П'ятниця, 08 травня 2020 19:56

ПРАВДА І МІФИ ПРО «КАРПАТСЬКУ СІЧ»

ПРАВДА І МІФИ ПРО «КАРПАТСЬКУ СІЧ»
Термін «архіви не горять» стосується демократичних країн, але не СРСР чи Радянської України, які їх просто знищують.

Щоб таким чином сховати свою антинародну сутність та писати історію самозвеличення. Чимало таких архівних документів спалено щодо діяльності напівлегальної «Карпатської Січі». Бо її незаконно було створено «Абвером» в суверенній Чехословаччині із числа українців польської Галичини з метою розвалу та захоплення ЧСР. Щоб так званим історикам-науковцям України було легше вводити свій народ в оману про те, що нібито саме «Карпатська Січ» 15-17 березня 1939 р. боронила автономну республіку Підкарпатська Русь від угорської окупації.


Але незаперечними є документи з фактажем про те, хто саме боронив автономну Підкарпатську Русь федеративної Чехословаччини від нападу Угорщини в 1939 рр. Їх засвідчують неспалені архіви Чехії, Словаччини, Польщі, Румунії та й Угорщини. Так звані історики-науковці сучасної України про них не згадують, аби могли писати історію України на замовлення чергової партії влади. Багато фактів, документально підтверджених, можна знайти навіть у 1-му томі книжки «Карпатська Україна. Документи і матеріали. Хроніка подій. Персоналії», що видана Закарпатською обласною державною адміністрацію, Закарпатською обласною радою, архівом Служби Безпеки України в Закарпатській області та Державним архівом Закарпатської області (Ужгород, видавництво «Закарпаття», 2009 р.).


Отже, дослівно наводимо із цієї книжки один із цих документів під назвою «З рапорту командира батальйону чехословацької армії, про боротьбу проти угорських терористів та бойові дії на Закарпатті в березні 1939 р.», який зберігається у Військово-історичному архіві Чехії (див. С. 280-285):
«(...) 15 квітня 1938 р. мене як командира 1/36 польового батальйону було послано з батальйоном на угорський кордон на території Чопа, де я знайшов призначену мені дільницю й охороняв кордон. Тут я був аж до половини липня того року. Протягом цього часу не трапилось ніяких подій. Приблизно в середині липня мене знову перевели до Ужгородського гарнізону.


1 вересня 1938 р. мене було знову послано з батальйоном на територію Чопа, де я приступив до охорони кордону (...). Після оголошення Віденського рішення 2 листопада 1938 р. я одержав наказ відійти від кордону до села Сюрте (у якому місцеве угорське населення – П. Г.) ставилося до нас дуже вороже (...) Біля 18-ї години (наступного дня – авт. П. Г.) я одержав наказ перейти з батальйоном до Мукачева і залишитись там аж до передачі Мукачева угорському війську (...) Вулиці були зайняті (бійцями батальйону, укомплектованого чехами, словаками і русинами – авт. П. Г.) аж до 10 листопада 1938 р. до 3 годин дня, коли місто Мукачево було передано угорському війську.


(...) В кінці грудня я перейшов з батальйоном до Сваляви (куди із Мукачева перемістився штаб чехословацької дивізії під командуванням генерала О. Сватека – авт. П. Г.), де мене було призначено командиром гарнізону (...) 14 березня 1939 р. о 5-й годині угорське військо почало наступ на Сваляву силами одного полку (але був зупинений на підступах до Чинадієва батальйоном під командуванням Б. Мартина. Лише вранці – авт. П. Г.) 15 березня угорське військо рушило знову в наступ (і штаб батальйону Б. Мартина із Чинадієвського замку передислокувався до Сваляви. Там командир дивізії (генерал О. Сватек – авт. П. Г.) дав мені наказ спробувати відійти від Сваляви до (сусіднього із Словаччиною – авт. П. Г.) селища Перечин, а коли це не вдасться, то відступити до Польщі. Точно о 23-й годині 15 березня 1939 р. ми залишили Сваляву.


Наказ було виконано об 11 годині ранку 16 березня 1939 р. під охороною мого І/36 батальйону – коли ІІІ/36 батальйон з частиною 45 піхотного полку (з Хуста – авт. П. Г.) вже відступив прямо на словацьку територію у села Убля (...) А під покровом ночі ми непомітно відірвалися від противника і відступили до Малого Березного.


