Понеділок, 14 січня 2019 18:36

ВАЛЕРІЙ РАЗГУЛОВ: «Наша пам'ять міцно захищена генетичним кодом»

ВАЛЕРІЙ РАЗГУЛОВ: «Наша пам'ять міцно захищена генетичним кодом»
Його ім’я відоме не лише на Закарпатті, а й в багатьох регіонах України, насамперед в Одесі, де здобував вищу освіту в тамошньому Нархозі, в Будапешті – там виходили його книги, інших країнах. Відомий історик-краєзнавець, просто людина з виваженою громадською позицією, почуттям відповідальності, він зустрічався з багатьма знаними і шанованими в усьому світі людьми, обмінювався з ними своїми історичними та архівними знахідками, думками, брав інтерв’ю.

 

Комунікабельний, щирий в розмові, принциповий, вірний товариш. Народився у селищі Вишково, що на Хустщині, в сім’ї професійного геолога. Перший рік його народження родина зустрічала вже в Берегові. Отже сміливо можна казати про нього – корінний берегівчанин. Успішно закінчив тоді ще СШ № 2, служив строкову службу в обмеженому контингенті Радянсьих війсь у Чехословаччини, гвардії сержант, командир противотанкової гармати. Сьогодні підтримує дружні зв’язки з відомими краєзнавцями, істориками, вченими з різних країн. З питань русинства опонує всесвітньовідомому науковцю з Канади Роберту Магочі. Віримо, що своїми неординарними доробками ще не раз радуватиме своїх багаточисленних шанувальників.

На данном изображении может находиться: 1 человек

- Валерій Михайлович, ви оптиміст або песиміст, ви дійсно вважаєте, що нами правлять недостойні нас керманичі?

- Так, я по суті своєї, оптиміст, бо стою на позиціях людської гідності, не зламаного духу поборника правди, в колі чистих, вірних, чесних друзів та однодумців, коли нема чого надіятися чи розраховувати на стихійно об’єднаний натовп, або солідарність вічно усміхнених тротуарних лизоблюдів. Коли в душі не згасає біль, я непоодинокий навіть у натовпі недругів, в оточенні байдужих та нещирих людей.

- Ми живемо у часи, коли скрізь переписується наша славетна історія в угоду нещирих політиків-популістів. Все це проходить на фоні повної деградації нашого суспільства. Ви завжди мали свою принципову позицію на процеси, які проходять в нашому суспільстві, свідчення тому ваша громадська діяльність.

- В наш час, коли відбулося апокаліпсичне зростання соціального градусу, повальної руйнації, саме журналіст, повинен відкрити суспільству всю правду, в той мірі, яку сам собі може сказати, тому правда вище прикладної політики. Часто не щирої, аморальної та популістичної. Моральні цінності, мають запас вічності, це засіб спілкування с народом. Адже наша пам'ять міцно захищена генетичним кодом.

- Ви відомий краєзнавець, автор десяти монографій й багаточисленних публікацій. А як все починалося для вас?

- Ще в дитинстві, в 60-х роках , я захоплювався історією та краєзнавством. Своїми першими вчителями, які прищепили мені любов до рідного краю і його минувшини, вважаю Петра Сову,Юрія Качія, Василя Сочку-Божавіна, Василя Пагирю, Дмитра Попа. Їх матеріали читав із неабияким захопленням. При цьому цікавився краєзнавством у широкому розумінні цього слова: пам’ятки архітектури, середньовічні замки, дерев’яні церкви, історичні місця та постаті. Мені тоді здавалося, що краєзнавство заборонена тема в шкільному курсі історії. Публікації, які мені потрапляли до рук, нагадували некрологи про видатних діячів партії і уряду. Тому запитань виникало більше, ніж знаходив відповідей. Ореол таємності нашої історії викликав у мене підвищений інтерес. Відтак почав власні дослідження, а потім з часом публікував їх у періодичній пресі.

