П'ятниця, 28 червня 2013 17:14

„Сіра" книга закарпатської політики. Ч.2. Стара номенклатура підставляє плече . Головна новина

„Сіра" книга закарпатської політики. Ч.2. Стара номенклатура підставляє плече .
1994 рік. Розпочалось бурхливе керівництво мера-новатора Сергія Ратушняка. Якщо не звертати уваги на різного роду політичну „тріскотню" молодого  керівника обласного центру, яка інколи сусідствувала з простим невіглаством, то подальша кар'єра проглядалась досить успішною. Встановились дружні контакти з прем'єр-міністром України Павлом Лазаренком. Це був вдалий крок для провінційного початкуючого політика. Який міський голова, (хіба що Києва), міг похвалитися дружбою з одною з перших політичних фігур країни?

 

Через декілька років його „друг-ворог" Віктор Балога зумів повторити вдалий „хід" - заручився теж дружбою, правда, вже з іншим прем'єр-міністром, - Віктором Ющенком. Віктору Балозі більше підфортунило в дружбі з прем'єр-міністром: Павло Лазаренко в „золотому засланні", в Америці, а Віктор Ющенко - Президент України. Це ще один з наочних прикладів, які характеризують отримання різних результатів, за здавалось би, однакових прийомах сходження на політичний „Олімп".

Якщо Сергій Ратушняк більше довіряє, на мою думку, інтуїції, ніж детальному аналізу ситуації, то в діях Віктора Балоги можна побачити тверезий, а інколи й цинічний, розрахунок того чи іншого бізнесового чи політичного рішення.

В „старі добрі часи", в часи „розвинутого соціалізму" були зовсім інші критерії входження в велику політику, ніж в нашу епоху „недорозвинутого" капіталізму. Колись цінувалась виконавська дисципліна, вміння догодити вищому господарському чи партійному керівникові. Не останню роль відігравав інтелект і ініціатива, а також організаторські здібності. Особливо на останні риси характеру керівників почали звертати увагу в КПРС за декілька років до її розвалу. Далекоглядні люди в керівництві компартії (особливо добре це проглядалось в період „перестройки" Горбачова) розуміли, що без інтелектуальних кадрів, в епоху складних технологій, комуністичний режим не має майбутнього.

До керівництва обласними, районними, міськими парторганізаціями почали залучати високоосвічених людей. На рівні області я можу відмітити двох таких людей: „останнього" першого секретаря Закарпатського обкому КПУ, доктора фіз.-мат. наук, професора Василя Химинця та „останнього" першого секретаря Мукачівського міськкому КПУ, провідного економіста „Мукачівприладу" Золтана Лендєла.

Василь Химинець - це не тільки цікава сторінка в історії нашого краю, але повчальний і наочний приклад того, як, навіть, володіючи всіма задатками крупного керівника, можна не тільки не протриматись на владному „олімпі" (на це були певні об'єктивні причини - після „ГКЧП" компартію розігнали і Василь Васильович залишився без роботи), але й повторно не пробитись туди знову. Причина дуже банальна - потрібні гроші і добрі гроші для організації передвиборчої компанії. А де їм взятися в молодого і амбітного професора? Власного бізнесу не має. А хто „поставить" на комуніста, коли КПУ на початку 90-х років минулого століття була в моральному „підпіллі"?

Давайте, на деякий час покинемо Василя Химинця і повернемось до „героїв" наших політичних досліджень.

Першим стартову політичну „позицію" зайняв Сергій Ратушняк. В 1994 році він зробив вдалий „дуплет": фінансово підтримав на виборах Сергія Устича, який став головою Закарпатської обласної ради, і сам був обраний міським головою Ужгороду.

В 1994 році Віктор Балога і його команда ще тільки мріяли про політичні досягнення. Всі сили були кинуті на нарощування фінансового капіталу. Мало хто з новоспечених „молодих закарпатців" з „столичного" Ужгорода звертав серйозну увагу на молодих сільських хлопців з Завидова. Тим більше, що основні прибуткові сфери Закарпаття в той час контролювались трьома бізнесменами і політиками: Віктором Бедьом, Олегом Ямаловим і Сергієм Ратушняком.

Прибуткових сфер тоді, було не дуже багато: паливно-мастильні матеріали - тут конкурували два концерни: „Карпати" Олега Ямалова і „Срібна Земля" Віктора Бедя, горілчані і газовані напої, а також продуктові базари області були під контролем Сергія Ратушняка. Якщо Олег Ямалов ставився до тогочасної обласної влади досить лояльно, навіть деякий час був членом облвиконкому, то цього не можна було сказати про двох інших „молодих закарпатців". Віктор Бедь повторно і безуспішно рвався в народні депутати, для Сергія Ратушняка рамки міста Ужгорода теж були замалі. Обоє мали одного спільного ворога, Сергія Устича. Чому?

Сергій Іванович пройшов стару бюрократичну школу, яка вчила: для того щоб вийти „сухим із води" в самій критичній ситуації - треба багато обіцяти, але нічого не робити, тоді і відповідальності немає ніякої. Треба підкреслити ще одну цікаву деталь: за обіцянку завжди треба було платити, навіть, якщо вона і не виконувалась. Цього ніяк не могли прийняти прагматичні „молоді закарпатці". Олег Ямалов скоро „згорів" на своїй довірливості до Сергія Устича - концерн „Карпати" „наказав довго жити".

