Неділя, 14 квітня 2019 14:44

Мукачівка Ірина Галай та інші альпіністи про виклики Гімалаїв (фото)

Мукачівка Ірина Галай та інші альпіністи про виклики Гімалаїв (фото)
Гора Еверест - найвища точка Землі, яка близько століття привертає увагу відважних альпіністів, охочих її підкорити.
Спеціальний кореспондент Радіо НВ Богдан Амосов поспілкувався з трьома українцями, яким це вдалося. Серед них - і відважна дівчина із Закарпаття Ірина Галай. 

Сагарматха. Джомолунгма. Еверест. Ці триназви позначають одну гору у Гімалаях, яка є найвищою вершиною на планеті, а тому - найбільш привабливою для альпіністів з усього світу.

Гора, назва якої з тибетської перекладається як “Мати Всесвіту”, ніби магніт притягує охочих підкорити неприступний пік. Декого - не відпускає і залишає довічно спочивати у сніговій колисці. Побувати саме там мені не довелося (принаймні поки що), але ми зможемо відтворити подорож до вершини світу з тими, хто зміг її дістатися.

— У п'ятому чи шостому класі мені вчителька подарувала книжки про гори, і вдома я знайшов книжку про успішне сходження на Еверест в 1953 році. Я, будучи маленькою дитиною, дивлячись ці фотографії, читаючи ці тексти, зрозумів, що мені це дуже подобається, і захотів ще в дитячих мріях бути альпіністом. Ну і мрії про Еверест були завжди, він завжди здавався недоступним, здавалося, дуже високо, дуже круто, дуже дорого.

Валентин Сипавін вивчився на альпініста, почав ходити в гори, був у збірній України з альпінізму, займався льодолазанням. 

— Наше життя - це випадок. Один раз, спілкуючись з альпіністом Віктором Бобком, запитав, які у нього плани. Він сказав: "Я збираюся на Еверест". І я жартома питаю: "Тобі помічники не потрібні?". Він каже: "Так, можливо". Я спочатку не повірив, думав, це жарт, а потім це за кілька місяців трансформувалося в мою експедицію на Еверест. <...> Я відразу потрапив в експедицію на Еверест в ролі гіда, тобто я вже допомагав головному організатору як професійний альпініст, як професійний гід піднімати людей на Еверест.

Джомолунгму, як найвищу гору у світі, англійці відкрили для себе 1852 року і назвали на честь сера Джорджа Евереста, керівника геодезичної служби Британської Індії. Втім, сходження на вершину гори сталося лише за сто років після цього.

Перші спроби підкорити Джомолунгму були здійснені 1921 року, але гора довго не піддавалася. До того ж довгий час місцева влада не давала більш ніж два дозволи на сходження на рік. Швейцарці та англійці не тільки змагалися за те, хто перший підкорить вершину, але й намагалися наввипередки отримати дозвіл.

— Першими людьми, які піднялися на Еверест, були Едмунд Гілларі і Тенцинг Норгей - це перший шерпа [народ, мешкаючий в Східному Непалі, - Ред.], йому в Непалі всюди стоять пам’ятники, - розповідає засновник клубу альпіністів Кулуар Тарас Поздній. - Звичайно, іноземні альпіністи, які піднялися на вершину, роблять це за великі гроші і, звісно, прикладають багато зусиль, аби розпіарити саме себе, і шерпи тут згадуються набагато менше, ніж вони. Але так робив би кожен. Коли шерпа розказує непальській газеті, він в першу чергу розповідає про себе, а не про альпініста.

До слова, і досі точаться суперечки щодо того, хто перший опинився на вершині - новозеландець Едмунд Гілларі чи місцевий шерпа Тенцинг Норгей. Сходження мало бути присвячене сходу на трон молодої королеви Великої Британії та Північної Ірландії та 15-ти країн Співдружності націй Єлизавети II.

В офіційній заяві йшлося, що альпіністи зійшли на Еверест “майже одночасно”, без будь-яких уточнень. Однак Західний світ віддав лаври слави Едмунду, а в Непалі як героя зустрічали Тенцинга. Тож, хто був першим, кожен бажаючий вирішує для себе сам.

Хоча і дійсно, без шерпів - місцевого народу - альпіністи навряд чи б довели подорож до кінця. Навіть ті європейці, які вже були загартовані сходженням на Альпи, не могли самостійно вирушити на підкорення Гімалаїв. Тарас Поздній відзначає:

Засновник клубу альпіністів Кулуар Тарас Поздній
Засновник клубу альпіністів Кулуар Тарас Поздній / Фото: Alex Hooch via Facebook

— Шерпи живуть на виcоті в середньому від 3500 метрів і вище, тобто у них організм набагато краще адаптований до висоти, це передається у них із покоління в покоління. Там, на 6000 з чимось чи 7000 [метрів], коли ви вже ледь переставляєте ноги, шерпи відчувають себе нормально - так, як ви себе, наприклад, відчували на 5500 метрах.

