Середа, 22 серпня 2018 15:43

Василь Химинець: «Кілька останніх десятиліть займався тим, щоб довести, що Закарпаття — не дотаційна область»

Василь Химинець: «Кілька останніх десятиліть займався тим, щоб довести, що Закарпаття — не дотаційна область»
Перше враження після розмови із закарпатським професором Василем Химинцем - інтелектуальна глиба та моральний авторитет. 

 

Доктор фізико-математичних наук, професор, автор понад 500 наукових та науково-популярних праць та публікацій, автор 34 книг, автор 58 патентів на винаходи, Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки — називати усі регалії нашого нинішнього героя Василя Васильовича Химинця ми не станемо, їх можна легко знайти в інтернеті. Але головне — не це. Роки забілили його волосся, але не вгасили вогника в очах. 24 серпня Василю Химинцю виповнюється 70 років (з яких 50 віддав науково-педагогічній діяльності), і ми зустрілися, аби поговорити про нього. Охопити неохопне неможливо, але ми спробували. Василь Васильович сам і почав розмову, з презентованої ним недавно книги «Освіта Ужгорода».

image

 — Далеко не всі усвідомлюють, наскільки багата історія і зокрема історія освіти нашого краю! Уявіть, уже в 1613 році графом Другетом була заснована гімназія в Ужгороді — одна з перших на теренах Східної Європи! Це було на 200 років раніше, ніж у сучасній Україні та тодішній Російській імперії, до складу якої вона входила. Гімназія, спочатку як колегіум, була заснована в маєтку Другетів, на території нинішньої Словаччини, а в 1640 році вона була перенесена до Ужгорода та розбудовувалася і розвивалася тут до 1945. Був період, коли в гімназії готувалися кадри для, ми порахували, щонайменше 15 країн сучасної Східної Європи.

Слід розуміти, що в ті часи католицький чернечий орден єзуїтів «Товариство Ісуса», підтримуючи Папу Римського, активно працював серед мирян, у тому числі і через освіту. Вони створили найбільшу в історії Церкви мережу середніх шкіл. Орден єзуїтів упродовж другої половини ХVІ ст. запровадив по суті нову систему освіти, яка відповідала потребам релігійного реформування і базувалася на основах гуманізму в педагогіці

Ми (разом з колегою М.Басарабом) організаційну і педагогічну діяльність цього навчально-виховного закладу упродовж 400 років детально проаналізували в книзі «Ужгородська гімназія (1613-2013)», яку подарували і нинішньому керівнику цієї церкви на Закарпатті єпископу М.Шашіку, а він її навіть у Ватикан відвіз, нинішньому Папі показати.

Ми дуже хотіли провести в Ужгороді міжнародну конферецію, щоб показати всьому світу, які глибокі історичні корені має освіта Закарпаття, показати, де і ким формувалися початки високоосвічених закарпатців кількох поколінь, які прославляли наш край у багатьох країнах Європи. Спонукала до цього мене насамперед відома ідеологема «Закарпаття — Африка в центрі Європи», яку у свій час зпродукував І.Ольбрахт, пізніше її часто цитували, коли підкреслювали переваги радянського часу. Мене це завжди дратувало і де міг — протестував проти цього. Але чиновники, до яких звернувся за підтримкою ідеї з конференцією, проігнорували її, частина навіть не повірила в достовірність існування Ужгородської гімназії.

— Ви дуже захоплена людина! Чим горите тепер?

— Останнім часом, працюючи в Закарпатському інституті післядипломної педагогічної освіти, всю енергію та свої знання скеровую на допомогу освітянам краю. Перед ними стоїть архіскладне завдання — працювати в «Новій українській школі» і готувати учнів до життя в дуже урбанізованому та динамічно змінному світі.

