Субота, 21 липня 2018 15:33

Розумом и серцьом (др. о. Дмитрий Попович)

Розумом и серцьом   (др. о. Дмитрий Попович)
Дмитрий Попович – педагог, літератор, сосполный и церковный ділатель (7 новембра 1899–3 октовбра 1968 г.г.) родив ся у селови Онок, Угоча, Австро – Мадярська имперія (теперь Виноградовськый район на Закарпатю) у сімї ковача. Ковач быв не простый: вӱн ищи знав ліковати коні, за што быв честованый чилядьôв.

Закончиши сільську вошколу, учив ся у гімназиях Мукачова и Колочі. Закончив теологічный факултет Будапештської універзіты. Уд септембра 1922 г. робив выучовательом Ужгородської семінариї в Ужгороді. У 1923 г. вступив до културно – просвітницького общества ″Просвіта″. 28 августа 1924 г. быв усяченый у сан греко-католицького священника. Из септембра 1924 р. служит у Хустськӱй гимназиї яко професор релігиї, выучуючи молодеж при сьому ищи й украинськӱй бесіді, историї, географиї, латині. Уєдно из о. А .Волошином, будучым Президентом Карпатської України, В. Гаджегою иВ. Ларом о.Дм.Попович 7 октовбра освячує Народний дом крайового общества ″Просвіта″ в Ужгороді.

В 1931г. побывав у Италії, де у Ватикані мав серенчу персонално говорити из папов Пійом XI, з якым вюг бесіду по-латинськы, передав му письмо уд єпископа Мукачовської єпархії П. Гебея про матеріалну помӱч. Папа подаровав 75 тисяч лір, на які построили интернат ″Алумнеум″ для сілськых гімназистӱв Хустської гімназиї, директором котрої Дм. Попович быв призначеный у 1939 годі.

Довоєнный період у Хусті быв для нього майбӱлш плодовитым: пише книгы, дописує у журналы, веде велику роботу по лінії ″Просвіты″.

В кунци октовбра 1944 г. до Пӱдкарпатської Руси зайшла Совітська Армія. Для многої челяди сесе вызволеня перетворило ся у справдішньый кошмар. Сілськоє населеня загнали в стойло пӱд назывкôв ″калхоз″, як говорили місні жителі. Удобрали землю, маржину, лишили права жити, де хотіли. Кедь до визволеня селянин, глядаючи ліпшого житя, годен быв рушити сяза готарь, до держав Западної Європи, у Канаду вадь Америку, то теперь перед ним опустилася желізна завіса: и думати не мож было про выїзд, хіба што у Сибірь, Россію.

Айбо майбӱлше пострадала місна интелігенция: мало того, што у них конфісковали маєток, лишали права на роботу, хоть бы и не на туй довжности, а ищи закрывали до темниць вадь удправляли до сталінськых лагерӱв. Справдішня Червлена Чума! Всьо стало у великому дефіциті. Єдно, што ся щедро роздавало совітськôв властьôв, то йсе годы тюрмы и засланя – до 25 г. строгого режима + 5 г. поселеня у хащах совєтської Сибірі.

До числа такых «вызволеных» попав и професор Дмитрий Попович, доктор юридичних наук и канонічного права. У 1949 годі быв рештованый и за рішеньом ″суда ″ из Лукяновської темниці - удправленый за Урал, оборвавши на взлеті свою творчеську діятелность. Біография Дмитрия Поповича рендешно высвітлена в книзі його ученика, зав. кафедров украйинської литературы Ужгородської націоналної універзіты В. Попа ″Речник духовності Дмитро Попович. Життяі творчість (Ужгород, 2008)".

На жаль, книга уйшла посмертно, перед друком яне годен быв из нив ознакомити ся, як было договорено из В. Попом. Автор писав ї на основі архівных матеріалӱв, не знаючи дакотрі нюансы. До приміра, там каже ся, ож брат Дмитрия Поповича Юлій писав письма у вышестоячі инстанциї из скаргами на несправедливоє засудженя. Юлій насправді такі письма не писав, будучи в тот час маймолодшым у фамілиї, простым колхозником. Писав мӱй нянько – Адамчо Йосип Андрійович, бывшый новтарош, чоловік сестры Юлія. Попутно удмічу, ож мої родителі наохтема, у положені терміны заганяли Дмитрию посылкы, коли йсе лиш было мож, а ищи регуларно писали заявы и скаргы у шилиякі органы власти, які пӱдписовав ″доброволець″ из кульовым раненьом легкого, инвалід III групы Юлій.