Шерпи, або шаркхомбо, - народ, що живе у Гімалаях (у тому числі - у підніжжя Джомолунгми). Вони здібні до альпінізму і дуже стали у нагоді в період дослідження європейцями непальських гір. Шерпи витривалі та кваліфіковані завдяки століттям проживання на великих висотах. Адаптація до висоти в них спадкова: вважається, що їхній організм удвічі активніше утворює окис азоту, шерпи не страждають від гірської хвороби.

— Перші експедиції на вершину були обов’язково в супроводі шерпів, і вони були дуже грандіозні, - Тарас Поздній, який рік тому зійшов на Еверест, розповідає, що без шерпів сходження було б неможливе для 98% альпіністів. - На 10-15 іноземних альпіністів, англійців чи французів, приходилося, мабуть, кілька десятків шерпів і більше півтисячі людей, які йшли портерами і допомагали закидувати нескінченні тонни вантажу на експедицію, яка займала від 3 місяців, а вантажу було, мабуть, тонн п’ятнадцять на кожного.

Нині експедиції до Евересту не такі складні й виснажливі, як були ще півстоліття тому, але до них також потрібна підготовка: технічна, фізична, моральна і, відповідно, фінансова.

— Вийшов кілька років тому на екрани фільм Еверест. Те, що описується в цих фільмах - формат цього зараз змінився, - говорить харків'янін Валентин Сипавін, Який був на Евересті двічі. - Гора Еверест - це зараз, в принципі, комерційна пригода. Багато людей в світі готові платити за неї великі гроші - відповідно, і сервіс, і безпека з кожним роком підвищуються.

В розмові зі мною засновник клубу альпіністів Кулуар Тарас Поздній відзначає:

— Сходження на Еверест починається в той момент, коли ти собі десь в голові вирішив: так, я спробую себе на найвищій вершині світу. Сходження на восьмитисячники не потребують супер-професійних технічних  навичок, з тієї точки зору вони не є надто складними. Але вони потребують дуже гарної фізичної та морально-вольової підготовки. <…> Головний меседж - ваші тренування мають бути зосереджені саме на витривалості, а не на фізичній силі в моменті, адже саме витривалість вам знадобиться на шляху до вершини. Я постійно вчився адаптуватися, саме адаптація до висоти є одним із ключових факторів при підйомі на Еверест та інші восьмитисячники <…> Треба розуміти, що сходження на Еверест пов’язане з певним ризиком, ти маєш приймати, маєш повністю бути зосередженим на цілі і в жодному випадку не допускати жодних сумнівів. Сумніви можуть бути вже внизу, але коли ти прийняв рішення, ти вже маєш йти до нього, не сумніваючись, викладаючись на повну.

Тарас Поздній перед таким серйозним сходженням радить біг на довгі дистанції - три-чотири пробіжки на тиждень, одну на 20 кілометрів, інші по 10-15-ть; комбінувати біг із кросфітом та плаванням; план тренувань краще, щоб прописав тренер.

Утім, сам Тарас не мав можливості робити всі ці вправи - він постійно перебував у подорожах в горах. Для нього підготовкою були сходження на інші вершини - шеститисячники та безкисневе сходження на восьму вершину світу Манаслу (8167 метрів).

Я запитую про необхідну підготовку при сходженні у Валентина Сипавіна:

— Важливо мати досвід сходження в гори - просто так будь-яку людину мало хто візьме в гори, тим більше відразу на Еверест. Добре, коли людина має досвід сходжень не нижче, ніж на 7000 метрів, щоб розуміти як поводиться організм. Відповідно, потрібно тренуватися для цього. Тренуватися не один місяць, не пробігти один марафон і коли хворі коліна їхати в експедицію, а тренуватися систематично.

Що ж до вартості сходження, вона далеко не низька: в середньому фірми пропонують тури від 32 до 130 тисяч доларів.

— У Непалі за останні 5 років, все стало дуже комерціалізованим. Походи по Непалу стали набагато дорожче, хоча сервіс виріс не дуже. Якщо раніше можна було за п'ять доларів з’їсти сніданок, обід і вечерю, то зараз за 10 доларів стало складно навіть поснідати. І, відповідно, шерпи вважають, що в Гімалаї приїжджають дуже багаті люди, і ставлення стало споживацьке.

Харківський альпініст Валентин Сипавін
Харківський альпініст Валентин Сипавін / Фото: Пато Пйкс via Facebook

Відповідно до кількості наданих послуг, залежить і ціна. Дехто намагається максимально зекономити, знаряджається сам і йде в гори без гідів, однак таке сходження може завершитися трагічно, розповідає Валентин Сипавін:

— Можна заплатити мінімум грошей і піти без якихось гідів - це досить небезпечно, особливо, якщо людина не професійний альпініст, якісь у нього можуть бути галюцинації, і, відповідно, ймовірність успішного сходження різко знижується. А якщо взяти в гіди професійного альпініста, який буде радити і рекомендувати, то сходження на Еверест є досить безпечним заходом.

