Понеділок, 19 лютого 2018 20:54

«ТІ, ХТО ВОЮВАВ, НЕ ЛЮБЛЯТЬ ГОВОРИТИ ПРО ВІЙНУ ТА ГЕРОЇЗМ»

«ТІ, ХТО ВОЮВАВ, НЕ ЛЮБЛЯТЬ ГОВОРИТИ ПРО ВІЙНУ ТА ГЕРОЇЗМ»
Про Михайла Куцкіра ми чули дуже багато: колишній воїн-афганець, голова ВГО «Ніхто крім нас» Закарпаття, голова Ужгородської федерації Хортингу, суддя Національної категорії України з Хортингу. Крім того Михайло Семенович – наш земляк, родом зі Свалявщини. Тому і зацікавила нас, гуртківців-краєзнавців, його постать.

 

Так як на днях країна згадувала чергову, вже 29-у, річницю виведення радянських військ з Афганістану, де загинуло 57 закарпатців (чотири зникли безвісти), ми вирішили зустрітись з Михайла Семеновичем та взяти в нього інтерв’ю.

Михайло Семенович Куцкір у офісі ВГО «Ніхто крім нас»

 (фото автора )

 

-       Михайле Семеновичу, добрий день. Наше покоління знає досить багато про війну в Афганістані: вчимо про ці події в шкільних підручниках, маємо кожен рік зустріч з місцевими ветеранами-афганцями, дивимося фільми, телепередачі тощо. Перше питання, яке в мене виникає: «А що ви знали про цю війну перед службою в армії?» 

-       Війна почалась у 1979 році і на перших її етапах все було засекречено: говорили, що СРСР  допомагає афганському народові зрошувати пустелю, будувати країну і т д. Але вже з початку пішли втрати серед солдат і офіцерів і замовчувати було важко. На  1982-й рік про події в Афганістані стали більше писати, почали приходити «вантажі 200» (цинкові гроби з загиблими) і з’явилося трохи більше інформації.

Перед самою армією, коли я навчався в Рязані (1985 рік), про війну там, в Афганістані, ми знали вже багато. Дехто боявся туди йти, батьки переживали, щоб їх сини не потрапили служити саме в цю державу.

-       Нам розказували про те, що ви перед армією багато займались спортом, тренувались, тому мене цікавить: наскільки Ви були підготовлені до служби в Афганістані морально?

-       По перше патріотичне виховання було на висоті. Я сказав «боялися», але це відносно. Багато хто з нас писав добровільно заяви, щоб потрапити туди.

-       А як ви себе почували перші дні в армії?

-       Я потрапив у навчальний табір у місті Чирчик. Я на той час уже був кандидатом у майстри спорту по самбо і готувався служити у спортивній роті, але був відібраний, як самбіст та медик, санінструктором  в Афганістан. Хоча навіть там, у Чирчику я не потрапив зразу у медроту, потім командування з’ясувало, що я фельдшер і почали перекваліфікацію по моїй підготовці першої медичної допомоги. У нас були розподілені групи  в різні країни, але основна кількість готувалася в Афганістан. Одна група формувалася на Нікарагуа, до неї був включений і я. Але пізніше плани змінили і нас відправили в Афганістан. Навчання і тренування у навчальному таборі Чирчика було настільки важким, що служба в Афганістані пізніше здалася нам «раєм» (сміється).Крім того навчання було ґрунтовним: нас вчили поважати звичаї та вірування місцевих мешканців. Лекції по ісламу були дуже серйозними. І набута на навчанні толерантність не раз допомагала нам пізніше, навіть рятувала життя.

 

 

У навчальному таборі в Чирчику. 1985 рік (фото з архіву М.Куцкіра)

-       А коли  перший раз Ви взяли участь у бою?

-       Відразу на другий день по прибуттю в Афганістан. Молодих солдат, як правило, по півроку на «бойові» не відсилали, але я був медиком-санінструктором, а санінструкторів  катастрофічно не вистачало, і це була вимушена міра. У госпіталях могли працювати і дівчата, а от у горах потрібно було мати не лише знання та навики з медицини, але і добру фізпідготовку.

-       Більшість «афганців» не люблять згадувати війну. Але, тим не менше, може перекажете якийсь цікавий епізод?

-       Розумієте, епізодів таких є багато. Але про війну та героїзм, дійсно, люблять говорити ті, хто не воював. Для тих, хто її пройшов – це проблема. Я був санінструктором роти, я йшов останнім і не мав права залишати «300-х» чи  «200-х». Нас навмисне відбирали для санітарної служби з борців, бо, будучи фізично підготовленими, ми добре знали як підхопити, забрати, витягнути з під обстрілу найважчого пораненого. Одне, що скажу, між нами, солдатами, була дуже велика дружба та взаємодопомога. Що таке міжнаціональна ворожнеча – ми взагалі не знали. Грузини, українці, узбеки, росіяни – між нами не було різниці.

