Субота, 26 травня 2018 14:20

Закарпатський дзен: чотири місяці без зв'язку, удвох із коровою

Закарпатський дзен: чотири місяці без зв'язку, удвох із коровою
Із екзотичних подробиць побутування закарпатців у так званих «літниках».

На Закарпатті горяни досі по-прадідівськи літують у горах. Живуть у так званих «літниках» – будиночках із мінімальними зручностями. Тут ночують та варять сир, на бринзю собі та на продаж туристам. 

Пані Марію із Синевира ми зустріли випадково – на горі біля зруйнованого паводками Музею лісосплаву в НПП «Синевир». Її літник, у якому жінка проводить чотири місяці на рік, з травня по серпень, знаходиться акурат навпроти музею. Туристи тут нечасті гості, тому жінка нам рада. Вона якраз вигнала зранку свою корову з телятком на пашу, тож має час для недовгої розмови.  

- Ось два дні назад вітер зламав молоду смереку, то обдираю кору, буде мені на розпал у пічку: воно дуже добре й одразу спалахує, – каже жінка.

Пані Марія літує на цій горі уже 36 років. 

- Мені цього року 67 буде, дасть Бог, – каже жінка, – а сюди вперше привів мене чоловік ще молодою. Ми жили з його батьками, а на літо сюди виходили удвох. Я зараз теж живу із сином та невісткою. Син заробіткує, невістка з онучкою – вдома, у Синевирі, ми приймаємо туристів у своїй хаті. Раз на тиждень-півтора приходять до мене сюди – приносять свіжі газети, їжу деяку, а я їм вниз даю молоко, сир, трави, висушені на чай, ще – гриби та ягоди.

Літник – невеличка хата з горищем, забитим минулорічним сіном. Трохи далі від хати – хлів, де літує разом із пані Марією корова, яка нещодавно привела телятко. Більше худоби жінка не має, бо, каже, здоров'я на це нема. А зазвичай ґазди беруть із собою, крім корів, ще й кіз, і овець, якщо мають їх небагато і не віддають вівчарам в отари. 

Біля хати пані Марії – стіг для сіна, специфічна карпатська конструкція, закрита дощаним полом від землі, аби не підмокало знизу, та зверху дахом – аби не вбирало дощ із неба. Дах над стогом тримають чотири смерекові стовпчики. 

- Наші торік прогнили, чекаю от сина з заробітків, приїде косити, то нові справить, – каже пані Марія.

Косити сіно – то велика й улюблена робота для верховинців, її треба вправно і вчасно виконати – аби худобі взимку було смачно. 

- Сіно треба скосити у “хвілю” (добру погоду), аби не замокло і не почорніло, бо корова не їстиме, а ви не матимете молока. Потім скошене треба швидко висушити й скласти у стіг. Косимо тут біля літника, й удома ще маємо невеликий шмат землі з травою, – каже пані Марія. – Минулого року син затримався на заробітках, то я сама косила, з невісткою. Ой, важко було, але мусіла-м, – зітхає жінка.

Біля хати в неї також є невеликий шмат городу, там росте картопля (культура, що добре родить у бідній верховинській землі), трохи кукурудзи та квасолі, є дві грядки з цибулею та часником. 

- Ото корова моя пасеться, а я на городі пораюсь, або із сіном працюю, або в хащу йду по гриби чи яфини (чорниці). Вони тут усюди ростуть: лізуть навіть на землю, відведену під сінокіс, неможливо з кущами вправитися. Єт, та що вам і казати: нема часу, коли на небо глянути!

- Навіть новин не дивитесь? – питаю.

- Які новини, паніко, у нас тут зв'язку зовсім немає – тому ані телевізора, ні мобілки, ні навіть радіо не маю, – каже пані Марія.

- А як біда якась трапиться – з вами щось чи з худобою – як своїх повідомите, на допомогу покличете?

- Біля мене тут музей, там є сторож, то в разі чогось можна вниз своїм переказати. Або сусідів про це попросити: у нас тут літники в половини села, тому я не сама, як одразу здається, нас багато тут з Синевира, просто вам через гори не видно. Як би-м вранці не вигнала худобу, знали би, що щось не так. 

А трафунки різні бувають, – згоджується пані Марія про ризик літування на самоті. – От тиск стрибає часом, але я маю від того ліки, як починає у скронях стукати, одразу їх п'ю. А руки скласти й сидіти вдома в селі не можу, бо треба якось жити. На мою пенсію в 1600 гривень дуже не розженешся, а так – щось туристам тут продам, щось невістці вниз заготую – так і живемо. 

Пані Марія виносить зі свого літника свіжий сир та залишки запашного чаю із малини, ожини та чорниці. Пропонує купити. За чай просить по 20 гривень. Запах, що йде з пакуночка, мене підкуповує одразу ж. Беру й сир (вурду) – він свіжий, ще навіть солодкуватий. 

- Прошу за таку грудку (трохи більше кіло) 60 гривень, тут маєте 6 літрів молока, це недорого, беріть, – переконує жінка.

 

Я не торгуюся, беру. Буде на гостинець домашнім.

Тим часом жінка агітує приїжджати влітку до них у садибу. 

- Називається “Анастасійка”, так внучку мою звати, то ви в інтернеті своєму зможете знайти, приїжджайте, у нас дуже файно, – розповідає пані Марія. 

Питаю, чи туристів тільки в садибі приймають, чи й тут – у літнику. 

- Та ви що, хто ж сюди захоче: ні зв'язку, ні телевізора, ні гарячої води...

- Та ж на ці гори ваші можна молитися: навіщо тут телевізор! – кажу.

- То одиниці таких, хто так думає. Але якби хтось прийшов – не вигнала би, чистого повітря, грибів-ягід та студеної води тут вистачить не лише мені, – каже жінка.

Ми ще розмовляємо кілька хвилин про життя вдалині від села та людей, прощаємось, жінка бажає з Богом в дорогу, а я завважую хрест біля літника, схожий на такі, як ставлять на роздоріжжях у селах. 

- Такий хрест є майже біля кожного літника, – пояснює згодом Юрій Бабічин, начальник відділу еколого-освітньої роботи НПП “Синевир”. – Встановлюють його одразу, коли зводять хату-літник, або згодом. Горяни – богобійні люди, а літуючи на полонині, не мають змоги ходити до церкви на служби в неділю та свята, тому можуть запалити свічку біля хреста, скласти молитву Богу, як є потреба, – пояснює він.

Такі хрести ставлять біля своїх домівок і люди в селі, так робить чимало хто із синевирців, каже Юрій Бабічин. Це вважається захистом та оберегом обійстя. 

Тетяна Когутич, Ужгород–Синевир
Фото Сергія Гудака, Укрінформ

Оцініть матеріал!
(0 голосів)


Переглядів: 220

Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Нагадуємо Вам, що редакція видання не несе відповідальності за зміст матеріалів, які розміщені користувачами сайту.
Реклама