На Джомолунгму сходять як зі сторони Непалу, так і з Китаю. Сама ж гора розташована на кордоні двох країн. Існує близько 20 маршрутів: одні небезпечні і фактично не обладнані, інші - туристичні. На шляху до вершини розташовані кілька таборів, в яких перепочивають альпіністи. Спершу альпіністи прибувають у базовий табір, таких таборів два: південний розташований у Непалі на висоті 5364 метри, а північний - на території китайського Тибету на висоті 5150 метрів.

— Базовий табір є досить комфортним, там на одного сходжувача є окрема одна індивідуальна палатка. Є велика палатка з кухнею, є душова кабіна, де підігрівають воду, і коли шланг розмерзається десь там годин в 11-12, можна досить комфортно помитися. У нас в базовому таборі також була безкоштовна випічка - bakery - та безкоштовний бар. Звичайно, ми в бар за місяць не заходили, може, максимум по пляшці пива випили. Але він був, - розповідає альпініст Тарас Поздній.

— Базовий табір на висоті 5200 метрів - це взагалі комфортне, можна сказати, місце. Є кухар, є намет-їдальня, де стоять столи, стільці і кухар готує їсти. Досить різноманітний раціон: овочі, м'ясо, можна замовити вегетаріанську дієту (хто займається таким), солодощі. А харчування у верхніх таборах - це, звичайно, сублімована їжа, приготована на маленькому газовому пальнику, чай. Насправді, на великій висоті не завжди хочеться їсти, тому головне - в базовому таборі завжди відпочивати, - говорить колега Тараса Валентин Сипавін.

— За таких температур ти маєш вилізти з теплого спальника і перевдягнути пасивну термобілизну, в якій ти спав, на активну, в якій ти маєш іти на гору. Спочатку це зробити дуже складно - заставити себе вилізти зі спальника, - здається, там так тепло і прекрасно, і навіщо тобі мерзнути, перевдягатися в активну термобілизну, щоб кудись оце іти, але днів через 10 ти звикаєш до цього і… Ну, окей, треба вилізти при -15℃ і перевдягнутися - вилазиш і перевдягаєшся.З китайського боку деякі фірми навіть пропонують скористатися сауною. У базовому таборі вже починають відчуватися низькі температури: вночі в палатці -5℃, в другому таборі -10℃. Поздній розповідає:

— Припустимо, якщо вночі -20 ℃ може бути, потрібно не захворіти, застудитися, то вдень, коли намет стоїть на сонці, ми спостерігали температуру + 50 ℃. Зовні може бути + 5 ℃ всього лише і холодний вітер, а в наметі вітру немає, і намет прогрівається під дією ультрафіолету. Тут дуже важливо не допустити жодного протягу, щоб не продуло, не захворіти, не закашлятися і не поїхати додому, - ділиться Сипавін.

Власне, тривалі дискомфортні умови - це, мабуть, найбільший виклик, розповідає Ірина Галай - перша українка, яка дісталася вершини Евересту.

— Знаєш, тебе забрали з твого звичайного життя, перенесли в постійний холод. Постійний! Ти розумієш, що тобі холодно, але немає де зігрітися. Ти маєш з цим змиритися. Все. На місяць ти будеш в постійному холоді: ти виходиш з намету - тобі холодно, зі спальника зранку, немає умов нормальних, аби в туалет сходити, немає нічого абсолютно в тебе.

Ірина вперше потрапила в Гімалаї у складі місії Червоного Хреста, коли там стався надпотужний землетрус. Тоді вона навіть не замислювалася, що вже за рік зійде на Джомолунгму:

— Я потрапила на землетрус в 8 балів у Непалі. <…> Тоді я ще не думала про Еверест, просто тоді поспілкувалася з людьми, які втратили там товаришів, близьких, і подумала, як це небезпечно і чи потрібно взагалі. А потім пройшов рік - я вже була на вершині. Думаю, просто коли з’являється така можливість, як встановити рекорд, потрапити у Вікіпедію як перша українка, [яка підкорила Еверест] - це круто. Тому що стільки років незалежності - ніхто навіть ніколи не спробував.

Ірина Галай - перша українка, яка підкорила Еверест
Ірина Галай - перша українка, яка підкорила Еверест / Фото: Irina Galay via Facebook

Жінки довгий час відмовлялися від походу на такі висоти. Побутувала думка, що це може негативно відобразитися на жіночому здоров’ї:

— Колись давним-давно було дуже багато інформації, що 8000 метрів негативно впливають на здоров’я жінки і що ти навіть не зможеш мати дітей.

