Вівторок, 28 січня 2020 18:05

Історія життя секретарки Підкарпатського товариства наук Юлії Опаленик (Янчик)

Історія життя секретарки Підкарпатського товариства наук Юлії Опаленик (Янчик)
Головними героїнями публікацій «Втраченого Ужгорода» жінки стають нечасто, бо у першій половині ХХ століття жінці у суспільстві часто відводилася лише роль берегині домашнього затишку. Працювали дівчата, як правило, тільки до заміжжя, максимум – до народження першої дитини, далі же ставали домогосподарками.

 

Ужгородка Юлія Опаленик була не такою – вона «горіла» своєю роботою і відчувала, що має стосунок до створення чогось особливого. Цим особливим було Підкарпатське товариство наук (Подкарпатское общество наукъ) – орган, який об’єднав найкращих місцевих науковців з різних сфер, аби консолідувати їхні знання для розвитку краю.

Юлія Опаленик була особистою помічницею і секретаркою директора Товариства Івана Гарайди, тож саме через неї проходили усі листування з науковцями, їхні статті та зустрічі. Не дивно, що ці кілька насичених років роботи в Товаристві залишили глибокий слід у всьому подальшому її житті.

Народилася Юлія 30 червня 1921 року в селі Холмці неподалік Ужгорода. Її батько Михайло Опаленик був тоді молодим, 24-річним, сільським поштарем, котрий разом із дружиною Марією Яворчак мріяв про велику родину. Діток у них і справді народилося нівроку: після Юлії на світ з’явився син Іван, далі – дівчата Олена, Марія та Ольга.
У 1928 році начальника сільської пошти запросили на роботу до Ужгорода, а він покликав за собою найвідповідальнішого свого працівника – Михайла Опаленика. Багато грошей для переїзду чоловік не мав, тому наважився взяти позику і придбав для своєї сім’ї скромний двокімнатний будинок у Радванці (нині – вулиці Кобилянської). Туди Опаленики і переїхали.

Нове місце проживання Михайлові дуже сподобалося, як і нова робота, хоча тут йому було важче, бо доводилося цілими днями ходити з важезною сумкою по всій лівобережній частині міста. Зарплатня на пошті його влаштовувала теж, держава ще й виплачувала йому, як державному службовцю, додаткові кошти на утримання малолітніх дітей, тож жилося сім’ї добре. Саме така державна турбота про службовців налаштувала Михайла на думку, що його діти також мають працювати на державній службі. Тому усі п’ятеро його дітей, попри їхнє бажання чи небажання, свого часу вступили до учительських семінарій Ужгорода. Однак закінчити навчання встигла лише найстарша Юлія.

У греко-католицькій дівочій учительській семінарії Ужгорода цю здібну молоду дівчину дуже любили. Вона була доброзичливою і активною, добре навчалася, мала здібності до мов, швидко друкувала на машинці. Тож, коли у 1941 році Юлія закінчила навчання у семінарії, один із вчителів порекомендував її на посаду секретарки новоствореного Підкарпатського товариства наук.

«Подкарпатское общество наукъ» (угор. – Kárpátaljai Tudományos Társaság) було створене в Ужгороді у січні 1941 року. Першим його головою був відомий історик Антоній Годинка, котрий, серед іншого вивчав історію Ужгорода та Мукачівської греко-католицької єпархії, а після його смерті – канонік Олександр Ільницький. Але фактично керував Товариством обраний його членами директор, яким незмінно протягом 4-х років був історик і філолог Іван Гарайда. Хоча іменем цієї людини нині названа одна з вулиць Ужгорода, мало хто з містян зможе вам сказати, ким був Іван Гарайда і що видатного зробив. Однією з найбільших його заслуг якраз і вважають успішну роботу Підкарпатського товариства наук, яке видавало одразу три періодичні видання: науковий журнал «Зоря-Hajnal», газети «Литературна Недѣля», «Руська молодежь», а також щорічний календар. У цих виданнях відомі автори (краєзнавець Петро Сова, художник Адальберт Ерделі, письменник Федір Потушняк, орнітолог Олександр Грабар, музикознавець Петро Милославський та багато інших) друкували справді цікаві й пізнавальні статті з історії, філології, біології, географії, етнографії нашого краю, літературні твори тощо.

