П'ятниця, 09 лютого 2018 18:56

Антон Копинець. Іван Сила на прізвисько "Кротон". 02

Антон Копинець. Іван Сила на прізвисько "Кротон". 02
одовження книги "Антон Копинець. Іван Сила на прізвисько "Кротон". Початок можна прочитати за посиланням  

 

http://www.fenixslovo.com/uk/analytics/17494

Школа

В ту осінь картопля вродила дуже скупо, тому Федір ходив мовчки і зажурено, немовби в нього корова здохла, а чи десь загубив жачків-гаманець, набитий грішми. Такого гаманця він,  правда, зроду-віку не мав і, очевидячки, не буде мати. Оті грайцарики, що має, туго зав’язує у вузлик, котрий щоразу при ньому у глибокій кишені. «Майже виведеницею стала, — думав про своє Федір. — Треба буде поміняти. А може живиця висохла?»

Обережно викопує мотикою ямку, аби вивіритися, чому не вродила картопля, яка тому причина. Взяв зісподу жменю землиц і, розтер грудки на долон і, зиркнув на небо, ніби хотів попросити Всевишнього, аби той дужче підкрутив ґніт на своєму світилі, бо він, Федір, недобачає. Та сонце вже йшло далеко за полуденок, як і його літа, тому, певне, й недовиджав. Ґрунтець запах житнім хлібом,         засяяв         грайливими        піщинками.

«Годувальнице моя дорогенька, пошкодуй  мене, як я тебе  шкодую.  Бо  ти  єдина  на  білім  світі можеш мене зробити добрим ґаздою або випровадити з тайстриною1 по жебрах. Пошкодуй мене, прошу тя!..»

Стояв і дивився на червеницю, аж поки очі не набрякли слізьми.

«Живиця слабенька… Гей, знаю я, небого, що слабенька. Та де я візьму тої живиці, котру просить земля?»

Якось, ідучи додому з батьківської частки, Федір спинився над висохлою млакою. Від сонця в болотищі порепалася земля. Федір відломив кусник, розкришив на долоні та аж посміхнувся: «Живиця! І задарма пропадає. Гріх буду мати від Бога, як залишу її марнувати!..»

І Федір виплітає з верболозу сім кошарів. «Чи не на нове ремесло перейшов Сила?» — перепитувалися сусіди, як уздріли у його дворі цілу череду плетениць. А Федір і не думав зраджувати своєму пращурському ділу. Скорше — навпаки.

Прийдешнього дня вивів своїх синів на старий мочар і сказав:

—  На червеницю поносимо. Іван буде мотики гадковати  . Анцька — корову в лозняку попасувати.

—  Я піду коров у дозирати  , — озвався Іванко. — Анця най мотики гадкує…

—  Не пискай! — прикрикнув  батько. — Будеш ото робити, що я кажу.

Потому, як помер найстаршенький, а за ним і жінка, Анцька — одна-єдина  донька  серед хлопчуків — ставала доброю помічницею Федора в хижі. Люб’язніше, ан іж до синів, ставився до неї Федір ще й тому, що вона ніби з материного ока викапана. Така ж лагідна, роботяща. І лицем нагадувала Федорові про дружину. Доросліші сини помічали це, та не перечили няньові, коли виділяв її на легшу роботу. Іванко не розумів цього і тому просився, аби його відпустили на волю, до своїх ровесників у лозняк.

—  Доста вже було бігати. Дев’ятий рочок маєш. Я в дев’ять літ у хащу з няньком ходив…

Переселилася чорна земля з млаки на червеницю. Занудьгував Іванко, як брати покинули його самого біля мочила, однісши повні плетенці горі селом додому. Взяв у руки мотику та й почав копати.

Тяжка мотика. Нянькова. Сам набиває її, клепле, гострить. Синам забороняє брати в руки мотику і косу, нікому їх не позичає. Бо то ж не забавка. Мотика і коса завжди мають бути напоготові, як зброя. Сусіди, правда, не дуже напрошувалися на його знаряддя. Такою, як лопата, мотикою не поробиш цілий день. На то треба мати добру силу. Косу й поготів не просили в нього. Вона — довга, тяжка. Коли Федір починає  прокіс, то бере на три кроки. Аби лише було що косити. Гей, якби йому таку кісницю, як у намісника або в графа! Там є де розігнатися. А на свойому — що? Побавиться, доки сонце не перекотиться через Китицю-гору, та й на тому треба вішати косу…

Поки сини повернулися з Федором сюди, на млаку, Іванко накопав цілий віз глини. Тепер сидів на обочині та й дивився на долоньчата. На правій з’явилося якесь чудернацьке намисто.  Він  поплював на долоні, потер їх, як це робив батько, і знову придивлявся до тих дивних намистин, що пощипували.

