Неділя, 10 травня 2020 16:04

Про опір розкішному життю

Про опір розкішному життю
Дуже хочу, щоб інтернетом ходили не картинки «а пам`ятаєш», а картинки «а хочеш»  Колись від своєї знайомої почула фразу, яка характеризує все наше суспільне життя: по-бідному жити нам вистачає, а по-багатому ми не вміємо.

 

Переповнені соціальні мережі й преса ностальгійними спогадами під загальним гаслом – а пам`ятаєш? І далі йде набір чогось типово радянського: бавовняних колготок, малуватих шкільних форм, однакових пальтечок, кефіру під сріблястою кришечкою і рідкісних банок консервованих шпротів. Та пам`ятаємо цю сірість і однаковість, ідеологію та безпросвітність буденності, як же забудеш. Бідна стабільність в обмін на покору. Але немає жодного бажання повернутися. Бо світ, який відкрився для нас зі свободою та незалежністю, виявився набагато цікавішим. І небезпечнішим та конкурентнішим.

Області, в яких я жила, Закарпаття і Львівщина, ще з усією пам`яттю дорадянських часів, першими рвонули за кордон. Хто на заробітки, хто по бізнес.

Є люди, які весь час почувають себе заробітчанами,  і дуже мала частина є тих, для кого заробітки стали базою розвитку, а не поточного забезпечення родини. Заробітчани Польщі своїми заробітками і знаннями, здобутими в більших економіках, рухали свою країну вперед. Є така історія, коли в дискусії про заробітки поляк зауважив, що вони в 90-і та наступні роки з заробітків везли вживану техніку, будували бізнес, ставили на ноги  і купували в салоні нові автомобілі, а українці, в основному, як возили євробляхи, так і продовжують це робити.  

Що ж відбувається, чому пустіють наші міста та села і заробітчан уже мільйони? Чому Ізраїль на піску, вапняку і камені побудував одну з кращих економік світу, а ми тікаємо з чорноземів? Чому рисові тераси нарізані на неприступних гірських схилах Бутану і прекрасний виноград вирощують на вулканічній лаві Лансероте, а  люди живуть удома і будують свої країни, а ми мільйонами будуємо сусідні?

Мені видається, що нас тримає та радянська бідність, звичка жити бідненько, але чистенько, непомітно, щоб хтось щось не сказав. Соромно вчитися – тобі більше всіх треба? Навчився – а, хочеш бути розумним? Успішні люди відокремлені в якийсь анклав, варяться у своєму вариві й оточуються тихою ненавистю. Їхні історії успіху не мультиплікуються, а всіляко дискредитуються.

 Ірина Мацепура: Для вітчизняного підприємництва через ...

Крім цього, є радянський пережиток – моя хата  скраю. Ну, як можна так ненавидіти себе і середовище, в якому ти живеш, щоб громадити по всій державі сміття?  Досить багато їжджу нашою державою: сміття, сміття і сміття, зарості чагарників, недоглянуті закинуті села. Я не дуже люблю гасло «Село – колиска України», але подивіться на покинуті села, це чиясь домівка, отчий дім, який кинули напризволяще. А покинута хата тужить, тужить і помирає. Невже так важко вирізати чагарники, помити вікна і побілити хатку? Так у таких людей і в місті в під`їзді ніколи не буде горіти лампочка.

Один наш підприємець сказав дочці: хочеш бути перукаркою? Будь! Але будь пані перукаркою.

Треба Бути! Не боятися бути паном електриком, паном бухгалтером, паном директором. Хотіти жити в чистій, доглянутій, багатій  державі й робити її такою, не тікати. І любити свою Державу – вірити й служити їй.

Тоді буде у нас 200 видів сиру, регіональні кухні, місцевий колорит не лиш на фестивалі, місцеві успішні сімейні бізнеси, історія яких налічує століття. 

Дуже хочу, щоб інтернетом ходили не  картинки «а пам`ятаєш», а картинки «а хочеш» – а там усі світові досягнення науки, економіки, архітектури.  Великий світ чекає тебе, приєднуйся, не бійся!

Ірина Мацепура

Джерело

 
Оцініть матеріал!
(0 голосів)


Переглядів: 137

Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Нагадуємо Вам, що редакція видання не несе відповідальності за зміст матеріалів, які розміщені користувачами сайту.
Реклама