- А як ви прийшли до вивчення невідомої на той час спадщини відомого закарпатського історика – Тиводара Легоцького та видали його основну працю «Історія Березької жупи»?

- Одного разу, цілком випадково, мені до рук потрапив перший том «Історія Березької жупи» Легоцького. Я буквально захопився цією книгою і почав шукати інформацію про автора. Моєму здивуванню не було меж, коли люди старшого віку, яких я запитував, нічого не могли розповісти про нього. Лише значно пізніше, у 80-х роках. Коли вже працював на берегівському радіозаводі й очолював осередок Товариства охорони пам’яток історії та архітектури, познайомився з професором УжНУ Яковом Штернбергом. На одній з його лекцій я запитав маститого науковця: «Чому до цих пір у нас не перевидано праці Легоцького?». Ще зауважив, що в наукових монографіях сучасних істориків практично відсутні посилання на його праці. Саме тоді зародилася у нас спільна ідея перевидати усього Легоцького. Але лише після смерті ужгородського професора ця мрія здійснена мною у 1994 році.

Видана за власні кошти тритомна «Історія Березької жупи» накладом 500 примірників у репритному варіанті розійшлася майже миттєво, десь за півроку. Потім, працюючи архівістом в обласному архіві, я опрацював усе, що торкалося Легоцького. Існує окремий документальний фон, який стосується питання створення історичного музею в Мукачеві. Так у мене виникла ідея написати монографію про діяльність Тиводара Легоцького, використовуючи архівні матеріали та його публікації. Перше видання вийшло угорською мовою. Його повністю профінансував тодішній очільник Берегівщини, мій добрий знайомий Тиберій Гітман.

А в 1997 році вдалося здійснити перевидання російською. Ідейним натхненником був тоді заступник міського голови Мукачева Василь Цицак. Нажаль, ні його, ні пана Гітмана, вже немає на цьому світі. Вічна їм пам'ять!

- Відомо, що ваш кумир Легоцький був знаним виноробом, мав власну винницю, а що особисто вас привело до виноградарства та виноробства?

- Мені пощастило редагувати протягом кількох років галузеву газету «Чізай» для потужної закарпатської виноробної фірми «Айсберг». Так, що «теоретично» був підкований. А якщо серйозно, цій відповідальній справі мене навчили знані спеціалісти цих галузей, з якими довелося спілкуватися під час підготовки журналістських матеріалів. Відтак, потихеньку розпочав власну виноробну справу, а ще мав на той час, невеличку ділянку на Малій горі. Тут росте понад тисячу кущів різних сортів, в тому числі й елітних. Маю свій фірмовий напій сонця та землі, купажне вино з сортів Кадарка, Голубка, Сапераві, і, звичайно, з Ізабелли. Його назвав «Старий монах», на честь старовинної картини, яка зберігається в моєї колекції.

- Знаю, що поруч з виноградниками маєте земельну ділянку, де вирощуєте городину. Звідки у вас міського мешканця така наснага до землі?

- Напевно, гени. Прадіда по материнської лінії, за небажання вступити у колгосп, на початку 30-х років минулого століття, збиралися вислати до Сибіру. Відстояло сільська громада. Діда дуже поважали за його працелюбство та любов до землі. А мав він усього одного коника, корову, кілька овець та клаптик землі. В вже підчас Великої Вітчизняної війни, його доньку, мою бабусю, яку я дуже любив, призначають головою місцевого колгоспу. До слова, вона була нагороджена тоді за свою сумлінну працю високою урядовою нагородою. Поруч з нею на ланах й фермі трудилася зі своїми первістками і моя мама (відомий берегівський педагог, нажаль, в минулому році найрідніша мені людина, відійшла у Вічність), яка потім отримала статус учасника Великої Вітчизняної війни. Гітлер не сподівався, що часто дорослих у цехах та ланах, замінять 14-15 річні підлітки. Вони теж кували Перемогу, тому, в родині - 9 Травня, святий день.