— Під цим є щось серйозне?

— Ні. Потім вже почали ходити жінки на восьмитисячники, їх же багато в світі, і було все нормально, з сім’ями все добре. Але тоді ще не було такої інформації, оскільки інтернет не був в такому широкому доступі, як зараз, коли ти можеш зв’язатися, поспілкуватися з якоюсь австрійською альпіністкою і спитати, як вона себе почуває.

Історії сходження Тараса, Ірини та Валентина відрізняються і водночас схожі.

— Під час сходження на восьмитисячники у шерпів (та й усіх альпіністів, що сходять на гору) є певний обряд, - розповідає про звичаї гімалайського народу засновник клубу альпіністів Кулуар Тарас Поздній. - Він називається “пуджа”, і це, власне, звернення до богів гори, головний меседж якого - це попросити дозволу піднятися на цю гору. Взагалі, до вершин не можна вживати слово “підкорив”. Питається: а чи помітила сама вершина, що ти її підкорив? Альпіністи не йдуть підкорювати, а йдуть в гості до цієї вершини, просять благословення у богині цієї вершини, і тільки після цього обряду вони можуть починати свою роботу на горі.

Перша українка на Евересті Ірина Галай підтверджує існування цього обряду:

— Це називається “пуджа”. Вони перед тим, як виходити з базового табору у високі гори, приносять дари богам гір - це переважно солодощі, алкоголь… 

— Вони якийсь вівтар монтують?

— Так, вівтар є. Вони ставлять з каменів вівтар, там дуже багато їхніх непальских мотузок, прапорців, де молитви написані. Вони це все розвішують, приносять туди купу печива, цукерок, пива, віскі. Йде молитва довго. Приносиш своє спорядження, з яким будеш робити сходження, взуття, висотний костюм свій, кішки [пристосування для пересування по льоду, - Ред.] ставиш теж на той вівтар - вони читають молитву…

Інколи шерпи нарікають, що європейці забирають усю славу після сходження собі, в той час як допомога шерпів є фактично незамінною: вони дають поради, несуть кисневі балони, зігрівають чаєм.

— Коли він біля тебе, тобі якось спокійніше - він в усьому допомагає, підтримує тебе. Коли в тебе немає сил або ти замерз, [щоб] вийти зробити чай, вони тобі все зроблять. Вони дуже класні, зовсім не заважають. Класно, що вони біля тебе знаходяться.

Харківський альпініст Валентин Сипавін підтверджує слова Ірини:

— Дійсно добролюбиві, усміхнені хлопці, які виконують дуже важку роботу на Евересті, дуже важку. Але з іншого боку, вони все розуміють, що вони виконують її не безкоштовно, а за гроші. Для того щоб раніше шерпу потрапити в експедицію на Еверест - це була своєрідна мафія. Тому що, відпрацювавши два-три-чотири сезони на Евересті, шерпи могли вже відкрити собі кафе, ресторанчик. Особливо, якщо кілька братів у родині, кілька з них попрацювали кілька сезонів на Евересті, то можна було паралельно вже відкривати якийсь бізнес.

Валентин Сипавін розповідає, що має позитивний досвід із шерпами, які допомагали йому сходити на Еверест, але водночас вказує, що є і менш свідомі попутники. Тепер альпініст тримає зв’язок зі знайомим шерпами і навіть старається мотивувати їх не тільки грошима, але й привозити їм спорядження з Європи, адже самі шерпи собі рідко купують додаткові обладунки.

— Багато охочих зійти на Еверест, а досвідчених і досить сильних шерпів у альпінізмі не так вже й багато. І тому деякі недобросовісні компанії беруть непідготовлених шерпів, які об'єктивно ні фізично, ні технічно не готові до сходження на Еверест. Як би там не було, в Непалі досить низька культура освіти: я спілкувався з шерпами, вони не знають, що таке фізичні тренування. Вони ось попрацювали на вершинах, влітку вони відпочивають, займаються якимись іншими справами, фізичну форму вони не підтримують. Вони вірять, що раз вони живуть високо в горах, то можуть без шкоди для здоров'я ходити в гори <...> Торік на Евересті саме серед іноземних учасників експедиції помер лише один японець, а шерпів, якщо не помиляюся, померло чотири-п'ять.

Сходження на Еверест потребує близько одного-двох місяців - цей час переважно потрібен для акліматизації. Ірина Галай розповідає:

Альпіністка Ірина Галай
Альпіністка Ірина Галай / Фото: Irina Galay via Facebook

— Стаціонарний табір знаходиться на 6400 [метрах], звідти починають сходження до інших таборів. Там має бути серйозна акліматизація, декілька днів ти там знаходишся, він теж більш-менш комфортний, але там вже дуже холодно. З цього табору роблять ще одну акліматизаційну вилазку на 7000 метрів - це сідло Евересту - і там [проводять] ніч. І потім, після цієї ночі, ти вже знову спускаєшся на зовсім базовий табір. <…> Ти обов'язково мусиш переночувати ніч, якщо ти йдеш без кисню до 7800 [метрів], на 7000 [метрів]. Це період акліматизації, він займає якийсь час. А є люди, які там можуть ще довше сидіти, щоб звикнув організм і не виникали проблеми зі здоров’ям.

