Неділя, 23 вересня 2018 15:55

«Ищи из дітвацтва я знала, што буду мати лем то, чого сама ся добю, што сама зроблю» (русинська проза)

«Ищи из дітвацтва я знала,  што буду мати лем то, чого сама ся добю, што сама зроблю» (русинська проза)
Первый раз я спознала ся з Олгôв Прокоп на творчеському вечорі Віры Баганич. До того я вже много чула про сю префайну жону. Знала м про неї, што она єденадцять рокӱв тому создала и вшиток сесь час руководить єдинственным на Подкарпатю русинськым дітськым вокалным ансамбльом «Бабчина співаночка», а такой співать у дуеті «Червена ружа» из Лідійôв Немеш и є душôв ансамбля «Чинадіївка».

Чудовало ня вто, што се без всякого хосна про себе, то єсть повностю задарь. Знавучи про великоє число у краї вшилякых центрӱв дітської творчости, котрі гибы занимавуть ся позашколным ошколованьом, я не могла повірити, што ткось може робити се без гроши. Завто и попросила м редакцію «Отцюзнины» дозвола вчинити из Олгôв Кириловнôв невеликоє интервю. 

На данном изображении может находиться: Mery Bob, улыбается, стоит

 

Олга Прокоп стріла мене дома из тôв простотôв, з котрôв можуть стрічати лем наші русинські жоны. Дома у пані Олгы я не увиділа и цяткы тої величної співачкы-богині, котру я уже знала доты. Се была сама простота. И мы розговорили ся:


‒ Коли вы зачали співати, тко ци што мотивовало Вас занимати ся співом?
‒ Из самого дітвацтва и зачала м. В мене дома всі были співучі. Нянько чудесно співав, вчив нас грати на скрипці. Спершу наш священник вчив нас співати, я співала соло. Нитко не вірив, што я, така маленька, а вже так співаву, соліруву. Потому співала м у сілському хорі. Там співали сьме на разный обзорах у Хусті, а на святі из привода 350-роча обєднаня Украйины из Російôв мене замітили из Закарпатського хора и закликали до себе. 
‒ Вы хіба співали у Закарпатському хорі!?
‒ Ньит, не співала м. Я поїхала до них. Заповнила анкету. Мене приняли. А коли м прийшла домӱв, то мамка зачала дуже силно плакати, просити, штобы м не їхала ‒ не хотіла мене одпускати.
‒ А чому, се така можность!
‒ На тот час сякі співы раховали ся людьми из села доста непристойным занятьом: молоденька дівочка кудась поїхала співати, самі розумієте, як се виділи и спринимали єдносілчане и много тко. Про мою мамку се было просто недопустимо. У нас у селі была жӱнка Марія, яка співала по ресторанах вшилякых, а потому вмирала од венеричного захворьованя. То было на маминых очах, и она фурт повторювала: «И ты хочеш закончити, як Марія!?» А я дьитинôв ищи была, рокӱв 15-16, то так и не поїхала м…
‒ А після Закарпатського хора были ищи якісь кликаня?
‒ Так, много было запрошень: Прикарпатськый хор в Ивано-Франковську, в Словакію кликали співати. Не одпустили ня… 
‒ Пані Олго, я знаву, што Вы колись тікали из свої первої свальбы, се правда? Можете розказати про сесь трафунок?
‒ Се морално тяжка про мене исторія. Після того, як нянька посадили, вшитко майно конфісковали, мы стали бідні, и мамка рішила выдати мене замӱж за солдатика-росіянина, Иваном го звали. Вӱн приданоє не просив. Я благала сього не робити, казала, што не люблю го. Без резултатно. Мама дала мені гроші, штобы я поїхала купити самогонку на свальбу, бо у нашому селі не продавали. Я зрадовала ся, што маву на руках хоть якісь гроші и зможу спрятати ся… Поїхала, припросила ся до тої жӱнки, што гешефтовала паленкôв, дала юй гроші и взяла од неї слово не выдавати мене. Айбо мене всьо-таки найшли, верли, як свинча, у мотоцикл и повезли домӱв. В четверь у мене свальба, 27 октовбра. Люде зойшли ся, в мене и дружкы суть, свальбовоє платя тютка тайно зшила, мамка вшитко організовала. Мене вбрали, як неживу ляльку, я й косы товды вже не мала. Обрізала на зло мому женихові, йому дуже моє волося любило ся. Цімборкы плачуть, я плачу, айбо мамці перечити не мож! Свальба: всі гойкавуть «Горько!», мӱй горе-жених цюлювати ся лізе, кажу му: «Не кывайте ня! Видите сю вилку?! Кыните ня – в руку Вам ї забю!»
А мӱй брат Кирило не знав, што мене замӱж силôв выдавуть, вӱн у поїзді десь вчув, што в Копані мама дівку за нелюба оддає. Самі розумієте, приїхав не из святковым настройом, я и розказала му вшитко. Послухав, нич не казав, лем запевнив ня, што всьо буде добре, бы м ся не журила. 
Коли мы прийшли до церквы, то священник одказав ся нас вінчати, бо не мож не по любови вінчати молодых. Не обзеравучи ся на се, свальба продовжала ся. Гулькы… ближе од ночі Кирило зазвідав ня, ци вже наконець прекратить ся сесь фарс, а я лем про се и думала… Брат забрав мене жити до себе, я и оказала ся у Чинадійові…
Там мене тоже помотало «світом», точніше, селом. Братова жона бӱлше не хотіла, штобы я з нима жила и, коли брата не было дома, выставила мої вещі за порӱг. А коли приїхав, взнав ‒ розвюв ся из нив… А дале голова профкому взяв ня до себе жити. В нього и проживала до того часа, докедь замуж не выйшла другый раз. Мені нянько товды, без відома мамкы, принюс вшилякоє ґаздӱвськоє чибря: наволочкы, покровци... Мамка зо мнôв рӱк не говорила, в болницю через се трафила: нервы, ганьба, што из рӱднôв дьитинôв так вчинила. Коли выйшла из того стана, то мирити ся прийшла. Я лаборанткôв в сушці робила, была м в лабораторії: вижу мамка йде моя из кошарами продуктӱв, а я, ци то од страха, ци то од чудованя и жалости, зомліла. Коли ня привели до себе, то мамка зачала пробаченя просити… Знаєте, коли она вмерла, то я таку истерику над могилôв закатала. Не могла м нияк юй простити. Гибы вже всьо, одпустила, а вымовити сі слова не могла нияк…
‒ Вы казали, што коли нянька посадили, то вшиткоє майно родины конфісковали. Як Вам жило ся в тот час?
‒ В 1949 роци мого нянька забрали в тюрму як куркуляка, а нас выселили из хыжи. Двері запечатали, всі вещі вынесли и забрали, а мы, шестеро дітий и мамка, лишили ся на вулици, на Сорок святых, у мороз и сніг. Дали нам «вовчый лист»: мали сьме право в єдному селі находити ся лем 24 годины. Мамка товды казала, штобы нас всіх розстріляли, бо она из свого села никуды не пӱйде. Мы так три дны и прожили, людьом запретили давати нам їду ци взяти домӱв. Айбо найшов ся чоловік, якый пӱшôв проти власти и «приютив» нас вже на четвертый день.
‒ Де провели сьте тоты три дны, што їли?
‒ На потоци, браты руща нанесли, там и сиділи. Нич не їли. Нитко не смів дати нам и дарабчик хліба. За нами міліціонер слідив, дуже його бояли ся. Сестра Анька мала товды пару днюв, може два, а май старшому братови было 16, вже великым быв. Пӱзніше, коли нянько навернув ся из тюрмы, то мамка родила ищи єдного хлопчика – Мішика, юй товды 42 рокы было, а нянькови – 72. Я первый раз, коли мамка родила, сама курицю розобрала и поливку приготовила.
‒ У Вашої родины была дуже не проста доля?
‒ Знаєте, наша родина хоть пережила немало… айбо из нами фурт быв незламный дух нашого нянька. Всьо житя вӱн вчив нас робити, робити много и з повнôв оддачôв себе тому, што робиш. Ищи из дітвацтва я знала, што буду мати лем то, чого сама добю ся, што сама зроблю. Мы знали копати, садити, на конях, на лижах возити ся… вшитко самі изготовляли: нянько шкуру обробляв, мамка шила, вышивала, пряла, оцет сама готовала. Нянько роды у мамы принимав… вӱн быв дуже ошколованым челядником, вшитко, што сьме мали, заробив свойим непосилным трудом.
‒ У Вас є любима співанка?
‒ Балада «Летіла бы м на край світа».
‒ А чому она?
‒ Асоціація из чоловіком: вӱн загиб. Мы коли зачали стройити дом, треба были гроші, то вӱн на зароботкы пушôв у Росію. Там згорів: чеченці зорвали дом. Я товды за два рокы не співала, нияк не могла… сама лишила ся из сынами, до житя треба было вертати ся, роботы не было, пензії ищи не мала. Товды й зачала занимати ся ансамблями.
‒ В основному, Вы маєте діло из дітьми, як Вам робить ся в дітському рокаши?
‒ Обожаву їх, такі талантливі діткы у нас, то чудо!
‒ З кым робить ся ліпше: из великыма ци из дітьми?
‒ З дітьми, єднозначно. Простіше, прислухавуть ся они, а з великыма в сьому плані, тяже. До того ж, до Народного колектива великі вымоги. Обязателным є спів на три голосы.
‒ Вас кличуть співати и за гатар…
‒ Так, фурт кличуть. 
‒ Де май файно принимавуть наші співанкы: дома ци на чужині?
‒ За границьôв. Были сьме у многых державах. Мені видить ся, што там люде бӱлше цінять културу. Єден раз поїхали мы в Париж, на свято націоналных култур. Выступали перед самôв Ейфелевôв турньôв, николи не забуду сю поїздку. 
‒ Які у Вас планы на будучность?
‒ Основна ціль мої музикалної діятелности ‒ се вказати людьом, якôв краснôв и колоритнôв є наша русинська музика, наша співанка. Хочу привести в «порядок» наші пісні, навернути їм автохтонный выгляд, научати сьым співанкам и старшых, и молодоє поколіня нашого народа.

Бесідовала Юлія Шипович
Подобенка автора
"Отцюзнина" №6

 

 

 

 
Оцініть матеріал!
(2 голосів)


Переглядів: 159

Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Нагадуємо Вам, що редакція видання не несе відповідальності за зміст матеріалів, які розміщені користувачами сайту.
Реклама