Субота, 16 березня 2013 20:47

Із архіву моїх публікацій, які не втратили своєї актуальності. Частина 4. "Оаза" гуманізму.

Із архіву моїх публікацій, які не втратили своєї актуальності. Частина 4. "Оаза" гуманізму.
Є теми, які не втрачають своєї актуальності з часом. Такою темою є виховання дітей. Якщо в сім’ях наші діти ще можуть отримати повноцінне виховання і пристойну освіту. То що говорити про дітей-сиріт і не просто сиріт, а дітей, які мають певні фізичні вади ще з народження. Як їх виховати? Як влаштувати в нашому жорстокому суспільстві?

  Ще в 2005 році доля звела мене з керівником приватного дитячого притулку, який знаходиться в селі Велика Добронь Ужгородського району,  Василем Катковим. Давно вже не спілкувався з Василем Федоровичем. Але те що я тоді побачив в дитячому притулку мене дуже   вразило.
   Своїми думками і поглядами про дитячий притулок поділився зі мною і пан Катко, які я  виклав у газеті «Вголос про закарпатську політику» (№3, 4 серпня 2005 року.). Тираж газети був невеликий, всього 2 тис. екземплярів і навряд чи багато читачів могло ознайомитись з поданою публікацією.
    Подаємо інтерв’ю з Василем Катковим таким, яким воно було опубліковане в газеті.


                                                        «Оаза»  гуманізму


Василь Катко: «Якщо в дітей є успіх в житті, то вони вважають себе  корисними і потрібними»

   Вже давно хотів познайомитися з легендарною особистістю - директором релігійного приватного притулку для дітей-інвалідів Василем Катковим, Притулок розмістився на околиці села Велика Добронь Ужгородського району. Багато з тих, що їздять трасою Мукачево-Чоп, могли звернути увагу на комплекс сучасних чепурних будинків, критих червоною черепицею.
   Знайомство з Василем Федоровичем перетворилось в знайомство з своєрідною "оазою" гуманізму, яку створила Закарпатська реформатська церква за фінансової і гуманітарної допомоги голландської благодійної організації "Допомога Східній Європі".
   Розмовляючи з Василем Катковим, я не просто особисто познайомився з неординарною особистістю, але мав можливість увібрати основні посту¬лати своєрідної гуманістичної філософії, яка успішно втілюється на нашій закарпатській землі.
Наша розмова розпочалася в скромному кабінеті директора, а закінчилась на території підсобного господарства притулку.
   Я подаю тільки частину нашої цікавої, більш як тригодинної розмови. Дуже шкода, що шпальти газети обмежені...