Приблизно через рік після виборів 1994 року Віктор Бедь і Сергій Ратушняк розпочали непримиренну боротьбу з Сергієм Устичем. Правда, без помітного успіху: „гавкання" в підконтрольній пресі, „кулачні бої" на сесіях обласної ради із знищенням електронної системи підрахунку голосів - не давали бажаного результату. Чиновники старої радянської школи твердо тримали позиції.

Не контролюючи ситуацію в області, важко було розвивати свій бізнес. Поки Ратушняк і Бедь воювали, укладаючи тимчасові союзи з різними столичними політиками (Лазаренком, Медведчуком, Пустовойтенком, тощо), молоді завидівці нарощували фінансові „м"язи" і шукали підходів спочатку до міських і районних керівників, а потім і до Сергія Устича. Перші зустрічі Сергія Івановича з мукачівськими бізнесменами носили виключно конфіденційний характер і мали одну цікаву особливість: вони в більшості випадків відбувались в лісі і серед певного кола бізнесменів керівник краю навіть отримав прізвисько „лісник".

Чим більше  Сергій Ратушняк давив на Устича, тим більше Сергій Іванович схилявся до Віктора Балоги та Василя Петьовки. Багато хто буде моралізувати з цього приводу. Можу тільки повторити те, що писав на початку політичного нарису - політика ніколи немає контрастних тонів, вона завжди „сіра".

Чи зумів би досягти успіху Віктор Балога, якби у свій час не встановив теплі стосунки, наприклад, з Віктором Дядченком, а потім з Сергієм Устичем?

Якщо не переступати певну моральну межу, то чому б не використати недоліки в характері названих людей для досягнення певної бізнесової і політичної мети?

Скільки коштував Віктору Балозі і його команді розвалений Завидівський відділок колись потуж- ного Лалівського винрадгоспу, знає хіба що тодішній голова Мукачівської райдержадміністрації Віктор Дядченко та Віктор Балога. А тепер це одне з самих передових сільськогосподарських підприємств області - ТзОВ „Завидівське", в якому,зазначимо для прикладу, за останні п'ять років висаджено біля 80 відсотків усіх нових виноградників області.

Мені знову можуть закинути докір: мовляв, Ратушняк не йде ні на які компроміси з пройдисвітами, а Балога домовляється навіть з чортом. Для того, щоб встановити бодай будь-яку ясність у даному питанні, наведу цікавий приклад з «новітньої історії» краю кінця ХХ століття.

Весна 1998 року була холодною, але політична погода була гарячою. Після приголомшливого успіху Віктора Медведчука на дострокових виборах у Верховну Раду по Іршавському виборчому окру-гу №71 в 1997 році, депутатського щастя на Закарпатті вирішив спробувати і його товариш по бізнесу Григорій Суркіс.

„Київський комплекс" дещо сковував членів команди „молодості  нашої". Не хотілось зазнавати поразки на Закарпатті. І тому Медведчук і Суркіс готові були домовлятись з кожним, хто являв собою хоч якусь загрозу їхньому депутатству. Це вміло використовували Сергій Устич, Віктор Дядченко, „ліквідовуючи" різні „перешкоди". В такий спосіб політики „місцевого розливу" піднімали вагу своїх персон. Наприклад, кандидат у депутати Верховної Ради по Мукачівському виборчому округу №72, по якому  балотувався Григорій Суркіс, Гаврило Черепаня, керівник однієї з громадських організацій Мукачева, за добровільне зняття своєї кандидатури отримав від київських „футболістів" для свого товариства декілька десятків тонн паливно-мастильних матеріалів. Переговори велись і з іншим кандидатом в депутати Верховної Ради України та кандидатом в депутати обласної ради професором Василем Химинцем.

Якщо проходження Василя Васильовича в народні депутати було під великим знаком запитання, то за певної підтримки пресловутого „адмінресурсу", хоча б у своєму рідному Мукачівському району, Химинець міг би досить легко стати депутатом обласної ради. А там, уже було близько і крісло голови тієї ж ради. Треба було домовлятися не тільки з Сергієм Устичем, але й з Віктором Дядченком.

В 1998 році „адмінресурс" у районі був повністю у руках голови райдержадміністрації. Хто міг би вести такі переговори? Та ще й так, щоб Дядченко повірив і підтримав Химинця. Моєї скромної персони (тоді я був начальником відділу внутрішньої політики  Мукачівської РДА) було замало, не дивлячись на мої довірливі відносини як з Химинцем, так і з Дядченком. Потрібна була фігура великого „калібру". Василь Васильович попросив організувати таємну зустріч Сергія Ратушняка і Віктора Дядченка.

Створилась досить делікатна ситуація. Сергій Ратушняк і Віктор Дядченко, які були тоді депутатами обласної ради, вели в обласній раді безперервну словесну, а інколи і „кулачну" полеміку. Важко було уявити, що Дядченко погодиться на зустріч. Тим більше, що Віктор Олександрович панічно боявся Сергія Івановича, який міг за несанкціоновані переговори з його опонентами, ініціювати відставку голови райдержадміністрації. Але Дядченко погодився. Він вів свою гру. Для нього було важливо, щоб Суркіс стовідсотково переміг і тому переговори з Ратушняком про зняття Химинця з „перегонів" у Верховну Раду України взамін на підтримку його обрання в обласну раду були допустимими.

                              Далі буде

 

Степан Сікора

Оцініть матеріал!
(1 Голосували)


Переглядів: 6938

Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Нагадуємо Вам, що редакція видання не несе відповідальності за зміст матеріалів, які розміщені користувачами сайту.
Реклама