— А які проблеми можуть виникнути?

— Це дуже сильна втрата ваги, колосальна - до 15-20 кг за чотири дні.

— Це навантаження чи що?

— Ні, це більше стрес організму: коли йому не вистачає кисню, він починає позбуватися від того, що потребує кисню - потребує кисню м’язова маса. Їй потрібен кисень, і тому організм її швидко скидає. Це дуже швидко, і людина на очах “тане”.

У разі невиконання правил підйому і непроходження акліматизаційного періоду на Евересті, альпініста може спіткати гірська хвороба. У кожного її симптоми проявляються по-своєму. У найскладніших випадках вона може обернутися набряком легенів чи навіть мозку.

Висотний альпініст має постійно прислухатися до свого стану, до того, як він себе почуває, чи йому не надто жарко, чи не надто холодно. Перша українка на Евересті Ірина Галай розповідає, як один із її супутників почав втрачати свідомість:

— У кожного різні симптоми - в нього на 6400 [метрах], в цьому таборі, починає зникати голос повністю, він втрачає вагу, його з однієї сторони в іншу хитає і він не контролює свої рухи. Вони пішли з нашим гідом Бобком на акліматизаційний вихід; коли він спускався на мотузці, відпустив її руками, що взагалі не можна робити, тому що ти тоді летиш вниз. Інстинкти самозбереження притупилися, і для нього це вже був фініш.

На 7000 [метрів] дихати стає зовсім складно, і альпіністи використовують кисневі балони. На такій висоті кожен крок потребує два-три вдихи; після того, як пройшов п’ять кроків - хвилина відпочинку. Підніматися без балона взагалі може бути смертельно небезпечним.

Ірина пригадує історію, що ілюструє небезпечність нестачі кисню в горах:

— Я чула про пару американців, яка разом піднімалася без кисню наверх, і дівчині стало погано десь на 8500 [метрах], тобто вона була вже на гребні. Її хлопець сказав, що спуститься до базового табору за кисневим балоном і повернеться до неї. Але коли він спускався, він зірвався, злетів, і вона там лежала. До неї підходили різні групи, намагалися допомогти - вона ні з ким не спустилася вниз, вона сказала, що чекала на свого хлопця. Так і залишалася там. Потім через рік за нею прийшла американська команда, завернули її в американський прапор і скинули звідти.

Побутові умови на таких висотах також непрості, а табори вище вже не мають жодних зручностей - фактично це просто намети для перепочинку.

— У другому таборі ти ідеш в туалет, а там півметрової ширини прірва, мабуть, кілька сотень метрів вниз, - говорить альпініст Тарас Поздній. - Дна не видно взагалі, і це теж додає своїх емоцій та екстриму при поході в туалет. <…> Зазвичай уже після 7000 [метрів] сходиш в туалет - у тебе повні штани снігу намітає, і це теж досить делікатне та збочене “задоволення” (не задоволення, звісно, але від цього нікуди не дітися).

Тарас Поздній розповідає: головне пити воду, регулярно харчуватися - навіть тоді, коли не хочеться, тому що сходження потребує багато сил.

— Це вже висота, на якій в принципі апетиту немає. Немає ні кухні, немає можливості щось приготувати, теж умови мінімальні. Тут ви - уже після 7000 [метрів] - харчуєтеся так званими “висотними пайками”. Частіше за все це сублімована їжа або якась схожа, - тобто в пакетику, куди заливається окріп, і ти просто це їси. Це видається організаторами за замовченням. Крім того, ми беремо з собою сало, тому що без сала на жодну гору взагалі не варто ходити. Чудово “заходить” сушена риба, є якісь смаколики, які ми привозимо з України на сходження.

Тарас Поздній професійно займається альпінізмом
Тарас Поздній професійно займається альпінізмом / Фото: Володимир Юркунс via Facebook

Також альпіністи радять постійно прислухатися до свого організму, оцінювати - адекватно мислиш чи ні. У цьому плані важливою є допомога товариша по групі. Альпіністка Ірина Галай відзначає:

— Я зустрічала хлопців у базовому таборі, які намагалися піднятися на Еверест без шерпів, зекономити гроші - вони не зійшли. Бо вони, поки занесли свої балони до табору на 7800 [метрах] і потім повернулися, втратили всі сили на сходження - все, немає. У тебе є організм, а в ньому є ресурс - це як машина з паливом: у тебе є пальне, аби дістатися до вершини і повернутися (“заправок” немає взагалі), і ти маєш настільки використати свій час, всі свої рухи, щоб не витратити його раніше, ніж ти зійдеш і спустишся <…> На Евересті тобі потрібне все найтепліше, найзручніше і найлегше (що дуже важливо). Тому що якщо ти вибираєш взуття, вибираєш кішки, вибираєш льодоруб, вибираєш костюм, всі звертають увагу на його вагу. Треба обирати хороше, тепле, але легке, тому що там сил його нести немає. Чим вище ти піднімаєшся, тим все, що ти несеш, буде важче-важче-важче. Тут ти тримаєш телефон - ти не відчуваєш його; на 7000 [метрів] ти тримаєш телефон - і повір, ти його дуже відчуваєш.