- Що це за притулок і хто його створив?
- Для того, щоб відповісти на Ваше запитання, потрібно дати відповідь на інше: чим викликана необхідність будівництва такого притулку і чому його почали будувати? Справа в тому, що після 1986 року наші іноземні друзі спочатку привозили релігійну літературу, а коли стало можливим відвідувати нас офіційно і по безоплатній візі, вони почали постачати нам гуманітарну допомогу. В основному нам допомагала голландська благодійна організація "HULP OOST-EUROPA" ("Допомога Східній Європі" - переклад актора — прим.). Вона почала надавати допомогу закарпатським дитячим установам одягом, харчами, спецобладнанням, ліжками, інвалідними колясками... Але з часом активісти благодійної організації помітили, що частина цієї допомоги кудись незрозумілим чином зникає. Пригадую випадок, коли голландці восени закупили в Угорщині для однієї дитячої установи 19 тонн картоплі і 22 тонни яблук. Через три тижні картоплі залишилось десь біля 4 тонн, а яблук - 8 тонн. Запитали директора: „Куди все поділось?" Виявилося, що частину завезли до облвно, частину ще кудись... Одним словом, так і не змогли прозвітуватись. Після цього прикрого випадку голландці і вирішили побудувати приватний притулок для дітей-інвалідів, який був би під контролем церкви. Будівництво розпочали в 1992 році. Якщо я розповім, як ми отримували ділянку під забудову, це буде і смішно, і грішно. Уявіть собі, що перші шість гектарів, які я отримав, були виділені за певних умов: родючий шар грунту глибиною 18 см потрібно було зняти і перевезти на сусіднє колгоспне поле. Коли голландці вже оплатили попередньо всі земляні роботи, від влади поступила команда: ніякі роботи не потрібно виконувати, і, фактично, земельну ділянку ми отримали безкоштовно. Виникає запитання: за що тоді наші спонсори платили гроші? Чи не краще було б використати ці кошти для розвитку притулку? Можете уявити собі таке диявольське ставлення до дітей-інвалідів, до церкви, до людей? А ті керівники, які давали безглузду команду, продовжують залишатися при владі. Чи можете про це написати? Не побоїтеся?
- Думаю, що зможу... .
- Закарпатська реформатська церква, голландські благодійники спільно почали будувати  цей притулок для сиріт, дітей-інвалідів. Вона хотіли, щоб останній був зразком для аналогічних дитячих установ країн колишнього СРСР. Фактично - це перший приватний заклад такого типу на території СНД.
- Чи виникали якісь проблеми з спонсорами в ході будівництва?
- Коли голландці розпочали будівництво, конфлікти траплялися. Ми багато чого не розуміли в їхніх будівельних стандартах. Для чого потрібні скляні будівельні вакуумовані блоки? Для чого потрібно теплоізолювувати підлогу? Подібних питань виникало безліч, і лише пізніше ми зрозуміли, що все це робиться виключно в інтересах дітей. Коли ми вперше відправили своїх дітей до школи, голландці питали: „Чому у дощову погоду ви не взуваєте дітей у гумові чобітки?" Ми дивувались: невже вони не розуміють, що бетонна, в своїй основі, шкільна підлога - холодна? Виявилося, що в Голландії дитина може йти до школи у звичайному взутті, навіть у морозну погоду, якщо температура повітря в приміщенні - 18 градусів, то температура теплоізольованої пінопластом, подлапоном та лінолеумом підлоги не нижча за 16 градусів. Це - стандарт, який виконувався і на будівництві притулку. А ми, фактично, робимо з наших дітей інвалідів у школах. Це тільки один нюанс, а їх дуже багато. Коли голландці побачили наші притулки, дитбудинки, де в одній групі більше 25-ти дітей, вони були шоковані. Як може одна вихователька впоратися з такою кількістю дітей? Вона не встигне навіть поміняти пелюшки, що вже говорити про просту людську ласку... їхня норма - шість дітей.
  Багато з тих дітей, які потрапляють до нас не вміють вимовляти навіть найпростіші фрази. Через два-три місяці вони починають розмовляти на угорській або українській мові. Для цього у нас є спеціальна методика.
- В чому секрет Вашої методики?
- Багато в чому. В наших державних притулках, в кращому випадку, в кімнаті на 25 дітей - один (!) умивальник. І – все. В нас же, на шістьох дітей — одна простора кімната з ванною, туалетом і умивальником. В державних притулках все це відсутнє. Уявіть собі, коридор довжиною 50 метрів... Дитина-інвалід йде до туалету. Дуже добре, якщо дійде до середини, а там вже й потреби далі йти немає... Ще деталь державних притулків - білі халати, шапочки... Якщо нянька в білому халаті візьме дитину на руки, то відразу забруднить свій халат слиною або іншими виділеннями дитини, і це буде видно і викличе відразу. В питаннях виховання дітей взагалі, а тим більше сиріт і інвалідів немає дрібниць. Все важливо. Був випадок — заходжу до кімнати, нянька лежить на килимі, а діти із задоволенням розчісують їй волосся. Вона засоромилася, підхопилася,  я її заспокоїв: це один з кращих контактів для вас, такий метод спілкування потрібний. А не стояти або сидіти, та ще й з палицею в руках. Дітей потрібно виховувати не насиллям, а любов'ю.
- Діти якого віку виховуються у Вашому притулку?
- Тільки дівчата, віком від двох до двадцяти років. Ті діти, які до нас потрапляють, не завжди мають необхідні юридичні документи. Є, наприклад, дівчина взагалі без документів, відсутнє навіть свідоцтво про народження. Маємо також дітей, батьки яких від них ще не відмовились юридично, хоч фактично за них давно забули...
  -  Від яких хвороб страждають Ваші вихованки?