Іванко зиркає то на братюків, то на нянька: очі заблищали, як у переляканого зайчика. Тікати? Куди? Все одно треба буде йти спати додому.

Нянько ступав по землі, і чим меншою робилася відстань, тим дужче тріпалося серденько в Іванка. Старші відвернулися від нього і рушили наповняти коші. Іванко зіщулився, крадькома позирав за батьковими ногами, під якими, здавалося йому, вгинається пішачок. Він простував на нього, Іванка. Батько став, неквапливо сягнув рукою у широку кишеню.

—  На, гризи, неборе, — мовив, вийнявши з кишені велике жовте яблуко. Дідо дав…

А коли помітив, що в ямці велика купа накопаного намулу, здивовано поспитав:

—  Моєю мотикою нагрібав?

Іванко не встиг відкусити з дідового яблука: так і задержали його перед носом батькові слова.

—  Я більше не буду, няньку, — почав кривитися, підходячи до нянька. Той узяв сина за руку, мовчки потримав у своїй. Перегодя сказав:

—  Я тобі маленьку зроблю. Бо з моєю можеш надірватися. А до мотики треба привчатися. То  наше ремесло, неборе…

Старий Сила добродушно глянув на старших синів і нічого не сказав. Лише пальцем повів кілька разів по тугих вусах, які відпустив після смерті Анці. «Ще один копаш росте. Іще одному треба буде землиці виділяти. Тісно на ній, небожата, айбо то нічого. Петро каже, що хоче вже своє гніздо звивати. Най здоров жениться. За такого легіня  пішла би і не така ґаздівська дівка, як Мочарчиного. Знає син поле, любить його. Руки дужі має, нівроку. А може, ще й невістку до мене приведе? Айбо того він не зробить, бо сам видить, що і нам нема де обходитися в хижі… Два коблики  придає сват. Коблик буде мати від мене. Гей, якби ще ялівку додав за дівкою!.. Ото би зовсім файно було. Потомклюся  ще сам із сватом. А може  уступить?..»

І сонечко, хвала Богу, уже наморилося через день, почало дрімати. Надвечір’я плететься над селом. Узбіч вулиц і, що веде до Федорового обійстя, із землі стирчать чорн і деревцята. Де-не-де залишилося ще по листочку, н іби осін ь засв ідчила на них золотою печаткою: «Урожай зібрала». Синяк також скинув на землю золоті ризи  і  тепер виглядає, як п іп на похоронах: чорний і набундючений. Лише дуби не п іддаються осінньому листопаду: міцно тримають на собі ведмежі кожухи…

По вулиц і вони йшли один за одним, як і по стежині. Іванко ніс чотири мотики. Міцно обійняв їх рученятами, міряв за няньком кроки. Десь посеред села Федора перестрів чоловічок у чорній одежі. Низько в клонився, простягнув коротку руку: Сила і в сірому потемку пізнав сільського вчителя.

—  Покладіть,  будьте  добрі,   кошар   на землю, — проспівав той якось по-чудернацьки, витягуючи вперед підбородок, ніби його давив ошийник-комірець, підпертий чорним машликом.

—   За нумером два сто двадцять і єден, за нумером триста сорок і вусям, за нумером п’ятьсто дев’ядесят і три у метриці значиться, же у вас є діточки, котрим іще мож би ходити в школу, — то-єсть, вони можуть у мене навчатися розузнавати всі букви, всі числа до тисячки. Окрім сего, мій ошколаш  за якісь пару зим може опанувати великою таємницею — письмом. Він буде мати змогу замінити хрестики на папері своїм власним підписом. Ви розумієте мене, пане селянине?

Іванко зачудувався з пана: як він багато говорить! Став впритул до батька і спостерігав за рухами розумного чоловіка: той розмахував ручками, загинав пальці і не переставав говорити.