Ідея реорганізації освіти в Україні загалом правильна: у школі, в якій ми з вами вчилися, домінувала знаннєва парадигма і це була освіта багатопредметна та фундаментальна, якою гордилися цілі покоління. Європа, до якої ми прагнемо, останні десятиліття вибудовує освіту в рамках парадигми знань під конкретні потреби. Це означає, для прикладу, що важливо не так знати конкретну формулу (її завжди можна знайти в Інтернеті), а головне — як знання використати на практиці.

Окрім того, минулого тижня завершив багаторічну роботу над книгою «Побачене, пережите, згадане й близьке». У цій книзі виклав свій погляд на життя, його цінності, про людей з якими працював, від кого вчився та з ким дружив. Книга зараз у видавництві. Повірте, було про що згадати, було про що й написати...

— Є сьогодні щось у житті Ужгорода, Закарпаття, що Вас турбує та надихає?

— Щастя і біда нашої держави полягає в тому, що Україна — це дуже багата країна. Багата на природні ресурси, корисні копалини, родючу землю, у нас унікальні географічні і кліматичні умови. Я вже не кажу про науково-технічний і освітній потенціал, який ще кілька десятиліть вважався найпотужнішим у світі (на жаль, сьогодні так сказати вже не можна — ми його знищили. Сьогодні тільки бездумно продукуємо невігласів з дипломами про вищу освіту та кандидатів і докторів наук).

На рівні області кілька останніх десятиліть займався тим, щоб довести, що Закарпаття — не дотаційна область! Теза про дотаційність області — фантастично неправильна, навіть згубна для нас! Тільки на видобуванні мінеральних та використанні термальних вод і на науково-обгрунтованій експлуатації гір та лісів, край можна зробити другою Швейцарією. Крім цього область багата на унікальні поклади цеолітів, каолінів, кухонної солі, поліметалів, будівельних матеріалів тощо. Наші кордони з чотирма країнами ЄС, транзитні потужності та можливості транскордонної співпраці ніколи не використовувалися на всі 100%.

Перелік переваг краю можна продовжувати нескінчено. Натомість маємо ситуацію, коли обласний бюджет в абсолютних одиницях за цей рік майже вшестеро менший аналогічної величини 1989 року.

Тут можна багато говорити!.. У 80-ті роки мені довелося керувати університетською наукою і ми були зобов’язані державою допомоги розвитку виробничих і сільськогосподарських галузей регіону. Скажімо, на заводах Турбогаз і Мукачівському верстатобудівному науковцями впроваджувався пірометричний контроль температури у плавильних печах, що значно покращувало якість металу. Нагадаю знаменитий «Бальзам Комендаря», для допуску його до серійного виробництва було створено спеціальну всеукраїнську комісію, яка провела відповідні випробування і видала відповідні дозволи на серійне виробництво. На вимогу часу (Чорнобильська аварія) науковцями кафедри медичного факультету, яку очолювала професор О.Ганич, були розроблені знамениті напої (на основі закарпатської яперки (шовковиці)), які ефективно виводили радіоактивні елементи із людського організму. На Мукачівському соковинному заводі навіть було розпочато їх виробництво.

Всі, хто займався аналогічними питаннями, усвідомлювали, що області вкрай потрібно мати концепцією соціально-економічного розвитку. В середині 80-х років до цієї стратегічної ідеї підійшли впритул. Вченими і практиками були створені дві альтернативи: комплексного розвитку області (вчені УжДУ, під керівництвом професора І.Мешка, до цієї групи входив і я) і перетворення області в рекреаційний регіон (ідея влади, групу спеціалістів очолював керівник обласного академічного підрозділу О.Ємець). Навколо них велися тривалі дискусії, але жодну з них так і не впровадили в реальне життя.

Пізніше, вже під моїм керівництвом, була розроблена концепція переходу Закарпатської області до ринкових відносин — це був 1989 рік, на сесії обласної ради її затвердили у 1990 році! Ще існував Радянський Союз і це був перший обласний документ такого плану. Пригадую, як нам (М.Волощуку і мені) в Києві у владних кабінетах, зокрема і Леонід Кравчук кричав: «Вы что, собрались капитализм на Закарпатье строить?!». Ми ж пробували пояснити, що хочемо економічну свободу і стати бездотаційними.

