Неділя, 20 травня 2018 19:11

Владика Мілан (Шашік) про дитинство, любов до людей і віру

Владика Мілан (Шашік) про дитинство, любов до людей і віру
Зовсім недавно виповнилося 15 років із того часу, як владика Мілан очолив Мукачівську греко-католицьку єпархію. У цілому Закарпатті єпископ став відомою постаттю не лише в церковному житті, але й у культурному та громадському. 

Неодноразово журналісти краю визнавали його «Лідером року» та включали до списку впливових людей Закарпаття. Однак єпископ рідко розповідає про своє особисте життя. Закарпатська газета «Неділя» вирішила скористатися ювілейною нагодою, аби під час ексклюзивного інтерв’ю дізнатися більше про цю знакову постать сучасного Закарпаття.



– Владико, вам виповнилося 65 років. Про що думалося під час ювілею? 

– Дивлюся на своє життя і розумію, що вже більша частина минула. Попереду невеликий проміжок, тож хотілось би прожити його так, щоб не змарнувати, а якщо Бог дасть можливість, ще щось завершити. Коли тобі 65, по-інакшому дивишся на все, ніж коли тобі було 30 чи навіть 50. Розумієш, що життя швидко збігає і хочеться прожити ті роки, що залишилися, з більшою відповідальністю.

– Пригадую світлину на 65-річчя вашого батька, де було сфотографовані шестеро його синів. Ви мало розповідаєте про вашу родину. Розкажіть про ваших батьків? 

– Минуло двадцять п’ять років від смерті батьків. Я згадую їх як чудових людей. І чим більше живу, тим більше переконуюся, що мав найкращих батьків на світі. Думаю, що так би мала дивитися на своїх батьків кожна людина. Згадую їхні людські якості, доброту, боротьбу з життєвими труднощами. Вони завершили своє життя спокійною смертю, померли в один рік. Батько – 24 січня 1992 року, а мама – наприкінці липня. Були дуже пов’язані між собою, любили одне одного. Догоріла свічка татові, й мама пішла за ним. Батькові було 75, а мамі – завершених 73.

Вони були селянами, працювали в колгоспі (у нашому селі насильно всіх зігнали в колективне господарство в 1957 році, в інших повітах пізніше).

Згодом батько мав проблеми зі здоров’ям. Знався на багатьох ремеслах, був майстром на всі руки, вмів обробляти дерево. Були періоди, коли він перебував у лікарні, не міг працювати.

– А ваша родина була з бідняків, середняків чи із заможних? 

– Середняки, ми мали близько п’яти гектарів землі. Це був не чорнозем, але непоганий ґрунт. Тож родина мала з того жити. Мама працювала фізично, старалася більше зробити. Тому ми не голодували навіть у важкі часи. Коли в нас украли порося, яке можна було вже зарізати, з’ясувалося, що в ту справу замішані поліцейські. Навіть не подивилися, що в хаті тоді було п’ятеро дітей. Комуністична система не зважала на людей. Владу мали в руках гірші, а не кращі.

– У ваших батьків було шестеро синів. Рідкісний випадок! 

– А в наших сусідів народилося шестеро дівчат. У той час вважали: що Бог дасть, те й слід приймати. Коби були здорові.

– Розкажіть про ваших братів. 


– Я п’ятий з-поміж братів. Всі вони були порядними людьми із середнім достатком. Старший вже помер. Решта – пенсіонери. Наймолодший, який свого часу закінчив університет, ще працює.

– Ви, мабуть, найвідоміший з братів?

– Не знаю… Але маю найбільшу відповідальність.

– А ви вважаєте себе успішною людиною?