—  За сесі дні я обходив усе село, жеби удостовіритися: живуть оті діти, що мають ходити в ошколу, або не живуть? Я узнав : усі живуть коло своїх родителів. Ми договорилися, же каждий прижене в ошколу свого дітвака. Най уже дівок не пускають, айбо хлопці мають бути ошколовані. Ото наші вояки, ото наші оборонителі, ви розумієте? — і ли ше тепер учитель помітив Іванка. — От ваш, приміром, сей маленький. Як його звати?

—  Іванко, — відповів сам за себе.

—       Іванко, — повторив учитель, очима обмацуючи хлопця. — От, приміром, він має вже рочків десять?

—  На дев’ятий перейшло п’ятьма тижнями, — поправив його Федір.

—  Та ви розумієте, що вже з нього могло  бути? Не розумієте? У-че-ник! О! — учитель підняв вказівний палець, ніби показував на хрещи к високої церкви.

—  Пане вчителю, я знаю, що король із  нього не буде, аби не завадило би ’му знати хоч чотири значки. Та не піде у довган і  до школи. І на зиму не є в нього ні постолів, ні петека.

—  Розумію  вас,  пане   селянине.   Розумію вас, —  зрадів  учитель,  що  умовив  нарешті Федора. — Ой, як розумію. Та ви чуєте: я сам, поза урядом  Ференца-Йозефа,  хочу  привчити русинських дітей до ошколи. А може, з нього щось вийде? А може, піде у велику школу вчитися? Не всім, розумієте, на землі робити…

—  У нас, пане учителю, рід такий: од землі прийшов, до землі і повернеся.

—  Ви не подумайте, же в мене  отець священик або нотар. Я — з роду земледільців. П’ять пар волів продав нянько, аби я скінчив учительську семінарію. І не шкодує.

Лише тоді, коли вчитель нагадав, що його батько також походить від землі, старий Сила погладив правицею вуса. «А може, з нього ще й писар буде? Най іде. Обійдуся на зиму і без нього. Мені видиться, що має добру голову». Перегодя сказав:

—  Одного пущу. Найменшого. А без других і на зиму не можу обійтися.

—  Подумайте, пане селянине, і за других. У вас донька, мені видиться, єсть, старшенька за нього.

—   Є. Та вона домарить. Файна ґаздиня з неї буде. Всяку роботу жінську вже знає. На два рочки старша…

—  Не завадило б і її відправити до школи.

—  Одного дома, а  других  лишаю  на  обійсті! — Федір нахилився до кошара, почав чалапати домів. Вчитель навздогінку послав:

—  Міркуйте, жеби хоч той прийшов!..

 

* * *

 

Минули Покрови, а за ними продощило Михайла — останнє церковне свято, коли осінь передає животвір-природу в холодні руки зими. Селяни поприв’язували до ясел худобину, запасалися верболозом, хмизом. По пустирях в тер загрібав жовто-буре листя і волочив його в улоговини. Сьоголітнє життя придибало  до старості. Ранков і тумани сріблили чорне галуззя на деревах, сивиною вкривали вершини гір, горбилися понад    Боржавою.    Лише   десь    в    полудень піднімалися вище і вище, аж поки й зовсім не злилися з хмарами, що плечима обперлися в Синяк і вартували на прихід Нового року. Ось-ось він надійде, потрясе тими хмарами і на хрустку землю, висушену сонцем та морозами, насипле вовнистого снігу.

Іванко   дрібошив   по   стежині,   і тайстрина раз-по-раз била його по правій литці. У тій торбині він мав свій полуденок — окраєць мелайника. Окрім того, ніс до школи табличку, червон і та білі камінчики, що цоркотіли насподі. Він не звертав на них уваги, бо старався не забути те, що  вчора вивчив у школі. «Два раз два — ото…» — і затеребив на ходу пальчиками. «Два раз два — ото чотири!» А нащо оті палички виводив цілий день на табличці, і сам не знав.

—  Два раз два — ото чотири! — замість того, аби поздоровкатися з учителем, випалив Іванко.

—  Шапку треба зняти, хлопче!

—  Слава Ісусу Христу!

—  Слава навіки Богу! — відповів учитель, поклавши маленьку руку на Іванкове плече.