Останній - штурмовий - табір зі сторони Непалу розташований на висоті 7900 метрів. Про нього мені розповідає досвідчений альпініст Тарас Поздній:

— Власне, в цьому таборі вам треба, за ідеального плану, перележати всього кілька годин перед самим штурмом вершини. Ми приходили о четвертій вечора 13-го числа в штурмовий табір, дві години було на відпочинок. Це відпочинок без сну - просто лежиш у наметі в теплі, в комфорті, зігріваєшся і налаштовуєшся на вершину. О шостій вечора ти вже встаєш, п’єш чай, збираєшся і о восьмій вечора виходиш на штурм вершини Евересту.

Незважаючи на те, що виходити в небезпечний похід проти ночі людині з рівнини здається самогубством, нічний похід продиктований особливостями сходження і спуску, розповідає Валентин Сипавін:

— Ідеш саме вже на сам штурм вершини з висоти 8200 метрів. Сходять зараз вночі, щоб зійти на світанку і на спуск залишалося більше світлового часу, менше було ймовірності якихось нещасних випадків.

Ірина Галай також розповідає про нічне сходження:

— Об одинадцятій вечора звідти виходимо вже на штурм, тому що сходження нічне.

— Нічне сходження не страшне? Чи просто розрахувати час, щоб спуститися?

— Так, вночі навіть якось навпаки - мені здається, легше, тому що ти нічого не бачиш, не бачиш тих обривів вниз. Я йшла з ліхтариком, спокійно світила ним, бачиш та повзеш собі. Бачиш якесь каміння - видерлася, пішла-пішла. А коли вийшло сонце, спускатися було страшно, ти дивишся вниз і думаєш: боже, як я сюди залізла? Взагалі жах!

Засоби масової інформації рясніють розповідями про те, що людяність - це не те, що можна зустріти на висоті 8000 метрів. Утім, мої співрозмовники зазначають, що їм доводилося надавати допомогу, а також її отримувати. Однак на таких висотах і в таких складних умовах повністю розраховувати на допомогу людей дійсно навряд чи можна. Йдеться про виживання, і кожен сам за себе. Ірина продовжує:

— Так, люди там переступають через людей і навіть не допоможуть водою. Дуже сильне зневоднення, таке сильне, я його на собі відчувала - це якийсь жах. У мене шерпа захворів на фінальному сходженні, і в нього були дуже сильний кашель і температура, я йому віддала весь свій гарячий чай. Під час сходження я його поїла.  Звичайно, тут зіграло те, що він несе мій балон; я розумію, що якщо я цій людині допомагати не буду, яка допомагала мені, то це замкнене коло. Я мусила його тримати в тонусі. Та й по-друге, я до нього ставилася як до напарника. За три тижні я його полюбила, віддала йому весь свій чай. Коли я почала свій спуск, я зрозуміла, що в мене зневоднення таке, що голова кружиться. Я ходила по таборам, просила хоча б кілька ковточків зробити - ніяк. Мені шерпи дали пляшечку кока-коли. Я не знаю, як вони її туди взагалі занесли, але я була найщасливішою людиною на Землі в той момент, коли випила кока-коли. Це ще й цукор, це дало мені енергії і сили. А так - ні, люди не дають тобі, вони не допоможуть. І тут немає кого звинувачувати - ти знаходишся в таких умовах, тут дуже сильно грає інстинкт самозбереження, він там дуже сильно проявляється у всіх.

Чи ви знали, що на Евересті бувають справжнісінькі затори? Верхівка світу стала таким популярним туристичним об’єктом, що ближче до відмітки 8848 метрів вишиковується черга. Я продовжую свою розмову з альпіністкою Іриною Галай:

— Китайців дуже багато, вони приїжджають натовпом, нічого про альпінізм не знають. І вони доходять до якої висоти, - наприклад, 8500 - і все, далі вони не йдуть. Але дорога одна для  всіх, і вони займають цю дорогу, і стоять, або висять, або плачуть. Я не знаю, що вони там роблять. І треба або стояти чекати, поки вони прийдуть до тями, або обходити (але вони не приходять до тями, і їх треба обходити).

