Середа, 03 вересня 2014 16:21

ПОЧАТОК ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ увійшов в історію закарпаття польською еміграцією і її подальшими наслідками

ПОЧАТОК ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ увійшов в історію закарпаття польською еміграцією і її подальшими наслідками
75 років тому, 1 вересня 1939 року, почалася  Друга світова війна. Вона стала цвинтарем розвіяних ілюзій практично для всіх її учасників. Щонайперше — для поляків.Одна справа — насолоджуватися палаючою хатою сусіда, «ввійти в долю» з погромниками Чехословаччини, інша — у самоті тримати удар, причому подвійний (Німеччини і Радянського Союзу). Одна справа — втішатися високою дипломатією прихильних великих держав, інша — переживати жахіття чергового поділу.

 

Можна зрозуміти міністра закордонних справ Польщі Юзефа Бека, що в січні 1939 року повідомив одному з депутатів польського парламенту про домовленості з Адольфом Гітлером. Вони стосувались актуальних питань міжнародної політики, в тому числі подальшої долі Карпатської України, де вирішено обопільно підтримати інтереси Угорщини.

Можна зрозуміти Гітлера. Так само і міністерство закордонних справ Великобританії, котре приязно поставилося до встановлення угорсько-польського кордону, вважаючи, що це сприятиме появі політичної осі Варшава—Будапешт—Белград—Рим, яка зможе завадити військовій експансії Німеччини. Зрозуміти можна загалом усіх зацікавлених у конфлікті, але не виправдати.

Отож 1 вересня 1939 року голова Ради міністрів граф Пал Телекі у зверненні «До народу Угорщини!» оголосив про введення в країні надзвичайного стану. «Для збереження загального миру та продовження господарського життя» пропонувалася низка заходів: обмеження права зборів і мітингів, перевірка преси (внутрішня цензура) і закордонної друкованої продукції, скасування обмежень робочого часу і оплачуваної відпустки, запровадження твердих цін. Це політичне рішення мусив заповзято виконувати і новостворений регентський комісаріат Підкарпатської території на чолі з бароном Жигмонтом Переньї.

До честі угорців, вони залишилися вірними союзницьким обіцянкам перед поляками. Міністр закордонних справ Третього Райху Йоахим фон Ріббентроп у телеграмі 9 вересня 1939 року переконливо просив угорського колегу Іштвана Чакі терміново дати дозвіл на використання залізниці Кашша (Кошице)—Надьсаланц—Велеште для перекидання німецьких військових частин у Польщу. Проте позитивної відповіді не дочекався. Пізніше Берлін на всяк випадок частину жертв у нетривалій німецько-польській війні записав на рахунок непоступливого Будапешта.

У цілому польсько-угорська дипломатична традиція міцним корінням заглиблюється в середньовіччя. Спадщина доброзичливих взаємин визначила характер міждержавних стосунків міжвоєнного періоду, передовсім під кутом зору доцільності спільного кордону, боротьби супроти Чехословаччини особливо в 1938—1939 роках. Те ж бачимо на початку Другої світової війни. Отже, короткочасна з’ява польської еміграції на Закарпатті є річчю цілком закономірною, у тому числі на шляху Свалява — Чинадійово. Причому фотографія з польськими біженцями у «Землеробському календарі на високосний 1940 рік» Михайла Демка, депутата угорського парламенту, не викликала жодних заперечень з боку державного цензора.

Прихильність угрофільської закарпатської періодики до польського ракурсу не випадкова. Наприклад, Степан Фенцик, лідер крайової Російської народно-автономної партії (РНАП), отримавши у 1934—1938 роках від польського консула в Ужгороді Халупчинського загалом 52 тисячі чехословацьких крон, використав їх на партійні потреби і видання газет у руслі польсько-угорського братерства. Тому в його «Карпаторосійському голосі» все, що стосувалося поляків і Польщі, висвітлювалося з надзвичайною теплотою. Так, у травні 1933-го газета подала репортаж про торжества з приводу польського національного свята 3 травня, що відбулися у Празі, Брні, Братиславі, Кошице та Ужгороді. У приміщенні міського театру в Ужгороді 2 травня під покровительством польського посла в Чехословаччині В.Гржибовського пройшло урочисте засідання. З промовою виступив консул Польщі в Ужгороді М.Свержбинський. А 3 травня у греко-католицькому храмі відбулось урочисте богослужіння і банкет у консульстві.

Після Віденського арбітражу 2 листопада 1938 року Польща направила у Карпатську Україну радника міністерства закордонних справ П.Курницького у статусі консула з особливими повноваженнями. Оскільки в Хусті, де розташувався уряд А.Волошина, було затісно (населення міста побільшало вдвічі), польське консульство розмістилося в Севлюші (Виноградові).

