Четвер, 31 січня 2019 17:27

ПЛАТОН МІЙ ДРУГ. АЛЕ…

ПЛАТОН МІЙ ДРУГ. АЛЕ…
Протистояння: греко-католиків і православних; православних і греко-католиків. Хто винуватий?

 

Світлій пам’яті русинському подвижнику, ставрофорному протоієрею, титулярному декану, отцю Степану Січу (1931-2015) – присвячую.

Е п і г р а ф. Валерій Разгулов – Андрію Дурунді : «В умовах нашого краю, коли родинні зв’язки тісно переплелися, адже живуть під одним дахом й православні, й греко-католики, й русини, українці, представники інших національностей і конфесій - нагнітати міжконфесійні стосунки не допустимо. Хто, як не письменник, пан Дуринда, повинен ,в першу чергу це розуміти».

На данном изображении может находиться: небо и на улице

 

П е р е д м о в а. Розпочати цикл публікацій, на цю тему мене спонукало появлення в мережі, на мій погляд, провокаційних стверджень на кшталт: «У радянські часи комуністи знімали з церков хрести, зараз – московські попи куполи, попи стали комуністами», яке поширила Марина Алдон. Дехто її підтримав, дехто, як автор – ні. Здивувало, те, що цю пані повністю підтримав відомий письменник Андрій Дурунда. Прикро, адже, саме греко-католики, у більшості, підтримують пресловутий томос. З чого б це? Дивує і те, що саме представники цієї конфесії, різко реагують на публікації, які проти цього нововведення, в супереч Конституції України, розповсюджуючи нісенітниці та наклепи.

А тепер по суті. Доля розпорядилася так, що донька та онуки моєї дружини, належать до славетних греко-католицьких родин Бачинських та Камінських. До слова, їх пращур єпископ Андрій Бачинський (1732-1809), збудував красень кафедральний храм в Ужгороді, де був й похований в усипальниці (на фото). Постійно находячись під впливом цієї намоленої родинної аури, написав декілька десятків публікацій про греко-католицьких діячів, яки стали для мене знаковими. Зокрема,про Берегівського мера, греко-католицького священика отця Єнева Ортутая; отця Іоанна Дулішковича, автора фундаментальної праці «Исторические черты Угро-Русских» в 3-х томах (Унгвар. 1874, 1875, 1877); дослідника історії греко-католицької церкви Антонія Годинку, автора унікальних видань «Історія Мукачівської греко-католицької єпархії (Будапешт, 1909 р.) та «Архіви Мукачівської греко-католицької єпархії» (Ужгород. 1911); помічника та однодумця Еде Егана по Верховинської акції - Едмунда Бачинського; керівника Центральної Народної Ради Йосипа Камінського; письменників, їх одновірців, Івана Комвлошія та Петра Пойду; художницю Ганну Горват; отця Володимира Маргітича, якого висвятив на священика в мордовських таборах мученик за віру, митрополит Йосип Сліпий. Статтю під назвою «Тернистий шлях отця Володимира», надрукував в одному із номерів журналу Мукачівської греко-католицької єпархії «Благовісник». А коли, в наслідок інтриг, керівництво єпархії прийняло рішення відсторонити від проведення Служби Божої отця Володимира, підтримав прихожан Берегівської греко-католицької церкви, які стали на захист свого пастиря. Так з’явилась моя публікація «Чи загасне релігійний скандал у Берегові?» («Карпатська панорама» 7 жовтня 2016 р.). Вдячний своєму товаришу і колезі Емілу Турані, який написав про о. Володимира пронизливі слова: «Мені імпонує одностайна позиція більшості громади, яка не захотіла миритися із своїм безправ’ям і єдиним фронтом виступила проти свавілля кліру, повідомивши про свою принципову позицію єпископат та Апостольського нунція в Україні, архієпископа Кладіо Гуджеротті… Ще раз наголошую – отець Володимир унікальна людина і ми повинні захистити його від свавілля єпархіальних чиновників і пишатися тим, що ходимо разом із ним по одній бруківці, слухаємо його мудре повчальне слово. Дихаємо одним повітрям». І з цим важко не погодитися! До слова, Еміл Турані, як громадській активіст рідного села Квасово, що на Берегівщині, зробив все, щоб мирно, без жодного конфлікту на релігійній ниві, громада села у своєї більшості повернулася в лоно прабатьківської греко-католицької церкви.