– Відчуваю, що на мені лежить велика відповідальність. Як каже святий Августин в одній із своїх проповідей: «З вами я – християнин, і це наповнює мене радістю. Для вас я єпископ, і це наповнює мене відповідальністю». Так що це палиця з двома кінцями. Якщо дивитися на сан єпископа як на кар’єру, то можна казати про якісь особисті досягнення. Але коли дивитися з погляду віри, то йдеться про відповідальність служіння, і я не вважаю це якимось здобутком. Без Божої допомоги це служіння, покладене на мене, не можна було б нести. Це великий тягар. Перші п’ять років, коли я був священиком-сотрудником, мені було легко. Але коли став адміністратором парафії, я жахнувся: на мої плечі відразу лягла відповідальність за спасіння тисячу двісті парафіян. А в єпископа відповідальність за цілу єпархію. Одних людських сил тут замало.

– А що би ви змінили у своєму житті? 

– Людина завжди думає, що в певних ситуаціях могла би по-іншому вчинити: десь була недостатньо наполеглива, тут забракло любові, а там не подолала своїх слабинок.

– А що би ви зробили не так?

– Я маю імпульсивний характер, то часом можу занадто різко відреагувати. А коли охолону, то розумію, що слід бути спокійнішим. Але Господь дав мені такий характер.

– А бувають ситуації, коли ви можете перепросити за свою імпульсивність?

– Звичайно. Саме таким є життя християнина. Коли переборщу, обов’язково вибачусь.

– А що вас вивело з себе останнім часом?

– От дізнався, що в «Благовіснику» хотіли надрукувати віршований панегірик на мій ювілей. Я наказав, що такого не сміє бути. Мусили ті надруковані сторінки замінювати.

– Але чому? Все ж таки вагомий привід!

– А що я такого зробив? Мені нічого не вдалося. Якщо вдалося зробити Господу, то я його прославляю. Бога треба славити, а не людину

– Але ви згодні, що від керівника єпархії багато залежить?

– Керівник лише несе відповідальність. Кожен отримує від Господа своє: один – більше, другий – менше. І якщо ти отримав більше, то для чого хвалитися?

– Як сформувалася у вас така міцна віра в Бога?

– Скільки себе пам’ятаю, це завжди було пов’язано із моїм життям, нашою родиною. Батьки були глибоко віруючими людьми, виросли в таких сім’ях і передали це нам. У нас не виникало дискусій з цього приводу. Це було основою нашого життя: молитва, відвідини церкви.

Іноді замислююсь, яка велика мудрість у сповіді. Батьки щомісяця сповідалися і нас водили. Перед сповіддю я йшов до мами й казав: «Мамо, прошу Вас: пробачте, якщо чимось Вас образив» і цілував їй руку. І мама казала: «Я тебе прощаю і нехай пан Бог тебе простить!». Йшов до тата, баби з дідом просити прощення. Всім цілував руку. Але й батько з мамою просили пробачення одне в одного. І це було не просто визнання і відпущення гріхів, а й привід для примирення родини. Це дуже мудре у взаєминах, у вихованні. Неможливо було довго гніватися. Я не кажу, що ми не сварилися, але ми примирювалися. І це було по-християнськи. Суть була в тому постійному примиренні. Тож мій вибір був цілком закономірним.

У 4 класі за добру успішність мені подарували в школі атеїстичну книжку. Це були перекладені з французької карикатури. На обкладинці був зображений Бог на хмарах. Ми з сусідом різали ту книжку за хатою і палили, бо Бог – це було для нас святе! Тому така література не заслуговувала на існування. Це був природний рефлекс.

Тому коли мені іноді приносять таку неправдиву критику церковного життя, я запитаю: «Навіщо?». Кажуть: «Може Вам варто прочитати?!». «Ні! – відповідаю. – Я – християнин. Знаю, що це – неправда. Тому не буду приймати отруту».

– А коли у вас виникло бажання стати священиком?

– Як не дивно, але в багатьох моїх однокласників у дитинстві було бажання стати священика-ми-місіонерами. Життя в 1960-х роках у Словаччині було міцно пов’язане з церквою, попри комуністичну ідеологію, піонерію (у нас піонери називалися «іскричками»). Із 2 до 7 класу ми ходили на катехизацію до школи. Я тоді вперше почув про греко-католицьку церкву, яка була заборонена. Пригадую, як ми щовечора з хлопцями ходили на вечірні богослужіння. Церква була переповнена. Багато з нас мріяли поїхати місіонерами в Африку. На перші сповіді та причастя йшли всі школярі без винятку. Не було різниці: партійний батько чи ні.