  - Це - цілий букет: олігофренія, епілепсія, хвороба Дауна, затримка психомоторного розвитку... Десь біля 25 хвороб, всі - вроджені. Цікава деталь: ми отримали 12 дітей з діагнозом: "затримка психомоторного розвитку". Вісім з них зараз ходять у звичайну школу, і я вважаю це нашим безперечним успіхом.
-  Як Вам це вдалося?
- Я вже говорив про основні складові успіху: група з шести дітей і дві з половиною штатних одиниці вихователів на таку групу, яких ми ніколи не міняємо до самого кінця перебування дітей в притулку.
- Хто за фахом Ваші виховательки?
-  Наші виховательки, в основному, фельдшери і педагоги з 10-15-річпим стажем роботи, які мають великий досвід виховання дітей, в тому числі і своїх, і ставляться до вихованок, як до рідних.. Крім того, переважна більшість персоналу щиро віруючі жінки, сповнені необхідного терпіння, щиросердності, любові. Вони як подарунок нашому не влаштованому світу, подарунок від Бога. І те маленьке чудо, коли діти-інваліди вступають до звичайної школи, без наших вихователів, було б неможливим.
- Скільки у Вас працівників?
- Сімдесят шість. З них тридцять - вихователі. Інші працюють в підсобному господарстві, виробляють молоко, м'ясо мед... Роблять все для того, щоб діти кожного дня мали найсвіжіші продукти.
- У Вас велике підсобне господарство?
- Все пізнається в порівнянні, Маємо 55 корів, які слугують ще й «фабрикою» органічних добрив для нашого неродючого грунту, ріжемо 120-130 свиней у рік, 700- 800 курей, пасіку на 75 вуликів, гусей, індиків, в ставку вирощуємо рибу, п'ять теплиць забезпечують нас овочами і кожного року збираємо 120-130 тонн зерна. До речі, наші працівники мають право на забезпечення продуктами харчування за цінами набагато нижчими за магазинні, ринкові, для замовлень існує спеціальний телефон.
- Хто фінансує Ваш притулок?
- Від держави ми не отримуємо жодної копійки. Основні кошти надають засновники, платять також і батьки, які здають дітей в притулок.
- Чи приймають представники голландської благодійної організації безпосередню участь в діяльності Вашого притулку?
- Зараз в нас знаходиться група молодих голландських, волонтерів. Вдома вони живуть, як при комунізмі, все мають. Але їхні батьки думають про майбутнє своїх дітей: хай побачать і відчують цю державу, в якій люди живуть поки що набагато гірше, ніж на їхній батьківщині, і втілюють у життя Божу заповідь: "Люби ближнього свого..." Людей, які здатні працювати не на свою кишеню, а на благодійність, у нас дуже мало. їх не більше одного відсотка, і дуже важливо, щоб ми поширювали наш гуманістичний світогляд. Зараз закінчується реконструкція школи в Малих Геєвцях, в яку голландці вклали майже півмільйона гривень. Хто з нас, українців, для наших, українських дітей, навіть маючи такі статки, пожертвував би подібні гроші? А від держави за всі десять років роботи в притулку я не отримав жодної копійки...
-  Будинок притулку досить великий. Для яких цілей Ви використовуєте, наприклад; другий поверх?
- Усього там 22 кімнати для гостей. Якщо нашим дітям вже більше дванадцяти років і вони дозріли до самостійного життя,  то ми поселяємо їх по двоє в цих кімнатах. Ці діти самі за собою прибирають, самі займаються пранням, прасуванням тощо. Так, як це роблять наші «домашні» діти. Хіба це погано?
- Василю Федоровичу, я розумію, що для Вас притулок — сім'я, але...
- Так, я зрозумів. Тут я маю 68 дівчат, а вдома - трьох сиріт (сміється). Старший син вчиться в Англії. Закінчив математичний факультет УжНУ, володіє п'ятьма мовами. Менший син - програміст. Я маю незакінчену вищу освіту, з УжДУ мене колись вигнали за політичну неблагонадійність, навчався в Одесі, але, на жаль,  там не довчився, за сімейними обставинами прийшлося повернутися додому. Живу в Сюрте, там же працюю, а ще я - куратор в церкві.
- Як дружина ставиться до Вашої роботи?
- Спочатку була незадоволена. Але коли я покликав її в притулок і ми стали вдвох на коліна перед лежачими з народження дітьми, вона мене зрозуміла. Ми не цінимо того, що подарував нам Бог, ми цього просто не помічаємо. І тільки,  в такій установі, як наша, ми навчаємось радіти тому життю, яке - маємо.
- Останнє запитання: Ваше ставлення до влади і навпаки?
- У мене хороші відносини з Віктором Балогою. Я бачу, що він цінить мою роботу. З усіх губернаторів тільки Віктор Іванович відвідав наш притулок і щиро зізнався, що він такого ще не бачив. Було видно, що душа його наповнена сердечним співчуттям - на очах у нього з'явилися сльози. Навіть запропонував побудувати ще один, аналогічний притулок там  де  я побажаю. Я відповів, що не потягну, бо беру на себе лише стільки, скільки можу зробити на совість. Декілька разів набивався в гості Різак - то з новорічними подарунками, то за черговим піаром - з телебаченням. Від трьох гривневих цукерок я відмовився, запропонувавши подарунок по рангу - оплату всіх наших комунальних платежів.
   А потім розпочалась екскурсія по території притулку, яка тривала майже дві години. Це була захоплююча подорож "Оазою гуманізму" Василя Катко...
Системного інтерв'ю під час огляду притулку не вийшло, але це з лихвою компенсувалося враженнями від побаченого. Ось тільки жаль, що змістовна розповідь про комплекс об'єктів притулку, влучні і дотепні репліки директора в ролі екскурсовода теж не помістилися на газетних шпальтах...
Низько вклоняюсь  Вам, Василю Федоровичу, і дякую Богу за те, що Ви живете на цій Землі!

   «Вголос про закарпатську політику»,  №3,   4 серпня 2005 р.

Степан Сікора

Оцініть матеріал!
(0 голосів)


Переглядів: 2054

Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Нагадуємо Вам, що редакція видання не несе відповідальності за зміст матеріалів, які розміщені користувачами сайту.
Реклама