—  Днесь будеш сидіти на першому місці. Ти в нас приліжний ученик. Завтра, думаю, прийдеш до школи мало скорше, бо ми вже почали вчитися.

Іванко виплутався з торбини, пороззирався по класу: позад нього сиділо двоє новеньких. Приплював на дощечці те, що дома написав, витер усе рукавом. Школярі вистукували на дощечках, списуючи з класної дошки хвилясті та прямі лінії. Підшморкували, покашлювали, перешіптувалися. Вчитель сидів за столом, читав книгу. На його лиці вибігали то смішинки, то жалощі, то переляки.

Раптом закрив книгу, кинув нею на крайчик столу, засовався на стільці. Замислився. Над чим? Чи не над долею, що кидала ним по Верховині? Та й Дон Кіхот, про котрого читає, чимало мандрував, боровся за правду, помагав скривдженим. Дечого досяг і він, сільський учитель. За останн і десять зим у його класі перебувало дві сотки школярів. То не так уже й мало, коли рахувати, що досі, себто до нього, не було в селі такого чоловіка, котрий міг би підписатися. Він любить свою роботу. З ранку до ночі сидить у класі, товкмачить у голови оцим селюкам розум, аби ширше виділи, аби їм  був доступ до книг, у яких так гарно описано людське життя. Як не старався, все одно багато їх закінчували чотири класи народної школи  за  шість, а декотрі — за вісім зим. І не через тупість, ні.

Верховинський бідар шукав рятунок від безвиході у землиці, що годувала його хлібом насущним, давала прожиток родині. Тому діти бралися за те ремесло від колиски. Були й такі, що навідувалися в школу перед тим, як мали йти рекрутами на цісарську службу. Просили, аби пан учитель навчили їх письмо написати.

Чотири зими ходив Іванко до школи. Вже й сусіди почали вчащати до старого Сили, аби його писемний син прочитав, що там у тих папірчиках понаписувано.

Однієї     літньої     ночі,     коли     по     дворах верховодив сон, селян розбудив церковний дзвін. Голосисто забовкавув один край, попіднімав на ноги сонних. Селяни повихоплювалися на двір, хто в чому спав, охтіли та озиралися навколо, аби пересвідчитися, з котрого боку тягне димом.

— Школа горить!

Та люди не дуже хапалися за цеберки. Най горить, фрас із нею! Гершко все одно дістане за неї гроші від уряду: хата посекурована.

Білі людські постаті поверталися досипати коротку літню ніч.

З ранком поздоровкалися усі дзвони церковні: у школі згоріла вчителева жона з дітваком, а вчителя з розтрощеною головою знайшли за дровітнею.

Чому зотліла стара школа? Хто прохромив череп учителеві? Ніхто й досі ще не знає. Лише подейкують, ніби Гершко підплатив паліїв, та вони й пустили з димом ту хату, за котру власник потому дістав великі гроші. А вчителя згирили, аби не залишався свідок.

Чи так, чи не так ото було, — тяжко судити,  бо урядовц і й самі не довго сушили собі голови над тим. Менше стало одним русином у селі — світ не перевернеться. Народиться другий…

 

* * *

 

Іванка так тягнуло в школу, що й на п’яту  зиму захотів піти. Правда, тепер уже  сільських дітей передали церковній школі, яка розміщалася у колишній дяківні. За вчителя правив тут тутешній дяк Тома Гудь. Серед селян він був найвищий грамотій. Ще б пак! Вісім зим ходив у горішню школу, що згоріла перед сим. Заприязнився  з попом, з німцем-поміщиком, з нотарем, з начальником жандармерії, догідливо ручкався з екзекуторами. Ото не фіґлі мати таких друзів ! А з колишніми своїми побратимами поводив себе спогорда. «Науку знати, — казав при нагоді, — треба на плечах голову мати». Коли Тома виводив на папері своє куце прізвище, тричі відпочивав, бо після кожної літери припльовував на кінчик пера. М’який знак у кінці ніколи не ставив.

—  Гуд! — приховано сміявся з нього нотар.

—  Робін Гуд! — плескав його по плечу німець-зайда. Та дяк не розумів, про що каже пан.

Якось Тому поспитали, чому не ставить м’якого знака.