Аташе консульства Андрій Валігурський проінформував Варшаву про напад на консульство 9 січня 1939 року натовпу, керованого, за його припущеннями, січовиками. Нападники вибили сім вікон. Через годину в консульство зателефонував прем’єр А.Волошин, який сказав, що напад учинили безвідповідальні елементи, а січовики їх розганяли. Невдовзі після інциденту, 11 січня, консул П.Курницький відправився в Хуст, де його прийняв А.Волошин, який переклав провину на фенциківців – деструктивних осіб. Вони фінансувалися через депутата чехословацького парламенту С.Фенцика, котрий залишився в Ужгороді, переданому Угорщині. У відповідь П.Курницький вручив ноту протесту, де йшлося про концентрацію у Карпатській Україні антипольських елементів із числа втікачів з Галичини. Чимало з них нелегально повернулося в Польщу. Їх нараховували близько 600 осіб за період із вересня 1938-го до лютого 1939 року.

Водночас задовго до нападу на консульство у Севлюші польський уряд самостійно розробив план терористичної, диверсійної та пропагандистської діяльності в Карпатській Україні. Його розробники – польські консули Мечислав Халупчинський (Ужгород) і згаданий П.Курницький (Хуст–Севлюш). План погодили польський посланник у Празі Казимір Папеє та представник генерального штабу полковник Скрдліджевський у першій декаді січня 1939 року. У ньому передбачалося, що диверсіями керуватимуть з двох центрів – Ужгорода (включений тоді до складу Угорщини) та Пряшева (залишився в Чехословаччині – в автономній Словаччині). Йшлося про витрати у близько 60 тисяч чехословацьких корун щомісячно.

Польське консульство в Ужгороді працювало аж до ліквідації Польської держави у вересні 1939 року. Щоправда, польським консулом був уже Й. Шченовський, котрий, між іншим, у серпні інформував Варшаву про катастрофічне соціальне та економічне становище Підкарпаття в умовах угорського панування і пропонував закупити велику партію винограду, яблук і вина, щоби пригорнути до нового режиму принаймні багатих селян, які у тому році – 1939-му – не мали жодних шансів продати свою продукцію в Угорщині, а попередній ринок – чехословацький – безнадійно втратили.

Досі нема повноцінної історичної картини, яка би відобразила масштабність та значущість явища, і про польську еміграцію на Закарпатті у вересні—жовтні 1939 р. Маємо під руками розрізнені відомості. Одначе й вони дозволяють зробити сміливу проекцію. Насамперед — про масштаби. 18 вересня 1939 року, на другий день вступу Червоної Армії у Західну Україну, регентський комісар барон Ж.Переньї визначив компетентних осіб, які розробили заходи стосовно допомоги польським біженцям. Саме тоді спостерігався їх великий наплив. Першочергової уваги потребували поранені та хворі. Усіх утікачів поступово перевозили вглиб країни.

Радянські військові з’єднання порівняно швидко вийшли до Карпат. 21 вересня 1939 року встановився радянсько-угорський кордон. Наступного дня Польща капітулювала. Спочатку, очевидно, кордон був дуже прозорим, оскільки його перетинали численні озброєні загони, у котрих угорські військові забирали зброю і поселяли у спеціальні табори. 23 вересня на угорських теренах число біженців із Польщі досягло 20 тисяч осіб. Однак таланило далеко не всім. Наприкінці вересня 1939 року на Прикарпатті (у Городенці, Сколе, Надвірній) співробітники НКВС ув’язнювали поляків з обозів, що прямували до угорського і румунського кордонів, аби дістатися до Війська Польського у Франції. Як правило, їм присуджували депортацію в Сибір на примусові роботи.

У жовтні 1939 року, згідно із заявою військового міністра Угорщині, в країні нараховувалося 33 тисячі цивільних поляків і 5 тисяч офіцерів польської армії. Але, за даними німецької розвідки, кількість польських біженців в Угорщині складала 75 тисяч осіб, які розташувалися в 120 населених пунктах. Чимало поляків (близько 50 тисяч) одразу після короткочасного перебування на угорських землях через відкритий угорсько-югославський кордон переправилися на Захід.