Іван Гарайда, фото – Елека Барані з родинного архіву

На початку 1940-х років др. Іван (Янош) Гарайда був уже немолодим, повним чоловіком, котрий не мав ані дружини, ані дітей, і жив лише своєю роботою, доопрацьовучи свою «Граматику руського язика» – підручник, яким згодом користувалися у всіх школах краю. Юлія Опаленик згадувала, що їй було дуже легко і приємно працювати з таким керівником, бо це була надзвичайно спокійна, виважена, добра та інтелігентна людина. Кабінети Підкарпатського товариства наук розміщувалися на другому поверсі покинутої на той час власниками будівлі «Просвіти». Там, у приймальні, було робоче місце Юлії, вигляд якого зберігся на одній з фотографій. Далі з приймальні можна було пройти до робочого кабінету Івана Гарайди. А у дворі, в маленькій хатинці, проживав тодішній активний член Товариства Федір Потушняк.

Юлія (з правого боку) з подругами на набережній Ужгорода

Юлія Опаленик вела майже всю особисту та робочу переписку Івана Гарайди, була його помічницею і довіреною особою. Цікава робота, знайомства і спілкування з найшанованішими краянами того часу, високим духовенством дуже подобалися дівчині, котра не покинула Товариство навіть тоді, коли вийшла заміж. Сталося це у 1943 році, хоча зі своїм обранцем Юлія була знайома задовго до того, ще з часів навчання у семінарії. Євген Янчик був сином данилівського вчителя, навчався в Ужгороді у греко-католицькій чоловічій учительській семінарії. Дві семінарії – дівоча й чоловіча – завжди «дружили»: коли в одній влаштовували свято, концерт чи танці, обов’язково запрошували семінаристів з іншої. Саме так на якомусь заході познайомилися Юлія з Євгеном. Батьки не мали нічого проти одруження закоханої пари, тож у 1943-му в радванському будинку Опалеників відсвяткували скромне весілля. Подружжя Янчиків оселилося там же, у батьків Юлії. Вмістити усіх у двох кімнатах будинку було непросто, але сім’я Опалеників була дуже дружньою, сварок в їхньому домі ніколи не чули, тож місце знайшлося і для ще одного члена родини. Власне прожив з молодою дружиною Євген Янчик недовго, бо незабаром його забрали до угорського війська. В активних боях Другої світової війни Євген участі не брав, поки проходив навчання на території Угорщини, війська вже відступили до своїх земель.

Юлія та Євген, весільне фото 1943-го

Кінець 1944-го для цієї сім’ї був таким же непростим, як і для дуже багатьох інших місцевих родин. Історія Підкарпатського товариства наук завершилася з приходом радянської армії арештом Івана Гарайди. Це вже потім Юлія дізналася, що її начальника навіть засудити не встигли, бо він помер у тюрмі в кінці листопада 1944-го від серцевого нападу. А тоді ще сподівалася, що він живий, перебуває десь у в’язниці і незабаром буде відпущений додому. Через роки Юлії таки допомогли розшукати на кладовищі на вулиці Капушанській місце, де, ймовірно, поховали без будь-якого сліду Івана Гарайду. Вона написала про це його мамі в Угорщину – і з тих пір роками листувалася з родиною свого начальника, збираючи матеріали, які колись хотіла використати у статті. На жаль, за життя вона тієї статті такі не написала, нащадки не знайшли навіть чернеток серед її завжди акуратних записів.

Повертаючись назад, скажемо, що службовці МДБ приїздили на «воронку» і за батьком Юлії. Михайло Опаленик на першому зібранні працівників пошти дозволив собі, ще пам’ятаючи чехословацьку демократію, виступити з критикою роботи установи. Після цього новий начальник викликав його до кабінету і спитав: «Що ви робите, пане Опаленик? Хочете, щоб вас до Сибіру забрали?», на що Михайло, щиро дивуючись, відповів, що не сказав же нічого такого – лише правду. Його забрали на «воронку» з дому серед ночі, страшенно перелякавши усіх членів сім’ї, але на ранок відпустили – начальство пошти заступилося. Забігаючи наперед, скажемо, що після цього він ніколи публічно не висловлював своєї думки про роботу, а в середині 1950-х вийшов на пенсію.