Валентин Сипавін наразі сам очолив групу, яка сходить на Еверест
Валентин Сипавін наразі сам очолив групу, яка сходить на Еверест / Фото: Rhea Kang via Facebook

Вона розповідає, що причиною заторів є також мінливі погодні умові:

— Уяви собі: за цілий місяць у тебе є тільки один день хорошої погоди, коли всі ці люди, які сидять у базовому таборі, кинуться на вершину. Вони можуть почекати завтрашнього дня, але завтра вже хорошої погоди може не бути і ніхто не піде.

Яким маршрутом не підніматися, оминути так звану “зону смерті” неможливо. Вона починається на висоті 7600 метрів. У цьому місці рівень кисню втричі нижчий, ніж на рівні моря, температура опускається до -50-60°C, а людським організмом відчувається як -100-120°C.

— І це навіть не вісім, це майже дев’ять тисяч метрів, це вже майже атмосфера, там вже десь літачки поруч літають до такої ж висоти. Організм не може адаптуватися, - говорить альпініст Тарас Поздній. - Після 8000 [метрів] наступає так звана “зона смерті”, - що б ти не робив, клітини відмирають, і ти поступово відмираєш, тому наша задача якомога мінімізувати своє перебування в цій зоні і проскочити її якомога швидше.

Наближаючись до вершини, починаєш зустрічати їх - тих, хто спробував колись підкорити Еверест і кого Еверест вирішив залишити з собою назавжди. Вічними охоронцями Джомолунгми стали близько 200 альпіністів, їхні тіла лежать законсервовані холодним повітрям на вершині. А дехто навіть служить орієнтиром для альпіністів, що сходять, розповідає Ірина Галай:


— Таких історій дуже багато. Звісно, я намагалася перед сходженням не дуже слухати, але мій гід дуже любить про це розказувати. І він розповідав про кожне тіло - він про всіх знає і мені про кожного розповідав. І потім, коли ми почали сходження, коли йшли, я бачу, що тіла лежать, але стараюся не дивитися. А він іде й каже: “Іра, пам’ятаєш, я тобі про дівчинку розповідав - он вона лежить, дивився”. 

— Тобто ви такі тіла бачили?

— Так, вони всюди, ти не можеш їх не бачити. Вони прямо по тій дорозі, по якій альпіністи піднімаються. Таких “культових” бачили, що вони просто вже антураж Евересту. Є старі тіла, які зав’язані чи прикріплені до старих перил і звисають.

Тарас Поздній не погоджується, що Еверест - “найвище кладовище світу”, і зазначає, що смертність там відносно невисока. Натомість те, що на вершині дійсно можна побачити мертві тіла, пов’язане з тим, що прибрати тих, хто переоцінив свої сили чи не дотримувався правил безпеки, вартує в два-три рази дорожче, ніж піднятися і спуститися живій людині.

— Тіла з Евересту частіше за все не спускають, і ті, хто загинули на висотах вище 8000 метрів, там і лишаються лежати.

Тарас Поздній пояснює ризиковану поведінку альпіністів кількома факторами:

— Часто буває, коли сходжувача спонсорують і на ньому висить якась надвідповідальність, яку він сам для себе прийняв, яку він сам для себе визначив. Мені здається, що це може бути критичним, тому що ти вирішив, що ти просто маєш дійти, тобі дали гроші на сходження, маєш не підвести своїх спонсорів і маєш дійти, часто ідеш на підвищені ризики, переступаєш через кордон дозволеного, і буває, що залишаєшся на горі. Так, спонсор тобі дав гроші, але ці гроші не коштують твого життя.

Тарас розповідає, що для деяких людей думки про сходження стають фанатичними і навіть фатальними. У цьому сезоні було двоє таких альпіністів. Так, один з підкорювачів Евересту - японець - нещодавно зійшов на гору після чотирьох невдалих спроб. Після одного з таких сходжень альпініст втратив обидві ноги і зійшов фактично на протезах. Дістатися вершини йому допомогли кілька шерпів. 

— Але є ще один випадок, більш трагічний: вже не пам’ятаю, мешканець якої країни, але був альпініст, який дев’ять разів пробував піднятися на Еверест, і цей сезон був для нього дев’ятим. Він пробував з різних сторін, по різним маршрутам, в різні сезони,  і гора його не пускала, як могла. Було вісім безрезультатних спроб. Дев’ята спроба була в 2018 році, і з дев’ятої спроби він залишився на горі назавжди.

Фото: Eknbg / Pixabay

Втім, для тих, хто не переоцінив та розрахував свої сили, сходження триває. З настанням світанку через окуляри альпіністської маски починає виднітися відмітка 8848 метрів. Валентин Сипавін ділиться:

— Було реально під -50 °C, могла замерзнути киснева апаратура, могло стати погано комусь із учасників, довелося б спускатися вниз. І ось тільки коли я побачив перед собою вершину в променях світанкового сонця, буквально за 200 метрів, у мене під окулярами, під кисневою маскою покотилася сльоза непідробного щастя. Я підсвідомо мріяв про це ще з дитячого віку, і у мене вийшло це зробити.