В Афганістані існувало сім банд, які контролювали території і місцеві мусили їм всіляко допомагати, а якщо ні то мали проблеми….. Між ними було багато арабських найманців. У тих були навіть розцінки, скільки коштував вбитий радянський солдат чи офіцер, чи підбита техніка.  Коли десь чую, що наших солдат називають найманцями – мене це бісить: які найманці? Хоча нас і називали «шураві» (араб. радянський), але багато хто з афганців ставився до наших солдат з більшою симпатією ніж до ніби своїх - моджахедів.

До речі, у 2008-2010 році наші хлопці поїхали у Кабул і дальше піднялись на перевал  Саланг і там місцеві їх прийняли з розкритими обіймами. Зустрічались з колишніми бойовиками, зокрема з кулеметником банди Турана Ісмаїла. Той у Кабулі має свій ресторан, там і пригощав гостей-колишніх ворогів фореллю.

 

З побратимами. Афганістан, Шиндант (фото з архіву М.Куцкіра)

-       Михайле Семеновичу, що Ви відчували, коли повертались додому живим?

-       Коли нас вже виводили,  то ми знали, що моджахеди підбивали літаки з «дембелями»…тут сирена…всі 350 чоловік замовкли, чекаючи чогось недоброго. І тоді  пілот оголосив по рупору: «Я вас вітаю: ми пересікли  територією Радянського Союзу».. Це були емоції на все життя…. А дома…країна була зовсім іншою а може ми стали іншими… Та держава боялась воїнів-афганців, пробувала нас якось розпилити: сто тисяч колишніх солдат  тільки  з України які пройшли це випробування були загрозою для СРСР - держави, що і так розпадалася.

-       Ще від Е. Ґемінгвея після Першої світової війни пішов вислів «втрачене покоління». Це стосувалося ветеранів тієї війни. Що Ви можете сказати про своїх однополчан? Чи можна цей вислів застосувати щодо них?

-       Так, дехто з хлопців не був до того готовий. Особливо це стосувалося тих, хто потрапив в Афганістан, пройшовши лише трьохмісячну підготовку. І хоча, як я вже сказав, новачків не кидали зразу в бій, але все рівно  декому було важко від «домашніх пиріжків до бойових дій» це не просто так….. Крім того не було служби реабілітації і по війні не кожен міг сам справитися зі своїми проблемами. 

-       Після виводу військ з Афганістану пройшло майже 30 років, тепер воїнам-афганцям по 50 і більше. Що Ви можете сказати про вашу спільноту?

-       Ми тримаємось разом. Хоча багатьох з нас вже немає в живих. Наприклад, якщо з Міжгірщини Афганістан пройшли 160 чоловік, то тепер їх залишилося лише 80. Це половина. Але ми допомагаємо один другому, разом добиваємось справедливості. Це не так просто: апарат чиновників у сучасній Україні не менш бюрократичний, ніж в СРСР. Тому і об’єднались колишні «афганці» у громадську організацію «Ніхто крім нас». Так легше відстоювати свої  інтереси.

-       Ми знаємо, що тепер Ви тренуєте молодь Хортингу — виду спортивних єдиноборств, створеного в Україні. Видно, досвід Афганістану допоміг Вам вибрати собі таку професію-хобі?

-       Так вийшло, що саме після контузії я не міг більше сам виступати. Але спорт – це моє. Ним я живу. Тому й зайнявся тренерством. Ще беру участь у показових виступах.

-       А чому не самбо, кікбокс, карате, а саме Хортинг?

-        Як я вже казав я займався спортивним самбо і серендзі кемпо - це стара школа  карате.  Хортинг позиціонується не тільки як бойове мистецтво, а і є системою комплексної фізичної підготовки, самовдосконалення, морального, духовного та культурного виховання, наближення до українських традицій. Засновником  цього виду спортивного єдиноборства є наш воїн-афганець мій хороший товариш Едуард Анатолійович Єрьоменко і тому ми почали розвивати  своє національне…. слово «хортинг» походить від назви острова Хортиця, де розташовувалася Запорізька Січ. 21 серпня 2009 року Міністерство України у справах сім'ї, молоді та спорту офіційно визнало Хортинг як вид спорту (наказ № 3000).

Крім того я пробую наблизити його до наших Карпат: включаю у показові виступи вправи з бойовим гуцульським топірцем-барткою.

Приходять діти на тренування слабенькими, кволими. У містах багато наркоманів. Тому основна наша задача забрати більше учнів з вулиць.

До речі, тренуємо ми повністю безоплатно, тому запрошуємо у спортивний клуб Хортингу «Проспект» в Ужгороді.

 

 

-       Михайле Семеновичу, від імені гуртківців Закарпатського центру туризму дякуємо за змістовну бесіду. Бажаємо Вам здоров’я та бойового духа. А Вашим вихованцям успіхів та перемог у змаганнях.

 

Бесіду вів Віктор Реднік

Оцініть матеріал!
(2 голосів)


Переглядів: 207

Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Нагадуємо Вам, що редакція видання не несе відповідальності за зміст матеріалів, які розміщені користувачами сайту.
Реклама