– І скільки ваших однолітків стали священиками?

– Один я. Але з нашого класу у середній школі двоє зголосилися вчитися в семінарії.

– А як відреагували ваші батьки?

– Спокійно. Мама сказала, що вже хвора, то, мабуть, не доживе до того часу, як я висвячуся. Батько зауважив, що бути священиком-то важлива справа, тож якщо маю стати священнослужителем, то лише дуже добрим.

– А коли ви вперше захотіли стати священиком?

– Не повірите, але ще до школи. До першого класу брали тільки дітей, народжених до 1 вересня. А я народився 17 вересня, тому мусив ще один рік ходити в дитячий садок. Там ми бавилися в різні ігри, наслідували дорослих. Якось мене призначили зіграти священика. Мені сподобалося, бо я любив церковні обряди, богослужіння.

– А обрати інший фах у вас не виникало бажання?

– Мені подобалися ще лісництво та історія. Були моменти, що я вагався, чи не обрати археологію. Всі знали, що моє хобі – це історія, що я люблю читати історичні книжки. Наша класна керівниця, вже старша пані, не здивувалася, коли я офіційно запевнив, що йду вивчати археологію. Бо якби дізналися, що йду на теологію, вчиняли би мені різні перешкоди.

– Ви були відмінником?

– Не завжди. Школу у Нітрі я закінчив без медалі, але на екзаменах мав дуже добрі оцінки. Найбільше я хвилювався, що прийде державний чиновник і попросить характеристику на мене. Але, мабуть, про мою заявку на теологію вони не дізналися.

Потім на засіданні педагогічної ради нашу вчительку вичитували, чому з її класу аж двоє вирішили вступати до духовної семінарії. Вона кричала, що нічого не знає, що це – омана. Для всіх це була певна сатисфакція, бо вона була правовірною комуністкою, в 1950-х роках працювала лектором з атеїзму, переслідувала вчителів.

Коли зустрів її влітку після вступу, вона гукала мені з іншого боку вулиці: «Мілане! Що ви мені наробили?!».

Я відказую: «Пані професорко, а що трапилося?».

– Я чула, що тебе не прийняли на археологію. Не йди на теологію! Наступного року вступиш, куди захочеш.

– Пані професорко, але я дуже радий, що вступив на теологію.

– Релігія дозволена і в Радянському Союзі, але за 20 років не залишиться і сліду від неї!

– Пані професорко, чи не повторюєте ви цю фразу вже 20 років?

Її моє зауваження дуже зачепило:

– Ну якщо не за двадцять, то за сто!

– Через століття не будуть ні мене вже зуби боліти за це, ні вас!

До неї зверталися «товаришко Маргіто». Вона не хотіла, щоб її називали професоркою. Казала, що хоче, аби по смерті її спалили в крематорії.

Я запитав:

– Вам мало, що душа горітиме в пеклі? Треба ще й тіло спалити?!

– Дуже сміливо з вашого боку!

– Ми мали ідеологічні сутички, але це не впливало на стосунки. Вона мене по-своєму шанувала.

– Розкажіть про вашу філософію життя? Чи змінюється вона з роками? 

– Дивлюся на деякі речі іншими очима. На щось — оптимістичніше, на інше — песимістично. Що не можу змінити, з тим доводиться змиритися. Мені подобаються слова Матері Терези: «Людей потрібно любити, навіть якщо вони на це не заслуговують». В «Євангелії», коли Петро запитує, скільки разів на день потрібно пробачити своєму братові, Ісус відповідає: «Не сім разів, а сімдесят по сім!» Це дуже сильні слова, вони допомагають мені в скрутні хвилини.

Олександр ГАВРОШ, 
закарпатська газета «Неділя»
Оцініть матеріал!
(0 голосів)


Переглядів: 82

Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Нагадуємо Вам, що редакція видання не несе відповідальності за зміст матеріалів, які розміщені користувачами сайту.
Реклама