Люди у військовій формі приїздили у кінці 1944-го і за самою Юлією. Нажаханим домашнім сказали, аби не хвилювалися, бо вони лише шукають хорошу машиністку. Донька Юлії досі зберігає документ, підписаний комендантом Ужгорода Кругляковим, в якому зазначено, що «Янчикова Юлія є чиновницею, працює у типографії як для Червоної Армії, так і для міської управи». Друкарня ця на площі Корятовича була відібрана радянською владою у друкаря Георгія Міравчика. Саме там працювала деякий час Юлія Янчик, і саме завдяки цій роботі зуміла врятувати свого чоловіка від смерті. Річ у тім, що Євген Янчик, повернувшись із війська, одразу потрапив на відомі «маленькі роботи», куди відправляли чоловіків угорського та німецького походження. У сумнозвісному фільтраційному таборі Сваляви, Євген, як і тисячі інших, захворів на тиф. Коли Юлія про це дізналася, попросила допомоги у коменданта міста, а той виділив машину і двох офіцерів, щоб разом вони поїхали до Сваляви за хворим Євгеном. Вдома Юлія виходила свого чоловіка, у 1946 році народила доньку, покинула роботу в типографії і попросилася разом із чоловіком на роботу до якоїсь школи.

Подружжя Янчиків направили вчителювати до Струмківки. Юлія навчала школярів угорськомовної початкової школи, Євген викладав географію у старшій школі. Оскільки маленьку донечку не було з ким залишити, вона з трирічного віку щодня сиділа з мамою у класі, навіть навчилася непогано читати і писати. Юлію Михайлівну її учні дуже любили, бо вона була до них добра, дбала і виховувала. Тоді у класі було чимало маленьких ромів, котрі навіть багато років потому впізнавали свою вчительку на вулиці, гучно і щиро їй раділи, дякували.

Юлія Михайлівна з учнями на шкільному подвір’ї біля пасіки

Згодом вчительську родину перевели до Розівки, де вони також викладали в угорськомовній школі. Юлія бачила, як непросто угорськомовним дітям дається вивчення російської мови, тож почала сама розробляти підручник, який би полегшив це непросте завдання. Робота над підручником тривала кілька років, Юлії довелося їхати у Київ і захищати свою роботу перед комісією, але врешті, у 1973 році її «Русский язык для школ УССР с венгерским языком обучения» за 2 клас таки вийшов і потрапив до всіх закарпатських шкіл з угорською мовою навчання.


Останнім місцем роботи Юлії Янчик була початкова школа у Геївцях, куди вона їздила щоранку з Ужгорода аж до виходу на пенсію. До слова, серед братів та сестер зрештою вчителями стали лише вона та наймолодша Ольга, котра багато років викладала в Хустському культосвітньому училищі. Брат Іван, не встигнувши закінчити навчання в семінарії, знайшов себе згодом у Закарпатському народному хорі, а потім виїхав до тодішнього Ленінграда, де працював конферансьє і гідом. Олена Опаленик стала вихователькою у дитячому садку, а Марія (котрій, до слова, ми і дякуємо за цю розповідь) працювала бухгалтером і заробляла шиттям.


Михайло Опаленик, його дружина Марія (сидять у центрі) зі своїми дітьми, зятями, невістками та онуками

Усі Опаленики були довгожителями, гарне і довге життя прожила і Юлія, котра померла у 1997 році. Нині її пам’ять бережуть сестри, діти та онуки, а ще гарний старий альбом, у якому Юлія – завжди молода і завжди усміхнена.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

Оцініть матеріал!
(2 голосів)


Переглядів: 236

Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Нагадуємо Вам, що редакція видання не несе відповідальності за зміст матеріалів, які розміщені користувачами сайту.
Реклама