за кордону. А загалом на одиницю площі кількість формальдегіду в нас така, як і в більшості міст.

  • Чим ще займаєтеся у вільний від науки час?

– Люблю фотографувати: куди не їжджу – камера постійно зі мною. Маю фотоапарат “Зеніт”, сам проявляв фотографії, досі роблю фотопортрети дітям і онукам. Все життя займаюся спортом. Колись наша команда викладачів була п’ятикратними чемпіонами з волейболу. Також я гімнастикою займався, штангу піднімав, ніколи не сидів без діла. Завжди рухався і зараз без руху не можу. Моя пошкоджена нога, на яку сьогодні шкутильгаю, – від спортивних травм. У молодості мені стрибнули на суглоб, розтрощили його, і тепер я вже з палкою.

До 50-ти років ще й за кордоном грав у складі команди Союзу. Коли працював в Алжирі, найкраще пробіг 100-метрівку. Спорт додавав сил у важкі періоди життя. Під час роботи в Алжирі на мене напали просто посеред вулиці. То були часи війни в Афганістані. Ударили ножем у спину. Хотіли в серце, але я повернувся за своєю дружиною, яка трохи відстала, – і кинджал застряг між лопатками.

  • Які цінності поважаєте у людях, чому найбільше радієте?

– Порядність, чесність, інтелект. Я зустрічався з багатьма розумними людьми, і не було між нами мовного бар’єру. А коли бачиш людину, яка все заперечує, зацікавлена лише у збагаченні, то мені дуже дивно з такого. Радію, що живий, що маю хорошу сім’ю, маю дітей, онуків, правнука. Живемо з дружиною понад 55 років. Цим тішуся. Вважаю, що зробив і роблю все, що від мене залежить.

Редакція Медіацентру щиро вітає шановного іменника з поважною датою. Бажає міцного здоров’я, довгих років плідної праці, гідних послідовників!

Наталія Каралкіна
Фото Роберта Паппа
 
 

 

 

Оцініть матеріал!
(0 голосів)


Переглядів: 301

Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Нагадуємо Вам, що редакція видання не несе відповідальності за зміст матеріалів, які розміщені користувачами сайту.
Реклама