Пригадую, як в якості журналіста, отець Володимир Маргітич, запропонував мені разом відвідати село Верхні Ремети, що на Берегівщині, де на обійсті його матері владика Мілан Шашич збирався освятити новозбудований храм. До речі, ця церква, як і церкви в Затишному та В. Бакті, були збудовані безпосередньо під керівництвом отця Володимира. Відтак,він запросив мене на святковий обід, який відбувся після освячення. Був там присутній і владика Мілан Шашич. Яке ж було моє здивування, коли святий отець,повів розмову не про насущні церковні справи очолюваної їм єпархії, а за «московських попів», якими він вважає усіх православних священників Закарпаття. Мене, православного віруючого, який випадково опинився ш у цій «компанії», тоді це дуже обурило, але звісно, виховання, внутрішні етичні переконання, завадили мені висловити свою принципову позицію з цього приводу. Це вже потім, прийшов до висновку, звідки така ворожнеча та нетерпимість до православних краян і його кліру. Шкода, адже, неприпустимо в нашому багатонаціональному та багатоконфесійному краї, проповідувати та підтримувати ворожнечу.

У наслідок всього цього, з’явилося бажання написати цей цикл публікацій, який, сподіваюсь, увійде у мою наступну книгу. Першоджерелами стали документи, які зберігаються в ДАЗО, в унікальному та маловивченому фонді Мукачівської греко-католицької єпархії, праці вже згаданого Годинки, а також Лучкая, Дулішковича, Базиловича, Кондратовича, Коссея та інших.

Перші десятиріччя після Унії

Ужгородська церковна Унія, утверджена 24 квітня 1646 року, за перше століття свого існування не підтримувала надій і перспектив, на які сподівалося русинське духовенство. Щодо простого люду, то Унія для нього ще довгий час лишалася чужою, незрозумілою, а то і ворожою. Про це свідчать виступи селян на боці тих, хто вів боротьбу проти католицького панства і духовенства. Отець Іреней Кондратович в «Історії Подкарпатської Руси для народа», характеризуючи становище, яке склалося в Закарпатті після Унії, підкреслював, що селяни й далі відробляли панщину. Унія звільнила від кріпацтва лише священників; крім того, мукачівському єпископу вдалося повернути маєток і монастирські землі, привласнені раніше панами-протестантами. Правда ще тривалий час мукачівським греко-католицьким єпископам довелося боротися за утвердження своїх прав в угорській феодальній структурі, як і домагалися правових положень у ватиканській церковній ієрархії. Одна з об’єктивних причин пов’язана з політичними та військовими подіями в Центральній Європі…

Після поразки турків під стінами Відня, їх воєнний престиж був підірваний, а це багато що змінило в розстановці політичних сил. Передусім ослабли позиції угорських протестантських князів – турецьких васалів, які володіли Трансільванією (Заліссям), в тому числі і історичним Закарпаттям. А, з іншого боку, активізувались католики, які в попередні десятиріччя притіснялися, а тепер, після Відня, вирішили компенсувати втрати… Не можна оминути і такий важливий суб’єктивний фактор, як волоське і русинське православ’я, яке не визнавало Унію, але з поразкою турків втрачало свого покровителя – трансільванський угорський протестантизм. А це в свою чергу вносило розгубленість у табір прихильників православ’я, розхитувало його.

