Понеділок, 18 лютого 2019 19:36

«Жінка, яка проводила з нами вступні іспити, прийшла до ректора й пояснила ситуацію, що ми вчили русинську мову, української не знаємо»

«Жінка, яка проводила з нами вступні іспити, прийшла до ректора й пояснила ситуацію, що ми вчили русинську мову, української не знаємо»
Відомий гунгаролог Петро Лизанець про свою національну ідентичність та «малу Батьківщину» – Ізвор.

 

Про Петра Миколайовича Лизанця я чула багато, але про те, що буду з ним колись говорити особисто, і не мріяла…

Коли розпочали розмову, то професор одразу ж поцікавився, звідки я про нього дізналася. Я сказала, що народилася недалеко від його рідного села, і вже хотіла розпочинати інтерв’ю, як пан Лизанець продовжив розмову про рідні краї. Так ми розговорилися про ситуацію зміни назви його рідного села Ізвор на Родниківку. Справа в тому, як я вже дізналася від Петра Миколайовича, що в період Радянського Союзу історичну назву села Ізвор змінили на Родниковку, а пізніше, в українському варіанті – на Родниківку, оскільки росіяни переклали її як «родник». Я ж зауважила, що люди і зараз говорять не «Родниківка», а «Звур» і продовжила слухати…

-       Безпосереньо, правильно – Звур, говорять як: «живу на Зворі», гір багато там…але для звучання й наукового рівня – Ізвор. Це загальслов’янське слово. «Ізвор» – ізвергається вода із землі, у хорватській, сербській мовах, всюди «Ізвор». Я звідти це і взяв, це наукове пояснення. Люди ж кажуть – «Звур», то хай собі так говорять, це не проблема, для них так краще, але літературно – «Ізвор». Так само «Ізвор Гута», а не «Родникова Гута». Розумієте, слово «Ізвор» є вже у 14 ст. у слов’янських мовах, а «Роднік», це слово з’явилося лише у 18 ст, воно ніякого відношення не має до села. Тобто літературно – «Ізвор», люди ж говорять «Звур», але в ніякому разі не «Родниківка». Я не раз намагався звернути увагу на цю проблему, написав багато матеріалу, статей. Був у голови ОДА, він сказав, що треба жителів села питати, от я й намагався зв’язатися з головою громади Іваном Дрогобецьким, до якої входить село, але, на жаль, мене зігнорували. Це ж зробити просто. Признати як декомунізацію й повернути стару. правильну назву…

 

-       Часто буваєте в Ізворі, спілкуєтеся з рідними?

-       У році десь разів чотири, п’ять їжджу. А от спілкуюся набагато частіше, звісно. Маю там дві племінниці, одного племінника. Більшість рідні, на жаль, вже померло. Мої батьки обоє звідти. Всі діти нашої родини там народилися. У 1936 році ми переїхали у Берегівський район.

-       Яка причина переїзду?

-       Був такий пан Бейкеші, приїхав в Ужгород з Угорщини. Він кликав з гірських населених пунктів людей, щоб приїжджали у Берегівський район. Там така мочалиста територія була, от він і запрошував челядь, щоб її в порядок привести. Відповідно, у тих людей були різні привілеї, тому не тільки мої батьки, а ще декілька сімей поїхали. З часом там було вже близько тридцяти хат.

-       Вам було 6 років, коли сім’я переїхала, добре пам’ятаєте Ізвор?

-       Правда, дуже добре все пам’ятаю, я якраз там вступив у перший клас. Одна вчителька знала, що ми будемо переселятися, вона мені дала вивчити чотири рядки з мадярського вірша Кирчі, щоб я зміг виступити перед жандармами, ніби, дивіться, наші русини знають й угорською сказати…

-       Угорська надзвичайно важка, як вдалося вивчити її на такому доброму рівні?