(...) тільки близько 9 години ранку 17 березня 1939 р. угорські частини ввійшли до Перечина (...) Під їх натиском з боєм ми відступили на словацьку територію до села Убля (...) Взагалі можна сказати, що після Віденського рішення і передачі частини Підкарпатської Русі Угорщині становище на Підкарпатській Русі було хаотичне. Уряд був нерішучий, слабий, кожен хотів бути паном, але не слугою. Організація «Карпатська Січ» на Підкарпатській Русі ставилася до чехословацького війська вороже, проводила саботаж, при кожнім випадку кричала «Чехів геть!». Хоча тодішній уряд Підкарпатської Русі цілком усвідомлював, що без допомоги Чехії і празького уряду він безсильний (...). Штабс-капітан піхоти Богумір Мартін».


З наведеного рапорту Б. Мартіна виходить, що не тільки війська Угорщини, але й нелегальні бойовики антидержавної «Карпатської Січі» проганяли «Геть!» із Підкарпатської Русі регулярні збройні сили Чехословаччини та її громадян чеської національності. Тобто, бойовики «Карпатської Січі» не захищали, а за планом «Абверу» допомагали прогітлерівській (в ті часи) Угорщині окупувати русинську автономну республіку Підкарпатська Русь демократичної Чехословаччини.


Ось чому щорічне святкування 15 березня роковин боротьби бойовиків «Карпатської Січі» нібито проти угорської окупації насправді є боротьбою проти Чехословаччини та її русинської автономної республіки Підкарпатська Русь у її складі, яку парламент Підкарпатської Русі законом від 15 березня 1939 р. проголосив незалежною державою під назвою Карпатська Україна, але без виходу із складу федеративної Чехословаччини, а Августина Волошина обрав президентом Карпатської України. Цей факт визнано міжнародними договорами, в тому числі міжнародним договором СРСР і Чехословаччини «Про Закарпатську Україну», а також чисельними постановами Верховного Суду Радянської України.


Цікавою з приводу вищенаведеного є написана і видана у США науково-історична книжка професора Петра Стерчо «Карпато-Українська держава» (Львів, видавництво «За вільну Україну», 1994 р.). Він у 1938-1939 рр. працював стенографістом уряду автономної республіки Підкарпатська Русь і добре був добре проінформований про те, що писав. На сторінках 253-255 вищезгаданої книжки П. Стерчо оприлюднив складений ним список 117 осіб, які «полягли у боротьбі в Карпатській Україні за волю України». Полягли вони, січовики-нелегали із Галичини, 14 березня 1939 р. у боротьбі з регулярною чехословацькою армією під час збройного замаху «Карпатської Січі» на захоплення в Підкарпатській Русі влади в свої руки. Тому цих бойовиків-нелегалів «Карпатської Січі» було взято в полон і майже до вечора 15 березня 1939 р. утримувано під арештом як злочинців.


Більшість із названих П. Стерчо борців дійсно були нелегальними мігрантами, українцями із польської Галичини. Однак чимало серед загиблих були громадянами автономної республіки Підкарпатська Русь федеративної Чехословаччини. В тому числі учні переведеної із Ужгорода до Севлюша (нині – Виноградово) русинської учительської гімназії. Однак вони не були членами «Карпатської Січі» тому, що їм ще не виповнилося необхідних для такого членства 18 років. Але вчитель-емігрант Я. Голота 14 березня 1939 р. привів цих русинів-гімназистів на Красне Полі, де точився кровопролитний бій бійців чехословацької армії із навалою угорського війська. В результаті 15 гімназистів-русинів під час цього бою на Красному Полі загинули, всі інші були поранені, а Я. Голота зумів з поля бою своєчасно втекти.

Тому доцільно щорічно 15 березня відзначати на Красному Полі День трагедії русинської автономної республіки Підкарпатська Русь федеративної Чехословаччини. Натомість відмічається як героїчна участь «Карпатської Січі» за її збереження. Хоча жоден січовик не брав участі як в бою з угорськими військами на Красному Полі, так і за збереження автономної республіки Підкарпатська Русь в складі федеративної Чехо-Словаччини.

Петро Годьмаш, адвокат.

Оцініть матеріал!
(0 голосів)


Переглядів: 138

Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Нагадуємо Вам, що редакція видання не несе відповідальності за зміст матеріалів, які розміщені користувачами сайту.
Реклама