Комплекс цих суперечливих політичних і міжконфесійних протиріч не міг не ускладнити і без того невпевнене становище молодого греко-католицизму в нашому краї. Поки живим був єпископ Партеній (про нього окрема публікація), який користувався у русинів любов’ю та повагою, Унія, хоч і з трудом, закріпила за собою певні позиції. Та після його смерті (1670 р.), за дослідженнями А. Годинки, наступили інші часи: спалювалися уніатськи книги, перехрещувалися діти, яких охрестив греко-католицькі священики, частішали випадки кривавих сутичок між вірниками, що протистояли одні одним. Посилив напруженість єпископ із Егера, який став вимагати повного підпорядкування Мукачівського єпископства егерському католицькому верховенству, а з тим – і заборонити богослужіння на церковнослов’янській мові, зміни русинських обрядів. Така постановка питання вела до відкритої мадяризації краю та латинізації церковних вправ. Сучасник тих подій, вихованець єзуїтської колегії Михайло Андрелла (про нього окрема публікація), будучі греко-католицьким священиком, писав, що «в єзуїтів овеча кожа, звірів дух». Він зробив небезпідставний висновок про наростання народно-визвольної боротьби русинів. Ці ідеї викладені автором у книзі «Оборона верному каждому человеку», написаній у 1699-1701 роках. Опинившись під тиском католицьких і реформатських магнатів – з одного боку і маси православного селянства з його духівниками, які не визнавали Унію, з – другого, Мукачівське єпископство таки не піддалося ні латинізації, ні мадяризації, але не відступило і від Унії. У своїй церковно-практичній роботі воно зберігало традицію молитися церковнослов’янською мовою, відзначати свята за старим календарем.

Можна сказати, що двадцятирічний період після смерті Партенія був смутним не тільки для греко-католицькій церкві, але і для всього християнства краю. Користуючись правом «патранату», угорські магнати призначали на єпископські посади осіб, які їм догоджували. Були роки, коли три, а то й чотири єпископи керували духовним життям краю, як правило іноземного походження. Про це, спираючись на першоджерела, написав Іоанн Дулішкович в своїй трьохтомній праці. У 1670-1690 роках значаться такі їх імена: Йосиф Волошиновський (1672 р.), Феофан Маврокордато (1677 р.), Андрій Монастерин (1685 р.), Рафаїл Ангело (1688 р.), Мефодій Раковецький (1689 р.). Саме у ці роки Унія зазнала відчутного тиску і, як писав Іреней Кандротович, тільки Боже провидіння зберегло русинів від повного духовного занепаду.

Єпископ Йосиф де Камеліс (1690-1705 роки) 
Йосиф де Камеліс за походженням був греком із міста Хіос, але це не завадило йому підтримувати церковнослов’янську мову. Він один з перших почав друкувати на цій мові книги, зокрема – «Катехизм», «Азбуку». Іоанн Дулішкович присвятив йому цілу главу в своєму виданні. З неї і дізналися, що до прибуття в Мукачево він займав посаду римського прокуратора – старостою руських василіан, що перебували в Римі, а також бібліографа Ватіканської бібліотеки. Завдяки патронові – Естергомському митрополиту Колоничу, Ватікан призначає Камеліса єпископом Севастійським та апостольським вікарієм усієї Угорщини. У свою чергу, король Леопольд І наіменував його єпископом Мукачівським. Це був другий після Партенія греко-католицький єпископ, благословенний Ватиканом. Єпископську діяльність Камеліс розпочав 20 квітня 1690 року, тобто у період, коли Угорщина, визволившись від турків, підпала під експансивний тиск Габсбургів і, зрештою, була ними підкорена. Камеліс узявся у нових умовах зміцнювати позиції греко-католицької церкви та її Мукачівської єпархії. Свою реформу розпочав з вивчення становища на місцях. Він відвідав майже всі порохії (парафії) єпископства і провів багато єпархіальних соборів, закликаючи духовенство і прихожан не від Унії. Вважать, що всі біди, яких зазнавали русини, витікали з їхнього закріпаченого стану, неписьменності і неосвіченості. А це, пояснював він, пов’язано з недостатньою освітою русинського духовенства.