Своїм моментом сходження на вершину найвищої гори у світі ділиться Ірина Галай:

— Ми якраз прийшли, коли вийшло сонце зранку. Це був світанок, і так було гарно, що я спочатку навіть не могла зрозуміти, де я знаходжуся. Ці всі 8000 [метрів гір], які знаходяться в Непалі, ти їх бачиш, але вони маленькі. Коли ти стояла внизу і дивилася  на них, бачиш їх і думаєш: боже, які високі гори. А на Евересті ти стоїш набагато вище і бачиш, що біля Евересту вони просто смішні. Таке враження, що ти стоїш на вершині світу і вище вже не можна ніде нікому стояти, бо вище нічого немає. Це круто. Я була така щаслива, що в мене навіть не було слів. <…> Я зняла свої пухові рукавиці, бо мені треба було подзвонити по телефону (я дзвонила по супутниковому), і в мене буквально за 15-20 секунд пальці на руках повністю скрючилися, і я вже не могла їх розігнути, вони посиніли. <…> В наших умовах внизу, щоб отримати такі обмороження, треба зняти з себе все і стояти три години на морозі, а там це за секунду.

Площа вершини невелика - може, близько 20-30 квадратних метрів. Альпіністи на неї піднімаються з двох сторін - непальської та китайської.

— Дуже багато людей, цих непальських прапорців - кожен, хто приходить, своє прив’язує, замотує прапорці, якісь речі, фотографії залишають. Люди піднімаються з двох сторін, ти бачиш тих, хто з Непалу піднімається, ти приходиш з Китаю і сидиш там максимум 10-20 хвилин - скільки тобі дозволить погода. 

Але сходження на вершину - лише половина труднощів. Адже після того, як опиняєшся на верхівці гори, підйом залишається позаду, а попереду опиняється спуск - також непростий (а у випадку суворих умов Евересту, ще й небезпечний). Так, альпініст Тарас Поздній після сходження на вершину мало не втратив зір:

— Десять хвилин була гарна погода, а потім вона різко погіршилася - налетів сильний вітер, видимість впала метрів до десяти, почався снігопад, і нам потрібно було швидко згортатися. Я зробив фотографії хлопцям із прапорами, і ми пішли вниз. На спуску температура була близько -55°C, вітер, сніг. У мене в маску зсередини почав залітати сніг, десь була маленька щілинка (чи то на морозі вона трансформувалася?), і маска почала замерзати зсередини. Я намагався її протерти, і в один з моментів у мене її просто вирвало з голови поривом вітру і віднесло на 15-20 метрів в сторону. А коли у тебе на Евересті щось відлітає в сторону на 15 метрів від тропи, ти просто з цим прощаєшся, тому що зійти зі стежки неможливо - ризик не повернутися на неї надто великий.

Спускатися довелося при температурі мінус десятки градусів.

— На наступний ранок я отримав сніжну сліпоту. Це було очікувано, я знав, що я її отримаю, і це було для мене вперше. Я міг бачити щось досить розпливчато на відстані один-півтора метра, далі взагалі все “плило”. Я проходив 10-15-20 метрів із відкритими очима, потім починався дуже сильний біль, їх різало, як ножем. Мені доводилося очі закривати, масажувати їх трохи, секунд п’ятнадцять-двадцять, в цей момент біль змінювався - вже був такий, ніби червоного перцю насипали.

Фото: Kalle Kortelainen / Unsplash

Але Тарас мав відкривати очі і йти далі. Так він спускався з висоти 7900 метрів до другого табору. Вже на наступний день за ними прилетів гелікоптер і відвіз в Катманду.

Українців, які піднялися на Джомолунгму, і досі манять гори. Ірина невдовзі поведе групу в Анди. З Тарасом ми спілкувалися дистанційно - в цей час він саме був у Катманду після чергової вилазки в Гімалаї. А Валентин днями самостійно повів нову групу ген на висоту понад 8000 метрів - спробувати знову дістатися верхівки світу. Він розповідає:

— Найголовніше - це, звичайно, дисципліна, щоб підсвідомість весь час розуміла, де ми знаходимося, не розслаблялася. Тому що сходження на Еверест важке фізично. Технічно, може, не настільки важке, а фізично і морально, коли потрібно прожити місяць в наметі, в досить закритому колективі, 24 години на добу, спілкуватися з цими людьми - це буває іноді складніше, ніж фізичне напруження.

Оцініть матеріал!
(1 Голосували)


Переглядів: 34

Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Нагадуємо Вам, що редакція видання не несе відповідальності за зміст матеріалів, які розміщені користувачами сайту.
Реклама