Мӱй нянько не годен ся быв пӱдписати, бо людий його професиї легко могли узяти у лагеры, лише требало 2 людьом пӱдписати пӱдготовлену енкаведистами жалобу и май мало 10 годӱв было гарантовано. Тым паче, за няньком раховав ся ищи величезный ″гріх″ - у автобіографиї скрыв, што його старшый брат Матьо находитсяв Канаді. Удмічу ищи такый момент. Велику роль, што мого нянька Йосифа Адамчо не забрали, удограло вто, ош вӱн быв делегатом  зїзда у Мукачові (новембер 1944 г.), де приймало ся рішеня про приєднаняПӱдкарпатядо УРСР. И туй ся закрала неточность. Професор О. Довганич указує у своюй книзі Адамчо Йосифа Ивановича, а не Андрійовича. Я сповістив про йсе проф. О. Довганича, ун перевірив сесі відомості и хотів їх опубліковати, айбо хвороба и передчасна смерть не позволили му cього вчинити.

Письма у вышестоячі инстанциї тай переміна політичного клімата в Союзі зограли свою роль, и колегия Верховного суда СРСР понизила міру покараняо.ДмитрияПоповича из 25+5 годӱв до неповных 8 годӱв, які вӱн уже удсидів, айбо не реабілітовала. Ун обставав ся врагом совітської власти яко греко–католицькый священник, котрый не удрюк ся свої віры. Реабілітация прийшла посмертно аж у 1993 г.

Ищи из увязненя комуністичных лагерӱв у письмах до свого сына Миколы о. Дмитрий Попович заганяв верші. Уйшовши на свободу, лишив 5 збиранок поетичных рукописӱв и ищи єдну, написану в молодости по мадярськы:

1. ″Пупянки руж″ на мадярськӱй бесіді.

2. ″Силою слова″ 1955 – 1962 гг. –163 ст.″Розумом і серцем″ Всесвятская 1956, Хуст 1962. – 152ст.

3. ″Через відкрите вікно″ Хуст, 1957 – 1958. – 130 ст.

4. ″На крилах спогадів″. Хуст, 1959. – 144 ст.

5. ″Айстри і хризантеми″ 1957 – 1958. – 138 ст. 7. «Дні і ночі» Хуст, 1960-1967. - 103 ст.

Знамным є ищи рукописный зборник ″На струнах серця″ из надписом ″Мойому дорогому синові Миколі Поповичу в пам'ять пропавших років з горячою любов'ю, батько″ (1955. – c.101).

Ищи дашто из спогадок. Памнятаю Дм. Поповича ищи из діточости. Передвечӱр мого дня народженя Дм. Попович приїхав из Хуста в Севлюша до нас. Паралелно из общôв,  я ходив у музичну вошколу по класу

гуслюв. Загусляв я Диме-бачію и ун даровав ми верш ″Малый музикант″. До слова, окрім губної гармошкы, о. Дм.Попович файно грав на гусльох, розумів сяна фортепіано, домбрі.

Лише 1999-го года сосполность Закарпатя достойно удзначила 100-ту годовщину из дня народженя о.Дмитрия Поповича. Прийняли рішеня удкрыти куточок Дмитра Поповича у музеї А.Волошина, назвати його именьом улиці, школы, бібліотекы и т. д.

У 2008 г. увиділа світ книга В. Попа ″Речник духовности".  В. Поп, будучи активным організатором славности 100-гӱднього ювілея в Ужгороді тай за його межами, очевидно, быв натӱлко увіреный, што так оно сяй стало (великоє затяженяи хворота не дали му годности сесе перевірити), што у своюй книзі пише, яко доконаный факт ″Ім'ям Дмитра Поповича названо також вулиці в селах Онік, Великі Ком'яти, у містах Виноградові, Хусті, районну бібліотеку в м. Виноградові".

Шкода, но нич сяиз сього не стало. Мало того, подвоєный ювілей – 115 годовщина його народженяи 25 годовщина выхода греко-католицької церквы из укритя пройшли практично неознаменовані.

Лиш у журналі ″Благовісник″ ( число 12 за 2014 г.) появила ся статя Александры Ігнатович ″Дійти побідно

в обіцяний нам Канаан″ про Дмитрия Поповича, де помістили ся декотрі його поезиї, а ищи статя П. Сосницького «Памняті отця Дмитра Поповича». Была ищи замітка Євы Григоры у новинци новини” на украйинськӱй и мадярськӱй бесідах.

У Хусті, де пройшло вшитко його свідомоє житя, за виїмкôв увязненя, на стінах бывшого интерната, директором котрого вӱн быв, авадь гімназиї, де много годӱв  выучовав молодеж, не є памнятної дошкы. У греко-католицькӱй церькôвли єден час висів його портрет, но його пак, не знати чому, зняли. В цілому про нього мало што в Хусті знают, не кажучи вже про вшиткоє Закарпатя. Хуст унікалный вариш у плані историчної минувшины, особо у аспекті прокламації Карпатської Україны. ″Алумнеум″ и гімназия – моцный импулс в смислі націонално-патріотичного выхованя. Чого втрачаєме такі исторійôв даровані можності?

