Неділя, 12 січня 2020 17:56

Чому істерика – це не найкраща стратегія зовнішньої політики

Чому істерика – це не найкраща стратегія зовнішньої політики
Або дещо про кейс з українським літаком в Ірані.

 

Отже, офіційний Тегеран зрештою визнав факт збиття українського літака авіакомпанії МАУ, стверджуючи, що це була помилка, і їхні засоби ППО помилилися, прийнявши цивільний борт за військовий американський літак. Таким чином, навіть визнаючи провину, влада Ірану хоче перекласти її частину на США. Подібна стратегія зрозуміла, адже більшість загиблих – іранці (або за паспортом, або етнічні), а тому факт збиття своїх може мати непрогнозовані наслідки для і без того неспокійного останнім часом Ірану.

Але у цій історії цікаве інше. Ще буквально кілька днів тому офіційний Тегеран вперто відстоював позицію, що літак впав через «технічні несправності», очевидно, розуміючи, що поширює відверту неправду. Чому ж вони так швидко змінили позицію? Адже, як правило, у всіх подібних випадках з’ясування відносин тривало досить довго. Іранський режим теж міг піти у «відмову», максимально затягуючи час. Підозрюю, що примус Тегерану до відповідальності – результат досить продуманої дипломатичної стратегії української влади.

Чому Іран спершу поширював брехню, яка, очевидно, була б спростована одразу після проведення повноцінного розслідування? Мабуть, там очікували, що саме розслідування може бути зірване. Чому? Та тому, що у результаті численних обвинувачень у збитті літака можна буде сказати, що весь Захід вчергове об’єднався проти Ірану, що їм не потрібна правда, що вони вже оголосили Іран винуватцем, та використати цю схему для недопуску іноземних фахівців. Очевидно, що як тільки пролунали перші заяви лідерів США, Великобританії та Канади про наявність у них даних щодо збиття українського літака іранською ракетою, то Тегеран почав готуватися саме до такого сценарію, однак карти їм сплутала позиція України, яка продовжувала наголошувати на необхідності розслідування.

Картинки по запросу "авіакатастрофа боїнга 737 в тегерані""

Власне, серед вітчизняних «патріотів» розгорнулася справжня істерика у соціальних мережах щодо «слабкості позиції» президента В. Зеленського. Мовляв, уже і Трюдо, і Джонсон обвинуватили Іран, а наша влада – мовчить. Але чи треба було у цій ситуації теж впадати в істерику? Які цілі могли бути в української політики у цій ситуації? Очевидно, ми б не оголошували війну Ірану, та й довготривала ескалація стосунків не входить в число інтересів України. В умовах російської агресії множити число ворогів – не найрозумніше. Найголовніше, що нам було потрібно – це визнання Іраном провини, зняття будь-яких підозр з українського перевізника МАУ, одержання вибачень, покарання конкретних винуватців та одержання компенсацій від влади Ірану.

Для цього нам потрібно одержати міцні докази, які можна використати у міжнародних інституціях (і судах, зокрема). Зробити це можна лише завдяки роботі українських фахівців на місці катастрофи. Власне, українська делегація вилетіла оперативно, і одразу почала роботу. Уявімо собі, що український президент робить емоційну заяву з обвинуваченнями Ірану слідом за Трюдо. Можливо, це би комусь і сподобалося, але це би дозволило Ірану одразу перейти у захист, та надало би привід блокувати слідчі дії. Далі б історія могла б розтягнутися на роки у форматі взаємних обвинувачень. Весь цей час репутація української авіації була б під питанням. А так, не поспішаючи із заявами, ми змогли забезпечити роботу українських фахівців, причин не допускати яких на місце катастрофи в Ірану не було. В таких умовах, офіційний, підтверджений фактами та доказами висновок про збиття був лише питанням часу. Тому Іран буз змушений «грати на випередження» та визнавати провину.

Звісно, це не кінець. Тепер на українську дипломатію чекають важкі переговори щодо компенсацій, вибачень з боку Ірану, щодо покарання винуватців, але, у будь-якому випадку, це не відкладається на роки, а буде вже зараз, що, безперечно, потрібно і важливо для України. Власне, цим політика відрізняється від політиканства. Перша – це розрахунок стратегічних кроків і інтересів, а друге – короткотермінове бажання комусь «сподобатися». Щось мені підказує, що у цій ситуації приблизно таким саме чином діяла би будь-яка українська влада, бо інші варіанти тут видаються малоймовірними та навіть шкідливим. А так ми змогли забезпечити реалізацію інтересів України без затягування часу.

Ми ж одержали чергове підтвердження факту, що істерика та емоції – не найкращі порадники у зовнішній політиці.

Петро Олещук

Ліга

Оцініть матеріал!
(1 Голосували)


Переглядів: 151

Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Нагадуємо Вам, що редакція видання не несе відповідальності за зміст матеріалів, які розміщені користувачами сайту.
Реклама