Здійснення програми зміцнення позицій Унії Камеліс розпочав із випуску у світ написаної ним у 1692 році «Казуїстики» - книги, в якій викладено «поученія» - правила життя і поведінки духовної особи в нормальних та в надзвичайних умовах. У 1698 році було видано під його редакцією «Катехиз». За часів Камеліса король Леопольд І підтвердив спадкоємність Мукачівським єпископством маєтків, подарованих князем Корятовичем. Король видав грамоту, якою греко-католицькі священики та їх нащадки звільнялись від кріпацтва та селянських податків. Вони урівнювались у своїх привілеях з католицькими духовниками. Нарешті, адже все це було обумовлено ще при прийнятті Унії за мурами Ужгородського замку. Чому саме там, щоб бути захищеними при можливому народному бунті, прихильників святого православ’я.

Однак «окультурити» місцеве православ’я єпископу було не під силу. У 1703 році розпочався рух угорського народу проти Габсбурзької імперії, очолений князем реформатом Ференцем Іі Ракоцієм. Склалася ситуація, за якої греко-католицький християнський світ опинився по обидва боки барикад. Єпископство зі своїм кліром були на боці австрійського цісаря Леопольда І, а прості русини-прихожани – на боці куруцівського руху. Пояснити таку розкладку сил неважко: греко-католицьке духовенство захищало свої меркантильні соціальні набутки, якими їх наділив король, а селяни-русини поповнили ряди повсталих, борючись за повалення кріпосного гніту, за православ’я і свободу.
У цій суперечливій ситуації Камеліс припинив свою місіонерську діяльність в Мукачеві й перебрався в більш безпечний Пряшів, де в 1706 році помер. Його смерть викликала цілий каскад труднощів. У єпископстві не знайшлось достойного наступника, який зумів би вивести Унію з кризового стану.

Єпископські змагання

Народна-визвольна війна проти Габсбургівської влади за своїм характером була не тільки антимонархічною, антифеодальною, але й міжконфесійною боротьбою. Все це загострило і до того напряжену ситуацію в нашому краї. Після де Камеліса духовенство обрало єпископом Йосипа Годемарського, якого королівською грамотою в 1707 році призначено мукачівським єпископом, але за даними А. Годинки, Ватикан відхилив цю кандидатуру і затвердив на посаду адміністратора Мукачівської єпархії Перемишлянського єпископа Винницького. У свою чергу керівник повстання Ференц ІІ Ракоці, як безпосередній господар Мукачівського замку, посадив у єпископське крісло відданого й надійного підручного ієромонах Петронія Камінського. У цій політичній гри, постійних інтригах не витримав змагання за кафедру єпископ Винницький. Він добровільно відмовився від єпархії, і на його місце римський престол поспішно призначив іншого галичанина – Полікарпа Филиповича, якій крім єпархії, одержав ще й посаду апостольського вікарія. Але з призначенням не погодився австрійський імператорський двір. Масла в огонь долив Егерський єпископ, який заявив, що керівники Мукачівської єпархії є лише його намісниками, оскільки він займав крісло єпископа єпархіального, а мукачівські таку силу не мали. Таким чином, неокріпша греко-католицька церква опинилась в умовах тривладдя, що явно було не на її користь. На безладдя в єпархії негайно відреагували її прихожани. Вони масово стали повертатися в православ’я, особливо це було відчутно на Марамарощинні, яка межувала з православними румунськими повітами. Були випадки, коли розчаровані у своїй греко-католицькій вірі монахи-василіани одружувалися, кидаючись у вир світського життя. Архівні документи красномовно про це свідчать.
У 1710 році після смерті Камінського Ракоці признав на посаді єпископа Георгія Бизанція, якого Егерський єпископ визнав за свого намісника. Полікарп Филипович, не маючи підтримки ні від Ракоці, ні від греко-католицького духовенства, склав свої повноваження. Залишились два претенденти на єпископське крісло: не визнаний Римом Годемарський і Бизанцій…