Однако не забыли свого славного земляка оноковчани. Громада села Онок достойно ознаменовала його ювілей.  8  новембра  2014  г.  о.Кедик  Александер  удслужив cвяту Літургію     у  греко-католицькому храмі Ахістратига Михаїла и освятив памнятну дошку на фарі, а у сілському домі културы проведеный быв вечӱр–реквієм почестованя памняти о. Дмитрия Поповича - “Cвітле проміння чистого серця”. Туй выступив дітинськый ансамбль ″Оніцькі ластівочкы", керованый Ларисов Білак. Діточкы споминали тернистый путь Дмитрия Поповича, декламовали його верші. Присвятив йому верш поет-земляк Ю. Потокі. Выступаючи на дні памняти, учитель историї Оноцької вошколы Александер Васильович Данко уповів, ож о. Дмитрий Попович для Закарпатя являє ся тым, кым Т. Шевченко для Украйины. Судіт самі: 4 єпископы греко- католицької церькôвлы уйшли з-пӱд його ″легкої рукы″ в т. ч. блаженішый Теодор Ромжа, будущый глава греко - католицької церькôвлы ЗакарпатяІ. Семедій, І.Маргітич, Й. Головач, многі професоры універзіты Ужгорода, а поза його розсягом и проф. Илінойської універзіты, США, В.Маркусь, малярь Й. Бокшай, писатель о. С.Пап... Коли оноковчани дознали ся уд мене, щто є не опубліковані рукописы, виявили охоту уключити ся в роботу по їх публікації. Активно пӱдключили ся М.В.Білак, сімя М. та В.Пантьо, О. Данко, Ю. Ребрик.

О.Дм. Попович надіяв ся, што прийде такый час, што енкаведистам - кагебістам буде ганьба ходити з удкрытым лицьом по улицях (верш ″Боязнь″ , зборник « Розумом и серцем»). Та сього не дочекав ся.

Давати оцінку стихам не заходит у мою компетенцію. Но хотів бы м удзначити глубокый філософсько -

поучалный  характер його творчости. Дуже  оригіналні  поруняня: сердце без чутя – дараб мняса, так  ги

скрипка, будь она хоть Гварнері, вадь Страдіварі,  нич не варта, кедь не має струн. Авадь – «Життя є річ така пересяка, не всьо в нюй гладко, много шероховатостей айбо в сьому и весь сенс : без такого житя - не житя». Незмірно интересно   пӱдмічено, «нема такої тіні, де б промінець сонцяне засвітив, нема навіть такої павшої людини, щоб там не знайшла ся бодай іскорка чесності, порядності». Словом, за каждого челядника мож и треба бороти ся, наставляти на путь истинный. Велми емоційні суть шорикы, де родили, ростили, голубили доньок не длятого, обы рідний сину…".

 Свого роду шедевром є верш "Чекай мене, мій милий,"

Колись невігласы-суді невігласної власти заганяли го на вірну смерть, бо, маючи 50 годӱв, дӱстати ищи

30 годӱв комуністично-сталінських лагрӱв, то вернути ся домӱв – завідомо нереално. Айбо вӱн, повный оптимізма, величезної любови до сына, родины, рудных Карпат, из глубокôв вірôв у Бога надіяв ся вернути ся живым и умерти на своюй земли, коли прийде на то час. Йсявіра и надія держали го и помагали му провести майже 8 годӱв у нечуваных, каторжных умовах ГУЛАГ – ОЗЕРЛАГу. И вернувши ся из того пекла до людий, котрі обіщали построити рай на земли, названый комунізмом, не втратив ни віры, ни оптимізма и став чудесным приміром усилованя за житя, за світлу будучность тай лишив нам віночок поезий , які варті публікациї.

В 2015 г. вєдно з сестрôв Вірôв и єї чоловіком Игорьом Фірманюком я, в составі делегації, побывав в Италиї, де молили ся в церькôвли семінариї Руссікум святого Антонія Великого в Римі. Там на весь рост находить ся портрет блаженішого Теодара Ромжі и частково його святі мощі. Ученик и вчитель: коли настав час– первый оддав житя, не предавши віру, другый пӱшôв на каторжні муки.

И наконець, у 2016 годі, дякувучи спонсорам И. Кішу и М. Доманич, ужгородськоє выдавателство

«Гражда» выдруковало книгу о. Дмитрия Поповича «Пять збірок. Невольнича муза», котра охопила його творчость уд 1955 до 1967 г. Єї мож найти у варишськых и сілськых бібліотеках нашої области и самому увидіти тото богатоє творчоє наслідстсво, котроє лишив нам челядник высокої морали, истинної духовної културы о. Дмитрий Попович.

Нестор Адамчо

Отцюзнина, 3(5), 2017

Оцініть матеріал!
(1 Голосували)


Переглядів: 68

Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Нагадуємо Вам, що редакція видання не несе відповідальності за зміст матеріалів, які розміщені користувачами сайту.
Реклама