До речі, кілька років тому, під час цього свята, з друзями розгорнули біля пам’ятника Визволителям а Берегові, копію прапора Перемоги. Серед Переможців, хто всі роки війни провів на передовій, й кілька разів важко поранений, був і мій вітчим Михайло Олексійович Кристалевський. Уявіть собі, мені, як організатору - «світило» до п’яти років ув’язнення. Маразм в нашій державі, інколи зашкалює.

- А як ви прийшли у журналістику?
Цілком випадково. Адже за фахом я економіст, закінчив Одеський інститут Народного господарств. Отож, маючи на той час декілька краєзнавчих публікації, в тому числі у московському «Военно-историческом журнале», на самому початку 90-х тісно співпрацював з ужгородською російськомовною газетою «Единство», яку очолював відомий метр вітчизняної журналістики Євген Морозов-Боржава, а коли вивільнилося місце кореспондента по Берегівщині, запропонував свою кандидатуру. Здобутий досвід дозволив у 1995 році відкрити власну газетярську справу.

Саме на посаді головного редактора «Карпатської панорами», був прийнятий у Національну спілку журналістів України. А ще це видання стало трампліном у велику журналістику для мого заступника, редактора угорського дубляжу Ласло Зубаничу. Зараз він відома людина, кандидат історичних наук, громадський діяч Закарпаття, представляє угорців нашого краю на різних заходах.


- Скільки публікацій налічує ваша бібліографія?
- За майже сорок років активного творчого, пошукового життя – понад тисячу!

- Курйозні випадки були з вашими публікаціями?
- Авжеж, як без них. Пригадую, як у 1989 році надіслав в обласну газету «Молодь Закарпаття» свою статтю «Син каруца», матеріали до неї збирав у республіканській науковій бібліотеці в Кишиневі, коли гостював у тещі. Проходить час, а вона все не з’являлася на шпальтах цієї поважної газети. Я про неї вже забув, бо в той час без протекції та рекомендації, без перевірки автора на лояльність до влади не виходив жодний матеріал. Такі були часи. А тут випадково потрапляю на видання «Мукачево і мукачівці», де за підписом Мирослава Дочинця надруковано точнісінько мій сюжет. Це зараз пан Мирослав відомий письменник, лауреат престижної державної шевченківській премії, а тоді молодий заввідділом молодіжної газети, якому приглянулася моя стаття. А коли з часом його спитав, як це трапилось, отримав відповідь: «Вибач, не втримався, дуже були цікаві факти». Я звісно пробачив (сміється). Але зауважив, що на той час ця публікація та ще в «Молоді Закарпаття» була б дуже слушною для початківця-краєзнавця. А «Сина каруца» все ж надрукував у тижневику «Чізай», який редагував протягом трьох років.

- Пам’ятаю, і не тільки я, це цікаве українсько-угорське видання. Немає бажання відновити його друк?
- Зараз це нереально зробити, але свого часу зареєстрував видання під назвою «Чізай+ТВ». Отож, усе в руках Господніх.

- У газеті «Берегово» з’явилася стаття талановитого журналіста Еміла Туранія про ваші дослідження загубленого рукопису Миколи Гоголя. А як все починалося, ви дійсно живете у будинку колишнього власника гоголівського рукопису греко-католицького священика Юлія Бачинського?

- Цікаве запитання. Тим паче, публікація, назву її есе, «Загублений рукопис Гоголя», стала епохальною в моєму житті. А розпочалися дослідження цієї теми після того як отримав у подарунок від своєї хресної матері Людмили Арсентіївни Валли старовинний сундук з рукописами, документами, фотографіями, книгами. Без перебільшення, - скарби належали батькові її колишнього чоловіка, відомого берегівського спортивного та громадського діяча Юрія Валли.