У 1711 році закінчилася визвольна війна під проводом Ференца ІІ Ракоці. Князь зазнав поразки, і перед уніатством відкрилися можливості зміцнити своє підірване становище. За цю справу взялися обидва єпископа. Вони в пошуках шляхів подолання кризи досягли між собою компромісу. Певну роль у стабілізації греко-католицької церкви в нашому краї відіграв Мукачівський собор 1715 року. За дослідженнями А. Годинки, він був скликаний за ініціативи Бизанція і Годемарського, на якому зібралося майже всі священики єпархії, які проголосили свої вимоги: відстояти і зберегти за собою право обирати єпископів; призначених Римом апостольських вікаріїв не визнавати, якщо їх не оберуть самі священики і не затвердить король; погодитись на право втручання у справи єпархії тільки примаса Угорщини, але ні в якому разі не егерського єпископа чи когось із інших латинських єпископів. Це рішення було першим відкритим і рішучим протестом проти амбітності єпископів Егера, боротьба з якими тривала аж до 1771 року.

Однак торжества, якого так чекало духовенство від рішень собору, не настало. Категорична заява надійшла з Ватікану: «Мукачівське єпископство де юре не існує, оскільки свого часу Партеній був затверджений єпископом тільки для русинів, які проживали в Мукачеві та його околицях. Крім того, це єпископство «завели схизматики», отож місцеве духовенство не має права обирати свого єпископа, а тим більше його затверджувати». Така заява Рима ускладнила стан справ. Та вихід було знайдено. Єпископ Годемарський відмовився від сану, прийнявши архимандрію Мукачівського монастиря. Що стосується Георгія Бизанція, то на пропозицію короля Карла ІІІ Ватикан у 1716 році призначив його апостольським вікарієм із титулом єпископа Севастійського. У 1720 році Бизанцій здійснив канонічну подорож у Мараморош, внаслідок чого йому вдалося і тут утвердити Унію. І все таки єпископ Бизанцій не користувався підтримкою серед духовенства. Його популярність коливалася, оскільки він загравав з Егерським єпископом. Помер Бизанцій у 1733 році.

Углянська Православна Цивілізація

Поряд з мукачівським греко-католицьким осередком у нашому краї продовжували свою діяльність православні єпископи, які правили на Марамарощині та в деяких парафіях Сату-Марщини. Їхня резиденція розміщування у старому форпості православ’я – Углянському монастирі. Звичайно, наявність цієї конфесії на значній території краю послаблювала позиції Унії, загострювала процес протистояння. А воно погіршало, після того, як в 1664 році з Мукачівського монастиря було вигнано православного єпископа Іоаникія Зейкана (про нього окрема публікація) і він посилився в Імстичеві й звідти керував православними віруючими, які зберегли прапрадівську віру.

Потрібно сказати, що після смерті Іоникія Зейкана (1685 р.) серед углянських єпископів не знайшлося гідного наступника, який би зумів впливати не тільки на те, щоб відновити православ’я, але й зберегти його на Марамарощині. Безпосереднім наступник Зейкана був ієромонах Мукачівського монастиря Мефодій Раковецький. Він хоч і визнавав Унію, усе ж залишався під підозрою де Камеліса і, зрештою був обвинувачений у симпатії до схизми і висланий за межі Мукачівського єпископства. Таким чином, він був останнім православним єпископом, який займав мукачівську єпископську кафедру і жив на Чернечій горі. Поселився в Углянському монастирі , але не надовго. У 1690 році виїхав у Польшу, де й помер в 1693 році.