Тривалий час «кращі голови Закарпаття — вчені й практики» билися над ідеєю створення Вільної економічної зони. Не вдаючись у деталі, підкреслю на законодавчому рівні її було створено у 1998 році і саме тоді в область пішли великі інвестиції, запрацювали діючі і сьогодні виробничі структури відомих світових брендів «Ядзакі», «Джейбіл» тощо. Загалом в Україні було створено кілька ВЕЗ і окремі, як завжди у нас, використовуючи податкові можливості почали здійснювати велику контрабанду. У 2005 році всі ВЕЗ було закрито. Спеціалісти стверджують, що за ці роки Україна втратила кілька мільярдів доларів.

Потім зрештою ці ідеї трансформувалися в Концепцію сталого розвитку Закарпаття, перша, до речі, на теренах України, була прийнята і затверджена в області. Суть концепції — вирізняти, що в Закарпатті в економічному плані можна робити, а чого робити не потрібно, а що не можна навіть планувати в жодному разі. І щоб область розвивалась у потрібному економічному і соціальному вимірах без екологічних катастроф.

Залучали мене і до розробок всеукраїнських документів такого плану. В Ужгороді була навіть організована у 2008 році конференція з цього питання, відомі вчені закладали надзвичайно вагомі речі щодо розвитку країни. На жаль, такі стратегічні документи нашій сьогоднішній владі (і українській, і обласній) не потрібні...

— Які ідеї як вченого і винахідника Вас найбільше турбували і турбують?

— Упродовж усієї науково-педагогічної діяльності в УжДУ і Закарпатському ІППО мої дослідження тривали у двох напрямках: фізика (фізико-технологічні дослідження некристалічних напівпровідників складного складу) та педагогіка та методикавикладання (вдосконалення навчально-виховного процесу у вищій та загальноосвітній школі).

В галузі фізики розроблені фізико-технологічні основи одержання нових напівпровідникових матеріалів з неупорядкованою структурою, які знайшли широке використання в мікро- і оптоелектроніці. Власне кажучи, всі патенти отримані в цій сфері. Більшість з них мають гриф «Секретно». За ці роботи — прийшло визнання в наукових колах, а за їх використання у практичних цілях — Державна премія та інші нагороди. Наведу один приклад із винахідницької діяльності.

Коли трапилася Чорнобильська аварія, то в СРСР не було пристроїв, які могли би виміряти температуру в зруйнованому реакторі! Всі відомі на той час датчики температури як активні елементи використовували метали або напівпровідники, в яких під дією радіоактивного випромінювання всі показики летять... Разом з Київським політехнічним інститутом і Київським інститутом кібернетики ми запропонували принципово новий датчик, з радіаційно стійким активним елементом! Потім були датчики температури для радіолокаційних станцій. У плані було замінити електромеханічні датчики на наші електронні у всіх літаках. Це питання з нашою участю розглядала колегія Мінавіапрому СРСР, планувалося виробляти такі датчики температури на Мукачівському Точприладі, але…

химинець1

— Немає у Вас розчарування?

— Ну... локальне розчарування в нереалізованих проектах, звичайно, є. Більше того, ми у свій час планували в Ужгороді побудувати завод з виготовлення елементів для перетворення сонячної енергії в електричну. Я був дуже добре знайомий із відомим фізиком та винахідником із США С.Овшинським, який в ті часи керував і був власником знаменитої американської корпорації “Energy Conversion Devices”. Овшинський — автор багатьох патентів, він є розробником твердотільних елементів живлення, які зараз використовують як акумуляторні пристрої в усіх ґаджетах.