Батько Дюрі-бачія за чехів працював адвокатом, а потім як знавця багатьох мов, в тому числі й латинської, його запросили в обласний архів. Саме коли розбирав та вивчав ці письмові та друковані матеріали, в одному із зошитів звернув увагу на запис про перепитії гоголівського рукопису та автографу О. С. Пушкіна з посиланнями на архівні документи, які зберігаються в нашому берегівському архіві. Уявляєте мій стан.

Пройшло багато часу поки наважився переступити поріг архіву, і яке було моє здивування, що мене просту молоду людину з вулиці не тільки доброзичливо прийняли в цій завжди закритій , режимній установі, а ще й видали у читальному залі усі документи по запиту. Допоміг працівник цього архіву Дежі-бачі Фолтін, який з часом став моїм другом, на жаль, вже покійний.

Далі ще цікавіше. Виникло питання, де надрукувати цей сенсаційний матеріал? Звісно в багатотиражному на той час «Червоному прапорі». Але як це зробити нікому не відомому досліднику? І знову щасливий випадок, рукопис статті потрапив до рук відповідальному секретарю районки, людині доброї души Михайлу Федоровичу Жбурі. Він одразу запевнив мене, що стаття буде негайно надрукована, потрібно зробити лише невелику правку. А вже про сам її вихід з друку та емоції, коли взяв до рук примірник газети, що пахнув друкарською фарбою з моєю першою публікацією, вже не говорю.

Такий підвищений душевний стан був у мене потім лише після народження доньки Ольги. Щодо самого дослідження гоголівської теми, то воно мало несподіване для мене продовження. 1 квітня 1991 року цей матеріал передрукувала газета «Литературная Россия».

- У солідному виданні «Энциклопедии Подкарпатской Руси» доктора історичних наук Івана Попа, виданої на кошти «Карпато-русского этнологического исследотельсьского центра США», є матеріал про вас й повідомляється, що ви біограф першого прем’єр-міністра Підкарпатської Русі Андрія Бродія. Розкажіть, будь ласка, про цей напрямок вашої дослідницької діяльності?

- Постать Андрія Бродія завжди приваблювала мене. Які тільки ярлики йому не навішували сучасні дослідники. Скориставшись роботою в обласному архів, взявши відпуску, майже місяць вивчав в Ужгороді його кримінальну справу, стенограму судового процесу. Досліджував й інші джерела, зокрема, праці та публікації нашого земляка. Відтак почав друкувати в «Карпатській панорамі» в 1995-1997 роках цикл статей присвячених цій темі. Мої публікації, в тому числі і на угорській мові, викликали інтерес у тележурналістів з угорського Національного телебачення. Був знятий сюжет з автором і сином Броді, мешканцем Будапешта – Андрієм. Саме Бродій-молодший визнав мене тоді офіційним біографом батька. Це дало поштовх до виходу з друку в 1999 році «Білої книги». Ідейним натхненником та спонсором видання став русинський подвижник Микула Тібор Михайлович.

- Наскільки знаю, ви продовжуєте активно публікуватися в різних виданнях, в тому числі і в інтернеті, де маєте на ФБ свої сторінки, над чим зараз працюєте?

- Планів й задумок придостатньо, але не хотів би їх зараз розкривати.

- А яке ваше кредо, кредо відомого історика-краєзнавця?

- Бравшись за висвітлення різноманітних тем, я не пішов по шляху полеміки та протистояння, а намагався доводити свою точку зору виключно через архівні документи – це відлуння дня вчорашнього, а точніше – проекція на прийдешній день. Саме тому повторю геніальну фразу про те, що правдиво не знаючи минулого, ми не зможемо обдумано і тверезо вступити в майбутнє. Нас знову чекають десь сумнозвісні граблі. І тільки факти – вперта річ, а документи – не знають дебатів. В них істина історії та майбуття!

Спілкувався Олексій Лавлінський

Карпатська Панорама

Оцініть матеріал!
(2 голосів)


Переглядів: 363

Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Нагадуємо Вам, що редакція видання не несе відповідальності за зміст матеріалів, які розміщені користувачами сайту.
Реклама