—  Прізвисько, прошу красно, має бути тверде,

як і натура в чоловіка. — Нащо його пом’якшувати?

 

Так от, цей чоловік з твердою натурою буде відтепер навчати Іванка.

Півець  правого крилосу має для того три найголовніші  книги  —  «Псалтир»,  «Євангеліє» та «Катехизис»,    віддрукований     нещодавно     десь у Відні. З «Псалтиря» знав кілька рядків першої псалми навіть напам’ять.

Вона починалася словами «Блажен муж, іже не іде на раду нечестивих…». Читанка була одна на всі класи, і з дозволу Томи її відкривали лише в понеділок. Красописом та рахунками займалися також один раз на тиждень. Навчання починалося щоразу після малої служби Божої в церкві, а закінчувалося, коли на небі з’являлася перша зоря.

Позаяк Тома не мав при собі годинника, уроки тяглися досить-таки довго. Коли це було пізно восени, то ще півбіди. Затямить, приміром, свого сусіда,     як             той     везе волами           гній      на                поле. Повертається сусід з поля — перерву робить Тома. Взимку ставало гірше: на перерву відпускав дітей лише тоді, коли його старший син повертався з лісу. Десь коло полуденка до класу забігла захекана Томова жінка.

—  Залишай, чоловічку, сих дурнів, та біжи швидше домів! — і вже йому на в ухо та так,  що чути було аж у глухий куток: —На гостину

 

— А до учнів виторохтіла:

—Ану, ошколовані віслюки, вішайте на свої короставі шиї тайстрини — та з Богом до сто чортів! — і так же швидко повернулася та вийшла.

У класі заборікалася мішанина: з необструганих лавиць вишмигали торбини, залопкали таблички, а попід стелю заглотило пилюкою.

Тома ніяк не міг придумати домашнє завдання для учнів. Дріботів короткими ніжками, мимрив щось, облизував губи. Раптом заплямкав, схопив палицю, кілька разів ляснув об стіл. Лише опісля того продер через горло:

—  Завтра  каждий  принесе   по   два  дрива. То єдна задача. Друга. Завтра у нас буде шпекція. Що треба зробити?

—  Наїстися добре! — писнув хтось.

—  Ану, затчи рийку! — гримнув Тома. — Друга задача: помити дочиста руки, вуха і шию. Третя задача… Третя задача…

Третьої задачі Тома не встиг виказати, бо в двері проліз берегсазький піп, з котрим давно приятелює.

 —  Ану,                    діточки,                встаньте, — спів учо-протяжно попросив Тома своїх учнів. — Помоліться, діточки, нашому Господу-Богу. «От-че наш…».

Тим часом Тома Гудь все перепрошував пан-отця і шкодував, що через заняття не міг зустріти дорогого тестя дома, у своїй хаті.

—   І моя панія чекають надворі, — улесливо мовив гість.

—  Прошу  вас,  пане-отче,  не  пустіть   її сюди, — повів очима по рябих зачаділих стінах, що полупилися від його крику, і тихо шепнув на в ухо:

—  Сопух, перепрошую, неприємний для них буде тут…

Тихенько, ніби боялися когось розбудити, виходили школярі з довгих лавиць до дверей, натягуючи на шиї торбини, та штрикаючи один одного в боки. Поставали  парами.  Раптом затріщали двері, і на вулицю видавилися двадцять вісім вихованців Гудя. Вирвавшись на волю, засвистіли, закричали, ніби ось-ось мав настати страшний суд. Тома вибіг на двір та аж остовпів : це його діти так віталися з дорогою дружиною берегсазького попа.

—  Марга ! — висловила своє захоплення дітьми берегсазька попадя.

—  Дикуни, прошу їх, — поправив панію Тома, а про себе подумав : «Гой, не легко обійдеться їм ото!»

—  Гори — наше щастя і кара за гріхи, — після незручної паузи зробив висновок піп. — Лише той буде у царстві небесному, хто удержить оту кару…

Я удержу, пане намісник! Гей, як удержу!..

Далі буде...

Оцініть матеріал!
(3 голосів)


Переглядів: 358

Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Нагадуємо Вам, що редакція видання не несе відповідальності за зміст матеріалів, які розміщені користувачами сайту.
Реклама