У 1690 році семиградський князь Михаїл Анафій, незадоволений діяльністю Раковецкого, призначає єпископом Йосифа Стойку (про нього окрема публікація), монаха Углянського монастиря. Стойка, як і Зейкан, походив із місцевих дворян. Цікаво, що на посаду єпископа він був обраний православними духовниками Марамарощини, але для визнання мусив пройти процедуру узгодження з реформатською консисторією. Були випадки, коли мукачівські греко-католицькі єпископи втрачали свій авторитет, і тоді Стойка з Углі висвячував священиків для Мукачівської єпархії. Помер він у 1712 році.
Після поразки повстання під проводом Ференца ІІ Ракоці позиції православ’я значно послабилися. Розгубленість, яка охопила православне духовенство, штовхало його до уніатства. В 1715 році прихильники Унії скликали в Сигеті собор, який був розігнаний кальвіністами-реформатами. Незважаючи на такий підсумок, у ряді сіл Мараморощини Унія утвердилась. А щодо центру православної цивілізації Углянського монастиря, то його діяльність, як духовного центру, пов’язано з діяльністю єпископа Досифея (1648-1734).

Останній єпископ

Після смерті дружини Досифей (в миру Дмитро) прийняв чернечий сан і був священиком у Вільхівцях. У 1718 р. був висвячений у єпископи і посідав на той час крісло молдавського єпископа. Період його єпископства, а саме перша половина ХVІІІ ст.., у церковно-політичній історії нашого краю є надзвичайно складним. Владика Досифей у цій ситуації показав себе справжнім вірником. У 1720 році австрійський імператор заборонив йому виконувати єпископські функції. Проте владика продовжував висвячувати православних священників, всіляко сприяти збереженню старої віри. Він відвідував православні монастирі, виступав перед прихожанами. У 1727 р. губернатор Трансільванії граф Корнис заборонив єпископу Досифею висвячувати православних священиків. За непокору загрожувала в’язниця Хустського замку. Проте і цього разу відданий єпископ знехтував погрозою. Пізніше він осліп, але,маючи прекрасну пам'ять продовжував виконувати єпископські функції.

У 1734 році хворого, сліпого, старого єпископа кинули у в’язницю Хустського замку. Цього ж року він помер. Його було поховано в Угольському монастирі. Могила й нині знаходиться біля церкви монастиря. Дослідники вважають, що владика Досифей робив записи в церковних книгах і навіть писав духовні вірші (це окрема тема). Досифей Феодорович був останнім православним єпископом Марамароським. Ті священики, яких він висвятив, ще понад 30 років після смерті владики продовжували сприяти збереженню православ’я, але влада не дозволила православним мати нового єпископа. Нікому було рукополагати священників, і закономірно, що православ’я занепадало. У 1769 році було офіційно проголошено, що на історичному Закарпатті немає православних. Це хоч і свідчило про певний успіх Унії, проте не означало, що православ’я остаточно припинило свою діяльність і рух. Протистояння буде тривати і далі.

П і с л я м о в а. Отже, минуло 250 років, скрізь призму часу, мимоволі думаєш, що історія повторюється. Не можна не згадати смерть о. Іоанна Раковського, якому підсунули отруту за спробу перейти в православ’я, Марамароські процеси, загадкову смерть Теодора Ромжі, табірну Голгофу, яку пройшли отці Юлій Бачинський, Стефан Бендас, Юрій Коссей, Микола Ляхович, тернистий шлях отця Володимира Маргітича… І незалежно від віросповідання, ми переймаємося повагою до них, людей сильної волі і духа, до якої б вони релігійної конфесії не належали.
Історію релігійних суперечностей, що дісталися нам у спадщину, на часі вивчати, а не засуджувати конкретних осіб, що були їхніми учасниками. От про що хотів довести письменнику Андрію Дурунді, адже закинуті у суспільство зернятка ворожнечі, тільки розпалюють конфлікт та протистояння. Тому закликаю утриматися від зайвих необдуманих висловлювань і вчинків, за які потім буде соромно.

І на закінчення. Хто ж винний? А винні, як на мене, усі, - Ми, які часто нехтуємо заповідями Хреста.

Валерій Разгулов

 
Оцініть матеріал!
(1 Голосували)


Переглядів: 370

Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Нагадуємо Вам, що редакція видання не несе відповідальності за зміст матеріалів, які розміщені користувачами сайту.
Реклама