Рух польської людності через Підкарпатську територію, ясна річ, негативно позначився на політичній ситуації. Спостерігалася також тенденція загострення криміногенного чинника. Один із підкарпатських депутатів угорського парламенту конфіденційно повідомив статс-секретаря з національних справ Тібора Патакі, що «гуцули з червоними прапорами ідуть назустріч радянським воїнам» і що місцеве населення має значну кількість гвинтівок, отриманих з рук відступаючих польських солдатів шляхом обміну на одяг і продукти, купівлі за готівку. У вересні—жовтні 1939 року угорські жандарми здійснили на Закарпатті ряд облав, аби примусити людей здати придбану зброю. Для її виявлення відповідальні особи регентського комісаріату запропонували створити широку сітку агентів із трьох категорій: 1) вчителів, які бояться за свої посади; 2) євреїв, які хотіли би відновити забрані в них патенти (ліцензії) на підприємницьку діяльність; 3) священики, які ненавидять радянський лад за атеїзм і антиклерикалізм. Крім того, свою роль, на думку фахівців, повинна була зіграти перевірена агентурна сітка з числа «ідейних керівників карпаторуського населення».

Не обходилось і без трагедій. Найбільш голосна з них обійшла крайову періодику. Львівський воєвода Альфред Білик (1889—1939) у готелі «Чіллаг» у Мукачеві 19 вересня покінчив життя самогубством. Місцеві газети дуже сильно перебільшили, коли написали, що біля покійного було знайдено один мільйон доларів. Цей випадок шокував трагікомічним підтекстом. Також газетярі подали хибну версію про те, що А.Білик у Мукачеві чекав свою сім’ю (дружину і чотирьох дітей), які евакуювались іншим транспортом. Знайшлися свідки, котрі помилково повідомили, що сім’я екс-воєводи загинула в дорозі під час нападу українських повстанців. Одначе ніби буквально за півгодини після самогубства дружина з дітьми приїхала в Мукачево! У похороні Альфреда Білика взяли участь визначні представники міста і сотні людей.

Насправді А.Білик залишив записки, де пояснив своє самогубство тим, що відчуття власної гідності не дає йому право на життя, бо не зміг оборонити Львів. Уряд Польщі ще до падіння Львова відправив воєводу на допомогу польському консульству в Мукачеві.

Щодо спалаху насилля на прикарпатських теренах. У вересні 1939 року лише з Варшави у південно-східному напрямку евакуювалося 200—300 тисяч жителів. Вони й принесли до столиці інформацію про діяльність на українських землях озброєних формувань політичного характеру, а також розбійницьких банд, що нападали на вихідців із центральної Польщі. Проте варто пам’ятати, що у Війську Польському воювало 100 тисяч українців, а в антипольських виступах різного плану могло бути задіяно кільканадцять тисяч представників місцевого українського населення. Цікавий факт. Власне, солдати-українці у вересні 1939 року допомогли командиру польської 11-ї Карпатської дивізії полковнику Б.Пругару-Кеттлінгу дістатися до Угорщини шляхами, контро­льованими українськими повстанцями. Подібних свідчень при бажанні можна назбирати достатньо.

Польська еміграційна епопея не тільки навстіж відчинила двері для нелегальної торгівлі зброєю на Закарпатті. Дехто (прихильний до режиму і близький владі) скористав од напливу розмаїтого польського добра в інший спосіб. Угорський уряд 119 коней з усіх, які перебрав восени 1939 року від поляків, передав підкарпатським господарям безоплатно. Акція мала чітко окреслене пропагандистське спрямування. Адже восени 1938-го та у березні 1939 року з дозволу цивільної влади чехословацькі військові в багатьох закарпатських селян реквізували коней, котрі до власників так і не повернулися.

Ліквідація польської державності несподівано загострила давні економічні проблеми в домінуючому аграрному секторі Закарпаття. Восени 1939 року виникли труднощі в реалізації закарпатських овочів і фруктів (особливо яблук і слив) ще й тому, що «стратився польський експорт». Зокрема, відчутно постраждала низовинна Тячівщина, що славилася яблуневими садами. Щоб зняти напругу, угорський уряд прийняв рішення дозволити переробку на спирт сто вагонів яблук і сто вагонів слив у місцевих броварнях. Окрім того, у Берегсасі (Берегово) і Надьсевлюші (Виноградів) відкрили спеціальні сортувальні, де відбирались якісні фрукти для продажу на внутрішньому та зовнішньому ринку.

Ось фрагментарно так виглядає сьогодні історична картина з питання, сфокусованого у заголовку. Гадаю, біди не буде в тому, щоб зайвий раз проголосити ad fontes у цьому немагістральному, але поважному і вкрай потрібному напрямку.

Роман ОФІЦИНСЬКИЙ,
доктор історичних наук, професор.

Оцініть матеріал!
(0 голосів)


Переглядів: 1709

Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Нагадуємо Вам, що редакція видання не несе відповідальності за зміст матеріалів, які розміщені користувачами сайту.
Реклама