-       Вона специфічна, зовсім інша сім’я мов. Її, звісно, важко вивчити, але, коли зростаєте у такому оточенні, то все виходить якось само собою. Мої старі батьки також її вивчили й всі діти. Угорці ж не вивчали ні русиньку, ні українську мови, держава ж угорська була, їм не треба було, а нам з ними комунікувати було необхідно. А коли прийшли росіяни, то вчили вони вже лише російську. То самі розумієте, ми мусили її вивчити, але ще раз кажу, коли перебуваєте у мовному середовищі, де, по суті, лише угорська й побутує, то процес її опановування стає непомітним…

-       Але ж Ви вивчили її на науковому рівні…

-       Я, коли переїхав, вивчився, почав працювати, то знав угорську кухонну, так сказати. А у 1962 році зібралися я, Чучка і Род, такий був, всі ми знали угорську. Вирішували, чи треба на Закарпатті угорські школи? Ми вирішили, що треба. Тоді ректор мене викликав і сказав, що треба кафедру, а її маю очолити. Я сказав, що братися не буду, угорське відділення не кінчав. Те, що розмовляю, так це лише на побутовому рівні, а тут цілу кафедру треба вести, це ж наука! Вони мене послухали, там був такий Симулик. Я був деканом філологічного факультету, а він іноземного, тоді він сказав, що візьме цих студентів, які поступили, до себе, на іноземний факультет. Йому дозволили. Там вони були два з половиною роки. Цей Симулик був і завкафедрою російської мови ще. То ці студенти розмовляти могли там лише російською, а угорською – ні. Вони образилися, написали звернення, щоб змінити ситуацію. Тоді мені почали грозити доганою. Я кажу, що хай буде і догана, я ж не кінчав угорське відділення, не можу і все. Тоді мене ректор умовив, сказав, що допомагати буде. У 1966 році я пішов на кафедру. Перевів із іноземного на філфак цих студентів, програму брав із українського відділення, тобто, скільки годин на українську мову чи літературу відведено – стільки ж я давав і угорської. На іноземному факультеті вони вивчали угорську як не рідну, тут вже як свою. На  той час багато було студентів на угорському відділенні, завжди до 30-и чоловік. На сьогоднішній день кафедра випустила 1030 угорських спеціалістів, багато з них захистили кандидатські, лише в мене захистилося 16 угорців, при тому, що я русин.

-       Що більше подобалося: педагогічна діяльність чи наукова?

-       Та любив і те, і те, але тягло більше до науки, звісно. Я ж деканом теж не хотів бути. Всюди змусили. Колинаказ писали, наприклад, на посаду декана, був вересень, то я й кажу, добре, піду деканом, але напишіть наказ із 2 липня, це День мого народження. Майже всі накази із 2 липня. Думаю, якщо змушують вже мене йти, то нехай це буде такою моєю умовою. Смішно, звісно, але мені подобалася така забаганка.

-       Ви ж і латинську знаєте?

-       Ну так, закінчив я гімназію в Берегові. Латинську там вчили. Мені потім латинська і знадобилася. Моя дипломна була про граматику Михайла Лучкая, вона латинською написана. Я її переклав, дав провірити Юрію Саку. Він там дещо виправив, то я й записав  його в перекладачі потім. Але переклад мій.  Вийшла ця книга в Академії Наук.

-       Знаю, що Ви землю любили, хотіли господарем бути…

-       Я коли гімназію закінчив, то завели якраз колгоспи. Це була трагедія… В нас було господарство, земля…все забрали. Як фашисти. Я тоді перший раз бачив, щоб батько плакав…це все перевернуло. Батько, який сам не знав писати, сказав, щоб я йшов вчитися. Я в Ужгороді тоді ще ніколи й не був…Я і приїхав. Сказали мені, що найлегше вступити на філологічний, туди і записався. Але проблема була в тому, що вчив я русинську мову, а не українську. Нас було 20 абітурієнтів, з них 12 -двійки отримали, і я в тому числі. Жінка, яка проводила з нами вступні іспити, прийшла до ректора й пояснила ситуацію, що ми вчили русинську, української не знаємо, але якщо нас не пропустять, то й набору на факультет не буде. Тоді ми пересклали іспит. Але ж хотів я бути ґаздою, коней любив дуже, та в колгоспі робити було нічого! Але за своє життя скільки всього зробив, у стількох місцях побував, що жаліти нема про що. Прожив довгі роки бурхливого життя. Та й своїм довголіттям завдячую я науці: коли працює розум, то весь організм, тіло тримається в тонусі!

Юлія Шипович

Оцініть матеріал!
(2 голосів)


Переглядів: 202

Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Нагадуємо Вам, що редакція видання не несе відповідальності за зміст матеріалів, які розміщені користувачами сайту.
Реклама