ЕСД започаткувала створення заводів з виготовлення сонячних батарей. У корпорації ЕСД вже працювало кілька професорів, вихідців з Радянського Союзу, моїх колег, з якими у свій час ми працювали в мікроелектроніці в СРСР. Вони мене агітували переїхати в США добрих 3 роки. Але в мене була мрія збудувати завод тут! Його вартість була десь 8 млн. доларів. Ідея була ось у чому: вільна економічна зона, підготовлені кадри, наявна сировина і будівництво тут заводу вважалося перспективним. Таких заводів на той час у Східній Європі не було. Овшинський прийняв рішення в лізинг поставити один із заводів в Україну.

В області всі документи оформили швидко, керівництво (М.Країло) сприяло в цьому, на початку 1994 року в Київ приїхав С.Овшинський і з готовими документами нас прийняли в Кабінеті Міністрів України. Планували побудувати завод під Чопом, на території майбутньої ВЕЗ, потрібна була його прив’язка на місцевості і близько 4 млн доларів для цього. Тодішній міністр Кабміну В.Пєхота за дорученням прем’єра. Дуже серйозно сприйняв ідею і пообіцяв всіляко сприяти. Але через невеликий час Кабмін вчергове змінили, ідея попала в нікуди... Між іншим, тільки тепер (2018 р.!) знову почали говорити про побудову в Україні заводу з виготовлення сонячних батарей!..

Ще була надзвичайно перспективна ідея з виробництва германію. Дуже мало, навіть серед науковців фізиків і хіміків знають, що на Закарпатті є сировина з якої можна виробляти германій. Активні елементи на основі монокристалічного германію представляють великий інтерес для сучасної мікро- і оптоелектроніки. Вартість германію конкурує з ціною золота. У нас була ідея почати виробництво монокристалічного германію тут, на Закарпатті — для цього були всі необхідні умови, потрібні були гроші, та тодішній Кабмін України на цю ідею ніяк не зреагував, а ми не знайшли спонсорів... От ці нереалізовані ідеї та економічні втрати країни часто мені душу ятрять...

— В родині на наукові теми говорите?

— Звичайно. В мене ж і дружина фізик, кандидат наук, доцент, і старший син — фізик, кандидат наук, а молодший — доктор економічних наук, професор УжНУ. Дискутуємо часто і професійно, всіх хвилює питання куди рухається світ, чи у правильному напрямку розвивається Україна, що чекає внуків. При цьому часто доводиться вислуховувати критику від домашніх, мовляв, на ідеї ти багатий, а на їх реалізацію не дуже (сміється).

— Василю Васильовичу, кілька питань зі знаменитої анкети Марселя Пруста. Які чесноти Ви цінуєте в людях найбільше?

— Загалом порядність і професіоналізм. Крім того у чоловіків — лицарство, у жінок — жіночність.

— Ваш настрій напередодні ювілею?

— У голові багато думок про вчорашній день і майбутнє дітей, онуків, країни.

— Якщо не собою, то ким би Вам хотілося бути?

— Собою, але досконалішим.

— З ким із історичних особистостей, які колись жили на землі, Вам хотілося би зустрітися?

— Упродовж існування людської цивілізації були тисячі великих і цікавих для мене особистостей, які, можливо, дали би відповідь на запитання «Чому світ розвивається саме так?», та допомогли зрозуміти, що чекає нас завтра. Але якби був вибір, я б для розмови вибрав своїх родичівпо батьківській лінії, які все життя прожили на Закарпатті, від покоління до покоління накопичували статки, зберегли здоровий генофонд роду, релігію, традиції, мову й культуру русинів.Мене цікавлять питання становлення роду, особливості його розвитку, виникнення нашого прізвища, бо саме тут коріння буття сім’ї, саме звідси вимальовуються перспективи наступних поколінь, в тому числі і моїх дітей та внуків.Про це йдеться в книзі «Наша сім’я» (В.Химинець, Ужгород, 2008 р.).

  • Ваш улюблений вислів?
  • Краще з розумним загубити, ніж із дурнем знайти.

Зоряна Попович

Prozak.info

Оцініть матеріал!
(0 голосів)


Переглядів: 144

Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Нагадуємо Вам, що редакція видання не несе відповідальності за зміст матеріалів, які розміщені користувачами сайту.
Реклама